ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" травня 2017 р.Справа № 922/1361/17

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Прохорова С.А.

при секретарі судового засідання Яковенко Ю.В.

розглянувши справу

за позовомЗаступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, м. Ізюм в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків

до1 - Товариства з обмеженою відповідальністю "СК Восток" , с. Бугаївка , 2 - Шевченківської районної державної Адміністрації Харківської області, смт. Шевченкове

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

за участю представників:

прокурора - Чирик В.Г., посвідчення №036688 від 11.12.15

позивача - Капинос А.Д., довіреність №32-20-14-7182/0/19-17

1 відповідача - не з"явився

2 відповідача - не з"явився

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Харківської області звернувся заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "СК Восток" (перший відповідач) та до Шевченківської районної державної Адміністрації Харківської області (другий відповідач) в якому просить суд:

- визнати недійсними договір оренди земельної ділянки, який 29.12.2007 укладений між Шевченківською райдержадміністрацією та СК "Восток" та 20.01.2008 зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі в Шевченківському районному відділі Харківської регіональної філії ДП "Центр ДЗК при Держкомземі України" за №040870400004, яким СК "Восток" надано в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 3,3730 га (пасовища), що знаходиться на території Сподобівської сільської ради Шевченківського району за межами населеного пункту, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Ухвалою суду від 25 квітня 2017 року було порушено провадження по справі та призначено розгляд справи на 15 травня 2017 року.

Перший відповідач надав відзив на позовну заяву (вх. № 14791 від 10.05.2017) та заяву про застосування строків позовної давності (вх. №14815 від 10.05.2017), які були долучені до матеріалів справи.

Розгляд справи було відкладено на 29 травня 2017 року.

Прокурор надав суду заперечення на відзив відповідача та заяву про застосування строку позовної давності (вх. №17607 від 29.05.2017), які були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Позивачем було надано до суду відзив на позов прокурора (вх.№17503 від 29.05.2017), відповідно до якого позивач не визнає обставини, зазначені прокурором в позовній заяві.

Перший відповідач в судове засідання свого представника не направив.

Другий відповідач в судове засідання свого представника не направив. Надіслав до суду відзив на позовну заяву (вх. №17465 від 29.05.2017) в якому проти позовних вимог заперечує.

В судовому засіданні, яке розпочалося 29 травня 2017 року було оголошено перерву до 31 травня 2017 року.

Норми ст. 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

За висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, в судові засідання з'являлися повноважні представники сторін які надавали письмові пояснення та заперечення, докази на підтвердження власних правових позицій, внаслідок чого справа може бути розглянута за результатами повного та всебічного розгляду спору.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Розпорядженням голови Шевченківської райдержадміністрації від 28.12.2007р. №503 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надано дозвіл на складання документів, що посвідчують право оренди ТОВ "СК "Восток" (далі по тексту - 1-ий відповідач) на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Сподобівської сільської ради Шевченківського району Харківської області.

На виконання зазначеного розпорядження між Шевченківською райдержадміністрацією (далі по тексту - 2-ий відповідач) та 1-им відповідачем 29.12.2007р. укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 3,3730 га (пасовища), що знаходиться на території Сподобівської сільської ради Шевченківського району за межами населеного пункту, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Вказаний договір оренди земельної ділянки 20.01.2008р. зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на постійного користування землею, договорів оренди землі в Шевченківському районному відділі Харківської регіональної філії ДП "Центр ДЗК при Держкомземі України" за №040870400004. Строк дії договору оренди - 49 років.

Як вказує прокурор, в обґрунтування своїх вимог, згідно з інформацією Держгеокадастру у Шевченківському районі Харківської області від 16.03.2017 № 8-20.29-0.4-214/2-17 встановлено, що в архіві відділу відсутня технічна документація з нормативної грошової оцінки вищевказаної земельної ділянки. Відповідно до інформації Шевченківської районної ради Харківської області від 20.03.2017 № 116 технічна документація з нормативної грошової оцінки вищевказаної земельної ділянки на сесіях районної ради не затверджувалася.

Таким чином, прокурор вважає, що вказані договори оренди землі від 30.06.2010 суперечать вимогам чинного законодавства та підлягають визнанню недійсними .

Надаючи оцінку та правову кваліфікацію обставинам на які вказує прокурор, суд зазначає наступне.

Так, ТОВ "СК Восток" надано в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 3,3730 га (пасовища), що знаходиться на території Сподобівської сільської ради Шевченківського району за межами населеного пункту, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір оренди земельної ділянки 20.01.2008р. зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на постійного користування землею, договорів оренди землі в Шевченківському районному відділі Харківської регіональної філії ДП "Центр ДЗК при Держкомземі України" за №040870400004. Строк дії договору оренди - 49 років.

Відповідно до умов зазначеного договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка находиться за межами населених пунктів Сподобівської сільської ради Шевченківського району, на підставі розпорядження голови Шевченківської райдержадміністрації від 28.12.2007 року № 503 (розділ "Предмет договору").

Згідно з розділом "Об'єкт оренди" договору в оренду передаються земельна ділянка зальною площею 3,3730 га. із земель запасу, у тому числі пасовищ - 3,3730 га.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 7367 грн.

Згідно з розділом "Строк дії договору", договір укладено на 49 років.

Пунктом 8 розділу "Орендна плата" зазначеного договору оренди землі передбачено, що орендна плата складає 0,1 відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки та вноситься орендарем рівними частками щомісячно, протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.

Пунктом 11 договору оренди визначено випадки перегляду сторонами розміру орендної плати, серед яких - зміна розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції.

Розділ договору "Умови використання земельних ділянок" передбачає, що земельні ділянки передаються в оренду для випасання худоби.

Цільове призначення земельних ділянок: ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до вимог ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В абз. 4. п. 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акту, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з вимогами ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується, тому обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Зокрема, підставою для визнання договорів оренди недійсними прокурор вказує те, що у спірному договорі орендну плату було визначено без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передавалася в оренду.

Однак таке твердження не ґрунтується на нормах діючого на момент укладення договору оренди землі законодавства України.

Так, відповідно до частин 1, 2, 4 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди), орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю". Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про плату за землю" (в редакції чинній на момент укладення спірного Договору) передбачено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.

За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Згідно ст. 1 Закону України "Про оцінку земель", нормативна грошова оцінка земельної ділянки являє собою капіталізований рентний дохід із земельної ділянки (дохід, кий можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими і затвердженими нормативами.

Частиною 1 ст. 13 Закону України "Про оцінку земель" (у редакції, чинній на момент укладення спірного Договору оренди) визначено випадки обов'язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Так, нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі, зокрема, визначення розміру земельного податку і визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно з приписами ст. 15 Закону України "Про оренду землі" (в редакції станом на момент укладання спірного договору) істотними умовами договору оренди землі є:

об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

умови збереження стану об'єкта оренди;

умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Положеннями ст. 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю").

Таким чином, нормативна грошова оцінка земельної ділянки, яка передається в оренду, не входить до вичерпного переліку істотних умов договору оренди землі, встановленого ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", а тому наявність чи відсутність нормативної грошової оцінки земельних ділянок у спірному договорі не породжує юридичних наслідків та не тягне за собою його недійсність.

Крім того, на момент укладання договору оренди чинне земельне законодавство не передбачало конкретний розмір орендної плати, зокрема, й у процентному співвідношенні до нормативної грошової оцінки, а норми ст. 21 Закону України "Про оренду землі" лише фіксують його граничні межі.

В пункті 2.11 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", зокрема зазначено, що за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про плату за землю" грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про оцінку земель" (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) встановлено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок сільськогосподарського призначення проводиться не рідше як один раз у 5 - 7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше як один раз у 7 - 10 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про оцінку земель", підставою для проведення оцінки земель (бонітування грунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Підставами для проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки є договір, який укладається заінтересованими особами в порядку, встановленому законом, а також рішення суду.

Згідно з приписами ст. 23 Закону України "Про оцінку земель" технічна документація з бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою. Технічна документація з бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, затверджується районними радами. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається відповідним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

З вищевикладеного вбачається, що ні одна норма законодавства, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, не дає платнику орендної плати (орендарю) права самостійно визначати нормативну грошову оцінку землі, а підставою для її проведення законодавець визначає:

- рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування;

- договір між зацікавленими особами.

Тобто, в даному випадку єдиною підставою для проведення нормативної грошової оцінки землі є рішення органу виконавчої влади.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, Шевченківською районною державною адміністрацією Харківської області рішення про проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передавалася в оренду СК "Восток", не приймалося

Відтак, під час укладення спірного договору оренди застосовано норми постанови Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 р. № 1724 "Деякі питання оренди земель", а саме додаток 1 "розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких не проведена" та Методики нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213.

Таким чином, у даному випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень Закону, які зобов'язують при укладанні договору оренди землі проводити нормативну грошову оцінку земельної ділянки та на її підставі визначати розмір орендної плати в процентному співвідношенні від зазначеної нормативної грошової оцінки, як на цьому наполягає прокурор в межах даної справи.

Крім того, відповідно ст. 201 Земельного кодексу України (редакція якої з моменту укладання спірного договору оренди не змінилася) грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст. 2 Закону України "Про плату за землю", який діяв на момент підписання спірних договорів (в редакції, яка діяла на момент укладання спірного договору) використання землі в Україні є платним. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата. Статтею 23 вказано Закону передбачалося, що грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Грошова оцінка земельної ділянки щороку за станом на 1 січня уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок проведення якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 1 Методики нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.95 р. № 213 нормативна грошова оцінка земельних ділянок здійснюється з метою визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також під час розроблення показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Пунктом 2 вказаної Методики визначено, що інформаційною базою для нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного земельного кадастру (кількісна і якісна характеристика земель, бонітування ґрунтів, економічна оцінка земель), матеріали внутрігосподарського землевпорядкування, а земель населених пунктів - їх генеральні плани та проекти планування і забудови населених пунктів, матеріали економічної оцінки території.

Пунктом 3 Методики Нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення (далі - земель) провадиться окремо по орних землях, землях під багаторічними насадженнями, природними сіножатями і пасовищами за рентним доходом, який формується залежно від якості, місцерозташування і економічної оцінки земель.

Згідно з п. 5 вказаної Методики в основу розрахунку нормативної грошової оцінки земель кладеться рентний доход, який створюється при виробництві зернових культур і визначається заданими економічної оцінки земель, проведеної в 1988 році.

Відповідно до Земельного кодексу України, Закону України "Про оцінку земель" та постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.95р. N213 "Про Методику нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів" наказом Держкомзему України, Мінагрополітики України, Мінбудархітектури України. Української академії аграрних наук 27.01.2006 N 18/15/21/11, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 квітня 2006 р. за N 388/12262, затверджено Порядок нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, згідно із п.1.4 якого інформаційною базою для нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного земельного кадастру (кількісна і якісна характеристика земель, бонітування грунтів, економічна оцінка земель), матеріали внутрігосподарського землевпорядкування.

Пунктом 1.5 цього Порядку визначено, що нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення, на які відсутні матеріали економічної оцінки, визначається за аналогічними агровиробничими групами ґрунтів, які до них прилягають. На відносно гірших землях, на яких не створюється диференційований рентний дохід (з нульовим або від'ємним показником оцінки), нормативна грошова оцінка земель визначається величиною абсолютного рентного доходу - 1,6 ц зерна з гектара.

Отже, на час укладення спірного договору оренди від 29.12.2007 року та під час дії вище зазначених нормативних актів законодавством визначалася можливість укладення правочинів як за визначеною нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, так і без такої, оскільки нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення, на які відсутні матеріали економічної оцінки, визначалася за аналогічними агровиробничими групами ґрунтів, які до них прилягають.

При цьому, мінімальний розмір орендної плати визначався виходячи із розміру земельного податку за землі (угіддя) сільськогосподарського призначення, відносно яких було проведена нормативна грошова оцінка станом на 01.07.1995 року, що була проведена по всій території України.

Тобто, законом була встановлена можливість та порядок визначення земельного податку, а відповідно також мінімального розміру орендної плати за земельні ділянки нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Разом з тим, як вбачається із пункту 4 спірного договору оренди землі, нормативно- грошова оцінка земельної ділянки зазначена. Відтак, будь-яких доказів про заниження розміру нормативно-правової оцінки земельної ділянки і, відповідно, розміру орендної плати, суду не було подано.

Слід зазначити, що сторона спірного договору оренди землі дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, встановлених ст. 15 Закону України "Про оренду землі".

Відповідно до п. 2. 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які тягнуть за собою визнання правочину недійсним, зокрема, шляхом: вчинення нового правочину; погодження правочину з відповідним державним органом, якщо це необхідно було для даного правочину, а таке погодження не було раніше здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права вчинити правочин про внесення змін до правочину з метою приведення його у відповідність із законом. Якщо згаданий правочин (про внесення змін) не суперечить вимогам закону, господарський суд приймає судове рішення, виходячи з його умов. При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що законом не передбачено заборони стосовно надання правочинові, - в тому числі про внесення змін до іншого правочину, - за згодою сторін зворотної дії в часі.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах "Мелахер та інші проти Австрії" від 19.12.1998 р., "Бурдов проти Росії" від 07.05.2002 р., "Прессос Компанія Нав’єр А.О. та інші проти Бельгії" від 28.10.1995 р., "Пайн Белей Девелопменте Лтд." та інші про Ірландії" від 23.10.1991 р. визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, як належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, активи, які можуть виникнути, правомірні очікування/законні сподівання особи.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких актив: може відноситися право оренди (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999 р. заява №311107/96, п.54).

Отже, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об'єктом правового захисту згідно статті 1 Першого протоколу до зазначеної вище Конвенції та національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національної законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому, в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 року, "Новоселецький проти України" від 11.03.2003 року, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 07.12.1976 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.01.1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Так, за змістом пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року, майном у значенні статті 1 Протоколу І до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Зазначеним вище рішенням Європейського суду з прав людини також встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що самі по собі допущені органом публічної влади порушення при вирішенні питання про передачу комунального майна у користування особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна, якщо вони не були допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача.

Слід зазначити, що Шевченківська районна державна адміністрація Харківської області отримує узгоджену з орендарем орендну плату, яка в свою чергу була визначена в договорі. Питання щодо проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки саме з метою укладання спірного договору, не стояло при прийнятті розпорядження питання про те, що дії органу були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси самої держави, або, що визначення орендної плати було здійснено всупереч вимогам закону. Оскільки сама місцева влада (орендодавець) при укладенні договору оренди вважала, що вона правильно визначила в договорі розмір орендної плати, таким чином орендар міг на розумних підставах сподіватися на виконання умов цього договору, та підписуючи його не міг піддаватися сумніву щодо визначення розміру орендної плати не у відповідності з нормами діючого на той час законодавства.

В той же час СК "Восток" укладаючи договір оренди земель сільськогосподарського і призначення, не лише мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від і зроблених ним капіталовкладень, але і можливість користування об'єктом оренди протягом всього терміну дії договору оренди. Укладення договору оренди землі було важливим елементом його підприємницької діяльності, так як земля сільськогосподарського призначення надавалася для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

З огляду на викладене слід зазначити, що визнання недійсним договору відповідно до якого орендар отримав в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та подальше позбавлення його цього майна на підставі порушення вимог щодо встановлення в договорах оренди землі розміру орендної плати без належного визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яке відбувається з вини органу виконавчої влади є неприпустимим.

Вказаної позиції дотримується також Вищий господарський суд України у своїй; постанові від 23 березня 2016р. по справі №918/1033/15.

Зазначене вище спростовує твердження прокурора про недодержання сторонами при укладанні спірного договору вимогам ст. 13 Закону України "Про оцінку земель", ст. ст. 1, 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, які були чинні на момент виникнення спірних правовідносин), зокрема з підстав нібито не проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є предметом оренди, та, як наслідок, з порушенням відповідних положень Закону, що регулюють визначення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, та як наслідок є підставами для відмови в задоволенні позовних вимог.

При цьому, суд вважає безпідставними посилання прокурора на те, що нібито положеннями ст. 21 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на момент укладання договору оренди було передбачено, що "річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю", та перевищувати 10 відсотків від їх нормативної грошової оцінки", оскільки зазначена стаття Закону на момент укладання договору такого положення не містила, та мала наступну редакцію:

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю")

Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Плата за суборенду земельних ділянок державної і комунальної власності не може перевищувати орендної плати.

Таким чином, основним спеціальним актом, що регулював визначення розміру орендної плати станом на 29.12.2007 р. був Закон України "Про оренду, землі" та Закон України "Про плату за землю", який втратив чинність лише 01.01.2011 з прийняттям Податкового кодексу України.

За таких обставин, суд визнає доводи прокурора про порушення сторонами при укладанні спірного договору оренди положень ст. 21 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), позбавленими фактичного та правового обґрунтування.

Посилання прокурора в обґрунтування позовних вимог на положення ст. 13 Закону України "Про оцінку земель" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), суд також вважає безпідставними, оскільки як вже було зазначено вище, законом, що визначав розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку, на день укладання спірного договору був Закон України "Про плату за землю", а Закон України "Про оцінку земель" згідно з його преамбулою визначає правові засади проведення оцінки земель, професійної оціночної діяльності у сфері оцінки земель в Україні та спрямований на регулювання відносин, пов'язаних з процесом оцінки земель, забезпечення проведення оцінки земель, з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки земель, інформаційного забезпечення оподаткування та ринку земель.

Тобто, лише Законом України "Про плату за землю" встановлено можливість та порядок визначення плати за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено та не Проведено.

З набранням чинності 01.01.2011 Податковим кодексом України, п. 289.1 ст. 289, було встановлено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності , обов'язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

За таких обставин, також є безпідставними доводи прокурора про порушення сторонами при укладанні спірного договору оренди положень ст. 13 Закону України "Про оцінку земель" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), оскільки такі доводи побудовані на вільному тлумаченні зазначеного закону, без врахування сфери його застосування, та можливості застосування до спірних правовідносин в контексті інших законодавчих актів, які регулювали порядок встановлення та розмір орендної плати за землю на час укладання між сторонами спірного договору.

Висновки Верховного суду України, викладені в постановах, на які посилається прокурор, та які нібито підтверджують його правову позицію полягають в тому, що обов'язок зі сплати орендної плати є нормативно врегульованим і не може визначатися чи змінюватися та припинятися сторонами договору за власним волевиявленням, базуються на нормах Податкового кодексу України, який набрав чинності 01.01.2011 р., тобто вже після укладання сторонам спірного договору, а відтак не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

Крім того, відповідно до ст. 27 Закону України "Про плату за землю" контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку, а також, орендної плати за земельні Ділянки державної та комунальної власності здійснюється органами державної податкової служби. При цьому, матеріали справи не містять жодного доказу з приводу того, що з боку вказаних органів на протязі строку оренди земельної ділянки заявлялися будь-які претензії щодо порядку обчислення та розміру орендної плати.

За таких обставин, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора в зв'язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Щодо заяви 1-го відповідача про застосування до спірних правовідносин позовної давності суд зазначає.

Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

В пункті 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", зокрема зазначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки в межах даної справи суд відмовляє в задоволенні позову прокурора з підстав необґрунтованості його позовних вимог, суд не застосовує позовну давність до спірних правовідносин.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. Судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову судові витрати у даній справі покладаються на прокурора, який звернувся до суду.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 1, 2, 4, 12, 22, 33, 34, 43, 44, 49, 77, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 06.06.2017 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя С.А. Прохоров