Апеляційний суд Житомирської області
м. Житомир, вул. 1-го Травня, 24, 10008, (0412) 47-26-44
УХВАЛА
Іменем України
22 червня 2010 року
Колегія судців судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючого судді: Худякова А.М.,
суддів : Франовської К.С.,
ОСОБА_1,
при секретарі судового засідання Назаренко К.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області на постанову Олевського районного суду Житомирської області від 14 грудня 2009 року по адміністративній справі за позовом ОСОБА_2 до Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області (далі - Управління праці) про визнання дій неправомірними та стягнення недовиплачених коштів, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи",
встановила:
У вересні 2009 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на неправильне нарахування та виплату відповідачем йому соціальної допомоги.
Постановою Олевського районного суду Житомирської області від 14 грудня 2009 року визнано дії Управління праці щодо виплати не в повному обсязі позивачу коштів, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Законом) - неправомірними. Стягнуто з Управління праці на користь ОСОБА_2 1975,90 грн. допомоги як особі, яка проживає на території радіоактивного забруднення відповідно до ст.37 Закону та 27884,80 грн. доплати як особі, яка працює на території радіоактивного забруднення відповідно до ст.39 Закону. Врешті позову відмовлено.
У апеляційній скарзі відповідач порушує питання про скасування вказаної постанови в частині задоволеного позову та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами", який набрав чинності з 10 березня 2010 року, апеляційним судом здійснюється розгляд вказаної категорії справ у порядку цивільного судочинства.
Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач є потерпілим від Чорнобильської катастрофи, перебуває на обліку у відповідача та проживає і працює в м.Олевськ, яке віднесено до зони посиленого радіологічного контролю.
Відповідно до ст.37 Закону громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства - у зоні посиленого радіологічного контролю - в розмірі 30% від мінімальної заробітної плати.
Статтею 39 Закону визначено, що громадянам, які працюють у зоні посиленого радіоактивного контролю, виплачується доплата в розмірі однієї мінімальної заробітної плати.
Всупереч вимогам Закону позивачу за спірний період нараховувалась та виплачувалась щомісячно допомога не відповідно до вищезазначеного Закону, а відповідно до Постанови КМ України №836 від 26.07.1996 року (а.с.9-11).
Із змісту законів України про встановлення розмірів мінімальних заробітних плат на 1999-2009 роки не вбачається будь-яких обмежень щодо можливостей застосування мінімальної зарплати з метою реалізації норм ст.ст.37,39 Закону.
Встановлений Постановою КМ України №836 у 1996 році розмір щорічної допомоги громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, у зв’язку з обмеженим споживанням продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства та допомога громадянам, які працюють на території радіоактивного забруднення - протягом тривалих років не змінювався і не відповідає розміру, встановленому іншими законами України.
Оскільки ні Верховна Рада, ні Кабінет Міністрів в наступному будь- яких рішень із цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами при вирішені даного спору, застосуванню підлягають саме ст.ст.37,39 Закону та законодавство щодо розмірів мінімальних заробітних плат, а не Постанова КМ України №836 від 26.07.1996 року, яка істотно звужує обсяг встановлених Законом прав громадян.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції щодо застосування норм матеріального права, є правильними.
Що стосується доводів відповідача про відсутність бюджетних асигнувань на виплату коштів, визначених Законом, то слід мати на увазі наступне.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенцію) та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. В рішеннях у справах Кечко проти України, 2005 рік Broniowski v. Poland, 1996 рік Azinas v Cyprus, 2002 Європейський Суд з прав людини прийшов до висновку, що поняття “власності”, яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. До “майнових прав” і “власності” може бути прирівняно право заявника на матеріальний інтерес, зокрема щодо отримання пенсії чи надбавки до заробітної плати.
В рішенні у справі Кечко проти України, 2005 рік суд зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Суд не прийняв аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань (рішення у Справі Бурдов проти Росії 2000рік).
Таким чином, реалізація прав громадян та соціальні виплати, визначені Законом, не може залежати від бюджетних асигнувань.
Доводів щодо правильності обрахування суми заборгованих коштів та періоду нарахування апеляційна скарга не містить, тому в цій частині законність та обґрунтованість постанови не перевіряється.
Разом з тим, колегія суддів виправляє помилку суду першої інстанції і виключає з мотивувальної частини постанови посилання на положення ст.233 КЗпП України як правової підстави для стягнення суми заборгованості без обмеження будь-яким строком.
Правильно вирішивши спір, суд першої інстанції, при цьому вважав, що соціальна виплата в порядку ст.39 Закону, як доплата, відноситься до структури зарплати. Такий висновок є помилковим, оскільки вказана виплата є соціальною гарантією, а не винагородою за працю, не входить до структури зарплати і фінансується не з фонду оплати праці, а з Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення.
За вказаних обставин, постанова ухвалена із дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування якої відсутні.
Керуючись ст.ст.303,304,307,308,313-315 ЦПК України, колегія суддів -
ухвалила:
Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації Житомирської області -
відхилити.
Постанову Олевського районного суду Житомирської області від 14 грудня 2009 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.
Суддя:
Судді: