копія 7/2-275/07
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 січня 2007 року Вишгородський районний суд Київської області в складі
головуючого - судді Чіркова. Г.Є.,
при секретарі Замно Н.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди,
встановив:
суб'єкт підприємницької діяльності - ОСОБА_1, звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що відповідачка, з якою укладено договір про повну матеріальну відповідальність, працюючи продавцем у його кіоску, допустила недостачу ввірених їй товарів, а тому просить стягнути з неї на відшкодування заподіяної матеріальної шкоди 1 120 грн. 98 коп. разом із понесеними судовими витратами.
У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволені позову й стверджував, що викладені в ньому розрахунки заподіяної шкоди ґрунтуються на представлених суду відомостях залишків товару та розписки ОСОБА_2, з яких убачається розмір допущеної нею недостачі.
Відповідачка в судове засідання не прибула і причини такого не повідомила, хоча про розгляд справи була належно сповіщена, з огляду на що, представник позивача просив розглянути справу на підставі наявних доказів у загальному порядку.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши представлені докази, суд вважає, що висунуті позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, подавши суду докази. При цьому, слід виходити з того, що згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
На розгляд суду в цій справі подано позов про спірні правовідносини між роботодавцем та працівником про заподіяння підприємству матеріальної шкоди недостачею матеріальних цінностей.
Зокрема, з трудового договору та договору про повну матеріальну відповідальність укладених між позивачем та відповідачкою, вбачається, що остання виконувала трудові обов'язки продавця й була відповідальною за збереження ввірених їй матеріальних цінностей.
Як убачається з матеріалів справи, позивач, який є приватним підприємцем, ведення бухгалтерського обліку здійснював самостійно.
Відповідно до вимог ст. 1353 КЗпП України, розмір заподіяної підприємству шкоди визначається за фактичними втратами, й виключно на
підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості матеріальних цінностей.
Разом з тим, суду не представлено первинних облікових документів та регістрів бухгалтерського обліку, складених за правилами ст. 9 Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", з яких би вбачалась наявність матеріальних цінностей, недостачу яких допустила відповідачка.
Стверджуючи про виявлену у відповідачки недостачу товарів, представник позивача обґрунтовував зазначене наявністю відомостей, однак дані документи складено без дотримання вимог ст. 9 згаданого Закону, оскільки ті установлених законом реквізитів не містять, а тому суд визнає ці докази недопустимими.
До того ж із самих відомостей не можна дійти висновку про розмір недостачі і з'ясувати, що вона сталася з вини відповідачки.
Що стосується посилання представника позивача на розписку відповідачки, в якій йдеться про те, що ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 551 грн. 60 коп., то такий доказ на підставі ч. 2 ст. 59 ЦПК України, суд до уваги також не приймає, оскільки такий документ не може бути засобом доказування обставин, які обґрунтовуються в позові.
Таким чином, будь-яких документів бухгалтерського обліку, на підставі яких слід дійти висновку про який стверджується в позові, суду не представлено.
З огляду на зазначене, пред'явленні позовні вимоги в цій справі є необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 209-215 ЦПК України,
вирішив:
в задоволені позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили протягом 10 днів з дня його проголошення і може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання в зазначений строк заяви про її оскарження та протягом 20 днів після цього апеляційної скарги або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.