ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2017 року Справа № 910/18565/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Корнілової Ж.О.-головуючого (доповідач),

Ковтонюк Л.В.,

Нєсвєтової Н.М.,

розглянувши матеріали касаційної скарги

Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишневе"

на рішення та постановуГосподарського суду міста Києва від 17.01.2017 Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017

у справі№ 910/18565/16 Господарського суду міста Києва

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Вишневе"

ДоТовариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Ваш Авто"

ПроВизнання правочину недійсним,

за участю представників сторін

від позивача:Малюк О.С.,

від відповідача:не з'явилися,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 у справі № 910/18565/16 (суддя Селівон А.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 (у складі колегії суддів: Дикунської С.Я.-головуючого, Мальченко А.О., Жук Г.А.) рішення Господарського суду міста Києва 17.01.2017 у справі № 910/18565/16 залишено без змін.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вишневе" звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва, і прийняти нове рішення, яким визнати договір фінансового лізингу № 003720 від 25.04.2016 недійсним; застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Ваш Авто" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Вишневе" суму коштів у розмірі 50000 грн., одержану на виконання договору фінансового лізингу № 003720 від 25.04.2016; стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Ваш Авто" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишневе" суму судового збору в розмірі 1378 грн., сплачену за подання позовної заяви до Господарського суду міста Києва; суму судового збору у розмірі 1515,80 грн., сплачену за подання апеляційної скарги до Київського апеляційного господарського суду; суму судового збору у розмірі 1653,60 грн., сплачену за подання касаційної скарги до Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі заявник вважає, що під час прийняття рішень судами не дотримані норми матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представника скаржника, перевіривши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Суди встановили та вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вишневе" (позивачем, лізингоодержувачем за договором) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" (відповідач, лізингодавець за договором) 25.04.2016 уклали договір фінансового лізингу № 003720 (далі - договір), за умовами якого лізингодавець зобов'язаний придбати у власність предмет лізингу та передати його в користування лізингоодержувачу, у строк та на умовах договором.

Преамбулою договору сторони передбачили, що предметом лізингу є транспортний засіб (автомобіль, сільськогосподарська техніка, будівельна техніка та ін.), який має бути обов'язково зареєстрований в органах, які зобов'язані проводити таку реєстрацію та визначені п. 1.1 договору та у специфікації, яка міститься в додатку № 2 до договору.

Положеннями п. 1.1 договору сторони погодили, що предметом фінансового лізингу є транспортній засіб, зазначеній у специфікації (додаток №2), а саме: трактор МТЗ 82.1.26 з об'ємом двигуна 4,75 л механічною коробкою перемикання передач та приводом 4x4; погодили і зазначили п. 8.2 договору, що вартість предмета лізингу на момент його укладення 19531,25 доларів США, що в гривневому еквіваленті вартості предмета лізингу становить 500000,00 грн.

Як зазначено у згаданому пункті договору специфікація предмета лізингу самостійно та свідомо обрана лізингоодержувачем (позивачем) та в повній мірі відповідає його вимогам.

До укладеного договору сторони склали та підписали додаток № 1, який є невід'ємною частиною договору, та містить інформацію щодо вартості предмета лізингу та розміру платежів (авансового, адміністративного та комісії), а також графік сплати авансового платежу.

Розділами 3, 4, 6, 8, 10 договору сторони визначили права та обов'язки сторін, умови поставки та прийому-передачі предмета лізингу, гарантійні зобов'язання, вартість предмета лізингу та платежі, сплату лізингових періодичних платежів тощо.

Відповідно до п. 2.1 договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 (сімдесяти восьми) календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань сторонами за договором.

Договір підписали представниками сторін та засвідчили печатками товариств.

Укладений договір за своїм змістом та правовою природою є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання приписів ст. 292 ГК України, Закону України "Про фінансовий лізинг", відповідно до ст. 2 якого відносини, які виникають за договором регулюються положеннями ЦК України про лізинг (ст. 806-809), найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 292 ГК України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів; залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний.

За договором лізингу на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 806 ЦК України одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі); до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням встановлених параграфом 6 цього Кодексу вимог; до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продажу та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічне визначення поняття договору фінансового лізину міститься в ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг" суб'єктами лізингу можуть бути: лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу; лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.

Відповідно до ст. 11 цього Закону лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та користуватись ним відповідно до його призначення та умов договору.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч. 1 ст. 807 ЦК України та ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Положеннями п. 1.7 договору сторони погодили, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 (ста двадцяти) робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу: авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.4 договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах п. 9.6 договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний: прийняти предмет лізингу та користуватися ним за призначенням та згідно умов договору; своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані; своєчасно сплачувати лізингові платежі; надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання; письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі; письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання зазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу (ст. 16 згаданого Закону).

Укладаючи договір на підставі п. 8.2 сторони погодили, що вартість предмета лізингу становила 19531,25 доларів США з урахуванням ПДВ відповідно до обмінного курсу долару США до української гривні. На фактичну дату укладання договору відповідно до обмінного курсу долару США до української гривні, гривневий еквівалент вартості предмета лізингу становить 500000,00 грн. з ПДВ.

Сторони погодили, що гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, який визначений на дату укладання договору, може змінюватися у випадку зміни обмінного курсу долару США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця (п. 8.3 договору).

За умовами п. 9.1 договору авансовий платіж складає частину від вартості предмета лізингу в розмір 50 відсотків від вартості предмета лізингу, зазначеного в договорі та у додатку № 2 до нього.

Лізингоодержувач має можливість сплачувати авансовий платіж на умовах договору впродовж (але не більше) 12 місяців з моменту його підписання платежами, які визначено в додатку № 1 до договору. На авансовий платіж, який сплачується відповідно до додатку № 1, не нараховуються жодні відсотки (п. 9.2 договору).

Додатком № 1 до договору сторони погодили вартість предмета лізингу - 19531,25 доларів США (що становить 500000,00 грн. на дату підписання), а також графік сплати авансового платежу за договором, яким визначено розмір, кількість та строк сплати лізингових платежів, зокрема, авансовий платіж 50 % вартості предмета лізингу - 9765,63 доларів США, адміністративний платіж (10 %) - 1953,13 доларів США, комісія за передачу (3 %) - 585,94 доларів США. Станом на 25.04.2016 курс 1 долару США - 25,60 грн. Розмір адміністративного платежу складає в гривневому еквіваленті 50000,00 грн.

Відповідно до п. 10.5 договору, у разі виникнення податкових та прирівняних до них платежів, лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни.

За умовами п. 10.18 договору у випадку настання змін на кредитно-грошовому ринку України та/або при виникненні процесів, які зумовили зміну валюти резервів НБУ та комерційних банків та/або обрання продавцями/постачальниками предметів лізингу за договорами інших грошових еквівалентів зобов'язання, ніж долар або євро, сторони дійшли згоди, що грошовий еквівалент виконання лізингоодержувачем зобов'язання в іноземній валюті буде обрано лізингодавцем зіставно із виниклими змінами. При настанні зазначених у цьому пункті подій лізингодавець розробляє нові додатки № 1 та № 3 із зазначенням нових розрахунків лізингових платежів та курсу грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті на момент надсилання таких додатків лізингоодержувачу. Доказом отримання лізингоодержувачем додатків є поштова квитанція/повідомлення про таке відправлення на його адресу. Лізингоодержувач погоджується, що підписані лізингодавцем додатки є дійсними, правомочними та такими, що підлягають виконанню сторонами.

Після підписання договору 25.04.2016 позивачем отримано рахунок-фактуру № СФ-25042016 на сплату адміністративного платежу в розмірі 50000,00 грн., який оплачено позивачем, що підтверджується платіжним дорученням від 25.04.2016 № 769 на суму 50 000,00 грн. із зазначенням призначення платежу "за адмін. платіж трактору з-но із рахунком № СФ-25042016 від 25.04.16 р., без ПДВ".

Відповідно до п. 9.7 договору кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до моменту отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; комісія за передачу предмета лізингу; у разі наявності, різниця до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.4 договору, або різниця до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 договору.

Факт здійснення оплати, її розмір та зарахування сторонами не заперечувався.

Разом з тим, за твердженнями позивача в позовній заяві, зазначена сума адміністративного платежу мала бути меншою, оскільки в телефонних (усних) домовленостях між представниками сторін мова йшла про іншу (меншу) ціну предмета лізингу. Зважаючи на великий розмір тексту договору, складний юридичний зміст та дрібний формат шрифту, позивач був позбавлений можливості детально вивчити та проаналізувати умови договору, тому тільки після його підписання дійшов до висновку, що умови договору є для його невигідними.

За приписами ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1). У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч. 3).

Правові наслідки розірвання договору визначені в частинах 2, 3 ст. 653 ЦК України, відповідно до яких у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються; у разі розірвання договору зобов'язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором.

Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку ( п. 3 ч. 1 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг") письмово повідомити про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингоодержувач, який не сплатив передбачені п. 1.7 договору лізингові платежі та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмові формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У встановлений чинним законодавством строк лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. В такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає (п. 12.1. договору).

Користуючись передбаченим правом дострокового одностороннього розірвання договору, позивач прийняв рішення про його розірвання договору. Позивач 26.04.2016 звернувся до відповідача із заявою про розірвання договору та повернення адміністративного платежу в сумі 50000,00 грн., факт надсилання та отримання якої відповідачем 04.05.2016 підтверджується фіскальним чеком від 26.04.2016 та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 6900521692343 (копії наявні в матеріалах справи).

Крім цього, позивач звертався до відповідача з претензією № 42 від 07.07.2016 про повернення безпідставно набутих грошових коштів, яка, за матеріалами справи, а саме: копії рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 7020202101980 отримані ТОВ "Лізингова компанія "Ваш Авто" 11.07.2016.

Листом № 69 від 22.07.2016 відповідач відмовив позивачу у поверненні коштів в сумі 50000,00 грн., які сплачено в якості адміністративного платежу, як таких, що не підлягають поверненню за умовами п. 12.1 договору та зазначив, що договір вважається розірваним з 05.05.2016.

З огляду на наведене, позивач звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що укладений між сторонами договір містить вимоги, які істотно порушують права та законні інтереси позивача, просив визнати його недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України як такий, що вчинено із порушенням приписів чинного законодавства.

Одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (далі постанова Пленуму № 11) правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 ГПК України.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Договором на підставі ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За приписами п. 2.10 постанови Пленуму № 11, ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Таким чином обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України (в редакції, яка діяла на час укладення спірного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Приписи цієї статті кореспондуються із ч. 1 ст. 181 ГК України (діючій на час укладення спірного правочину), відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.ст. 627, 628 ЦК). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частинами ч. ч. 1, 2, 3 ст. 180 ГК України передбачено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Положеннями ч. 2 ст. 6 Закон України "Про фінансовий лізинг" передбачено істотні умови договору лізингу, до яких відносяться: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 807 ЦК України, ч. 1 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена згідно законодавства до основних фондів.

Це може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, в тому числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка тощо, не заборонене до вільного обігу на ринку та щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Правовий аналіз наведених вище норм ЦК України свідчить про те, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, вона має лише їй властиві ознаки, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, тобто індивідуалізують її.

Тому можна стверджувати, що індивідуально визначена річ:

а) єдина у своєму роді;

б) що відрізняється від інших своїми неповторними ознаками;

в) виділена із загальної маси речей даного роду (наприклад, автомобіль виділений із партії автомобілів ідентичної моделі за допомогою заводського номерного знаку тощо).

Суди встановили, що умовами п. 1.1 договору сторони погодили, що предметом фінансового лізингу є трактор МТЗ 82.1.26 з об'ємом двигуна 4,75 л механічною коробкою перемикання передач та приводом 4x4.

Відповідно до специфікації (додаток № 2 до договору) предметом фінансового лізингу є трактор МТЗ 82.1.26 з об'ємом двигуна 4,75 л.

За умовами договору специфікація предмета лізингу самостійно та свідомо обрана лізингоодержувачем (позивачем) та в повній мірі відповідає його вимогам, тому доводи позивача про неузгодженість предмета договору (предмета лізингу) не заслуговують на увагу.

Крім цього, не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані доводи позивача (апелянта) про те, що в розумінні ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг", ст. 184 ЦК України предмет лізингу не є індивідуально визначеною річчю, оскільки в договорі наявні індивідуальні ознаки предмета лізингу, зокрема, вказані марка та модель транспортного засобу, які певним чином ідентифікують його з-поміж інших транспортних засобів, що можна придбати на території України.

Суди встановили, що сторони уклали договір фінансового непрямого лізингу - угода, яка передбачає протягом періоду своєї дії виплату лізингових платежів, що покривають повну вартість амортизації обладнання або більшу його частину, додаткові витрати і прибуток лізингодавця.

Непрямий лізинг передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна.

Лізингодавець у договорі фінансового лізингу набуває майно згідно зі встановленими лізингоодержувачем специфікаціями та умовами. Тобто на відміну від інститутів найму (оренди), а також прямого лізингу, які характеризуються наявністю у наймодавця (орендодавця, лізингодавця) предмета найму (оренди, прямого лізингу), лізингодавець за договором фінансового лізингу приймає від лізингоодержувача попереднє замовлення на відповідне майно, необхідне останньому, і після виконання замовлення передає йому це майно.

Зокрема, зазначені ознаки лізингу відображено в пункті 1.3 підписаного сторонами договору, відповідно до якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу в користування лізингоодержувачу на термін та на умовах, передбачених договором. Лізингоодержувач користується предметом лізингу на умовах договору та згідно із положеннями чинного законодавства.

Враховуючи викладене, за відсутності конкретного предмета лізингу у власності лізингодавця на момент укладення договору суди дійшли до правильного висновку, що наведена в самому договорі та специфікації до нього інформація щодо ідентифікуючих ознак предмета лізингу - трактор МТЗ 82.1.26 об'ємом двигуна 4,75 л з механічною коробкою перемикання передач та приводом 4x4 є достатньою для ідентифікації даного виду транспортних засобів та виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором у майбутньому в частині придбання, реєстрації та передачі лізингоодержувачу предмета лізингу - трактору на підставі акта приймання-передачі, як це передбачено преамбулою та п. 2.2 договору, оскільки строк лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акта приймання-передачі предмета лізингу.

Таким чином сторони не позбавлено права визначити додаткові індивідуальні ознаки та технічні характеристики трактора (реєстраційного номеру, номерів кузову та двигуна тощо), який є предметом лізингу, в акті приймання-передачі цього транспортного засобу або в будь-який момент внести відповідні зміни до договору з метою додаткової ідентифікації предмета лізингу на підставі ст. 651 ЦК України, ст. 188 ГК України.

Крім цього, за умовами п. 4.3 договору разом з підписаним акта приймання - передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток № 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати в момент підписання акта приймання - передачі предмета лізингу.

З огляду на наведене, обов'язок лізингодавця зі складання та узгодження зазначеного додатком № 3 до договору документу, яким визначається остаточна вартість предмета лізингу та подальші лізингові та інші обов'язкові платежі, обумовлений моментом передачі лізингоодержувачу предмета лізингу за актом приймання-передачі та, відповідно, на час підписання сторонами оспорюваного договору не є таким, що настав, тому обставини відсутності зазначеного додатку № 3 до договору не можуть бути розцінені судом як одна з підстав недійсності договору.

Щодо посилань позивача (апелянта) як на підставу позовних вимог на невідповідність приписам чинного законодавства встановленої договором можливості коригування лізингових платежів в залежності від обмінного курсу долара США до української гривні слід зазначити, що пунктами 1.7, 8.2 договору та додатком № 1 до нього сторони визначили вартість предмета лізингу на момент укладення спірного правочину, перелік та розмір платежів за договором, а також курс долара США станом на дату укладення договору - 25.04.2016, відповідно до якого визначається гривневий еквівалент платежів та вартості предмета лізингу.

Положеннями п. 8.3 договору сторони погодилися, що гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, який визначений на дату укладення договору, може змінюватись у випадку зміни обмінного курсу долару США до української гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця.

У разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору та з метою виплати лізингоодержувачем не менше 50% від вартості предмета лізингу на момент купівлі предмету лізингу та його передачі, лізингоодержувач зобов'язаний одноразово доплатити різницю такої вартості до вже сплачених авансових платежів до моменту підписання додатку до договору та до моменту купівлі предмета лізингу та передачі його лізингоодержувачу (п. 9.4. договору).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Грошове зобов'язання на підставі ст. 533 ЦК України має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами ст. 524 ЦК України, згідно із якою зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Чинним законодавством України, зокрема, ч. 2 ст. 192 ЦК України передбачено застосування іноземної валюти у випадках і в порядку, встановлених законом, однак не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Таким чином положення чинного законодавства передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті; визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті законодавству не суперечить, оскільки не є тотожним визначенню ціни в договорі, безпосередньому вираженню грошового зобов'язання, виконанню зобов'язання шляхом здійснення розрахунку.

Коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні відносно долару США), як це передбачено умовами договору прямо не заборонено та не суперечить чинному законодавству України.

Вищезгадані умови договору відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору (ст. 627 ЦК України), положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови (ст. 632 ЦК України).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 26.12.2011 у справі № 3-141гс11, від 07.10.2014 № 3-133гс14.

Посилання позивача на невідповідність приписам чинного законодавства переліку та розміру встановлених договором лізингових платежів, зокрема, адміністративного платежу, правомірно не прийнято судом апеляційної інстанції до уваги, оскільки чинним законодавством імперативно не визначено конкретного складу платежів, яких слід дотримуватись лізингодавцям при отриманні платежів від лізингоодержувачів. Перелік лізингових платежів, встановлений ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", не є вичерпним та обов'язковим, а лише суто рекомендованим, не містить припису щодо заборони сторонам договору фінансового лізингу визначати в укладеному договорі та відносити до лізингових інші платежі, зокрема, адміністративний платіж, як це визначено умовами оскаржуваного правочину.

При цьому сторони вправі обирати та погоджувати будь-які умови договору, які їм необхідні для належного виконання правочину, якщо такі не суперечать вимогам чинного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, одним із принципів якої, як визначено в ст. 44 ГК України, є самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону.

Суди дійшли до правильного висновку, що платежі за лізинговим договором можуть включати в себе дохідність лізингодавця.

З огляду на наведені положення закону, апеляційний суд правомірно погодився із висновками місцевого суду про те, що адміністративний платіж в сумі 50000,00 грн., який, в свою чергу, був сплачений позивачем в день укладання договору, що підтверджується платіжним дорученням № 769 від 25.04.2016 на підставі рахунку - фактури відповідача № СФ- 25042016 від 25.04.2016, не є таким, що суперечить вимогам ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що доводи позивача про невідповідність умов договору приписам чинного законодавства, наявність дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та, як наслідок, порушення прав позивача, не заслуговують на увагу, оскільки на момент укладання договору сторони досягли згоди щодо всіх істотних його умов та бажали настання цивільних прав та обов'язків, про що свідчать їх підписи на договорі.

При укладанні договору представник позивача 25.04.2016 підписав текст договору та додатки до нього, поставив свій підпис на кожній сторінці договору та додатків № 1, № 2, отримав повну інформацію за договором, зокрема, щодо вартості предмета лізингу та розміру платежів, в т.ч. адміністративного платежу, порядку сплати коштів за договором тощо, що в свою чергу, спростовує доводи позивача про неузгодження сторонами істотних умов договору та як наслідок, недійсність останнього.

Визначений умовами договору розмір адміністративного платежу в сумі 1953,13 дол. США, що становить 50000,00 грн. та складає 10% від передбаченої умовами договору вартості предмета лізингу в гривневому еквіваленті - 500000,00 грн., також спростовує посилання позивача щодо обумовленої сторонами вартості предмета лізингу в розмірі 280000,00 грн., оскільки остання не підтверджена позивачем жодними доказами окрім власних письмових пояснень.

Крім цього, визначення поняття "несправедливі умови договору" як таких, що всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, закріплено в ч. 2 ст. 18 Закону України від 12.05.1991 № 1023-XII "Про захист прав споживачів", проте приписи цього Закону підлягають застосуванню виключно до споживача як фізичної особи, що, з огляду на суб'єктний склад сторін оскаржуваного договору унеможливлює застосування згаданих положень до спірних правовідносин.

Укладання договору на викладених у ньому умовах власним вільним вибором позивача, який погодився підписати договір, посилання позивача на несправедливість умов договору, фізичну неможливість виконання деяких з його положень, дисбаланс на користь відповідача у договорі між правами, зобов'язаннями та санкціями, які можуть бути покладені на сторін, не заслуговують на увагу як безпідставні та необґрунтовані обставинами та матеріалами справи.

Крім цього, судом першої інстанції правомірно не прийнято до уваги доводи позивача в обґрунтування позовних вимог на той факт, що за попередніми усними домовленостями згадана сума адміністративного платежу мала бути меншою, адже в телефонних (усних) домовленостях між представниками сторін мова йшла про іншу (меншу) ціну предмета лізингу, а також ті обставини, що у зв'язку з великим розміром тексту договору, складним юридичним змістом та дрібним форматом шрифту, уповноважений представник ТОВ "Вишневе" був позбавлений можливості детально вивчити та проаналізувати умови договору, і тільки після підписання договору зрозумів, що договір для нього є невигідним.

За приписами ч. 1 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі, відповідно всі усні домовленості між сторонами жодних правових наслідків для даних правовідносин не мають. Після підписання договору всі попередні домовленості вважаються такими, що втратили чинність (п. 16.6 договору).

З огляду на наведене та на законодавчо визначене поняття підприємництва як господарської діяльності на власний ризик, юридична особа, в т.ч. позивач (апелянт) у справі - ТОВ "Вишневе", самостійно відповідає за свою господарську діяльність та її результати, зокрема, щодо ознайомлення з текстом правочинів, які укладаються в її процесі та реалізуються в подальшому.

У зв'язку з цим доводи позивача (апелянта) про те, що договір суперечить закону в частині права лізингодавця на односторонню зміну його умов щодо характеристики предмета лізингу, визначення ціни товару на момент його поставки лізингоодержувачу, збільшення ціни без надання лізингоодержувачу права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору, правомірно не прийнято судом до уваги, оскільки такі умови договору передбачають добровільне їх виконання, жодним чином не обмежують права сторін висловити свою незгоду з відповідними заявами або діями іншої сторони тощо.

Розподіл відповідальності за ризик загибелі предмета лізингу та розміри санкцій також були погоджені сторонами, зокрема позивачем, при укладанні договору. Посилання позивача на те, що саме після укладення договору, позивач дійшов до висновку, що договір для нього є невигідним тощо, не є встановленими законом підставами для визнання договору недійсним.

Визначені договором умови про покладення на позивача відповідальності за невиконання його умов у вигляді пені та штрафів, а також набуття відповідачем у зв'язку з цим права розірвати договір не суперечать вимогам чинного законодавства.

Посилання Товариства з обмеженою відповідальністю, що умови Договору порушують приписи чинного законодавства, зокрема, Закону України "Про фінансовий лізинг", Модельного закону про лізинг, прийнятого на п'ятому пленарному засіданні Міжнародної Асамблеї держав-учасниць СНД, ст. 806 ЦК України та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Укладаючи Договір сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов для договорів даного виду, погодили взаємні права та обов'язки, його зміст не суперечить вимогам чинного законодавства, обґрунтування позиції позивача є безпідставними за наведених обставин.

З огляду на наведене, місцевий суд дійшов до правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання договору недійсним, оскільки позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним.

Крім цього, в процесі розгляду справи судом позивач на підставі ст. 216 ЦК України просив застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ТОВ "Лізингова компанія "Ваш Авто" повернути ТОВ "Вишневе" суму коштів в розмірі 50000,00 грн., одержану на виконання договору.

Відповідно до п. 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 ГК України, у разі визнання недійсним зобов'язання з підстав інших, ніж передбачено ч. 1 даної статті, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

За приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Недійсність правочину позивачем не доведено, відсутні правові підстави для задоволення вимог про повернення одержаного за недійсним правочином (ч. 2 ст. 208 ГК України), тому суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до пункту 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті із дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва прийнято із дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі судова колегія вважає непереконливими, і такими, що спростовуються наявними доказами та встановленими обставинами справи.

Таким чином рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишневе" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 у справі № 910/18565/16 Господарського суду міста Києва залишити без змін.

Головуючий, суддя:Корнілова Ж.О.

Судді: Ковтонюк Л.В.

Нєсвєтова Н.М.