Справа № 161/6170/16-ц Провадження № 22-ц/773/718/17 Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л.В.

Категорія: 2 Доповідач: Стрільчук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого – судді Стрільчука В.А.,

суддів – Здрилюк О.І., Бовчалюк З.А.,

секретар судового засідання – Концевич Я.О.,

з участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про витребування майна з чужого незаконного володіння за апеляційними скаргами відповідача ОСОБА_3 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 31 січня 2017 року та додаткове рішення цього ж суду від 18 травня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що згідно із свідоцтвом про право власності на житло вона є власником 1/3 частини квартири в місті Луцьку по проспекту Молоді, 23/5. Крім того, вона прийняла спадщину на 2/3 частини цієї квартири після смерті інших первісних співвласників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, що підтверджується рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 квітня 2013 року.

На даний об’єкт нерухомого майна претендує і ОСОБА_4, яка незаконним шляхом отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частини квартири, а також – дублікат цього свідоцтва.

Шляхом укладення договору дарування від 27 січня 2012 року ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_3 2/3 частини вищезгаданої квартири. Цей договір було зареєстровано лише 16 лютого 2015 року.

Однак рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 квітня 2013 року свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_4 на 2/3 частини квартири визнано недійсним. Цим рішенням встановлено, що ОСОБА_5 на час її смерті належала 1/3 частина квартири АДРЕСА_1 (1/3 частина – згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 18 листопада 1994 року та 1/6 – як спадщина після смерті ОСОБА_6І.), а не 2/3 частини, як зазначено державним нотаріусом. На випадок своєї смерті ОСОБА_5 залишила заповіт від 06 квітня 1999 року, яким належну їй на праві спільної сумісної власності частину спірної квартири заповіла їй, ОСОБА_1

Відтак вона є власником 3/3 частин квартири. Тому дії ОСОБА_4 порушують її права як власника.

Між нею та відповідачем відсутні будь-які договірні відносини, пов’язані із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Враховуючи викладене, просила витребувати із володіння ОСОБА_3 на її користь 2/3 частини спірної квартири та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3, здійснену на підставі договору дарування від 27 січня 2012 року.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду від 31 січня 2017 року позов задоволено.

Постановлено витребувати із володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2/3 частини квартири № 5, яка знаходиться по проспекту Молоді, 23 у місті Луцьку Волинської області.

Скасувати державну реєстрацію права власності на частку в цій квартирі, зареєстрованого 16 лютого 2015 року за ОСОБА_3, яка була здійснена на підставі договору дарування від 27 січня 2012 року.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду від 18 травня 2017 року постановлено стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави 1280 грн. судового збору.

В апеляційній скарзі на рішення від 31 січня 2017 року відповідач ОСОБА_3 просить його скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково, а саме: витребувати з її, ОСОБА_3, володіння на користь ОСОБА_1 1/3 частину спірної квартири; відмовити в задоволенні позову в частині витребування із її володіння іншої 1/3 частини вищевказаної квартири; закрити провадження у справі в частині скасування державної реєстрації права власності на частку в квартирі. В обґрунтування скарги покликається на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення від 18 травня 2017 року відповідач ОСОБА_3 просить змінити це рішення шляхом зазначення розміру присудженого до стягнення з неї судового збору в дохід держави замість 1280 грн. – 1102,40 грн., покликаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права щодо зворотної дії закону в часі.

Апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких мотивів.

З досліджених доказів судом встановлено, що з 1994 року позивач ОСОБА_1 є співвласником 1/3 частини квартири, яка знаходиться за адресою: місто Луцьк, проспект Молоді, 23/5, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 18 листопада 1994 року (а. с. 4). Згідно з цим свідоцтвом іншими співвласниками квартири були ОСОБА_6 та ОСОБА_5, яким вказане майно належало на праві спільної сумісної власності.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 квітня 2013 року, що набрало законної сили, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на спадкове майно (а. с. 7-11) встановлено наступні обставини.

