Справа № 161/4471/17

Провадження № 2-а/161/571/17

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2017 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Гриня О.М.,

при секретарі Муригіній А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Луцької міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту соціальної політики Луцької міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.

Свій позов обґрунтовує тим, що він є батьком ОСОБА_2, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Бахчисарай Автономної Республіки Крим. Територія АРК є тимчасово окупованою територією внаслідок збройної агресії Російської Федерації, що встановлено ч.2 ст. 1 ЗУ «Про окуповані території». Вказує, що для отримання допомоги при народженні дитини необхідне свідоцтво про її народження, однак для його отримання йому знадобився тривалий час, оскільки вони з дружиною не мали об'єктивної можливості отримати свідоцтво про народження дитини за місцем постійного проживання в м. Бахчисарай. Встановлення факту народження його доньки відбулось за рішенням Луцького міськрайонного суду від 02 грудня 2016 року, свідоцтво про народження дитини ОСОБА_2 було видано 07 грудня 2016 року. Звернувшись до відповідача, він отримав відмову в призначенні і виплаті державної допомоги при народження дитини, оскільки він звернувся пізніше як через 12 календарних місяців після народження дитини. Вважає таке рішення відповідача незаконним, оскільки пропущення строку звернення за призначенням допомоги зумовлено наявністю обставин, які від нього не залежали.

З огляду на наведене, просить визнати неправомірними дії департаменту соціальної політики Луцької міської ради щодо призначення йому державної допомоги при народженні дитини та скасувати рішення про відмову в призначенні державної соціальної допомоги від 16 лютого 2017 року, зобов'язати департамент соціальної політики Луцької міської ради вчинити дії, а саме: призначити йому державну допомогу при народженні дитини ОСОБА_2, та виплатити у порядку, встановленому законодавством України.

Представник позивача подала суду заяву про розгляд справи за її відсутності за наявними в справі матеріалами, позов підтримала в повному обсязі, просила його задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про час, дату та місце розгляду справи. В матеріалах справи наявні письмові заперечення, які обґрунтовано тим, що дочка позивач ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2, а за призначенням допомоги при народженні дитини позивач звернувся 16 лютого 2017 року, тобто після закінчення дванадцяти місяців з дня народження дитини. А тому, дії відповідача щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні допомоги при народжені дитини відповідають вимогам закону. В задоволенні позовних вимог просить відмовити.

Суд вважає за можливе розглядати справу у відсутності представників сторін по наявних матеріалах справи, що відповідає вимогам ч. 6 ст. 128 КАС України.

Дослідивши та оцінивши представлені по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. При цьому в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 71 КАС України).

Згідно з ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

В пункті 1 статі 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України № 789-ХІ1 від 27.02.1991 p., передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Аналогічні зобов'язання України передбачені і у основних міжнародно-правових актах. Стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року) визначає право кожної людини на соціальне забезпечення, а ст. 10 цього ж Пакту декларує визнання Державами-учасницями, що сім'ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинні надаватися по можливості якнайширша охорона і допомога, особливо при її утворенні і поки на її відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання.

Відповідно до ст.7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про охорону дитинства" з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та іншими законами України.

Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (ч.2 ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб").

Відповідно до ч.1 ст.1 Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених Законом та іншими законами України.

Пунктом 2 частини першої статті 3 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» передбачено види державних допомог сім'ям з дітьми, в тому числі допомога при народженні дитини. Державна допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (стаття 4, частина перша статті 5, частина перша статті 10 Закону), з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону.

Таким чином, допомога при народженні дитини є різновидом державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення і надається з метою забезпечення відповідного рівня матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дитини.

Згідно з ст.10 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.

Відповідно до п.11 Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» (далі Порядок) визначено, що для призначення одноразової допомоги при народженні дитини органу праці та соціального захисту населення за умови пред'явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, подаються такі документи: заява одного з батьків, копія свідоцтва про народження дитини, довідка, видана державним органом реєстрації актів цивільного стану для призначення одноразової допомоги при народженні дитини.

Згідно п.12 Порядку передбачено, що допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження останньої, виданого Луцьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Волинській області 07 грудня 2016 року НОМЕР_1. Державна реєстрація народження ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проводилась з пропуском строку (а.с.7).

З матеріалів справи вбачається, що позивач 16 лютого 2017 року звернувся до Департаменту соціальної політики Луцької міської ради про призначення державної допомоги при народженні дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.5).

Рішенням Департаменту соціальної політики Луцької міської ради від 17 лютого 2017 року позивачу відмовлено в призначенні державної допомоги при народженні дитини з тих підстав, що звернення надійшло пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини (а.с.6).

Судом встановлено, що позивачем дійсно пропущений річний строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини, однак, на думку суду, слід врахувати також те, що позивач з об'єктивних причин не мав змоги звернутися до відповідача з даною заявою протягом дванадцяти місяців з часу народження дитини, тобто в період з ІНФОРМАЦІЯ_2 до 11 серпня 2016 року, оскільки лише 07 грудня 2016 року позивач на підставі судового рішення отримав свідоцтво про народження дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується матеріалами справи.

В свою чергу, матеріалами справи підтверджено, що законодавчо встановлені строки звернення за призначенням допомоги при народженні дитини пропущені з поважних причин, оскільки дитина народилася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим ІНФОРМАЦІЯ_2, однак свідоцтво про народження дитини українського зразка було видано лише 07 грудня 2016 року, що не давало змоги вчасно отримати таку допомогу на не окупованій території України, тобто в межах строку передбаченого п.12 Порядку.

Зазначені обставини свідчать про те, що несвоєчасність звернення позивача за реалізацією свого права пов'язане з анексією частини території України, а причини пропуску звернення за допомогою є поважними.

Отже, позбавлення позивача закріпленого ст.1 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" права на отримання соціальної допомоги з причин, які від нього не залежали, є необґрунтованим.

Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам, а тому не можна позбавити дитину благ, гарантованих їй державою.

Конституцією України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЕСПЛ).

Так, у справі "Тлімменос проти Греції" (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Отже, проживаючи на тимчасово окупованій території, у позивача була фактично відсутня можливість реалізувати своє право на соціальний захист передбачений законодавством України, з огляду на неможливість вчасного отримання свідоцтва про народження дитини. Разом з тим, це свідоцтво є необхідним для звернення до державних органів для призначення такої допомоги, ніж у осіб, які реалізують таке право на території України, що на переконання суду є проявом дискримінації з боку суб'єкта владних повноважень по відношенню до позивача.

Враховуючи, що Постанова № 1751 не містить переліку поважних причин, за яких можливо поновити строк для звернення з заявою про призначення соціальної допомоги при народженні дитини, суд відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Зокрема, у справах "Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" Європейський суд з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

Окрім того, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Будченко проти України" (заява №38677/06) зазначив (п.п.38-40) про те, що відсутність механізму реалізації відповідного законодавчого положення становить втручання у право особи за ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також, суд звертає увагу на те, що положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР, визначено, що кожна особа має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому вбачається, що ефективним засобом захисту є такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Луцької міської ради про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії підлягає до задоволення.

Керуючись ч. 2 ст. 19КонституцієюУкраїни, ст. ст. 2, 4, 5, 7-14, 69, 71, 86, 104, 158-163, 167, 186 КАС України,Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», суд,

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати неправомірним та скасувати рішення департаменту соціальної політики Луцької міської ради від 16 лютого 2017 року про відмову в призначенні державної соціальної допомоги при народженні дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зобов'язати Департамент соціальної політики Луцької міської ради призначити та виплатити ОСОБА_1 державну допомогу при народженні дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня її проголошення.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Луцького міськрайонного суду Гринь О.М