УХВАЛА

іменем україни

19 квітня 2017 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Закропивного О.В., Хопти С.Ф.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 24 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 2 серпня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що 30 січня 2014 року між ним та ОСОБА_4 укладено безстроковий трудовий договір, згідно з яким відповідачка була прийнята на роботу на посаду продавця продовольчих товарів у с. Краснолука Лановецького району Тернопільської області. Також 30 січня 2014 року між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. 21 серпня 2015 року відповідачка була звільнена з роботи за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КзпП України. Згідно з актами за наслідками інвентаризації товарно-матеріальних цінностей від 16 червеня 2015 року та 20 серпня 2015 року було виявлено недостачу на суму 2 284 грн 69 коп. та 10 392 грн 45 коп. ОСОБА_4 частково погасила недостачу у сумі 5 375 грн 15 коп. Залишок заборгованості складає 7 301 грн 99 коп.

З урахуванням зазначеного, позивач просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь у відшкодування майнової шкоди 7 301 грн 99 коп.,

Рішенням Лановецького районного суду Тернопільської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 2 серпня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, виходив із того, що відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_4 майнової шкоди за актом ревізії за період з 16 червня 2015 року по 20 серпня 2015 року, оскільки в цей період ОСОБА_4 перебувала за межами України, фізично не могла виконувати обов'язки продавця, а тому відсутня головна підстава для відшкодування шкоди - особисте завдання шкоди відповідачем.

Апеляційний суд погодився з такими висновками та зазначив, що позивачу було відомо про те, що у період відсутності ОСОБА_4 торгівлю здійснювали інші особи, які саме позивач та свідки пояснити не змогли. Що ж стосується майнової шкоди у сумі 2 284 грн 69 коп. за період до виїзду останньої за межі України, суд врахував, що ці кошти стягнуто з відповідачки шляхом відрахувань з її заробітної плати та відпускних, тому підстав для повторного стягнення цієї суми немає.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 30 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено безстроковий трудовий договір, який зареєстрований Лановецьким районним центром зайнятості, згідно з умовами якого ОСОБА_4 зобов'язалась добросовісно виконувати функціональні обов'язки продавця продовольчих товарів.

30 січня 2014 року між сторонами укладено договір про повну матеріальну відповідальність.

Згідно з актом наслідків інвентаризації товарно-матеріальних цінностей по магазину с. Краснолука від 17 квітня 2015 року до 16 червня 2015 року, виявлено недостачу у сумі 2 284 грн 69 коп.

Згідно з актом наслідків інвентаризації товарно-матеріальних цінностей по магазину с. Краснолука від 16 червня 2015 року до 20 серпня 2015 року виявлено недостачу у сумі 10 392 грн 45 коп.

Суму недостач у розмірі 5 375 грн 15 коп. позивачем стягнуто в односторонньому порядку шляхом списання із заробітної плати та інших належних відповідачці платежів.

Наказом від 21 серпня 2015 року ОСОБА_4 було звільнено з роботи продавцем магазину на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до положень ст. ст. 130, 138 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. Для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність вказаних умов.

Пунктами 1, 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України визначено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зiпсуттям матерiалiв, напiвфабрикатiв, виробiв (продукцiї), в тому числi при їх виготовленнi, а також iнструментiв, вимiрювальних приладiв, спецiального одягу та iнших предметiв, виданих пiдприємством, установою, органiзацiєю працiвниковi в користування.

Згідно з ч. 1 та 2 ст. 135-3 КЗпП України розмiр заподіяної пiдприємству, установi, органiзацiї шкоди визначається за фактичними втратами, на пiдставi даних бухгалтерського облiку, виходячи з балансової вартостi (собiвартостi) матерiальних цiнностей за вирахуванням зносу згiдно з установленими нормами. У разi розкрадання, недостачi, умисного знищення або умисного зiпсуття матерiальних цiнностей розмiр шкоди визначається за цiнами, що діють у данiй місцевості на день вiдшкодування шкоди.

Вирішуючи спір, апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів наявність вини відповідача у встановленій нестачі згідно з актом від 16 червня 2015 року до 20 серпня 2015 року. Крім того, ОСОБА_4 з 18 червня 2015 року перебувала за кордоном України, що підтверджується повідомленням Державної прикордонної служби України від 14 березня 2016 року, згідно з яким ОСОБА_4 18 червня 2015 року перетнула державний кордон України у напрямі «виїзд», а 18 серпня 2015 року - у напрямі «в'їзд».

При цьому апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України не врахував, що між сторонами укладався договір про матеріальну відповідальність, за умовами якого відповідач взяла відповідальність за забезпечення зберігання ввірених їй матеріальних цінностей; не звернув увагу на те, що нестача утворилась у період з 16 червня 2015 року по 20 серпня 2015 року, тоді як відповідач перетнула кордон України 18 червня 2015 року, тобто у неї було у цей період 2 робочих дні. Також апеляційний суд не дав оцінку тому, чи знав роботодавець про тривалу відсутність відповідача на роботі, чи були у нього підстави для застосування до відповідача дисциплінарних стягнень та проведення інвентаризації у разі виявлення відсутності відповідача на робочому місці та дійшов до передчасного висновку про відмову у позові.

За таких обставин, ураховуючи, що апеляційним судом не встановлені всі фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, його судове рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 2 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді: Б.І. Гулько

В.І. Журавель

О.В. Закропивний

С.Ф. Хопта