Ухвала

                                                      ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

         16 вересня  2009 року  судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого-судді                           - Міненкової Н.О.

        – суддів:         - Ларенка В.І.        

                    - Гальянової І.Г.,

при секретарі:             - Григоренко К.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 липня  2008  року   по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 третя особа нотаріус Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Задоріна Т.В. – про визнання недійсним договору довічного утримання,

                                                       ВСТАНОВИЛА:

          20.10.2006 року  позивачка ОСОБА_1 звернулась у суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 про  визнання недійсним договору довічного утримання, що був укладений між ОСОБА_3  та ОСОБА_2 та посвідчений Дергачівською державною нотаріальною конторою Харківської області  14.02.2006 року.

          В обґрунтування позовних вимог зазначала, що зі свого народження проживала з бабусею ОСОБА_3 по адресу АДРЕСА_1. З 1987 року 84\200 частині цього будинку були власністю бабусі.

           Після смерті батька - ОСОБА_4 в 2003 році, позивачка залишилася єдиною близькою родичкою ОСОБА_3.  З цього часу в тій частині будинку, що належала бабусі, вони мешкали з нею удвох.

           Останні декілька років бабуся страждала від серцево-судинної недостатності. З 2005 року вона майже не вставала з ліжка. У вільний від роботи час позивачка здійснювала догляд за ОСОБА_3. На початку 2006 року стан здоров’я позивачки погіршився, в неї було виявлено захворювання туберкульозом.

          У лютому 2006 року ОСОБА_3 забрав до себе хрещений батько позивачки – відповідач по справі ОСОБА_2,  повідомивши , що тепер він буде опікуватися нею.  

          ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. В той час позивачка проходила лікування у диспансері.

          Після повернення з диспансеру вона дізналася, що 14.02.2006 року ОСОБА_3 уклала з відповідачем договір довічного утримання, згідно якого відповідачу були передані у власність 84\200 часини жилого будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1. У свою чергу ОСОБА_2 зобов’язувався повністю утримувати бабусю, забезпечуючи її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою на суму 250 грн. у місяць.

             Позивачка ОСОБА_1 вважає, що договір не відповідає вимогам, зазначеним у ч. 3 ст. 203 ЦК України: «Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі».

             До того, як відповідач забрав бабусю до себе, у позивачки з нею не було ніяких непорозумінь, вона неодноразово казала їй, що після її смерті саме вона буде власницею належної ОСОБА_3 нерухомості.

             На зазначений момент стан здоров’я ОСОБА_3 був такий поганий, що вона навряд чи могла сформулювати ті вимоги до свого утримання, які зазначені в договорі.

             Про це може свідчити той факт, що після оформлення договору вона померла менше ніж за два місяці.

             Відповідач ОСОБА_2  позов не визнав, пояснивши, що він є племінником  покійної ОСОБА_3. Літом 2005 року ОСОБА_3 злягла і за нею був необхідний догляд. Відповідач постійно навідував її, а наприкінці 2005 року ОСОБА_3 попросилась проживати з відповідачем у нього вдома. Перед цим, відповідач разом зі своєю дружиною прийшов провідати ОСОБА_3 та зустрів її онучку – позивачку ОСОБА_1 разом з її співмешканцем. Вони домовились, що позивачка буде доглядати за ОСОБА_3. 15.01.2006 року відповідач дізнався, що в домі ОСОБА_3 постійні скандали та крики. 16.01.2006 року дружина відповідача забрала ОСОБА_3 в їх дім. ОСОБА_3 повідомила відповідачу, що позивачка вимагала від неї зробити на своє ім’я договір дарування будинку. З того дня ОСОБА_3 стала проживати з відповідачем. 14.02.2006 року по проханню і згідно бажання ОСОБА_3 відповідач оформив з нею договір довічного утримання. Вони це зробили згідно вільного волевиявленню ОСОБА_3, ніякого недодержання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, не було.

          Третя особа - державний нотаріус Задоріна Т.В., яким було посвідчено договір довічного утримання від 14.02.2006 року, проти позову заперечувала, пославшись на те, що укласти договір довічного утримання було бажанням ОСОБА_3. Договір був оформлений згідно діючого законодавства.

           Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 22 липня 2008 року  в позові  ОСОБА_1 відмовлено.          

          В апеляційний скарзі ОСОБА_1   просить рішення суду скасувати, посилаючись на порушення судом першої інстанції матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення яким задовольнити її позов. Наводить ти ж доводи, що і в судовому засіданні суду першої інстанції. Крім того посилається на те, що заяву в  БТІ про видачу довідки - характеристики будинку підписувала не ОСОБА_3, судом не встановлювався психічний стан ОСОБА_3, не проведена експертиза для вияснення чи виконана підпис в договорі ОСОБА_3

           Перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції у відповідності до ст.303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.

           Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору довічного утримання  недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не надано доказів, підтверджуючих факт укладення договору довічного утримання  з недодержанням в момент вчинення договору сторонами вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України.

          Судова колегія вважає, що дані висновки суду є правильними, оскільки вони зроблені відповідно до зібраним доказам, вимогам ст.ст.203, 209, 744 ЦК України, ст.ст.10, 60, 212, 213 ЦПК України.

          Як вбачається з матеріалів справи 14.02.2006 року ОСОБА_3 уклала з відповідачем ОСОБА_2 договір довічного утримання, згідно якого відповідачу були передані у власність 84\200 часини жилого будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1. У свою чергу ОСОБА_2 зобов’язувався повністю утримувати бабусю, забезпечуючи її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою на суму 250 грн. у місяць. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

          Позивачка ОСОБА_1 звернулася з позовом про визнання цього договору недійсним, посилаючись на те, що він не відповідає вимогам, зазначеним у ч. 3 ст. 203 ЦК України: «Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі». Вважає, що волевиявлення ОСОБА_3 не було вільним.

          Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.              

           Однак, доказів, які б вважалися достовірними та свідчили про те, що договір довічного утримання  був укладений без додержання вказаним вимогам, позивачем надано не було.

            Всім доказам, які були досліджені в судовому засіданні, суд першої інстанції надав належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення.

             У зв’язку з вищевикладеним, судова колегія вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

             Доводи, викладені в апеляційній скарзі, були предметом розгляду суду першої інстанції, та їм дана належна оцінка.

              Висновків суду першої інстанції вони не спростовують.

              Що ж стосується посилання в апеляційній скарзі на те, що  судом не встановлювався психічний стан ОСОБА_3 в момент вчинення договору, то ця обставина не може бути підставою для скасування рішення суду, тому що позивачкою ці вимоги ні в позовної заяві ні в судовому засіданні не ставилися. Крім того підстав для призначення судово - психіатричної експертизи у даному випадку не було. ОСОБА_1 на обліку у лікаря психіатра не находилася. Лікарі ОСОБА_5, ОСОБА_6, допитані в якості свідків, пояснили, що підстав сумніватися  в психічному стані ОСОБА_3 не було. Допитані в судовому засіданні свідки, у тому числі  нотаріус,  підтвердили факт, що ОСОБА_3 бажала укласти договір довічного утримання з відповідачем ОСОБА_2

              Клопотання позивачки ОСОБА_1 в суді першої інстанції про призначення судово-почеркознавчої експертизи підпису ОСОБА_3 було задоволено. Однак клопотання експерта про надання додаткових вільних зразків підписів  та почерку ОСОБА_3 в оригіналах представити не представилося можливості у зв’язку з їх відсутністю. Експерт повідомив суд про неможливість надання висновку по справі (а.с. 100-101).

              В апеляційному суді було задоволено клопотання представника позивачки про витребування додаткових письмових доказів щодо зразків підпису ОСОБА_3 та призначення судово-почеркознавчої експертизи, про що була постановлена ухвала 3 грудня 2008 року (а.с. 175 ).

              Додаткові письмові доказі були надані суду. Однак  судова експертиза проведена не була у зв’язку з тим, що позивачка її не оплатила, хоча була неодноразово повідомлена про  зобов’язання її оплати (а.с.188-192 ).  

              Не є підставою для скасування рішення й та обставина, що  заяву в  БТІ про видачу довідки - характеристики будинку складала не сама ОСОБА_3

              Інші доводи викладені в апеляційній скарзі є не суттєвими та висновків суду не спростовують.

              Згідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

              Підстав для скасування рішення суду судова колегія не вбачає.

              Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія

                                                                ухвалила:

                       апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

                Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22 липня 2008 року  - залишити без змін.

               Ухвала набирає  законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.

               Головуючий:

               Судді: