ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" серпня 2017 р.Справа № 916/215/17

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Бєляновського В.В.,

суддів: Величко Т.А., Жекова В.І.

при секретарі - Колбасовій О.Ф.

За участю представників:

Від ПАТ “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК”: ОСОБА_1

Від ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ”: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК”

на рішення господарського суду Одеської області від 08 червня 2017 року

у справі № 916/215/17

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ”

до відповідача: Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК”

про стягнення 330650,64 грн.,

та за зустрічним позовом: Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК”

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ”

про визнання недійсною додаткової угоди

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК” (далі - Банк) (з урахуванням уточнення позовних вимог) про стягнення 330 650,64 грн. заборгованості з орендної плати за період з 01.01.2017р. по 15.03.2017р.

Позовні вимоги з посиланням на ст. 193 ГК України, ст. ст. 525, 526, 530, 626, 629, ч. 2 ст. 795 ЦК України обґрунтовувалися неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань щодо сплати орендної плати у встановлений строк згідно з договором оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. та додаткової угоди від 11.07.2016р. до нього.

ПАТ “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК” не визнало позов та подало до господарського суду Одеської області зустрічний позов до Товариства з обмеженою відповідальністю “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” про визнання недійсною додаткової угоди від 11.07.2016р. до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р.

Зустрічні позовні вимоги з посиланням на ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України обґрунтовувалися тим, що внаслідок укладення цієї додаткової угоди загальний строк дії договору встановлюється з 11.03.2016р. до 11.06.2019р. та складає 3 роки 3 місяці, але всупереч приписам ст. ст. 793, 794 ЦК України та ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» оспорювану додаткову угоду не було посвідчено нотаріусом та відповідної державної реєстрації здійснено не було, отже вона суперечить закону.

ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” заперечувало проти зустрічного позову вказуючи те, що наслідком недотримання вимог закону щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочину є встановлення факту його не укладення, а не визнання недійсним.

Водночас, оспорювану додаткову угоду від 11.07.2016р. було укладено у зв’язку із закінченням строку дії           договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р., який на момент його укладення відповідав вимогам ч. 2 ст. 793 та ст. 794 ЦК України, а сам строк, на який збільшувався період користування об’єктом оренди за договором внаслідок укладання додаткової угоди складав менше трьох років, отже підстав вважати договір оренди чи додаткову угоду до нього неукладеними – немає. З 11.07.2016 року по грудень 2016 року відповідач користувався об’єктом оренди, оплачував орендну плату та жодних заяв чи повідомлень щодо припинення дії договору оренди орендодавцю не направляв.

Рішенням господарського суду Одеської області від 08 червня 2017 року (головуючий суддя – Щавинська Ю.М., судді - Оборотова О.Ю., Смелянець Г.Є.) позов ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” задоволено частково. Стягнуто з ПАТ “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК” на користь ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” заборгованість з орендної плати у розмірі 330552 грн. 56 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 958 грн. 29 коп. В решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ПАТ “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК” відмовлено.

В апеляційній скарзі ПАТ “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК” просить зазначене рішення скасувати у повному обсязі та прийняти нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити повністю. Апеляційна скарга обґрунтована неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які місцевий суд визнав встановленими; невідповідністю викладених у рішенні висновків місцевого суду обставинам справи; порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.          

Згідно з ч. 1 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 11.03.2016 року між ПАТ „КБ „Інвестбанк” (орендар) та ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” (орендодавець) було укладено договір оренди нежитлового приміщення, згідно з п. 1.1 якого орендодавець зобов’язався передати орендарю в тимчасове користування нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Грецька, буд. 45, загальною площею 375,9 кв.м. для використання з метою, визначеною у даному договорі (для розміщення відділення банку), а орендар зобов’язався оплачувати орендодавцю плату за користування.

Об’єкт оренди знаходиться у власності орендодавця на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3 02.03.2016р., зареєстрованого в реєстрі за № 550.

Згідно з п. 1.3 договору, строк оренди встановлюється з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі об’єкту оренди орендареві і до 11.07.2016 року.

За умовами підпункту 2.3.5 п. 2.3 договору орендар зобов’язався у встановлений термін вносити орендну плату за користування об’єктом оренди.

За змістом підпункту 3.1.1 договору розмір орендної плати за користування приміщенням сторонами встановлений з моменту підписання акту прийому-передачі приміщення і за один місяць користування приміщенням складає 1036 грн., в тому числі ПДВ.

Згідно з п. 3.2 договору нарахування орендної починається в день підписання акту прийому-передачі приміщення. Датою припинення нарахування орендної плати вважається дата підписання обома сторонами акта прийому-передачі об’єкту оренди про повернення об’єкту оренди від орендаря до орендодавця. У випадку, якщо орендна плата сплачується за період користування об’єктом оренди, який менше календарного місяця, орендна плата сплачується орендарем пропорційно до розрахункового періоду користування.

Пунктом 3.3 договору встановлено, що в зазначений в п. 3.1 цього договору розмір орендної плати не входить вартість таких комунальних та експлуатаційних послуг: електроенергія, теплопостачання, водовідведення, водопостачання та інших витрат, пов’язаних з експлуатацію об’єкта оренди. За користування вказаними у цьому пункті послугами орендар здійснює оплату самостійно на підставі договорів, укладених орендарем з підприємствами, що надають вказані послуги. В разі укладання орендодавцем вищезазначених договорів, орендар компенсує комунальні та експлуатаційні витрати на підставі рахунків наданих орендодавцем у строк до 15 числа місяця, за який здійснюється розрахунок.

Орендна плата вноситься один раз на місяць, починаючи з моменту фактичної передачі об’єкту оренди орендареві по акту прийому – передачі, не пізніше п’ятого числа місяця, за який здійснюється розрахунок (п. 3.4 договору).

Пунктом 4.2 договору передбачено, що у випадку згоди сторін на продовження орендних відносин орендодавець і орендар складають договір про зміни (додаткову угоду), що додається до цього договору і є його невід’ємною частиною, або укладають новий договір оренди. В договорі про зміни (новому договорі оренди) вказуються нові строки дії договору, розмір і терміни платежів, установлених договором, зміни у відношенні наданих послуг і обов’язків.

Відповідно до п. 4.5 договору об’єкт оренди вважається повернутим орендодавцю з моменту підписання сторонами відповідного двостороннього акту прийому – передачі. З цієї дати припиняється нарахування орендної плати. Сторона, що відмовилася від підписання зазначеного акту прийому – передачі, зобов’язана відшкодувати іншій стороні збитки, завдані такою відмовою або затриманням підписання вказаного акту.

Пунктом 8.4 договору визначено строк дії договору: з моменту підписання його сторонами і до закінчення строку оренди за цим договором.

Згідно з п. 8.5 договору зміна або розірвання цього договору можливе лише за згодою сторін. Внесення змін і доповнень у цей договір вчиняються сторонами шляхом підписання договору про зміни (додаткової угоди) в такій самій формі, що і цей договір. Всі зміни до цього договору є його невід’ємними частинами.

Відповідно до п. 8.8 договору, дія цього договору припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який він укладений, з урахуванням положень цього договору; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням господарського суду.

Зазначене в даному договорі нежитлове приміщення було передано орендареві від орендодавця за актом прийому-передачі об’єкту оренди від 11.03.2016р.

У наступному, у зв’язку із закінченням 11.07.2016 року строку даного договору оренди та за наявності згоди сторін на продовження орендних відносин, ОСОБА_4 та ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” 11.07.2016 року було укладено додаткову угоду до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р., якою внесено зміни у п. 1.3 договору оренди та викладено його у наступній редакції: „Строк договору встановлюється до 11.06.2019р.”, внесено зміни і у п. 3.1.1 оренди та викладено його у наступній редакції: „Розмір орендної плати за один місяць користування приміщення в період:

- з 11.07.2016р. включно до 31.12.2016р. складає 106823,63 грн, в тому числі ПДВ, що станом на дату укладання цієї додаткової угоди еквівалентно 4302,20 доларів США, відповідно до офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого Національним банком України;

- з 01.01.2017р. до 11.06.2019р. складає 121771,29 грн., в тому числі ПДВ, що станом на дату укладання цієї додаткової угоди еквівалентно 4904,20 доларів США відповідно до офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого Національним банком України;

Розмір орендної плати коригується без укладання додаткової угоди щомісячно пропорційно зміні офіційного курсу гривні до долару США, встановленого Національним банком України на 1 число місяця за який сплачується орендна плата. В інших випадках, розмір орендної плати може бути змінений тільки за домовленістю сторін, про що вони підписують відповідну додаткову угоду”.

У наступному, додатковою угодою від 15.12.2016р. до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р., цей договір було розірвано за взаємною згодою сторін з 16.01.2017р. та встановлено, що нарахування орендної плати закінчується в день підписання акту повернення об’єкту оренди та/або в день фактичного звільнення орендарем об’єкту оренди.

Звертаючись до господарського суду з зустрічним позовом Банк стверджує, що укладену з ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” додаткову угоду від 11.07.2016р. до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. слід визнати недійсною на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України у зв’язку з недотриманням вимог ст. ст. 793, 794 ЦК України та ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо необхідності її нотаріального посвідчення та відповідної державної реєстрації.

