АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Унікальний № 752/14914/14-ц Головуючий в 1 інстанції - Колдіна О.О.

Апеляційне провадження № 22-ц/796/9930/2017 Доповідач - Желепа О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2017 року, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Желепи О.В.

суддів Іванченка М.М., Рубан С.М.

при секретарі Задерей І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, відшкодування моральної шкоди, -

Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернулась до суду з позовом про стягнення з ФОП ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 20125 гривень та моральної шкоди 20125 гривень.

В ході розгляду справи представник позивача неодноразово подавала заяву про збільшення розміру позовних вимог і відповідно до заяви від 05.05.2017 р. позивач просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 37453 гривні 51 коп. та моральну шкоду в такому ж розмірі.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилалася на те, що працювала в якості зубного гігієніста у ФОП ОСОБА_2 з 07.02.2012 р. до 28.09.2012 р. на підставі трудового договору з оплатою праці 1150 гривень на місяць до 02.07.2012 р., та 575 гривень за липень-серпень 2012 р.

Зазначила, що між сторонами існували дружні стосунки, відповідач обіцяв їй організувати спільний бізнес. Відповідач не сплачував їй заробітну плату, хоча вона від неї не відмовлялась. Після її звільнення 28.09.2012 р. розрахунку по заробітній платі за лютий-серпень 2012 р. відповідачем так і не було здійснено. Зазначений розрахунок не був проведений і на момент розгляду справи.

З огляду на положення ч.1ст.117 КЗпП України позивач просила стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки розрахунку по день фактичної виплати.

Також позивач зазначала, що невиплата їй заробітної плати призвела до моральних страждань, погіршення її настрою, порушення нормальних життєвих зв'язків, вона вимушена витрачати час для захисту своїх порушених прав. Моральну шкоду вона оцінює в розмірі не проведених виплат.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2017 року позов ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди - задоволено частково.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 31106 гривень 60 копійок.

У задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди - відмовлено.

Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 311 гривень 06 копійок.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 в інтересах ФОП ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В скарзі посилався на те, що судом були неповно з'ясовані обставин, що мають значення для справи, невірно застосовані норми матеріального права та порушені процесуальні норми, що призвело до прийняття невірного рішення по суті спору. Зазначав, що відповідач надав суду докази на підтвердження проведення з позивачем розрахунку по заробітній платі, а суд безпідставно їх відхилив. Позивач пропустила строк звернення до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того, розрахунок середнього заробітку зроблено судом невірно.

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача доводи скарги підтримав.

Представник позивача доводи скарги заперечувала.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Між сторонами виникли правовідносини, які регулюються Кодексом Законів про працю України.

Так, у відповідності до конституційних засад, визначених у ст. 43 Конституції України, стаття 38 КЗпП України закріплює право працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, з власної ініціативи.

Згідно положень ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо в день звільнення працівник не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

З точки зору закону заходи, встановлені ст.117 КЗпП України, є відповідальністю роботодавця перед працівником в разі несвоєчасного розрахунку при звільненні. Підставою відповідальності роботодавця є вина власника або уповноваженого ним органу.

Згідно п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», При визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (з наступними змінами і доповненнями). Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 07.02.2012 року між фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений трудовий договір строком на шість місяців, відповідно до умов якого позивач зобов'язалась виконувати обов'язки зубного гігієніста, а ФОП ОСОБА_2 оплачувати працю ОСОБА_3 в розмірі 1150 гривень на місяць, із встановленням робочого часу з 09.00 год. до 18.00 год.

Даний договір був зареєстрований в Голосіївському районному центрі зайнятості за № 02791200156.

02.07.2012 року між сторонами був укладений Додаток до трудового договору від 07.02.2012 року, відповідно до якого сторони домовились про переведення ОСОБА_3 з посади зубного гігієніста з оплатою 1150 гривень на посаду зубного гігієніста з окладом 1150 гривень на 0,5 ставки (575 гривень) з 02.07.2012 року.

28.09.2012 року ОСОБА_3 була звільнена з займаної посади на підставі ст.38 КЗпП України і договір був знятий з реєстрації в Центрі зайнятості.

Звертаючись до суду, позивач посилалася на те, що відповідач протягом її роботи не виплачував їй заробітну плату, та вона не була виплачена на момент звільнення.

В ході судового розгляду не знайшов свого підтвердження факт виплати позивачу заробітної плати.

Покази свідків, які були допитані за клопотання відповідача на підтвердження виплати ФОП ОСОБА_4 працівникам заробітної плати та невиконання позивачкою обов'язків зубного гігієніста, не є належними доказами, які б беззаперечно свідчили про здійснення виплати працівнику заробітної плати в розумінні ст. 58 ЦПК України.

Посилання відповідача та його представника на можливе викрадення позивачем платіжних відомостей про виплату заробітної плати в зв'язку з наявністю у неї доступу до цих документів не підтверджено жодними належними доказами, а тому судом першої інстанції також не були враховані.

Зняття трудового договору з реєстрації в центрі зайнятості, також не свідчить про виплату відповідачем заробітної плати.

На підставі наданих сторонами доказів, суд встановив, що відповідач не розрахувався з позивачем при звільненні, не виплатив заробітну плату, а тому зобов'язаний виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку.

Також суд встановив, що позивач не надала достатньо доказів на підтвердження спричинення їй моральних страждань відповідачем.

Рішення суду позивачем не оскаржено.

Вищенаведені обставини справи, які суд вважав встановленими є доведеними.

Висновок суду про наявність підстав для часткового задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідає цим обставинам та вимогам Закону .

Доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, колегія суддів не приймає, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутись до суду з заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня коли особа довідалась про порушення свого трудового права.

За ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Позивач була звільнена з роботи 28 вересня 2012 року.

За захистом своїх прав звернулась в 2014 році.

Суд першої інстанції встановив, що на час звернення позивача до суду та до завершення розгляду даної справи, розрахунок по заробітній платі з позивачем відповідач так і не провів, а тому відповідно суд дійшов вірного висновку, що позивач не пропустила строк звернення до суду з вимогами про стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Доводи про надання судом невірної оцінки наданим відповідачем доказам з приводу виплати заробітної плати є безпідставні, тому, що в рішенні суду зроблено оцінку всім доказам відповідача у відповідності з вимогами ЦПК України і суд дійшов вірного висновку про те, що покази свідків не є належними доказами на підтвердження виплати заробітної плати. Жодних письмових доказів з підписом позивача про отримання нею заробітної плати відповідач суду не надав.

Доводи скарги про не вірний розрахунок середнього заробітку, колегія також не приймає, тому, що в скарзі не наведено в чому полягають помилки суду. Перевіривши розрахунок, апеляційний суд встановив, що він відповідає вимогам Постанови КМУ № 100, якою передбачений порядок такого розрахунку.

Підстав зменшувати суму середнього заробітку, колегія суддів не вбачає, оскільки відповідач в даній справі порушує трудові права позивача з 2012 року, справа судом розглядається з 2014 року. При цьому, незважаючи на незначний розмір не виплаченої заробітної плати при звільненні, відповідач не усунув порушення під час розгляду справи в суді.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Суд першої інстанції повно встановив обставини, що мають значення для даної справи. Висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Суд при винесенні рішення правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому колегія суддів відхиляє апеляційну скаргу.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Головуючий Судді: