АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Лапчевської О.Ф., Ратнікової В.М.

при секретарі Дука В.В.

розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року та на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, Державної казначейської служби України, третя особа: державний виконавець відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції МорозЛеся Євгенівна про відшкодування юридичною особою шкоди, завданої їхнім працівником,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної виконавчої служби Шевченківського РУЮ у м. Києві, Державної казначейської служби України, третя особа: державний виконавець відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції Мороз Л.Є. про відшкодування юридичною особою шкоди, завданої їхнім працівником, в якому просив визнати незаконною бездіяльність державного виконавця відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції та відшкодувати шкоду, завдану працівником відділу державної виконавчої служби - Мороз Л.Є.; стягнути з Державної казначейської служби України матеріальну шкоду в розмірі 11162,00 гри, за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання в безспірному порядку на користь позивача з єдиного казначейського рахунку.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2011 року цивільний позов позивача був задоволений повністю та стягнуто із засудженого ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 2 205,00 грн. матеріальної шкоди та 4 000,00 грн. моральної шкоди. Після отримання виконавчих листів, позивач подав їх до ВДВС Шевченківського району м. Києва. Державний виконавець Мороз Л.Є. відмовила у прийнятті та винесла постанови від 23.01.2013 р. про відмову у відкритті виконавчого провадження, які потім були скасовані Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 4 квітня 2014 року. 05.08.2015 року позивач при ознайомлені з матеріалами виконавчого провадження дізнався, що жодних дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» державним виконавцем не було вчинено, що призвело до неможливості в строки виконати судове рішення. ОСОБА_4 вважав, що державний виконавець Мороз Л.Є. не виконала своїх обов'язків, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» у зв'язку із чим звернувся до суду за захистом своїх прав.

Справа № 761/8980/16-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/7322/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Макаренко І.О.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року у задоволенні вимог про визнання незаконною бездіяльність державного виконавця, відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційні скарги, у яких, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

В обґрунтування заявлених вимог апелянт послався на те, що суд першої інстанції не врахував, що державним виконавцем тривалий час не здійснювалися жодні дії по виконанню судового рішення, а тільки після його заяви державний виконавець почала виконавчі дії.

Крім того, посилається на те, що його не повідомляли про розгляд питання про ухвалення додаткового рішення.

Позивач у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явилися, повідомлялися належним чином про дату, час та місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу, на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України, у їх відсутності.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення апелянта, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено, що Шевченківським районним суду м. Києва 18.01.2012 р. видано виконавчі листи на виконання вироку суду, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 2205,00 грн. та моральну шкоду у розмірі 4 000,00 грн.

Державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Мороз Л.Є. були винесені постанови про відкриття виконавчого провадження від 19.05.2014 року ВП №43350318 та ВП № 43350247.

В межах виконавчих проваджень № 43350318, № 43350247 державним виконавцем Мороз Л.Є. було винесено постанову від 07.09.2015 по ВП № 43350318 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Згідно відповіді УДАІ м. Києві - транспортних засобів за боржником не зареєстровано.

22.10.2015 року державним виконавцем Мороз Л.Є. було складено акт, що дії виявлення майна боржника за адресою реєстрації: АДРЕСА_1, виявились безрезультатними. У зв'язку з відсутністю у матеріалах виконавчого провадження та в самих виконавчих листах ідентифікаційного коду боржника, направив запити до ПФУ, ДПС з метою виявлення рахунків та встановлення місця роботи боржника не виявилось можливим.

Відповідно до листа Державної пенітенціарної служби України №2\3\1-5328/25-15 від 21.09.2015 року засуджений ОСОБА_3 відбуває покарання у Житомирській установі виконання покарань управління ДПтС України в Житомирській області (№8), яка розташована за адресою: 10001, м. Житомир,вул.. Ватутіна, 172. У зв'язку з чим, була винесена постанова від 27.01.2015 року про закінчення виконавчого провадження, копії постанов разом з оригіналами виконавчих листів були направлені до Головного територіального управління юстиції у Житомирській області для виконання.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем вживалися заходи, щодо розшуку майна та рахунків боржника, а позивачем не доведено неправомірності дій державного виконавця.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, з урахуванням заявлених позивачем вимог, та ухвалив законне і обґрунтоване рішення.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не повно та неправильно вивчив обставини справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Так, в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що відповідно до положень ст. 10-11 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно ч.4 ст.60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вивченням матеріалів справи, колегією суддів встановлено, що належних доказів та обґрунтувань щодо незаконності рішення суду першої інстанції апелянтом надано не було.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту та тягар доказування лежить на сторонах спору.

Суд першої інстанції правильно послався на те, що згідно ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження», чинного на момент виниклих правовідносин, заходами примусового виконання рішень є:

звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

вилучення в боржника і передача стягувану предметів, зазначених у рішенні;

заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

В межах виконавчих проваджень № 43350318, № 43350247 державним виконавцем Мороз Л.Є. було винесено постанову від 07.09.2015 по ВП № 43350318 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Згідно відповіді УДАІ м. Києві - транспортних засобів за боржником не зареєстровано.

22.10.2015 року державним виконавцем Мороз Л.Є. було складено акт, що дії виявлення майна боржника за адресою реєстрації: АДРЕСА_1, виявились безрезультатними.

У зв'язку з відсутністю у матеріалах виконавчого провадження та в самих виконавчих листах ідентифікаційного коду боржника, направили запити до ПФУ, ДПС з метою виявлення рахунків та встановлення місця роботи боржника не виявилось можливим.

Відповідно до листа Державної пенітенціарної служби України №2\3\1-5328/25-15 від 21.09.2015 року засуджений ОСОБА_3 відбуває покарання у Житомирській установі виконання покарань управління ДПтС України в Житомирській області (№8), яка розташована за адресою: 10001, м. Житомир,вул. Ватутіна, 172.

У зв'язку з вказаним, була винесена постанова від 27.10.2015 року про закінчення виконавчого провадження, копії постанов разом з оригіналами виконавчих листів були направлені до Головного територіального управління юстиції у Житомирській області для виконання.

Згідно ч. 1, 5 ст. 20 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. У разі якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. У разі якщо у процесі виконавчого провадження державним виконавцем отримано документальне підтвердження про зміну або встановлення місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника, його майна, місця його роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, та з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє на території, на яку поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець не пізніше наступного дня з моменту, коли йому стали відомі зазначені обставини, надсилає виконавчий документ за новим місцем проживання чи місцезнаходженням боржника, місцем його роботи чи місцезнаходженням майна боржника, про що повідомляє стягувача.

Відповідно до п. 10 ч, 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби.

Таким чином, державний виконавець виконував дії, передбачені ст.10 Закону України «Про виконавче провадження», чинного на момент виниклих правовідносин, а виявивши те, що боржник відбуває покарання в м. Житомир, правомірно направив виконавче провадження за місцем перебування боржника для подальшого виконання.

Крім того колегія суддів вважає, що ст. 1172 ЦК України не може бути застосована при вирішенні даного спору, оскільки питання відповідальності державного виконавця за дії або бездіяльність урегульовані спеціальним законом. Крім того позивач не довів суду того, що діями або бездіяльністю виконавця йому заподіяна шкода.

Дослідивши та перевіривши матеріали справи, колегією суддів не встановлено доказів на підтвердження того, що позивачеві було завдано шкоду діями чи бездіяльністю державного виконавця, а тому відповідні доводи апелянта не заслуговують на увагу, зокрема, й те, що виконавчі дії почали виконуватися із запізненням.

Враховуючи викладене, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених вимог у суді першої інстанції та наданих судам доказів, колегія суддів прийшла до висновку, що заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року є обґрунтованими та такими, що ухвалені з дотриманням норм законодавства, а тому не знаходить підстав для їх скасування.

Керуючись ст.ст.218, 303, 304, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 відхилити.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді