Справа № 159/1000/17 Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І.М.

Провадження № 22-ц/773/1338/17 Категорія: 27 Доповідач: Грушицький А. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 жовтня 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Грушицького А.І.,

суддів Киці С.І., Шевчук Л.Я.,

з участю секретаря Вергуна Т.С.,

представника позивача ОСОБА_1,

третьої особи ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними в порядку захисту прав споживачів за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 8 вересня 2017 року,

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 8 вересня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, до ПАТ «Брокбізнесбанк» про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними в порядку захисту прав споживачів відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду позивач подала апеляційну скаргу, в якій покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 8 вересня 2017 року скасувати та постановити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з підстав в ній зазначених.

Третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 апеляційну скаргу вважає обґрунтованою.

Представник відповідача ПАТ «Брокбізнесбанк» подав до суду письмове заперечення на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 8 вересня 2017 року залишити без змін.

Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце апеляційного розгляду даної справи.

Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними немає, оскільки вони укладені відповідно до вимог чинного законодавства та не порушують прав позивача як споживача.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим в судовому засіданні обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Судом встановлено, що 5 березня 2008 року між АБ «Брокбізнесбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Брокбізнесбанк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 122/08, відповідно до умов якого останній надано грошові кошти в розмірі 32000 дол. США на строк з 5 березня 2008 року по 2 березня 2018 року зі сплатою 13,5 % річних на споживчі потреби (а.с. 11-13).

Згідно додатку № 1 до кредитного договору № 122/08 від 5 березня 2008 року, укладеного між ВАТ АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_3, остання зобов'язалася здійснювати повернення основної суми заборгованості щомісячно включно до 10 числа місяця, наступного за звітним, згідно із зазначеним у додатку графіком (а.с. 14, 15).

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_3 5 березня 2008 року укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Козоріз Н.С. і зареєстрований в реєстрі за № 1202, за яким в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме однокімнатну квартиру загальною площею 32,3 кв.м., житловою площею 20,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю згідно договору купівлі-продажу квартири, посвідченого державним нотаріусом Ковельської державної нотаріальної контори Волинської області Луцик Н.А. 17 липня 2007 року і зареєстрованого в реєстрі за № 1-1406 (а.с. 16-18).

5 березня 2008 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 122/08, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався відповідати всім своїм майном за виконання ОСОБА_3 зобов'язань перед банком, що виникли з кредитного договору № 122/08 від 5 березня 2008 року (а.с. 19).

Додатковою угодою до кредитного договору № 122/08 від 5 березня 2008 року, укладеною між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_3 1 листопада 2008 року збільшено розмір процентів за користування кредитом до 15 % річних (а.с. 20).

Як передбачено ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 11 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, у встановлений строк (термін).

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як передбачено ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що в порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів», Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 під час укладення кредитного договору № 122/08 від 5 березня 2008 року банк приховав від позичальника повну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту, реальної відсоткової ставки, у зв'язку з чим просить визнати вищевказаний договір недійсним.

Проте законодавством не передбачено такої підстави для визнання договору недійсним. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону (у споживача виникає право на розірвання договору, відшкодування завданих йому збитків, на суб'єкта господарювання можуть накладатися фінансові санкції).

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсними.

Поняття «несправедливі умови договору» визначено у ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Вказана правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15 та від 11 травня 2016 року в справі № 6-3020цс15.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як передбачено ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір укладений між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_3 5 березня 2008 року та підписаний сторонами, а отже позивач погодилася із всіма істотними умовами даного договору, тривалий час їх виконувала та понад 9 років не порушувала питання про визнання даного договору недійсним.

Всупереч вимогам ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України позивач не надала належних та допустимих доказів того, що умови оспорюваного договору є несправедливими, його укладено внаслідок введення позичальника в оману, або кредитодавець проводив нечесну підприємницьку практику.

Надання кредиту в іноземній валюті не суперечило українському законодавству, а покликання позивача на ту обставину, що відповідач відмовився надати їй кредит у національній валюті є голослівними, оскільки факт такої відмови не підтверджується письмовими доказами.

В тексті кредитного договору містяться усі його істотні умови, зокрема, розмір кредиту, строк користування, відсоткова ставка, умови повернення кредиту, сплати комісії та процентів.

Відповідно до п. 8.3 кредитного договору позичальник підписанням цього договору підтверджує, що до укладення цього договору позичальник був ознайомлений з усіма умовами кредитування, що пропонуються банком, в обсязі і в порядку, що передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» та нормативно-правовими актами Національного банку України (а.с. 11-13).

В додатку № 1 до кредитного договору визначено графік повернення заборгованості (а.с. 14, 15).

Покликання позивача на ту обставину, що вона не підписувала Довідку про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, копія якої міститься в матеріалах справи (а.с. 120, 121) не впливають на висновок суду, оскільки у позовній заяві ОСОБА_3 не покликалась на недійсність кредитного договору у зв'язку з відсутністю її підпису на Довідці про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту.

Також позивач в апеляційній скарзі зазначає про незаконність стягнення комісії за надання кредиту у розмірі 1 % від суми кредиту, комісії за розрахунково-касове обслуговування кредиту 0,8 % від суми кредиту, однак не зазначає, нормам якого законодавчого акта можуть суперечити відповідні положення кредитного договору та яким чином впливає наявність таких платежів на недійсність кредитного договору в цілому.

Положення договору щодо стягнення неустойки у розмірі 5 % від суми фактичного залишку заборгованості за кредитом у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником п. 4.2.6 цього договору за кожен факт порушення не суперечать вимогам ст.ст. 549-551 ЦК України, що регулюють вказаний правовий інститут.

Зобов'язання позичальника застрахувати предмет іпотеки в рекомендованій банком страховій компанії відповідає принципу свободи договору, закріпленому в ст. 6 ЦК України.

Колегія суддів не бере до уваги доводів позивача про те, що банк не направляв їй повідомлення про підвищення процентної ставки за договором, оскільки з моменту підписання додаткової угоди позичальнику стало відомо про зміну процентної ставки (а.с. 20). Згода сторін на таку зміну презюмується, а доказів того, що зміна відсоткової ставки відбувалася в односторонньому порядку і позичальник не давала згоду на таку зміну - позивачем не надано.

В апеляційній скарзі позивач також покликається на порушення її прав, передбачених ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, посилається на ту обставину, що суд першої інстанції відхилив її клопотання про призначення судово-економічної експертизи без будь-якої мотивації. Проте в ухвалі від 8 вересня 2017 року Ковельський міськрайонний суд, мотивуючи відмову в задоволенні клопотання, послався на предмет спору, обсяг наданих сторонами документів та обгрунтування як позовних вимог, так і розглядуваного клопотання.

Обов'язок боржника повідомляти кредитора про укладення договорів про одержання нових позик і кредитів, про поруку по зобов'язаннях третіх осіб, передачу в заставу належного на праві власності майна, здійснення його відчуження чи обтяження, а також про участь у судових розглядах, що загрожують його майновому стану, не свідчить про недійсність кредитного договору.

Отже, суд першої інстанції повно дослідив надані сторонами докази та дав їм правильну правову оцінку. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 8 вересня 2017 року в даній цивільній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді