КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" червня 2017 р. Справа№ 910/127/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Чорної Л.В.

Разіної Т.І.

секретар судового засідання - Пугачова А.С.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 20.06.2017 року по справі №910/127/17 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України

на рішення Господарського суду міста Києва від 26.04.2017р.

по справі №910/127/17 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Національного антикорупційного бюро України

до 1.Державного підприємства «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», 2.Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», 3.Приватного акціонерного товариства «Коростенський завод залізобетонних шпал»

про визнання договору недійсним.

ВСТАНОВИВ:

В січні 2017 року Національне антикорупційне бюро України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» та Приватного акціонерного товариства «Коростенський завод залізобетонних шпал» про визнання недійсним договору поставки №ЦУПП-04/0049/15 від 10.11.2015р., укладений між Державним підприємством «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України» та Приватним акціонерним товариством «Коростенський завод залізобетонних шпал».

В обґрунтування позовних вимог Національне антикорупційне бюро України посилається на недотримання процедури закупівлі згідно з Законом України "Про здійснення державних закупівель"; перевищення повноважень при укладенні Додаткової угоди № 1 від 01.12.2015 до оспорюваного договору; укладення договору поставки №ЦУПП-04/0049/15 від 10.11.2015р. з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та порушує публічний порядок (ст. 207 Господарського кодексу України, ст.228 Цивільного кодексу України).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.04.2017р. у справі №910/127/17 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції від 26.04.2017р., Національне антикорупційне бюро України звернулося до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій, керуючись ст.ст.92, 95, 202, 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, ст.ст.74, 207 Господарського кодексу України, ст.1-2 Закону України «Про здійснення державних закупівель», ст.ст.1-2, 4 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності», ст.1 Закону України «Про залізничний транспорт», ст.ст.1, 16-17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» та статтями 1, 2, 103, 104 ГПК України, просить зазначене рішення суду скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування обставин господарським судом, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм матеріального та процесуального права.

Державним підприємством «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», Приватним акціонерним товариством «Коростенський завод залізобетонних шпал» та Публічним акціонерним товариством «Українська залізниця» надано відзиви на апеляційну скаргу, в яких просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ч.1 ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

У відповідності до ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.1 ГПК України у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Статтею 2 ГПК України встановлено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.

Статтею 1 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" визначено, що Національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.

Пунктом 13 статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" встановлено, що за наявності підстав, передбачених законом, Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надано право подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

Статтею 16 Закону України "Про національне антикорупційне бюро", визначені обов'язки Національного антикорупційного бюро, зокрема, щодо:

- здійснення оперативно - розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також в оперативно - розшукових справах, витребуваних від інших правоохоронних органів;

- здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також проведення досудового розслідування інших кримінальних правопорушень у випадках, визначених законом.

Отже, зважаючи на обов'язки Національного антикорупційного бюро України, передбачені ст.16 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", вказаний орган в силу покладених на нього обов'язків та визначеної законом компетенції вживає заходів (в тому числі, шляхом подання відповідного позову до суду) у випадках виявлення в діях інших осіб ознак корупційного правопорушення.

Судова колегія враховує, що такі позови можуть подаватися Національним бюро для попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, а також запобігання вчиненню нових за наслідками порушення відповідного кримінального провадження (з внесенням даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань).

При цьому, треба брати до уваги, що підслідність Національного бюро визначено частиною 5 статті 216 КПК України, згідно з якою детективи Національного бюро здійснюють досудове розслідування злочинів, передбачених статтями 191, 206-2, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 366-1, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 Кримінального кодексу України.

Таким чином, Національне бюро як орган, що створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із зазначеними позовами з огляду на імперативні приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, в Інформаційному листі Вищого господарського суду України №01-06/680/17 від 27.03.2017 "Про деякі питання застосування положень пункту 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".

За Конвенцією ООН проти корупції (ратифікована Законом України від 18.10.2006 №251-V), зокрема, в частині забезпечення проведення ефективної скоординованої політики протидії корупції (ч.1 ст.5), надання такому органу (створеному з метою протидії корупції) можливості виконувати свої функції ефективно (ч.2 ст.6), запобігання зловживанню процедурами, які регулюють діяльність приватних юридичних осіб (п.d ч.2 ст.12), то попередження, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень в публічній і приватній сферах суспільних відносин є пріоритетним завданням держави України, а відтак наявність ознак такого правопорушення у відповідному правочині є порушенням інтересів держави.

Таким чином, з аналізу наведених положень Закону України "Про національне антикорупційне бюро України" та Конвенції, завдань та мети діяльності даного органу вбачається, що Національне антикорупційне бюро України за наявності ознак корупційного діяння зобов'язане вжити ефективних заходів для припинення корупційного правопорушення, в тому числі, шляхом подання позову про визнання угод недійсними за наявності підстав, передбачених законом, у порядку, встановленому законодавством України.

Як свідчать матеріали справи, Національним антикорупційним бюро України з попередньою правовою кваліфікацією за частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №52016000000000089, за ознаками кримінального корупційного правопорушення у відносинах, що виникли у зв'язку з укладенням договору поставки №ЦУПП-04/0049/15 від 10.11.2015р.

Враховуючи викладене вище, приписи статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", Конвенції ООН проти корупції та Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/680/17 від 27.03.2017р., судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що Національне антикорупційне бюро України є належним позивачем у даній справі.

Як зазначено у пункті 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/680/17 від 27.03.2017 "Про деякі питання застосування положень пункту 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" розглядаючи справи за позовами Національного бюро про визнання угод недійсними, суди мають досліджувати такі угоди в контексті статті 203 Цивільного кодексу України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України та інших норм чинного законодавства України, які містять підстави недійсності угод.

Отже, під час вирішення такого спору судам, зокрема, необхідно встановлювати такі обставини:

- наявність або відсутність підстав для визнання недійсною спірної угоди, передбачених нормами, на які посилається позивач, мотивуючи позовні вимоги;

- правові норми, які підлягають застосуванню до цих спірних правовідносин;

- відповідність або невідповідність змісту цієї угоди Цивільному кодексу України та Господарському кодексу України, іншим актам законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам.

При цьому, суд повинен дослідити наявні у справі докази, з'ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.11.2015 № 6-923цс15.

Як на підставу недійсності договору поставки №ЦУПП-04/0049/15 від 10.11.2015р. Національне антикорупційне бюро України, зокрема, посилається на те, що у рамках здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні за ознаками злочину, передбаченого ч.5 ст.191 Кримінального кодексу України, останнім було встановлено, що зазначений Договір укладений без застосування процедури закупівлі, передбаченої Законом України "Про здійснення державних закупівель", що була чинною станом на дату укладення Договору - 10.11.2015р. З цього приводу судова колегія зазначає наступне.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.11.2015р. між Приватним акціонерним товариством "Коростенський завод залізобетонних шпал", як постачальником, та Державним підприємством "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України", як замовником, був укладений договір поставки №ЦУПП-04/0049/15 (далі-Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити та передати у власність, а замовник прийняти та оплатити продукцію (відповідно до п. 1.1 Договору - накладки, підкладки, клеми, втулки, болти та шайба), точне найменування, марка і кількість якої вказується в специфікаціях до Договору.

Відповідно до п.4.2 Договору загальна сума Договору складається з сум підписаних Специфікацій, які є невід'ємною частиною Договору, та визначається як сумарна вартість партій Товару, переданих у власність замовника згідно товарно-супровідних документів протягом терміну дії Договору.

Відповідно до Специфікації № 1 до Договору загалом вартість продукції складає 151 725 174,43 грн.

Додатковою угодою №1 від 01.12.2015 до Договору були внесені зміни. Так, сторони зазначили, що приймаючи до уваги, що в установленому порядку згідно Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанов Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" та від 02.09.2015 №735 "Питання публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", проведено державну реєстрацію ПАТ "Укрзалізниця", яке с правонаступником Укрзалізниці та підприємств і установ, у тому числі Державного підприємства. "Управлінця промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України", реорганізованих шляхом злиття, вони вирішили внести зміни:

- до преамбули Договору та викласти її в редакції таким чином, що покупцем по Договору буде Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі в.о. начальника Філії "Центр управління промисловістю";

- до ціни Договору, доповнивши Договір Специфікацією №2 на суму 10 679 093,12 грн.;

- до розділу Договору "Юридичні адреси та банківські реквізити сторін" в частині зміни реквізитів покупця, виклавши їх таким чином, що покупцем по Договору буде Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Філії "Центр управління промисловістю".

Сторонами не оспорюється та не заперечувався в судовому засіданні, яке відбулося 20.06.2017р., факт належного виконання умов Договору.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У відповідності до ч.1 ст.2 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (в редакції, яка діяла з 30.09.2015 та станом на дату укладення Договору - 10.11.2015), цей Закон застосовується до всіх замовників та закупівель товарів, робіт та послуг за умови, що вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1 мільйон 500 тисяч гривень.

Як встановлено вище, відповідно до Специфікації №1 до Договору загалом вартість продукції складає 151 725 174,43 грн., тобто сума підпадає під розмір сум, передбачених ч.1 ст.2 Закону України "Про здійснення державних закупівель", що є однією з двох умов, необхідних для застосування до Договору передбаченої указаним Законом процедури закупівлі.

Другою з умов є віднесення сторони Договору до "замовників" у розумінні Закону України "Про здійснення державних закупівель".

Так, під "замовниками" у вказаному Законі, відповідно до його ст.1 "Визначення основних термінів", розуміються - органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи соціального страхування, створені відповідно до закону, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі за наявності однієї з таких ознак:

- юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів;

- органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи;

- у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.

До замовників також належать замовники, визначені в пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності".

Як вбачається зі Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України", чинний на час укладення Договору, майно підприємства є державною власністю, відтак підприємство підпадає під одну з ознак, визначених у ст.1 Закону України "Про здійснення державних закупівель" для віднесення підприємства до "замовників" у розумінні цього Закону.

Разом з цим, ця ж стаття 1 вказує, що під замовниками, зокрема, розуміються юридичні особи, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі.

В той же час, у відповідності до п. 2.1 Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" хоча метою діяльності останнього є діяльність з задоволення потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту у видобуванні, виготовленні та постачанні щебеню, піску, гравію, шпал, брусів стрілочних переводів, опор контактної мережі, інших залізобетонних виробах та матеріально-технічних ресурсах, але згідно зі Статутом для підприємства це є господарською комерційною діяльністю підприємства для отримання на цій підставі прибутку.

Згідно із п.5.3 Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" джерелами формування майна підприємства є, в тому числі, доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів фінансово-господарської діяльності. Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарського діяльності підприємства є прибуток (п.8.1 Статуту).

Твердження Національного антикорупційного бюро України про те, що метою діяльності Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" за Статутом є два окремих напрямки: задоволення потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту; здійснення господарської комерційної діяльності і отримання на цій підставі прибутку, судовою колегією відхиляються виходячи з наступного.

Як свідчить абзац Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України", у якому йдеться про мету діяльності підприємства він викладений нерозривно - частини речення про задоволення потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту та здійснення господарської комерційної діяльності і отримання на цій підставі прибутку не відділені ані комами, ані крапка-комами та іншими знаками у реченні, які розділяють його частини з метою виокремлення змістового навантаження частин речення, тобто мета діяльності підприємства викладена неподільно - все, що викладено після "задоволення потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту" (деталізація задоволення яких потреб та у чому) у кінці підсумовується як "здійснення господарської комерційної діяльності і отримання на цій підставі прибутку".

У відповідності до п.3.5 Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями держави та Укрзалізниці, Укрзалізниця не несе відповідальності за зобов'язаннями підприємства.

Тобто, будь-яке «постачання окремих видів продукції» для «задоволення потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту» здійснюється підприємством на комерційній основі і з метою одержання прибутку.

