У х в а л а

іменем україни

13 вересня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючогоМаляренка А.В.,

суддів:Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О.,Мостової Г.І., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Калуської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа − управління Держземагентства у Калуському районі, про визнання частково недійсним рішення 18-ї сесії 4-го демократичного скликання Калуської міської ради Івано-Франківської області № 448 від 18 березня 2004 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_8 земельної ділянки, яка відноситься до земель спільного користування, площею 0,1 га, що знаходиться на АДРЕСА_1, та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого ОСОБА_8 на підставі рішення 18-ї сесії 4-го демократичного скликання Калуської міської ради від 18 березня 2004 року № 448 та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010429600155, та скасування державної реєстрації земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до Калуської міської ради, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання частково недійсним рішення ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки.

На обґрунтування позовних вимог вказала, що згідно з договором дарування від 12 березня 2010 року вона стала власником житлового будинку АДРЕСА_1. Житловий будинок знаходився на неприватизованій земельній ділянці.

Рішенням Калуської міської ради Івано-Франківської області від 02 грудня 2010 року № 33 їй було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1, Івано-Франківська область, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Її земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_9, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Івано-Франківської області. До їхніх двох будинків є спільний проїзд, яким вони користувалися з 1933 року.

Перед ОСОБА_9 в даному будинку проживав ОСОБА_7, який придбав будинок у ОСОБА_8, яка і здійснила приватизацію земельної ділянки.

У березні 2014 року ОСОБА_9 у будинку по АДРЕСА_1 вздовж спільного проїзду почала копати рів, для того, щоб поставити огорожу.

Спільний проїзд становить 5,48 м. Тобто сусіди захопили 4,35 м спільного проїзду, а їй залишили 1,13 м. Вважає, що ОСОБА_8, яка здійснювала приватизацію земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), приватизувала більшу частину спільного проїзду.

У 2004 році ОСОБА_8 оформила на свою земельну ділянку Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1. Однак, виданий акт був складений з помилкою, зокрема нею була приватизована частина спільного проїзду до їхніх домоволодінь.

У травні 2014 року позивач звернулася в земельний відділ Калуської міської ради із заявою щодо рівного розподілу між ними спільного заїзду між приватизованими земельними ділянками. Узгоджувальна земельна комісія порекомендувала звернутися в землевпорядну ліцензійну організацію для встановлення меж заїзду. Її така відповідь не влаштовує, так як згідно державними актами на право власності на земельну ділянку ОСОБА_9 встановлять межі в таких розмірах, як вказано в приватизаційному документі, тобто ОСОБА_10 − 4,35 м спільного проїзду, а їй − 1,13 м.

Вважає, що Калуська міська рада порушила норми земельного законодавства при видачі ОСОБА_8 державного акта на земельну ділянку, оскільки передала частину спільного проїзду, яким вони користувалися з 1933 року. У акті встановлення і погодження зовнішніх меж землекористування в натурі від 25 лютого 2004 року не вказано довжину меж і встановлення меж в натурі не проводилося. На даний час заїзд до її будинку відсутній.

При витребуванні документів, було встановлено, що акт встановлення і погодження зовнішніх меж землекористування в натурі від 25 лютого 2004 року підписаний її батьком, ОСОБА_11, який хворий, перебуває на обліку у лікаря і міг не розуміти, що він підписує.

Вважає, що проїзд до їхніх будинків повинен бути спільним для неї і відповідачки і його ширина повинна становити 5 метрів 48 сантиметрів, або по половині спільного проїзду, 1/2 частини воріт, так як це вказано у технічному паспорті та в договорі дарування будинковолодіння.

Земельна ділянка ОСОБА_9 межує з землею спільного проїзду, яка є землею спільного користування. Приватизувавши землю спільного користування біля свого будинку, змістивши огорожу в сторону проїзду на 4,35 м, ОСОБА_9 самовільно зайняла частину спільного проїзду, тим самим вчиняє перешкоди в користуванні спільним проїздом, на даний час вона не може заїхати автомобілем на своє подвір'я.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції,ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають зазначеним нормам процесуального права.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Судами встановлено, що під час виготовлення технічної документації з оформлення землевпорядної документації на земельну ділянку ОСОБА_8 в 2004 році в присутності суміжних землекористувачів ОСОБА_12 та ОСОБА_11 (землекористувача за адресою: АДРЕСА_1, батька позивача ОСОБА_6.) було проведено встановлення в натурі меж земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1, що підтверджується актом про встановлення і погодження меж землекористування в натурі від 25 лютого 2004 року. Тобто, під час виготовлення технічної документації із землеустрою, що слугували підставою до прийняття оскаржуваного рішення, позивачем було погоджено всі межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується підписами суміжних землекористувачів ОСОБА_12 та ОСОБА_11

З порівняння планів меж земельних ділянок, акта про встановлення меж в натурі та схеми виносу земельної ділянки в натурі вбачається, що зазначені земельні ділянки є дотичними, між ними немає будь-яких земель загального користування, що належать Калуській міській раді.

Крім того, судом встановлено та підтверджується листом в.о. головного архітектора відділу у справах архітектури та містобудівного кадастру від 29 липня 2014 року № 01-10/450, що всі заїзди до домоволодінь згідно з генеральним планом передбачені виключно з АДРЕСА_1 і окремого заїзду до будинку АДРЕСА_1 (будинку позивача) не передбачено. А позивач, огородивши своє подвір'я зі сторони АДРЕСА_1, намагається отримати заїзд за рахунок земельної ділянки відповідача, який фактично проходитиме вглиб ділянки останнього, яка вже не є АДРЕСА_1, що суперечить містобудівній документації.

Як ствердила представник Калуської міської ради, спірна земельна ділянка не зараховувалася до земель комунальної власності для громадського користування, міською радою не приймались рішення щодо вилучення частини земельної ділянки в позивача і відповідача для влаштування спільного заїзду. На спростування наведених доводів позивачем не надано доказів, які б підтверджували існування спільного заїзду.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст. 3 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшли обґрунтованого висновку, що земельні ділянки позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_8 приватизовані на підставі відповідної землевпорядної документації, вони є дотичними, між ними немає будь-яких земель загального користування, що належать Калуській міській раді. При виготовленні вказаної документації як позивачем, так і відповідачем було погоджено всі межі, проведено їх винос в натурі, жодних претензій зі сторони ОСОБА_11 (землекористувача земельної ділянки на час приватизації землі ОСОБА_8.) не було. Не ставились будь-які претензії і відповідачем ОСОБА_7 при погодженні ОСОБА_6 при приватизації в 2010 році меж суміжної земельної ділянки. Згідно з містобудівною документацією позивач не позбавлена заїзду до власного домоволодіння, оскільки заїзд передбачений виключно з АДРЕСА_1 і окремого заїзду до будинку № 3 не передбачено. Дії органу місцевого самоврядування не суперечать актам цивільного законодавства та не порушують цивільні права або інтереси позивача.

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку згідно з положеннями ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213−215 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх відповідними висновками, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України.

Наведені в касаційній скарзі доводи, висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а ухвалені у справі судові рішення - залишенню без змін з підстав, передбачених ст. 337 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий А.В. Маляренко

Судді: Ю.Г. Іваненко А.О. Леванчук Г.І. Мостова О.В. Ступак