ОСОБА_6 помер 01 грудня 1996 року. Після його смерті спадщину прийняли та отримали 09 серпня 1999 року свідоцтво про право на спадщину за законом його матір ОСОБА_5 і дочка ОСОБА_4 Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з автомобіля ВАЗ-2103 1974 року випуску.

27 березня 2002 року померла ОСОБА_5, яка до смерті, а саме 06 квітня 1999 року, заповіла належну їй на праві спільної сумісної власності частину спірної квартири ОСОБА_1

Після смерті ОСОБА_5 за заявою ОСОБА_4 було заведено спадкову справу та видано свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, що складається, зокрема з 2/3 частин спірної квартири. Згідно з цим свідоцтвом спадкоємцем майна ОСОБА_5 був би її син ОСОБА_6, але у зв’язку з його смертю 01 грудня 1996 року спадщина переходить до його дочки ОСОБА_4

Враховуючи зміст свідоцтва про право власності на житло від 18 листопада 1994 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 серпня 1999 року, виходячи з рівності часток спадкоємців, частка спадкодавця ОСОБА_6 розділена порівну між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 – по 1/6 частині квартири. Відтак ОСОБА_5 на час її смерті належала 1/2 частина спірної квартири, а не 2/3, як зазначено у виданому ОСОБА_4 свідоцтві про право на спадщину.

ОСОБА_1 вступила у фактичне володіння спадковим майном після смерті ОСОБА_5, тобто прийняла спадщину і протягом шести місяців з дня її відкриття не відмовилася від спадщини.

Отже ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину на 2/3 частини квартири, які не належали спадкодавцю.

Встановивши такі обставини, Луцький міськрайонний суд вищезгаданим рішенням від 29 квітня 2013 року позов задовольнив частково і постановив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 27 грудня 2002 року ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_5 на 2/3 частини квартири АДРЕСА_2. В частині позову про визнання права власності на спадкове майно ОСОБА_1 відмовлено у зв’язку з передчасністю такої вимоги, оскільки вона не зверталася до нотаріуса з письмовою заявою про оформлення права на спадщину, а нотаріус не відмовляв їй у цьому (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4, отримавши дублікат свідоцтва про право на спадщину за законом на 2/3 частки квартири, шляхом укладення нотаріально посвідченого договору дарування від 27 січня 2012 року передала у власність ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_4) вказану частину спірної квартири (а. с. 92).

Право власності ОСОБА_3 на зазначене майно було зареєстроване 16 лютого 2015 року, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 5-6).

Відповідно до ст. 61 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно зі ст. 330 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 288 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наведених вище обставин, положень матеріального і процесуального права, а також з того, що ОСОБА_1 є власником всієї спірної квартири, 1/3 частина якої належить їй як співвласнику з 18 листопада 1994 року, а 2/3 частини успадковані нею після смерті ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Однак такі висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи (в тому числі і встановленим самим судом) і ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

По-перше, вищезгаданим рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на спадкове майно (а. с. 7-11), яке суд поклав в основу оскаржуваного рішення, встановлено, що після смерті ОСОБА_6 його спадкоємці ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийняли спадщину – по 1/6 частині спірної квартири. Отже, принаймні 1/6 частина цієї квартири не є власністю позивача ОСОБА_1, оскільки перейшла у власність ОСОБА_4 в порядку спадкування. Відтак вказана частина майна не може бути витребувана позивачем.

По-друге, за змістом статті 388 ЦК України право витребування майна від набувача належить лише його власнику. З цього випливає, що особа, яка пред’явила відповідну вимогу, зобов’язана довести своє право власності на відшукуване майно. При цьому складовими предмета доказування у такому випадку є не лише факт набуття особою права власності на майно в порядку, встановленому законом, а й обсяг майна, що їй належить.

Зазначивши у позовній заяві про успадкування 2/3 частин квартири по смерті ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, позивач у даній справі ОСОБА_1 доказів на підтвердження цієї обставини суду не надала і жодним чином не спростувала встановлений рішенням Луцького міськрайонного суду від 29 квітня 2013 року факт набуття ОСОБА_4 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 права власності на 1/6 частину квартири.

Відповідно до ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою

спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому

цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в

нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про

визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Аналіз наведених правових норм та роз’яснень Верховного Суду України дає підстави зробити висновок про те, що право власності особи на спадкове нерухоме майно має бути підтверджене виданим йому свідоцтвом про право на спадщину, а в разі відмови нотаріуса у видачі такого свідоцтва – рішенням суду за позовом цієї особи про визнання права власності на майно в порядку спадкування. Лише після підтвердження свого права власності зазначеними документами особа може пред’явити позов про витребування свого майна з чужого незаконного володіння.

Наведений висновок апеляційного суду не суперечить правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові № 6-164цс12, згідно з якою у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Так, спадкоємець вправі заявляти вимогу про витребування свого майна від добросовісного набувача ще до його державної реєстрації, однак при цьому він зобов’язаний підтвердити своє право володіння та користування спадковим майном свідоцтвом про право на спадщину або рішенням суду.

Таке підтвердження права є необхідним з огляду на те, що лише вказаними документами може бути визначено склад та обсяг успадкованого майна.

Саме про це йдеться і у рішенні Апеляційного суду Волинської області від 04 квітня 2016 року, яким відмовлено в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання недійсним дубліката свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання недійсним договору дарування (а. с. 141-145). В цьому рішенні зазначено, що після оформлення в установленому законом порядку права власності на спадкове майно ОСОБА_1 може захистити своє порушене право шляхом пред’явлення віндикаційного позову до набувача її майна.

В даному ж випадку позивач ОСОБА_1 не довела успадкування нею спірного майна в тому обсязі, в якому вона просить витребувати його у відповідача.

Відповідно до ст. ст. 10, 11, 303 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Зазначивши у позовній заяві, крім заповідача ОСОБА_5, двох інших спадкодавців – ОСОБА_6 та ОСОБА_7, позивач ОСОБА_1 не навела жодних обставин, за яких вона успадкувала належне цим особам майно після їх смерті, не зазначила предмет та обсяг цього майна і не надала суду доказів на підтвердження цих обставин.

Також позивачем не надано суду свідоцтво про її право на спадщину або рішення суду про визнання за нею права власності в порядку спадкування на майно, яке вона просить витребувати.

Більше того, в матеріалах справи наявна копія рішення Апеляційного суду Волинської області від 07 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Луцької міської ради, третя особа на стороні відповідача – ОСОБА_4, про визнання права власності на спадкове нерухоме майно (а. с. 139-140). Згідно з цим рішенням ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/3 частину спірної квартири як на спадкове майно після смерті заповідача ОСОБА_5 Рішенням апеляційного суду в позові відмовлено у зв’язку з його пред’явленням до неналежного відповідача.

Доказів про вирішення судом аналогічного позову до належного відповідача, як і доказів успадкування іншої 1/3 частини квартири, яку ОСОБА_1 просить витребувати в ОСОБА_3, позивач суду не надала.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3 наводить цілий ряд обставин, на підставі яких вона вважає, що її матір ОСОБА_4 успадкувала після смерті ОСОБА_5 1/3 частину спірної квартири, стільки ж як і позивач ОСОБА_1

Отже, вочевидь, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 наявний спір про розмір часток успадкованого ними майна. Даний спір може бути вирішений шляхом пред’явлення одним із вказаних спадкоємців позову до іншого з них про визнання права власності в порядку спадкування. До вирішення такого спору вимога ОСОБА_1 про витребування успадкованого нею майна з чужого незаконного володіння не підлягає задоволенню. Питання про розмір часток успадкованого ОСОБА_1 та ОСОБА_4 майна виходить за межі даної справи, оскільки вимогу про визнання права власності в порядку спадкування ОСОБА_1 до ОСОБА_4 не заявляла.