Про це свідчить в тому числі і наказ Державної адміністрації залізничного транспорту України (Укрзалізниці) від 02.11.2015 №463-Ц/од «Про деякі питання діяльності державного підприємства «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України», яким погоджено та встановлено націнку на 2015 рік на елементи скріплення при реалізації підприємствам залізничного транспорту в розмірі 0,6% (а.с.237 т.1), що фактично є доходом підприємства. Окрім того, застосування цієї націнки також передбачалося умовами договорів поставки елементів скріплення, що були укладенні між Державним підприємством «Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України» та залізницями.

Крім того, Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" на час укладення Договору у розумінні положень ст.73 Господарського кодексу України був державним унітарним підприємством (утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності; майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління; найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство" та ін).

У відповідності до ч.8 ст.73 Господарського кодексу України державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Стаття 76 Господарського кодексу України "Казенне підприємство", визначає, що казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких:

- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

- переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "Казенне підприємство".

Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не підпадає під сукупність вищенаведених, а також інших передбачених ст.76 Господарського кодексу України, ознак "Казенного підприємства", тому не є казенним підприємством у розумінні Закону.

Натомість, Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" є державним комерційним підприємством у розумінні положень ст.74 Господарського кодексу України: є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном (п.3.5 Статуту); майно закріплене за ним на праві господарського відання (п.5.2 Статут); статутний капітал утворений уповноваженим органом, до сфери управління якого підприємство належить (3.2, 4.2, 5.3 Статуту), та ін.

У відповідності до ст.42 Господарського кодексу України господарська комерційна діяльність (підприємництво) - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Отже, підсумовуючи все вищенаведене, Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" на час укладення Договору був державним комерційним підприємством, метою діяльності якого є діяльність з задоволення потреб залізниць та підприємств залізничного транспорту, яка є господарською комерційною діяльністю підприємства для отримання на цій підставі прибутку.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не є "замовником" у розумінні ст. 1 Закону України «Про здійснення державних закупівель» "Визначення основних термінів".

Стосовно того, що до "замовників" також належать замовники, визначені в п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності" (у редакції на час укладення Договору), то треба зазначити що Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" до таких замовників також не належить.

Так, у відповідності до ст.1 Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності" у цьому Законі під терміном "замовники" розуміються юридичні особи та/або суб'єкти господарювання, які провадять діяльність у будь-якій із сфер, визначених статтею 2 цього Закону, та відповідають хоча б одній із встановлених даною статтею ознак.

Тобто, для віднесення особи до "замовника" у розумінні вказаного закону потрібно одночасно як провадити діяльність у будь-якій із сфер, визначених статтею 2 вказаного Закону, так і відповідати хоча б одній із встановлених даною статтею ознак.

Проте, Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не провадить діяльність у будь-якій із сфер, визначених статтею 2 вказаного Закону, і матеріали справи не містять доказів протилежного, а тому вже не підпадає під визнання "замовника" у розумінні вказаного Закону, а отже таким "замовником" у розумінні Закону не є.

Дійшовши наведеного висновку судова колегія також врахувала, що Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не проводить діяльність, зокрема, з надання послуг з користування інфраструктурою залізничного транспорту загального користування (яка міститься у переліку послуг у ст.2 зазначеного Закону).

Згідно із визначенням "інфраструктури залізничного транспорту", наведеному у Правилах перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України (Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 27 грудня 2006 року N 1196), інфраструктура залізничного транспорту - технологічний комплекс, до складу якого входять: залізничні шляхи сполучення, залізничні станції, пристрої енергопостачання, зв'язку, сигналізації, централізації, блокування, інформаційні комплекси і система керування рухом та ін., що забезпечують функціонування єдиного комплексу перевезень залізничним транспортом загального користування.

У Технічному регламенті безпеки інфраструктури залізничного транспорту, затвердженому постановою КМУ від 11 липня 2013 р. N 494 вказано, що інфраструктура залізничного транспорту - технологічний комплекс, що включає залізничні колії загального користування (в тому числі під'їзні колії), інженерні споруди (мости, тунелі, віадуки тощо), електричні мережі, тягові підстанції та інші пристрої технологічного електропостачання, контактну мережу, системи сигналізації, централізації, блокування, зв'язку і телекомунікацій, інформаційні комплекси та системи управління рухом поїздів, шляхи доступу пасажирів та вантажів до елементів інфраструктури, захисні лісонасадження, локомотивні і вагонні депо, пункти технічного обслуговування вагонів, вокзали, а також інші будівлі, споруди, пристрої та обладнання, що забезпечують функціонування такого комплексу та використовуються для надання послуг з перевезення пасажирів та вантажів залізничним транспортом. До складу інфраструктури залізничного транспорту не входить залізнична інфраструктура, якою володіє суб'єкт господарювання і використовує її виключно для власних потреб та на якій працює рухомий склад залізничного транспорту, що не має права виходу на інфраструктуру залізничного транспорту.

У відповідності до ст.21 Закону України "Про транспорт" єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг.

Згідно із ст. 22 Закону України "Про транспорт" до складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток.

З системного аналізу зазначених правових норм випливає, що під "особою, яка проводить діяльність, зокрема, з надання послуг з користування інфраструктурою залізничного транспорту загального користування" розуміється особа, яка надає транспортні послуги, тобто провадить господарську діяльність з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом за плату, і для здійснення такої діяльності така особа відповідно використовує інфраструктуру залізничного транспорту загального користування, що знаходиться у її володінні (користуванні).

Проте, відповідно до Статуту Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" у переліку предмету його діяльності відсутній такий вид діяльності, як надання послуг з користування інфраструктурою залізничного транспорту загального користування або послуг з перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом загального користування.

Доказів, що станом на момент укладення Договору на балансі Державного підприємства "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" перебували об'єкти інфраструктури залізничного транспорту загального користування матеріали справи не містять.

Крім того, судова колегія враховує те, що Закон України "Про здійснення державних закупівель" поширюється на підприємства в разі здійснення ним закупівель за рахунок державних коштів, проте Національним антикорупційним бюро України відповідно до вимог ст.32-34 ГПК України не доведено суду належними та допустимими доказів того, що здійснення закупівель за спірним Договором здійснювалась саме за рахунок державних коштів.

Враховуючи наведене та оскільки Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не є "замовником" у розумінні Закону України "Про здійснення державних закупівель", то застосування передбаченої даним Законом процедури закупівлі до закупівлі за спірним Договором не вимагалося, відтак підстави для визнання останнього недійсним з підстав недотримання при його укладанні вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель", у суду відсутні.

Враховуючи відсутність законодавчої необхідності для сторін Договору при здійсненні обумовленої Договором закупівлі дотримуватися процедури закупівлі, визначеної Законом України "Про здійснення державних закупівель", то усі наступні твердження Національного антикорупційного бюро України щодо порушення внаслідок укладенні Договору без процедури закупівлі вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель", судовою колегією відхиляються.

Посилання Національного антикорупційного бюро України на те, що мало місце дотримання сторонами Договору процедури закупівлі згідно з Законом України "Про здійснення державних закупівель" при укладенні деяких інших договорів судовою колегіє також відхиляються та до уваги при вирішення даного спору не приймаються, оскільки на результат вирішення даного спору не впливають - предметом даного спору є дослідження правовірності укладення саме спірного Договору та необхідність дотримання при його укладенні процедури закупівлі, визначеної вказаним Законом, а не встановлення правомірності будь-яких інших договорів та необхідності у межах закупівлі за ними дотримання встановленої Законом процедури.

Також судовою колегією відхиляються посилання Національного антикорупційного бюро України, що порушення Закону при укладенні Договору є доведені шляхом їх зафіксування у акті ревізії ДАС України від 01.11.2016 № 08-30/66, оскільки дані результати ревізії не встановлюють в розумінні ст.35 ГПК України обставин, які не потребують доведення, і результати ревізії також не є встановленою Законом підставою для визнання Договору недійсним.

Стосовно посилань Національного антикорупційного бюро України на лист- роз'яснення Міністерства економічного розвитку і торгівлі від 23.05.2014 № 3302- 05/16629-03, судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про здійснення державних закупівель» замовниками є: органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи соціального страхування, створені відповідно до закону, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі за наявності однієї з таких ознак:

- юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів;

- органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи;

- у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.

Отже, визначальною ознакою для віднесення/не віднесення підприємства до «замовника» в розумінні Закону України «Про здійснення державних закупівель» є не здійснення діяльності на промисловій чи комерційній основі.

На підтвердження такої правової позиції спрямований і лист-роз'яснення Мінекономрозвитку України від 23.05.2014 № 3302-05/16629-03, як уповноваженого органу в сфері державний закупівель, в якому зазначає, що «важливим елементом для розуміння поняття «замовник» у контексті Закону є спосіб, у який держава або органи місцевого самоврядування забезпечують свої потреби: 1) на комериійній чи промисловій основі; 2) на умовах, установлених рішенням державних органів, які зобов'язують юридичних осіб забезпечувати державні чи громадські потреби в певний спосіб та на певних умовах».

При цьому, уповноважений орган (Мінекономрозвитку України) з метою розмежування таких способів визначає: «...діяльність не є комерційною чи промисловою у разі якщо держава, підконтрольні їй організації при забезпеченні певної державної потреби керуються іншими мотивами ніж прибутковість, водночас така діяльність не залежить від економічних ризиків і витрат на неї (оскільки держава визначила мету організації саме для здійснення такої діяльності та нормативно встановила спосіб, умови, ціни, тарифи тощо).

Натомість, діяльність здійснюється на комерційній основі у випадках, коли потреби держави та територіальної громади забезпечуються на конкурентному ринку.

Різниця в забезпеченні потреб у вище перелічених випадках полягає в тому, що в першому випадку контрольовані державою інституції (організації) виконують публічні функції та зобов'язання перед державою чи громадою, установлені нормативно-правовими актами, розпорядчими рішеннями, статутами юридичних осіб, а не здійснюють таку діяльність на комерційній основі, де прибутковість є основною мотивацією».

В цьому випадку, враховуючи роз'яснення уповноваженого органу, при визначенні способу, яким Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" задовольняє потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту продукцією, в тому числі власного виробництва, визначальним є те, що:

- відсутні умови, установлені рішенням державних органів щодо зобов'язання підприємства здійснювати таку діяльність в певний спосіб та на певних умовах;

- при здійсненні такої діяльності підприємство керується саме мотивами отримання прибутку, інші мотиви у підприємства відсутні;

- така діяльність залежить від економічних ризиків і витрат від неї, оскільки продукція (зокрема, матеріали скріплення колії) реалізується на конкурентному ринку, у зв'язку з чим ціна на продукцію не є державно врегульованою та піддається ринковим коливанням.

Отже, аналізуючи в системному зв'язку положення Закону України «Про здійснення державних закупівель», Статуту підприємства та зміст вказаного роз'яснення Мінекономрозвитку України, слідує висновок, що Державне підприємство "Управління промислових підприємств Державної адміністрації залізничного транспорту України" не підпадає під визначення «замовник» у розумінні цього Закону, оскільки:

- підприємство не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування;

- підприємство створене з метою отримання прибутку;

- підприємство задовольняло потреби залізниць та підприємств залізничного транспорту, але при цьому свою діяльність здійснювало на промисловій та комерційній основі;

- закупівля продукції здійснювалася на конкурентному ринку за рахунок коштів, які не є державними в розумінні цього Закону.

Стосовно посилань Національного антикорупційного бюро України на те, що при укладенні Додаткової угоди від 01.12.2015р. до Договору з доповненням Договору Специфікацією №2 особа, яка його уклала з боку ПАТ "Українська залізниця" - Харлан В.І., виконуючий обов'язки начальника філії "Центр управління промисловістю", який діяв на підставі Довіреності від 01.12.2015р., вийшов за межі наданих йому довіреністю повноважень, судова колегія зазначає, що дійсно, усупереч встановлених п.16 Довіреності та п.п. 5.5, 5.6 Положення про філію (затв. наказом ПАТ "Укрзалізниця" № 015 від 18.11.2015р.) вимог та обмежень, відсутні докази попереднього отримання керівником Філії письмового дозволу правління ПАТ "Укрзалізниця" на укладення Додаткової угоди від 01.12.2015р. до Договору з доповненням Договору Специфікацією № 2.

В той же час, в матеріалах справи містяться докази схвалення даного правочину, у розумінні ст.241 Цивільного кодексу України, з боку ПАТ "Укрзалізниця", у вигляді вчинення останнім дій, що свідчать про прийняття до виконання зобов'язань за Договором у редакції Додаткової угоди від 01.12.2015 до Договору з доповненням Договору Специфікацією № 2, а саме:

- затвердження правлінням ПАТ "Укрзалізниця" Договору поставки з врахуванням змін, внесених Додатковою угодою № 1, в.о. голови правління В.Завгороднім та членом правління Є.П.Кравцовим, Оперативного плану надходження коштів та їх використання по філії "Центр управління промисловістю" на грудень 2015 року та скоригованого відповідного Оперативного плану на грудень 2015 року. Зазначений оперативний план передбачав кошти по статті матеріально-технічні ресурси (МТР) та паливо без централізованого постачання (до статті віднесено матеріали скріплення залізобетонних шпал, що підлягали поставці за Договором) у сумі 159 935 тис. грн., і пізніше у грудні 2015 року правлінням ПАТ "Укрзалізниця" було затверджено скоригований Оперативний план на грудень 2015 року, згідно якого кошти на матеріально-технічні ресурси (МТР) та паливо без централізованого постачання вже було передбачено у сумі 177562 тис. грн., тобто суму коштів було збільшено на 17 627 тис. грн., у тому числі на 10 679 093,12 грн. вартості матеріалів скріплення залізобетонних шпал відповідно до Специфікації № 2 до Договору з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою № 1;

- перерахування ПАТ "Укрзалізниця" коштів як оплату за кріплення згідно Договору поставки, у тому числі з урахуванням внесених Додатковою угодою № 1 змін та доповнень, що підтверджується банківською випискою по рахунку філії "ЦУП" ПАТ "Укрзалізниця" № 26002300149985 за грудень 2015 року.

Враховуючи наведене та оскільки укладена з перевищенням повноважень Додаткова угода №1 до Договору отримала подальше схвалення у розумінні ст. 241 Цивільного кодексу України, а довіритель (ПАТ «Укрзалізниця») не оспорює дії його представника та наявність наступного схвалення правочину, то підстави для її визнання недійсною (як складової частини оскаржуваного Договору) у суду відсутні.

Крім того, судова колегія враховує те, що Національне антикорупційне бюро України в позовній заяві не просило суд визнати недійсною зазначену Додаткову угоду №1, а лише Договір поставки №ЦУПП-04/0049/15 від 10.11.2015р.

Стосовно посилань Національного антикорупційного бюро України на приписи ст.ст.207, 228 Цивільного кодексу України, як одну із підстав для визнання спірного Договору недійсним, судовою колегією зазначає наступне.

У відповідно до ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що вчинено, зокрема, з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Стаття 228 Цивільного кодексу України встановлює, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Як зазначено у п. 3.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Таким чином, для визнання недійсним спірного договору на підставі ст. 228 Цивільного кодексу України позивач повинен довести, в чому саме полягає невідповідність цього правочину інтересам держави і суспільства, наявність умислу сторін або однієї сторони на укладення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наявність вини, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін.

Твердження Національного антикорупційного бюро України про те, що спірний Договір укладено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, судовою колегіє відхиляються, оскільки останні ґрунтуються та є подальшим продовженням його тверджень про недотримання при укладанні Договору вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель" щодо застосування передбаченої даним Законом процедури закупівлі, тоді як встановлене вище свідчить, що в даному випадку застосування передбаченої даним Законом процедури закупівлі до закупівлі за спірним Договором не вимагалося.

Виходячи з положень ст.228 Цивільного кодексу України, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р.).

Вищенаведений правовий висновок по застосуванню ст. 228 Цивільного кодексу України також міститься у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15.

Відповідно до ст.111-28 ГПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою (ст.35 ГПК України)

Як свідчать матеріали справи та не заперечується сторонами, на даний час відсутній вирок суду, який би був доказом наявності умислу сторін оспорюваного Договору на вчинення цього правочину, тому посилання в цьому випадку на здійснення досудового розслідування не може бути підтвердженням умислу осіб при укладанні правочину. Крім того, у відповідності до ст.276 КПК України у повідомленні слідчий викладає висновок про наявність і суть підозри у вчиненні кримінального діяння конкретною особою. Тобто само по собі повідомлення про підозру не є джерелом доказів та не містить фактичних даних, що входять у предмет доказування господарської справи.

Посилання Національного антикорупційного бюро України на ухвалу слідчого судді Солом'янського районного суду міста Києва від 22.03.2017р. про обрання запобіжного заходу підозрюваному Харлану В.І., вступну та резолютивну частини ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду міста Києва від 23.03.2017р. про обрання запобіжного заходу підозрюваній Чугуновій І.В., судовою колегіє відхиляються, оскільки висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень (ст.198 КПК України).

Також судовою колегією відхиляються посилання Національного антикорупційного бюро України на висновок судово-економічної експертизи від 29.11.2016 № 17074/18834-48836/16-45, оскільки по-перше, у відповідності до ст.42 ГПК України висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим; по-друге, даний висновок експерта, отриманий стороною обвинувачення в рамках кримінального провадження, а в рамках даної справи судова експертиза не призначалася та не проводилася; по-третє, зазначений висновок експерта не спростовує встановлених вище обставин та не встановлюють в розумінні ст.35 ГПК України обставин, які не потребують доведення.

В той же час, хоча дослідження питання чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи, може доводитися іншими, окрім вироку суду, наявними в матеріалах справи доказами в їх сукупності, проте Національне антикорупційне бюро України не надав доказу (доказів), який би замість вироку суду, постановлений у кримінальній справі, доводив вину фізичної особи, у вигляді наміру порушити публічний порядок - публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Відповідно до ст. 36 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведене суд не вбачає підстав відступати від правової позиції, викладеної у вищеописаній постанові Верховного Суду України, що належним доказом вини, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі,

Отже, підстави для кваліфікації спірного Договору за статтею 228 Цивільного кодексу України та статтею 207 Господарського кодексу України, та визнання його у зв'язку з цим недійсним у суду відсутні.

У зв'язку із вищевикладеним, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Заявлене представником Національного антикорупційного бюро України в судовому засіданні, яке відбулося 20.06.2017р., усне клопотання про долучення до матеріалів справи Акту ревізійної перевірки, як додатковий доказ, судовою колегією залишено без задоволення, оскільки відповідно до положень ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційним господарським судом приймаються додаткові докази, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Однак, Національне бюро не обґрунтувало з посиланням на норми ст.101 цього кодексу неможливість подання додаткових доказів до суду першої інстанції. Кірм того, як зазначалося вище результати ревізії не встановлюють в розумінні ст.35 ГПК України обставин, які не потребують доведення, і результати ревізії також не є встановленою Законом підставою для визнання спірного Договору недійсним. Також судовою колегією враховано, що даний Акт був складений після прийняття оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Зважаючи на вищевстановлене, судова колегіє звертає увагу Національного антикорупційного бюро України на те, що відповідно до ст.112 ГПК України непозбавлене права звернутися до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Згідно з положеннями ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ч. 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доводи, наведені в апеляційній скарзі, судовою колегією до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи.

Крім того, судова колегія звертає увагу сторін, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Виходячи з наведеного, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи. Судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Судові витрати на підставі ст.49 ГПК України покладаються на апелянта.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 32-34, 43 ,49, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України на рішення Господарського суду міста Києва від 26.04.2017р. по справі №910/127/17 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 26.04.2017р. по справі №910/127/17 залишити без змін.

3.Матеріали справи №910/127/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний текст постанови складено та підписано 22.06.2017р.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Л.В. Чорна

Т.І. Разіна