Відповідно до 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Частиною 1 та 2 ст. 210 ЦК України визначено, що правочин підлягає державній реєстрації у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч.2 ст.793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Чинною на час укладення спірної угоди ст.794 ЦК України передбачено, що право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Чинною на час укладення спірної угоди ст.4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” визначено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, а саме право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Частиною 1 ст. 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Дана норма кореспондується з ч.1 ст.759 ЦК України.

Договір може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 ГПК України.

Відповідно до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” від 29.05.2013р. № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з роз’ясненнями, що містяться в п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» від 29.05.2013р. № 12, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.

За приписами ч.1 ст.763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

У відповідності до ч.1 ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Статтею 253 ЦК України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Судом установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що відповідно до п. 1.3 договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р., цей договір було укладено на строк до 11.07.2016 року.

У наступному, у зв’язку із закінченням 11.07.2016 року строку даного договору оренди, що за умовами п.п. 8.5 та 8.8 договору тягне припинення його дії, за наявності згоди сторін на продовження орендних відносин, між ОСОБА_4 та ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” 11.07.2016 року відповідно до умов п. 4.2 договору було укладено спірну додаткову угоду, якою продовжено строк договору до 11.06.2019 року.

Таким чином, спірну додаткову угоду було укладено у зв’язку із закінченням строку договору оренди нежитлового приміщення і на строк, що є меншим ніж три роки, оскільки фактичні дії сторін свідчать про намір саме продовжити строк дії договору оренди, а не змінити його.

Відтак, виходячи з того, що договір оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. та спірна угода від 11.07.2016р. до нього, мають строк дії менше ніж три роки, тому нотаріальне посвідчення останніх відбувається тільки за згодою сторін такого договору і не є обов’язковим відповідно до вимог закону, а оскільки при їх укладенні такої згоди між сторонами не було досягнуто, то сторони вирішили укласти договір у простій письмовій формі.

Водночас, відповідно до вимог ст.ст.33,34 ГПК України ОСОБА_4 не доведено належними та допустимими доказами того, що він звертався до ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” з пропозицією посвідчити спірну додаткову угоду нотаріально.

Також, судом взято до уваги ті обставини, що ОСОБА_4 виконувалися умови спірної додаткової угоди, а саме здійснювалися платежі по орендній платі за період з липня по грудень 2016 року включно у визначеному спірною додатковою угодою розмірі, що підтверджується наявними в справі довідкою від 31.03.2017р. № 285/217 та відповідними банківськими виписками і актами здачі – прийняття робіт (надання послуг).

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що укладена між сторонами додаткова угода від 11.07.2016р. до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. була спрямована на реальне настання правових наслідків, зокрема, на продовження орендних відносин; між сторонами було досягнуто згоди щодо істотних умов даної угоди та волевиявлення сторін було засвідчено відповідними підписами уповноважених представників сторін та скріплено їх печатками; угоду було вчинено у формі, встановленій законом та її зміст не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про недоведення ОСОБА_4 обставин, з якими закон пов’язує недійсність правочинів стосовно оспорюваної додаткової угоди, а відтак, про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову.

Стосовно первісного позову колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В даному випадку господарське зобов’язання виникло між сторонами з господарського договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р.

Статтею 193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно з положеннями ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ч. 1 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Частиною 2 ст. 795 ЦК України унормовано, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Судом установлено, що додатковою угодою від 15.12.2016р. до договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р., сторони розірвали цей договір за взаємною згодою сторін з 16.01.2017р. та встановили, що нарахування орендної плати закінчується в день підписання акту повернення об’єкту оренди та/або в день фактичного звільнення орендарем об’єкту оренди.

Умовами п. 3.2 договору оренди від 11.03.2016р. також було передбачено, що датою припинення нарахування орендної плати вважається дата підписання обома сторонами акта прийому-передачі об’єкту оренди про повернення об’єкту оренди від орендаря до орендодавця. У випадку, якщо орендна плата сплачується за період користування об’єктом оренди, який менше календарного місяця, орендна плата сплачується орендарем пропорційно до розрахункового періоду користування.

Водночас, відповідно до п. 5.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 за N 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" у розгляді справ зі спорів, що виникають з договорів оренди будівель або інших капітальних споруд, слід враховувати умови договору та спеціальні норми статті 795 ЦК України, в силу яких договір найму припиняється з моменту оформлення відповідних документів (актів), що підтверджують повернення наймачем предмета договору найму.

Отже, законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акту приймання-передачі.

Разом з тим, такий підписаний обома сторонами договору акт приймання – передачі (повернення) об’єкта оренди від орендаря орендодавцеві в матеріалах справи відсутній, у зв’язку з чим згідно з останньою заявою про уточнення позовних вимог від 22.03.2017р. ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” просить стягнути з ОСОБА_4 330 650,64 грн. заборгованості з орендної плати за період з 01.01.2017р. по 15.03.2017р., посилаючись на те, що фактичне звільнення відповідачем займаного нежитлового приміщення відбулось 16.03.2017 року

В обґрунтування заперечень проти первісного позову Банк стверджує те, що орендоване приміщення фактично було ним звільнено у грудні 2016р., а 10.01.2017р. на адресу орендодавця надіслано лист з актом прийому – передачі нежитлового приміщення від 10.01.2017р. та додатковою угодою від 10.01.2017р., за умовами якої Банк пропонував визнати договір оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. розірваним за взаємною згодою з 25.01.2017р.

Водночас, орендодавцем ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” заперечується факт отримання вказаних документів, на підтвердження чого надано лист центру поштового зв’язку № 1 Одеської дирекції ПАТ „Укрпошта” від 18.05.2017р. № 08-04-557, яким повідомляється, що рекомендований лист від 10.01.2017р. за № 2501208602820, адресований на адресу останнього, був повернутий на зворотну адресу відправника (ОСОБА_4) 23.01.2017р., так як договір на доставку кореспонденції не укладений.

Наведене беззаперечно свідчить про те, що вказаний ОСОБА_4 лист з документами не було вручено адресату, крім того, відсутність опису вкладення до вказаного листа не дає можливості встановити, що саме було надіслано ОСОБА_4 орендодавцю. Цим спростовується припущення скаржника, що позивач отримав вказану кореспонденцію ще 12.01.2017 року.

Згідно ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

При цьому, слід зазначити, що доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Обов’язок доказування визначається предметом спору. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Разом з тим, належних доказів на підтвердження звільнення приміщення в грудні 2016 року ОСОБА_4 всупереч вимогам вказаної статті до суду не подано і таких доказів в матеріалах справи не міститься.

Таким чином, судом установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що Банк свої договірні зобов’язання щодо своєчасного і у повному обсязі внесення орендної плати не виконував належним чином, внаслідок чого у нього утворилася прострочена заборгованість по орендній платі перед позивачем за період з 01.01.2017р. по 15.03.2017р. у розмірі 330 552,56 грн. згідно з обчисленим місцевим судом розрахунком, оскільки при перевірці наданого позивачем розрахунку заборгованості по орендній платі місцевим судом було встановлено помилкове визначення позивачем суми орендної плати за вказаний період.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по орендній платі в сумі 330 552,56 грн. є обґрунтованими і правомірно були задоволені місцевим судом.

Судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні викладені в апеляційній скарзі доводи скаржника про те, що ТОВ “ГЛОБАЛСІТІВЕСТ” є кредитором ОСОБА_4 на якого поширюються обмеження встановлені п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і тому не можуть бути задоволені його вимоги про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості з орендної плати від часу запровадження у останньому тимчасової адміністрації.

Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 12.01.2017р. № 86 на підставі рішення правління НБУ від 11.01.2017р. № 17-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Інвестбанк» запроваджено процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Інвестбанк» строком на два роки з 13.01.2017р. по 12.01.2019р. включно. Призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано повноваження ліквідатора ПАТ «КБ «Інвестбанк» ОСОБА_5 строком на два роки з 13.01.2017р. по 12.01.2019р. включно.

Відповідно до 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Пунктом 2 ч. 6 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п’ятої цієї статті, не поширюється на зобов’язання банку щодо витрат, пов’язаних із забезпеченням його господарської діяльності відповідно до частини четвертої цієї статті.

Відповідно до ч. 4 ст. 36 вказаного Закону, початок тимчасової адміністрації не є підставою для припинення, розірвання або невиконання договорів про надання послуг (виконання робіт), які забезпечують господарську діяльність банку, зокрема договорів про оренду нерухомого майна, надання комунальних послуг, послуг зв’язку, охорони. У разі припинення, розірвання або порушення умов таких договорів з боку контрагентів банку Фонд має право вимагати відшкодування збитків у порядку, встановленому законодавством України.

Судом установлено, що згідно з п. 1.1 договору оренди від 11.03.2016р. позивач за первісним позовом передав, а відповідач прийняв в оренду нежитлове приміщення загальною площею 375,9 кв.м. саме для розміщення відділення банку і у даному випадку саме з господарського договору оренди нежитлового приміщення від 11.03.2016р. між сторонами у справі виникло господарське зобов’язання.

З огляду на викладене, посилання скаржника на приписи п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є безпідставними.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було повно та всебічно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, що дає підстави для залишення його без змін.

З огляду на приписи ст. 49 ГПК України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 99, 101-105 ГПК України, Одеський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Одеської області від 08 червня 2017 року у справі № 916/215/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ІНВЕСТБАНК”- без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Величко Т.А.

ОСОБА_6