Справа № 357/13901/16-ц Головуючий у І інстанції Цуранов А. Ю.

Провадження № 22-ц/780/4852/17 Доповідач у 2 інстанції Сушко Л. П.

Категорія 4 25.10.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

25 жовтня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В.

при секретарі: Волошину В.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 серпня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа: Друга Білоцерківська міська державна нотаріальна контора Київської області, про визнання договору дарування нерухомого майна недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що у період з 18 серпня 2006 року по 14 квітня 2016 року він спільно проживав разом з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу, що підтверджується рішенням Сквирського районного суду Київської області від 26 жовтня 2016 року, яке ніким не оскаржувалося і набрало законної сили. В період перебування у фактичних шлюбних відносинах ними за спільні грошові кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1. Разом з тим, 21 листопада 2016 року йому стало відомо, що 07 жовтня 2009 року відповідач без його відома подарувала вказану квартиру своєму синові від попереднього шлюбу - ОСОБА_4. Тому, просив суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області ОСОБА_6 недійсним, визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2, 3визнати за ОСОБА_3 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_1, стягнути з відповідачів сплачений ним судовий збір.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 серпня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідченого державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області ОСОБА_6 недійсним. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_1. Стягнуто на користь ОСОБА_3 з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по 1255,42 грн. судового збору з кожного.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення скасувати, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Вважає, що суд першої інстанції не з'ясував походження коштів, за які було придбано спірну квартиру. Зазначає, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів ведення сторонами спільного господарства на час набуття спірного майна та доказів участі позивача у набутті спірного майна, а сам по собі факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу не може бути підставою для визнання майна спільною сумісною власністю. Вказує, що матеріали справи не містять доказів того, що під час укладання договору дарування відповідачі діяли недобросовісно, а тому суд дійшов помилкового висновку задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору дарування. Вказує, що суд помилково не застосував строки позовної давності до спірних правовідносин.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі - продажу повторно набула у власність квартиру АДРЕСА_2 вже у період спільного проживання однією сім'єю з позивачем, а тому квартира АДРЕСА_1 не є її особистим майном. Відмовляючи у застосуванні строків позовної давності суд першої інстанції виходив із положень ст.72 СК України, і того, що відповідачами не доведено обізнаність позивача щодо укладення спірного правочину від 07 жовтня 2010 року. Тому, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільним сумісним майном. Крім того, суд зазначив, що договір дарування квартири від 07 жовтня 2009 року є недійсним внаслідок його невідповідності закону.

Однак, такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Сквирського районного суду Київської області від 26 жовтня 2016 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено. Встановлено факти, що з серпня 1999 року по 03 листопада 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний побут та бюджет, одержували внаслідок спільної праці доходи на які придбали квартиру АДРЕСА_3; з 18 серпня 2006 року по 15 квітня 2016 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Встановлено, що 31 жовтня 2002 року відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_4 та подаровано квартиру ОСОБА_7 - сину позивача(а.с.64). Відповідно до п.2 договору сторони оцінили квартиру у сумі 4219 грн..

24 квітня 2007 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі -продажу квартири АДРЕСА_6 (а.с.66).

03 травня 2007 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 (а.с.68). Відповідно до п.4 договору продаж квартири було здійснено за 8328,00 грн..

З пояснень сторін наданих в суді першої інстанції встановлено, що кошти зазначені в п.4 договору купівлі - продажу квартири №8, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 сину позивача ні до ні після підписання договору не передавались.

04 квітня 2008 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири під АДРЕСА_1 (а.с.12). Відповідно до п.2.1. договору продаж квартири вчиняється за 23100,00 грн., які продавець одержить повністю після оформлення цього договору.

З пояснень відповідача ОСОБА_2 наданих в судовому засіданні першої інстанції встановлено, що кошти за квартиру №94 вона домовилась віддати продавцю та віддала після продажу квартири №8. Зазначена обставина позивачем не оспорювалась.

23 травня 2008 року між відповідачкою ОСОБА_2 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 (а.с.70). Відповідно до п.2 договору продаж квартири було вчинено за 8328,00 грн..

Встановлено, що позивач не оспорював договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 від 23 травня 2008 року укладений між відповідачкою ОСОБА_2 та ОСОБА_11 на предмет відсутності його згоди, як одного із подружжя щодо продажу спільного майна подружжя.

Колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції дав невірну оцінку обставинам справи, які сторонами визнавались та не оспорювались, а саме те, що кошти ОСОБА_2 сину позивача ні до ні після підписання договору купівлі - продажу квартири №8 не передавала, та те, що фактично зазначену квартиру син позивача безоплатно повернув ОСОБА_12, яка була останньому подарована відповідачем ОСОБА_12 31 жовтня 2002 року та перебувала у неї в особистій власності, та у в'язку з цим прийшов до помилкового висновку, що зазначена квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що на момент придбання та оплати вартості спірної квартири АДРЕСА_5 в розмірі 23100,00 грн. відповідачка ОСОБА_2 сплатила 8328,00 грн. своїх особистих коштів отриманих від продажу АДРЕСА_4, що в свою чергу складає 36% вартості спірної квартири.

Відповідно до ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що 64% квартири АДРЕСА_5 є спільною сумісною власністю подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а 36% квартира належить на праві особистої власності ОСОБА_2.

07 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_4 було укладено договір дарування АДРЕСА_2 , на підставі якого ОСОБА_4 став власником спірної квартири. Відповідно до п.3 договору сторони оцінили квартиру у сумі 23100,00 грн..

В суді першої інстанції свідок ОСОБА_13 надав покази про те, що на дні народження відповідача ОСОБА_4 10 жовтня 2009 року його матір повідомила всім, що дарує йому квартиру. Позивач казав, що не має відношення до цієї квартири і що вона саме для ОСОБА_4 і його родини. Свідок ОСОБА_14 надала покази про те, що в 2009 році вона була присутня на дні народження відповідача та на якому також був його вітчим. На дні народження матір подарувала ОСОБА_4 квартиру, також озвучувалась адреса цієї квартири, десь біля парку «Олександрія».

Свідок ОСОБА_15 надав покази про те, що знає сторін по справі, оскільки являється їх кумом. В 2009 році вони вчотирьох: він, позивач та відповідачі їздили до нотаріуса оформляти спірну квартиру, яку потім ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 на день народження. До нотаріуса заходили відповідачі, а він з позивачем залишались в автомобілі. Коли відповідачі повернулись від нотаріуса з договором дарування квартири він (свідок) та позивач читали цей договір. На дні народження ОСОБА_2 казала, що була продана батьківська квартира і за ці кошти була придбана спірна квартира, а позивач це підтверджував.

Таким чином при вирішенні даного спору в частині визнання недійсним договору та встановлення обставини щодо часу дізнання позивачем про своє порушене право, суд першої інстанції мав виходити з того, що позивач дізнався про існування спірного правочину у день його вчинення - 07 жовтня 2009 року, на цей час між сторонами у справі були хороші сімейні стосунки, показання свідків щодо обставин укладання договору позивачем жодним належним та допустимими доказом не спростовані, підстав вважати їх неправдивими або суперечливими немає.

Частиною 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Пунктом 5 вказаної Постанови передбачено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п.45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року № 20/5 (у редакції, що діяла на момент вчинення спірного правочину), при посвідченні нотаріусом договору про відчуження або заставу майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена/неодружений/, удова/удівець/), державній нотаріальній конторі або приватному нотаріусу відчужувачем подається письмова заява про це.

Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року № 20/5 (у редакції, що діяла на момент вчинення спірного правочину), не передбачено надання згоди на відчуження спільного майна особою, з якою відчужувач майна перебуває у фактичних шлюбних відносинах, а тому надання згоди на відчуження майна третьою особою є безпідставним.

Таким чином, встановивши, що спірна квартира належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Другою Білоцерківською держнотконторою 04 квітня 2008 року за реєстром №1-1512 та зареєстрованого в реєстрі прав власності на нерухоме майно 07 квітня 2008 року за №13084, реєстраційний номер 11320693, нотаріус діяв відповідно до вимог чинного на той час законодавства, з урахуванням того, що на той час відповідач ОСОБА_2 в шлюбі не перебувала, а факт спільного проживання між сторонами було встановлено рішенням суду в 2016 році.

Тобто, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції мав виходити із того, що підстави для визнання правочину недійсним у відповідності до ст.203 ЦК України відсутні, оскільки зміст правочину не суперечить ЦК України, а також іншим актам цивільного законодавства, зокрема Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року № 20/5.

Відповіддно до ч.2 ст.72 СК України (застосування позовної давності до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя) до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

З урахуванням викладеного та встановивши, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у 2008-2009р.р. проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, придбали спірну квартиру відповідно до договору купівлі- продажу частково за спільні кошти (64%) та частково за особисті кошти ОСОБА_2.( 36% ),оформлену на ОСОБА_2, яка в подальшому в цьому ж році подарувала її сину з відома позивача та відсутності на момент укладання оспорюваного правочину будь-яких заперечень з його боку та з урахуванням того, що позов позивачем був поданий в грудні 2016року, колегія суддів вважає, що є всі підстави вважати, що позивач знаючи про виникнення у нього прав на спільне нерухоме майно 04 квітня 2008 року та їх відчуження 07 жовтня 2009 року звернувся до суду з порушенням строків позовної давності визначених ч.2 ст. 72 СК України, у в зв'язку з чим заява відповідача ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності підлягає задоволенню, а в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову відповідно до ст. 309 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 серпня 2017 року скасувати та ухвалити нове.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа: Друга Білоцерківська міська державна нотаріальна контора Київської області, про визнання договору дарування нерухомого майна недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: