Справа № 369/10900/16-ц Головуючий у І інстанції Волчко А. Я.

Провадження № 22-ц/780/3763/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1

Категорія 26 18.10.2017

УХВАЛА

Іменем України

18 жовтня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Волохова Л.А., Матвієнко Ю.О.,

при секретарі: Волошину В.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, -

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2016 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеною позовною заявою, обґрунтовуючи її тим, що 31 жовтня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, що підтверджується розпискою від 31 жовтня 2013 року, яку відповідач написала в підтвердження одержання грошових коштів. Відповідно до умов договору позикодавець передав у борг, а позичальник отримав у власність грошову суму у розмірі 2000,00 грн. та зобов’язався повернути у строк до 18 грудня 2013 року. Станом на 18 грудня 2013 року жодних коштів їй не поверталося, чим відповідач порушила зобов’язання та умови договору. Відповідач досі ухиляється від належного виконання зобов’язання, що змусило її звернутися до суду для захисту законного права та інтересу, з проханням стягнути з відповідача на її користь 2240,66 грн. з яких 1050,00 грн. - сума основного боргу, 105,93 грн. - 3% проценти річних та 1084,73 грн. - сума інфляційних втрат. В подальшому позивач збільшила позовні вимоги та просила суд стягнути на її користь з відповідачки 1000,00 грн. моральної шкоди та 2025,00 грн. - вартість ліків.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 31 січня 2013 року, яка становить 1050,00 грн., 3 % річних, що становить 105,93 грн. та суму індексу інфляції у розмірі 1084,73 грн. та стягнуто з  ОСОБА_2  на користь держави судовий збір у розмірі 551, 21 грн., в решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволені позову відмовити повністю, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неповне з’ясування судом обставин справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вважає, що договір позики сфальсифікований, а тому виникає необхідність в призначені почеркознавчої та технічної експертизи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивач надав у борг відповідачу грошові кошти в розмірі 2000,00грн., які остання зобов’язалась повернути до 18 грудня 2013року про, що склала розписку у письмовій формі. Божник свої зобов’язання не виконала в повному розмірі, повернувши позивачу лише частину коштів 950,00грн., у зв’язку з чим у позивача виникло право на стягнення з відповідача коштів в розмірі 1050 грн., а також трьох відсотків річних та інфляційних витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди та витрат на лікування, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження заподіяння моральної шкоди та понесених витрат на ліки.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 625 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановлено, що 31 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, про що сторонами було складено розписку (а.с.3).

Згідно умов розписки ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_2 прийняла грошові кошти у сумі 2000,00 грн. та зобов’язалася їх повернути у строк до 18 грудня 2013 року.

Форма та зміст договору позики у розписці від 31 жовтня 2013 року, передбачені ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, сторонами дотримані.

Встановлено, що у період з 16 квітня 2014 року по 21 вересня 2014 року відповідач повернула позивачу частину грошових коштів у загальній сумі 950,00 грн. про що на розписці здійсненні відмітки з датою, сумою та підписом позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, отримані ОСОБА_2 грошові кошти у зазначений строк повернуті не були в повному розмірі.

10 серпня 2015 року ОСОБА_3 на адресу ОСОБА_4 було направлено лист-нагадування про неповне повернення боргу (а.с.4).

13 квітня 2016 року позивачем повторно було направлено вимогу про повернення грошових коштів, а також, сплати 3% річних та індексу інфляції, однак, така вимога виконана відповідачем не була (а.с.5-6).

Встановлено, що взяті на себе договірні зобов’язання відповідач не виконала, повернувши позивачу лише частину боргу в загальній сумі 950,00 грн.: 16 квітня 2014 року – 150,00 грн., 02 травня 2014 року – 200,00 грн., 11 травня 2014 року – 200,00 грн., 07 червня 2014 року – 200,00 грн. та 21 вересня 2009 року ще 200,00 грн.

Інших належних доказів на підтвердження здійснення ОСОБА_2 розрахунків із позивачем за спірними зобов’язанням суду першої та апеляційної інстанцій не надано.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем було надано докази на підтвердження факту передання (виплати) відповідної суми грошових коштів відповідачу. А також з тим, що відповідачем не доведено повернення всієї суми заборгованості позивачеві.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача суми заборгованості у розмірі 1050,00 грн., 3 % річних, що становить 105,93 грн. та суму індексу інфляції у розмірі 1084,73 грн., оскільки рішення суду відповідає фактичним обставинам справи та положенням закону.

Відповідно до п. п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої.

Частиною 3 ст. 23 ЦК України визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного ОСОБА_1 України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до п. 9 вказаної Постанови розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробних стосунках, зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Враховуючи положення матеріального Закону, роз’яснення Верховного ОСОБА_1 України, характер правопорушення, обсяг завданої майнової шкоди, глибину завданих моральних страждань, а також з урахуванням вимог розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що відмова суду першої інстанції у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди є вірною.

Також, колегія суддів погоджується з висновками суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача вартості ліків – 2025,00 грн..

Відповідно до положень ст. ст. 57, 59 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. При цьому, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На виконання вимог вищезазначених норм процесуального права позивачем у справі не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що дії відповідача мали наслідком погіршення стану здоров’я.

Сам по собі факт погіршення здоров’я, перебування на стаціонарному лікуванні, і хвороба позивача на цукровий діабет не може слугувати підставою для стягнення з відповідача грошових сум на лікарські засоби.

Доводи ОСОБА_2 про те, що договір позики є сфальсифікованим та вона повернула всі кошти, а відповідач знищила розписку, колегія суддів вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки позивач в суді апеляційної інстанції надала оригінал розписки суду для приєднання до справи, відповідач оглянувши розписку підтвердила факт написання зазначеної розписки та факт отримання коштів у розмірі 2000,00грн., також пояснила, що вона не може надати письмових доказів щодо повернення всієї суми боргу.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції викладених в рішенні не спростовують.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: