У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 жовтня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

Хопти С.Ф., ШтеликС.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення безпідставно отриманих коштів за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 - на рішення апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року; за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8 - на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що згідно з розписками від 21 лютого 2013 року, від 30 квітня 2013 року, від 27 червня 2013 року, від 15 серпня 2013 року та від 17 січня 2014 року ОСОБА_9 передав ОСОБА_5 грошові кошти на загальну суму 1 508 000 доларів США у рахунок поетапної оплати за належні останньому корпоративні права у товаристві з обмеженою відповідальністю «ЛІРА-2000» (далі - ТОВ «ЛІРА-2000»).

6 липня 2016 року між ним, позивачем, і ОСОБА_9 було укладено договір відступлення права вимоги, згідно умов якого він набув право вимоги до ОСОБА_5 за вказаними розписками і став його новим кредитором. 8 липня 2016 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився відповідати солідарно за зобов'язаннями ОСОБА_5 у межах 100 тис. грн строком до 15 серпня 2016 року. Проте ОСОБА_5 відмовився від виконання своїх зобов'язань, не передав належну йому частку у статутному капіталі ТОВ «Ліра-2000», натомість продав цю частку товариству з обмеженою відповідальністю «ОІЛСІ» (далі -ТОВ «ОІЛСІ»), а не ОСОБА_9, як це було передбачено у розписках. На його вимоги про повернення коштів ОСОБА_5 не реагував, кошти, які він таким чином безпідставно отримав, не повернув. Крім того, вказував, що ОСОБА_6 - дружина ОСОБА_5 - надавала свою згоду на відчуження останнім частки у статутному капіталі ТОВ «Ліра-2000», отримані кошти були використані в інтересах сім'ї, а тому вона має нести відповідальність солідарно з чоловіком.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив суд стягнути: солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 100 тис. грн - основного боргу за розписками; стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 37 666 649 грн 08 коп. - основного боргу за розписками; 18 044 110 грн 35 коп. - пені за порушення виконання зобов'язання; 2 011 462 грн - три проценти річних за порушення виконання зобов'язання та 21 852 017 грн. 79 коп. - інфляційних втрат у зв'язку з порушенням виконання зобов'язання.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто на користь ОСОБА_3 солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 100 тис. грн - основного боргу за розписками. Стягнуто на користь ОСОБА_3 солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 37 666 649 грн 08 коп. - основного боргу за розписками. Стягнуто на користь ОСОБА_3 солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 21 852 017 грн 73 коп. - інфляційних витрат. Стягнуто на користь ОСОБА_3 солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 2 011 462 грн - три проценти річних за порушення виконання зобов'язання. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року в частині задоволення позову до ОСОБА_6 та стягнення з ОСОБА_5 інфляційних витрат та трьох процентів річних за порушення виконання зобов'язання скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 у цій частині відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_3 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_5 - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині стягнення з ОСОБА_5 37 666 649 грн 08 коп. - основного боргу за розписками скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову в цій частині відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7, касаційна скарга представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8 підлягають відхиленню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5, отримавши грошові кошти від ОСОБА_9 за передачу належної йому частки у ТОВ «Ліра-2000», не виконав своїх зобов'язань, продав цю частку іншій особі та не повернув позичальнику отримані кошти, які з цього часу стали безпідставно ним отримані. При цьому суд відмовив у стягненні пені за порушення виконання грошового зобов'язання, оскільки грошові кошти, передані ОСОБА_5 за розписками, не є позикою у розумінні ст. 1046 ЦК України, а є безпідставно набутим майном, відповідно до вимог ст. 1212 ЦК України. Отримані ОСОБА_5 кошти використані в інтересах сім'ї і зі згоди дружини, тому його дружина несе солідарну з ним відповідальність перед позивачем.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат у зв'язку з порушенням виконанням зобов'язання, а також у частині солідарного стягнення грошових коштів з ОСОБА_6 і відмовляючи в позові в цій частині, виходив із того, що ОСОБА_9 будь-яких вимог до ОСОБА_5 не заявляв, а ОСОБА_3, після відступлення права вимоги за розписками, звернувся з претензією до ОСОБА_5 15 серпня 2016 року, а з позовом до суду 22 серпня 2016 року, у зв'язку із чим прострочення виконання грошового зобов'язання не відбулося. Щодо інфляційних втрат, то апеляційний суд зазначив, що сторони передбачили грошовий еквівалент у іноземній валюті, судом першої інстанції стягнуто суму у гривні за офіційним курсом долара США до гривні на день платежу, а тому підстави для стягнення інфляційних збитків згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України відсутні. Відмовляючи у солідарному стягненні коштів з ОСОБА_6В, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не доведено, що отримані грошові кошти ОСОБА_5 були використані в інтересах сім'ї і зі згоди друждини, а тому рішення суду в частині солідарного стягнення з дружини останнього ухвалено на припущеннях.

Зазначені висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до положень процесуального закону та досліджені згідно з вимогами ст. 212 ЦПК України, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Судом установлено, що згідно розписки від 21 лютого 2013 року ОСОБА_9 передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 440 тис. доларів США; згідно розписки від 30 квітня 2013 року - 115 тис. доларів США; згідно розписки від 27 червня 2013 року - 233 тис. доларів США; згідно розписки від 15 серпня 2013 року - 400 тис. доларів США у рахунок поетапної оплати за належні ОСОБА_5 корпоративні права у ТОВ «ЛІРА-2000». Згідно розписки від 17 січня 2014 року ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_9 грошові кошти у розмірі 320 тис. доларів США у рахунок оплати за належну йому частку у ТОВ «ЛІРА-2000».

Таким чином зі змісту вказаних розписок судами безспірно встановлено, що ОСОБА_5 отримав грошові кошти від ОСОБА_9, зобов'язавшись відчужити йому належні корпоративні права у ТОВ «ЛІРА-2000».

Проте 6 листопада 2014 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу відчужив належні йому 100 % частки у ТОВ «Ліра-2000» не ОСОБА_9, як це було передбачено у розписках, а ТОВ «ОІЛСІ».

6 липня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 було укладено договір відступлення права вимоги, згідно умов якого ОСОБА_3 набув право вимоги до ОСОБА_5 за вказаними вище не виконаними зобов'язаннями перед ОСОБА_9

8 липня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився відповідати солідарно за зобов'язаннями ОСОБА_5 у межах 100 тис. грн до 15 серпня 2016 року.

Вирішуючи спір, як суд першої, так і суд апеляційної інстанції виходили з того, що між сторонами виникли не позикові правовідносини (ст. 1046 ЦК України), а правовідносини щодо набуття майна без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), що регулюється ст. 1212 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

При розгляді справи у запереченнях проти позову ОСОБА_5 заявив про застосування позовної давності (а.с. 114-116).

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі до винесення рішення у справі, є підставою для відмови у позові. (чч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).

Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції виходили з того, що обчислення строку позовної давності слід починати з 6 листопада 2014 року, тобто з дати, коли ОСОБА_5 не виконав свої зобов'язання перед ОСОБА_9 згідно з розписками, правонаступником якого за цесією є ОСОБА_3, а продав корпоративну частку у статутному капіталі ТОВ «Ліра-2000» не ОСОБА_9, а ТОВ «ОІЛСІ».

Отже, з цього часу у ОСОБА_5 припинилась правова підстава збереження у себе отриманих від ОСОБА_9 грошових коштів. А оскільки позов пред'явлено у серпні 2016 року, то позовна давність не пропущена.

Колегія суддів вважає такий висновок суддів правильним, оскільки він повністю відповідає вимогам закону.

Аналіз ст. 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна та які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому вона відпала.

Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого ст. 1212 ЦКУкраїни, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Правовий аналіз наведених вище положень ЦК України щодо ст. 1212 ЦК України у системному взаємозв'язку із нормами ЦК України про позовну давність дає змогу зробити висновок про те, що початок перебігу строків позовної давності необхідно обчислювати з наступного дня після того, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів, або коли правова підстава утримання спірних грошових коштів відпала.

За таких умов початок перебігу строку позовної давності визначається з моменту продажу ОСОБА_5 корпоративної частки не ОСОБА_9, як це було передбачено письмовими розписками, які в силу ст. 207 ЦК України є правочином, а іншій особі.

Отже, взаємні цивільні права й обов'язки сторін договору згодом відпали і перетворились у збереження ОСОБА_5 майна (коштів) без відповідної правової підстави. Зазначене дає правові підстави для відступлення права вимоги, що вчинено між ОСОБА_9 і ОСОБА_3 (ст. ст. 512-516 ЦК України).

У зв'язку з викладеним доводи касаційної скарги ОСОБА_5 є безпідставними й такими, що не ґрунтуються на фактичних обставинах справи й нормах матеріального права.

Крім того, апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6, вірно послався на те, що позивач не надав доказів того, що отримані ОСОБА_5 кошти використані в інтересах сім'ї, що вона знала про такі зобов'язання і погоджувалась на отримання коштів. Доведення зазначених фактів є процесуальним обов'язком позивача (ст. ст. 10, 60 ЦПК України).

Посилання касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_6 надавала згоду чоловікові на продаж корпоративної частки ТОВ «ОІЛСІ», а тому має нести з ним солідарну відповідальність, не свідчить про те, що вона знала про зобов'язання її чоловіка саме перед ОСОБА_9, що вона надавала своєму чоловікову згоду на продаж майна ОСОБА_9 Таких доказів позивач не надав.

У зв'язку з викладеним доводи касаційних скарг зазначених висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 - та представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8 - відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року в нескасованій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді: Б.І. Гулько

О.В.Закропивний

С.Ф.Хопта

С.П.Штелик