Таким чином, позивачем ОСОБА_1 не доведено обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме – її право на спадкове майно, що складається з 2/3 частин спірної квартири. Відтак її вимога про витребування цього майна з чужого незаконного володіння не підлягає задоволенню.

Вимога позивача про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3, що була здійснена на підставі договору дарування від 27 січня 2012 року, є похідною від заявленої вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, а отже не підлягає задоволенню у зв’язку з безпідставністю основної вимоги.

Крім того, заявивши вказану вимогу, позивач не зазначила, в якому саме реєстрі відбулася державна реєстрація, а також – орган чи юридичну особу, відповідальну за внесення та скасування записів до реєстру, не заявляла клопотань про залучення цих осіб до участі у справі, хоча у разі задоволення позову в частині скасування державної реєстрації рішення суду може вплинути на їх права та обов’язки щодо сторін спору.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. При цьому закон не вимагає прийняття окремого рішення суду про скасування державної реєстрації.

У зв’язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, оскаржуване рішення слід скасувати і у відповідності зі ст. 309 ЦПК України – ухвалити нове рішення про відмову в позові.

З підстав відмови в позові підлягає скасуванню і додаткове рішення Луцького міськрайонного суду від 18 травня 2017 року в даній справі, яким з відповідача в дохід держави стягнуто судовий збір.

Таке рішення апеляційного суду не перешкоджає ОСОБА_1 після підтвердження в установленому законом порядку її права на спадщину у відповідному обсязі, про що йшлося вище, повторно пред’явити позов про витребування належного їй майна з чужого незаконного володіння.

З огляду на те, що апеляційним судом відмовлено в позові у повному обсязі, а спір про визнання права власності в порядку спадкування в даній справі не вирішувався, всі доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 стосовно розміру часток успадкованого ОСОБА_1 та ОСОБА_4 майна виходять за межі предмета доказування, а тому не підлягають з’ясуванню.

Водночас, згідно з ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

З огляду на те, що допущене судом першої інстанції неправильне застосування норм матеріального права є обов’язковою підставою для скасування рішення, колегія суддів вважає за можливе вийти за межі доводів апеляційної скарги та повністю відмовити у позові ОСОБА_1 з мотивів, наведених вище.

Відповідно до ч. 4 ст. 88 ЦПК України у разі залишення без задоволення позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Оскільки позивач ОСОБА_1 як інвалід другої групи звільнена від сплати судового збору (п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір»), понесені відповідачем ОСОБА_3 судові витрати на сплату судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення в сумі 320 грн. (а. с. 98) та апеляційної скарги в сумі 1212,64 грн. (а. с. 115) підлягають поверненню їй за рахунок держави.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційні скарги відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 31 січня 2017 року та додаткове рішення цього ж суду від 18 травня 2017 року в даній справі скасувати та ухвали нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Повернути ОСОБА_3 за рахунок держави судовий збір в сумі 320 (триста двадцять) грн., сплачений за подання заяви про перегляд заочного рішення Луцького міськрайонного суду від 31 січня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Судовий збір сплачено відповідно до квитанції № 58 від 27 лютого 2017 року в сумі 320 (триста двадцять) грн. за наступними реквізитами: отримувач коштів ГУДКСУ у Волинській області, код отримувача 38009628, банк отримувача 803014, рахунок отримувача 31212206780002, призначення платежу: судовий збір.

Повернути ОСОБА_3 за рахунок держави судовий збір в сумі 1212 (одна тисяча двісті дванадцять) грн. 64 коп., сплачений за подання апеляційної скарги на рішення Луцького міськрайонного суду від 31 січня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Судовий збір сплачено відповідно до квитанції № 23 від 18 квітня 2017 року в сумі 1212 (одна тисяча двісті дванадцять) грн. 64 коп. за наступними реквізитами: отримувач коштів ГУДКСУ у Волинській області, 22030101, код отримувача 38009628, банк отримувача 803014, рахунок отримувача 31212206780002, призначення платежу: судовий збір.

Оригінали квитанцій повернути ОСОБА_3

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді