Справа № 755/20825/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" вересня 2017 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Чех Н.А.

з участю секретаря - Кузьменко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури міста Києва, Деснянського районного суду м. Києва, Державної казначейської служби України про стягнення моральної та майнової шкоди,

встановив:

Позивач звернувся до суду з вказаною позовною заявою, посилаючись на те, що внаслідок незаконного притягнення його органами досудового слідства та прокуратури міста Києва до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою, понад строк встановлений йому вироком суду, а також незаконного засудження за ч. 2 ст. 365 КК України йому було завдано нестерпних душевних страждань, які, зокрема, виразились у втраті сенсу продовжувати життя та думках про самогубство, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, позбавленні права працевлаштуватись та продовжити навчання, тривалому відриві від сім'ї, неможливості вільного пересування, погіршенні відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя. У зв'язку з викладеним, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить стягнути на його користь 921 600 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 18 000 грн. на відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду; також просить стягнути на його користь витрати, пов'язані з проведенням судової психологічної експертизи.

В судовому засіданні позивач підтримав обставини, викладені в позовній заяві, позовні вимоги просив задовольнити з урахуванням поданих уточнень, посилаючись на доводи, викладені у позові. Також пояснив, що незаконне перебування під вартою в СІЗО № 13 понад строк встановлений вироком суду у жорстких умовах тримання під вартою значно погіршило стан його здоров'я, з'явився ряд захворювань, які через неправильне лікування в умовах СІЗО, в подальшому призвели до проведення двох складних операцій. Уточнив, що остаточне покарання йому було призначене у виді 4 років 6 місяців тримання під вартою, а фактично в умовах СІЗО він провів 7 років 6 місяців. Значні витрати на лікування суттєво погіршили матеріальне становище його сім'ї.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав заявлені позивачем вимоги, з урахуванням уточнень, і викладені у позові обставини, просив позов задовольнити. Зазначив, що перевищення тримання позивача під вартою, понад строк встановлений йому вироком суду, складає 756 днів.

Представник відповідача - Прокуратури міста Києва у судовому засіданні заперечив щодо позову, вважав його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Як вважає сторона відповідача, ОСОБА_1 фактично визнано винним за всіма епізодами злочинної діяльності. При цьому, законодавством передбачений вичерпний перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду, завдану незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду. На думку сторони відповідача, у позивача відсутні підстави для такого відшкодування, згідно визначеного переліку, зокрема: стосовно позивача не виносився виправдувальний вирок, кримінальна справа відносно нього не закривалась з підстав, передбачених ч. 2 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Що ж до незаконного утримання під вартою понад строк визначений вироком суду, то строк перебування під вартою не впливає на рішення суду під час визначення ним покарання, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, а лише зараховується в строк його відбування. Неможливо стверджувати про незаконність перебування особи під вартою, якщо вона у подальшому була визнана винною та засуджена до позбавлення волі.

Крім того, сторона відповідача - прокуратури міста Києва вважає, що позивачем не зазначено, у чому полягає причинно-наслідковий зв'язок між діями органів прокуратури та шкодою, що заподіяна позивачу, а тому заподіяння моральної шкоди не є обґрунтованим. Висновок експерта за результатами проведення судової психологічної експертизи, на думку відповідача, не відповідає обставинам та доказам, наявним у матеріалах даної справи, а на підтвердження заявленої суми майнової шкоди позивачем не надано жодного доказу. На думку відповідача, неправомірне стягнення коштів на користь позивача може завдати шкоди державі та призведе до безпідставного стягнення коштів з Державного бюджету України.

Додатково представник відповідача пояснив, що рішенням Європейського суду з прав людини від 03.12.2015 року у справі «Ярошовець та інші проти України» задоволено вимоги позивача щодо його незаконного і тривалого тримання під вартою та постановлено державі-відповідачу сплатити на користь ОСОБА_1 15 000 тисяч євро на відшкодування моральної шкоди. На виконання вказаного рішення суду 04.05.2016 року Міністерством юстиції України перераховано позивачу 431 048,91 грн. Представник відповідача вважає, що у разі задоволення позовних вимог за даним позовом відбудеться подвійне стягнення з держави коштів на користь позивача з аналогічних підстав.

Представники відповідачів Деснянського районного суду м. Києва та Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце слухання справи сповіщалися згідно норм процесуального законодавства, заяв про розгляд справи за їх відсутності до суду не подавали, що дає підстави прийняти рішення по суті спору без присутності вказаних осіб по доказам, наданим стороною позивача та стороною відповідача - прокуратури міста Києва.

Вислухавши пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача - прокуратури міста Києва, покази експерта, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню.

В суді встановлено, що слідчим відділом прокуратури міста Києва 06.10.2005 року порушено кримінальну справу № 50-4159 за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, в рамках якої 14.10.2005 року в порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 року) затримано позивача та інших осіб. Постановою Печерського районного суду м. Києва від 17.10.2005 року ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

За результатами досудового слідства ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 127, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 126, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 162, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України.

Вироком Деснянського районного суду міста Києва від 28.10.2008 року позивача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127 КК України та призначено покарання шляхом поглинення більш суворим покаранням менш суворого у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на 3 роки, з конфіскацією всього належного майна. При цьому, вироком суду з обвинувачення підсудних було виключено кваліфікуючу ознаку - вчинення злочинів у складі організованої групи.

Вироком апеляційного суду м. Києва від 14.05.2009 року підтверджено кваліфікуючу ознаку - вчинення злочинів в складі організованої групи та засуджено позивача до 7 років позбавлення волі.

Ухвалою Верховного Суду України від 03.11.2009 року вирок суду апеляційної інстанції від 14.05.2009 року щодо засуджених скасовано, а кримінальну справу направлено на новий апеляційний розгляд.

Апеляційним судом міста Києва 24.12.2009 року зазначену кримінальну справу направлено на новий судовий розгляд, за результатами якого вироком Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року з обвинувачення підсудних виключено кваліфікуючу ознаку - вчинення злочинів у складі організованої групи. Визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 189 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

Вироком Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 та інших осіб (окрім ОСОБА_2 та ОСОБА_3) скасовано, підтверджено кваліфікуючу ознаку - вчинення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_1 та ОСОБА_7 злочинів у складі організованої групи. Визнано позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 364, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 162, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 1 ст. 365 КК України та призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

В подальшому, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 08.05.2012 року вирок суду апеляційної інстанції від 20.09.2011 року щодо засуджених скасовано, а кримінальну справу направлено на новий апеляційний розгляд. Крім того, позивачу змінено запобіжний захід на підписку про невиїзд та звільнено з-під варти.

Вироком Апеляційного суду міста Києва від 16.09.2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2015р., скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року. ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 189 КК України та призначено покарання за ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 127 КК України у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі із позбавленням його спеціального звання - лейтенант міліції.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що у зв'язку зі змінами, внесеними до статті 364 КК України Законом України від 21.02.2014р., якими зі змісту статті 364 КК України виключено частину 3, яка передбачала відповідальність за цим законом працівників правоохоронних органів, змінено правову кваліфікацію з ч. 3 ст. 364 КК України на ч. 1 ст. 364 КК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції, із врахуванням положень ст. 49 КК України, звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 162 КК України та закрив провадження у справі в цій частині, у зв'язку з закінченням строків давності (ст. 49 КК України, ст. 11-1 КПК України у редакції від 1960 року).

Водночас ОСОБА_1 фактично визнано винним за всіма епізодами злочинної діяльності, що підтвердив суд касаційної інстанції, який залишив даний обвинувальний вирок без змін.

Відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК України, право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Підстави, порядок та розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню встановлено Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Зокрема, в статті 1 Закону наведено вичерпний перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду, зокрема, відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

За статтею 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Як зазначає позивач, незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 365 КК України, незаконним тривалим утриманням його під вартою, йому завдано душевних страждань, що призвело до значного погіршення здоров'я, у зв'язку з чим просить стягнути на його користь моральну шкоду у порядку, передбаченому ст.ст. 1, 4 Закону.

При цьому убачається, що вироком Апеляційного суду м. Києва від 16.09.2014 року позивача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 189 КК України, та даний вирок суд набрав законної сили.

Що ж до вироку Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року, яким ОСОБА_1 виправдано за ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 365 КК України, то зазначений вирок законної сили не набрав, оскільки в подальшому був скасований судом апеляційної інстанції.

Інші виправдувальні вироки в частині інкримінування позивачу ч. 2 ст. 365 КК України, які набрали законної сили, судами у даній справі не виносились.

Крім того, суд апеляційної інстанції 16.09.2014 року у своєму вироку, що набрав законної сили, зазначив, що у разі доведення винуватості осіб у вчиненні злочину, передбаченого ст. 127 КК України, тобто у катуванні, додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 365 КК України не потрібно.

Враховуючи, що ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочинів, зокрема, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України, не притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 365 КК України не є реабілітуючою обставиною та не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Право на відшкодування моральної шкоди за ст. 4 Закону мають особи, у випадках передбачених ст. 2 цього Закону. Однак, відносно позивача не виносився виправдувальний вирок, кримінальна справа стосовно нього не закривалась з підстав зазначених у ч. 2 ст. 2 Закону, а тому підстави для стягнення на користь ОСОБА_1 моральної шкоди відсутні.

Що ж до твердження позивача про незаконне притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 162, ч. 2 ст. 162, ч. 3 ст. 364 КК України, у зв'язку з тим, що кримінальна справа у цій частині закрита, то згідно вироку Апеляційного суду міста Києва від 16.09.2014 року кримінальна справа за вищевказаними статтями закрита, але не у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, а у зв'язку зі спливом строку давності, а тому ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за цими статтями.

Разом із тим, звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК України здійснюється не тому, що вчинене особою діяння не містить ознак злочину, а тому, що минув тривалий проміжок часу і це суттєво позначається на досягненні мети покарання.

Закриття кримінальної справи на підставі статті 49 КК України, у зв'язку зі спливом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, не є реабілітуючою обставиною, а тому не є підставою для відшкодування моральної шкоди.

В той же час, вироком Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011р. позивача визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 364, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 162, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 1 ст. 365 КК України та призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі.

Неможливо погодитись з твердженням позивача про те, що він незаконно утримувався під вартою понад строк визначений вироком суду, оскільки після скасування вищевказаного вироку Апеляційного суду м. Києва, його звільнення з-під варти, та у подальшому строк перебування під вартою ОСОБА_1 зараховано в строк відбування покарання.

Так, перебування під вартою є мірою запобіжного заходу, яка застосовується на час розгляду справи з метою запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від органів досудового розслідування та суду, а тому, враховуючи інкриміновані позивачу злочини на час розгляду справи судом було обрано саме цей запобіжний захід.

При цьому, строк перебування під вартою не впливає на рішення суду під час визначення ним покарання, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, а лише зараховується в строк його відбування. Таким чином, неможливо стверджувати про незаконність перебування особи під вартою, якщо вона у подальшому була визнана винною та засуджена до позбавлення волі.

Разом із тим, рішенням Європейського суду з прав людини від 03.12.2015 року у справі «Ярошовець та інші проти України» визнано, що: не було порушення статті 3 Конвенції, у зв'язку зі скаргою ОСОБА_1 на неналежну медичну допомогу під час тримання його під вартою; було порушення статті 3 Конвенції, у зв'язку зі скаргою ОСОБА_1 на умови, в яких перевозили до суду для участі у засіданнях та з нього під час тримання під вартою; було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання ОСОБА_1 під вартою з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року; було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання ОСОБА_1 під вартою з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року; було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, у зв'язку з триманням ОСОБА_1 під вартою з 14 жовтня 2005 року до 20 вересня 2011 року; не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, у зв'язку триманням ОСОБА_1 під вартою з 20 вересня 2011 року до 8 травня 2012 року; було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції, у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не мав ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання його під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 3 Конвенції; було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, у зв'язку з тривалістю кримінального провадження щодо позивача.

Судом постановлено, що упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити на відшкодування моральної шкоди 15 000 євро, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, ОСОБА_1 та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись.

Так, згідно платіжного доручення № 1975 від 04.05.2016р., на виконання вказаного рішення Європейського суду з прав людини, 04 травня 2016 року, Міністерством юстиції України через Казначейську службу України м. Київ перераховано позивачу 431 048,91 грн., що є еквівалентом 15 000 євро станом на дату перерахування.

У висновку експерта № 4665/16-61 від 16.01.2016р. зазначено, що за результатами проведення судової психологічної експертизи, ситуація, яка пов'язана із триманням під вартою ОСОБА_1 протягом 756 днів понад строк, встановлений вироком суду, для нього є психотравмуючою. Згідно зазначеної ситуації ОСОБА_1 пережив значні страждання, що виражаються в сильних афективних переживаннях, що виникають в ситуаціях, що викликають спогади про шкідливий вплив, але не призводять до хворобливих психічних змін. У зв'язку з вищевказаною ситуацією ОСОБА_1 нанесена моральна шкода з психологічної точки зору. Можливий розмір відшкодування нанесеної позивачу моральної шкоди з психологічної точки зору може дорівнювати грошовому еквіваленту, рівному 288 мінімальних заробітних плат, установлених на момент розгляду справи судом.

Однак, даний висновок експерта не відповідає обставинам та доказам, наявним у матеріалах даної справи, про що зазначено вище.

Так, розрахунок грошової компенсації за спричинену моральну шкоду є науково-практичною рекомендацією для визначення характеру та ступеня моральних страждань з урахуванням індивідуально-особистих властивостей підекспертного і суб'єктивних наслідків зазначеної ситуації, ці висновки носять ймовірний характер, а тому при вирішенні про визначення розміру компенсації моральної шкоди мають перевірятися у сукупності з іншими доказами у справі.

Аналогічний висновок викладено у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.11.2015 року у справі № 6-10388св15.

Доказів, якими підтверджується заявлена сума морального відшкодування позивачем не надано, а лише висновок судово-психологічної експертизи не може бути безумовним доказом у розумінні ст. 60 ЦПК України, який надає право на відшкодування моральної шкоди.

При цьому, відповідно до ч. 6 ст. 147 ЦПК України, висновок експерта для суду не є обов'язком і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 ЦПК України.

Щодо заявленої позивачем вимоги про відшкодування майнової шкоди у сумі 18 000 грн., яка полягає у витратах на проведення двох операцій, придбанні ліків та продуктів харчування, догляді та подальшій післяопераційній реабілітації, то в порушення ст.ст. 57, 60 ЦПК України, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності причинно-наслідкового зв'язку вказаних витрат з перебуванням під вартою, при цьому з урахуванням і рішення Європейського суду (п.4).

Згідно вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зважаючи на вищевикладене, суд безумовно визнає рішення Європейського суду з прав людини від 03.12.2015 року у справі «Ярошовець та інші проти України» та беззаперечно погоджується з його висновками, зокрема, щодо порушення прав позивача, у зв'язку з його тривалим триманням під вартою під час досудового розслідування та розгляду справи у суді, а також, у зв'язку з тривалістю кримінального провадження щодо нього.

В той же час, із врахуванням положень статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», суд не вбачає підстав для задоволення позову, згідно вимог Закону.

Крім того, судом враховано, що фактично предметом розгляду Європейського суду з прав людини у справі «Ярошовець та інші проти України» стали подібні за змістом вимоги позивача, які було задоволено, та ОСОБА_1 державою на виконання вказаного рішення Європейського суду виплачено компенсацію.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ст. 1176 ЦК України, ст.ст. 60, 212 - 215, 218, 223, 294 ЦПК України, суд,

вирішив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Прокуратури міста Києва, Деснянського районного суду м. Києва, Державної казначейської служби України про стягнення моральної та майнової шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Дніпровський районний суд міста Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя: