Справа № 2-а-3651/09
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 листопада 2009 року м. Сімферополь
Суддя Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим ОСОБА_1 розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Управління Пенсійного Фонду України у Центральному районі м. Сімферополя АРК про визнання дій неправомірними, про зобов’язання нараховувати щомісячну соціальну державну допомогу та її стягнення,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного Фонду України у Центральному районі м. Сімферополя АРК про визнання дій неправомірними, зобов’язання нараховувати їй щомісячну соціальну державну допомогу та її стягнення за період з 01.01.2007 року по 31.08.2009 року у розмірі – 4.375 грн. 80 коп. та з вересня 2009 року.
Свої вимоги позивачка мотивує тим, що їй, як дитині війни, відповідно до ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» належить право на щомісячну соціальну допомогу у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком.
У порушення норм закону відповідач ухиляється від нарахування та сплати даної допомоги позивачці, у зв’язку з чим вона вимушена звернутися до суду.
Крім цього, ОСОБА_2 просить поновити їй строк позовної давності, оскільки про те, вона має право на таку допомогу дізналася лише після ухвалення 09.07.2007 р. відповідного Рішення Конституційного Суду України із засобів масової інформації.
Позивачка ОСОБА_2 у письмовому клопотанні до суду просила розглянути справи у її відсутності у порядку письмового провадження, позовні вимоги підтримала у повному обсязі.
Представник відповідача за дорученням від 29.04.2009 року за № 4279\09-5 ОСОБА_3 – також надала до суду письмове клопотання та заперечення на позов, просила розглянути справи у її відсутності у порядку письмового провадження, у запереченнях на позов просила відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Перевіривши матеріали справи та дослідивши надані докази, приходжу до висновку, що вимоги ОСОБА_2 частково обґрунтовані та підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішень; безсторонньо; розсудливо; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, тощо.
01.01.2006 р. набув законної сили ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» від 18.11.2004 р., яким встановлений правовий статус дітей війни та установлені гарантії їх соціального захисту.
Згідно до ст. 1 даного Закону до дітей війни відносяться громадяни України, яким на час закінчення другої світової війни (02.09.1945 р.) було менше 18 років.
Встановлено, що позивачка ОСОБА_2 народилася 21 серпня 1945 року ( паспорт а.с. 4) , має статус дитини війни та право користуватись пільгами відповідно до ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» (а.с. 6).
Відповідно ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», у редакції, яка діяла у спірний період, дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищується на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
Мінімальна пенсія за віком, згідно зі ст. 28 ЗУ «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» встановлена у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
П.12 ст.71 ЗУ «Про державний бюджет на 2006 рік» була зупинена дія ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист прав дітей війни».
Рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року за № 6 рп/2007 визнано таким, що не відповідає Конституції України положення п.12 ст.71 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2006 рік», яким зупинена дія ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни».
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року за № 10-рп2008 року п.2 ст. 41 розділу 2 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 107-УІ від 28.12.2007 року, визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними).
Відповідно до ч.2 ст.3. ЗУ «Про соціальний захист прав дітей війни», державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.
Ст. 152 Конституції України передбачено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Відповідно до ч.3 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для сімей з дітьми.
Згідно правової позиції Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав питання щодо конституційності положень законів України про Державний бюджет України на відповідні роки, якими обмежуються пільги, компенсації і гарантії, передбачені чинним законодавством для окремих категорій громадян - таке обмеження є недопустимим. Право на соціальний захист громадян України встановлено статтею 46 Конституції України, згідно з якою пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до п.6 ч.1 ст. 92 Конституції України, виключено законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, засади регулювання сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, охорони здоров'я.
Ч.2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції, кожна фізична ...особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Розглядаючи борги у сенсі поняття «власності», яке міститься у частині першій ст..1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.
Тому при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства.
Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).
У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - Закону України, відповідно до якого встановлені соціальні виплати з бюджету і який є діючим, та Закону України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»).
У Конституції України Україну проголошено демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1), визнано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (ст. 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21).
Відповідно до ст.ст. 22 ч.3, 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.
Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до ч ст. ст.6 ч.2, 19 ч.2, 68 ч.1Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.
Тобто чинне правове положення передбачає виплату підвищеної пенсії і якщо дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
Оскільки правові положення, які передбачають виплату дітям війни щомісячної соціальної грошової допомоги у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком є чинними, тобто не скасовані, не змінені, і позивачка є «дитиною війни», тому має право на її одержання, органи державної влади не можуть свідомо зменшувати ці виплати.
Отже, положення ЗУ «Про Державний бюджет України» не можуть бути застосовані, оскільки вони суперечать вищезазначеним нормам Конституції України та міжнародному праву.
Однак, відповідно до ч. 1 ст. 11 КАСУ розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Ч. 1,2,3 ст. 71 КАСУ встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє у реалізації цього обов’язку і витребує необхідні докази.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачка просить стягнути з Управління Пенсійного Фонду України у Центральному районі м. Сімферополя АРК на її користь 4.375 грн. 80 коп. щомісячної соціальної державної допомоги за період з 01.01.2007 року по 31.08.2009 року При цьому нею не наданий розрахунок заборгованості та не було заявлено клопотання про витребування судом необхідних доказів у відповідача, а сам суд не уповноважений проводити відповідні вирахування.
Також встановлено, що ОСОБА_2 звернулася до суду лише 22 вересня 2009 року з вимогами про нарахування щомісячної соціальної допомоги за період з 01.01.2007 року по 31.08.2009 року поза межами річного строку, встановленого ст. 99 КАС України, тому суд позбавлений можливості визнати причину пропуску строку для звернення до суду поважною.
У решті частини позову вважаю, що права позивачки потребують судового захисту шляхом визнання дій відповідача по невиконанню вимог ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», згідно з якими ОСОБА_2 повинна бути підвищена пенсія на 30% від мінімальної пенсії за віком, незаконними та зобов’язання відповідача надалі нараховувати та виплачувати позивачці пенсію у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком у порядку, встановленому ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» з 22.05.2008 року.
На розподілу судових витрат позивачка не наполягала.
На підставі ст.ст. 22, 64 Конституції України, ст.ст. 3 ч.2, 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», ст. 46 ЗУ «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», керуючись ст.ст. 8-12, 99, 100, 159, 160 КАС України, суддя
П О С Т А Н О В И В :
Позов ОСОБА_2 до Управління Пенсійного Фонду України в Центральному районі м. Сімферополя АРК про визнання дій неправомірними, про зобов’язання нараховувати щомісячну соціальну державну допомогу та її стягнення - задовольнити частково.
Визнати неправомірними дії управління Пенсійного фонду Центрального району м. Сімферополя АР Крим, що виразилися у невиконанні вимог ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», згідно з якими ОСОБА_2 повинна бути підвищена пенсія на 30% мінімальної пенсії за віком.
Зобов’язати управління Пенсійного фонду Центрального району м. Сімферополя АР Крим нарахувати та виплатити ОСОБА_2 підвищену пенсію у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком у порядку, встановленому ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» з 22 травня 2008 року.
У решті частини позовних вимог ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанова суду може бути оскаржена до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Центральний районний суд м. Сімферополя, шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження постанови суду.
Суддя: