Справа №2-2089/11 20.03.2017 20.03.2017 20.03.2017

Провадження №22-ц/784/677/17

Справа № 2-2089/11 Головуючий у 1 інстанції Агєєва Л.І.

Провадження №22-ц/784/677/17 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1 Категорія – 27                  

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20 березня 2017 року                                              м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Серебрякової Т.В. та Галущенка О.І.,

із секретарем судового засідання – Горенко Ю.В.,

з участю:

представника позивача – ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2011 року, ухваленого в цивільній справі за позовом Відкритого акціонерного товариства “Державний ощадний банк України”в особі ТВБВ №10014/079 філії –Миколаївського обласного управління ВАТ “Ощадбанк” до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -           

                                                                                                                                                                 у  с  т  а  н  о  в  и  л  а :

28 березня 2011 року Відкрите акціонерне товариство “Державний ощадний банк України” в особі ТВБВ №10014/079 філії –Миколаївського обласного управління ВАТ “Ощадбанк” (далі Банк) пред’явив до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3, зазначений позов, який обґрунтувало наступним.

17 грудня 2007 року Банк уклав з ОСОБА_5 кредитний договір №493, за яким надав кредит у сумі 20 000 гривень, зі сплатою процентів виходячи з відсоткової ставки 25% річних, та інші платежі, зазначені в договорі, строком на 36 місяців з кінцевим терміном повернення до 17 грудня 2010 року.

В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов’язання Позичальник сплачує Банку пеню у розмірі 0,07 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

На забезпечення виконання грошового зобов’язання, було укладено два окремі договори поруки, між Банком та ОСОБА_6 за №493/1 від 17 грудня 2007 року, та між Банком та ОСОБА_3 за № 493/2, за яким останні брали на себе прямі зобов’язання відповідати перед Банком по кредитних зобов’язаннях ОСОБА_5, у разі невиконання нею умов кредитного договору.

Взяті на себе зобов’язання Банк виконав у повному обсязі, надавши обумовлені кредитні кошти, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, проте ОСОБА_5 проводила виплати нерегулярно та не у повному обсязі, у зв’язку з чим, станом на 21 березня 2011 рік її заборгованість перед банком досягла розміру 14 821 гривні 13 копійок, з яких:

?10 944 гривні 03 копійки - заборгованість зі сплати тіла кредиту;

?3 677 гривень 10 копійок - заборгованість за пенею по несплаченому кредиту;

?200 гривень - комісійна винагорода за супроводження кредиту;

Не змінили їх позадоговірної поведінки неодноразові нагадування Банку про необхідність виконання зобов’язання у повному обсязі, ні заходи цивільно-правового впливу.

В травні 2011 року відповідачами на рахунок Банку було сплачено заборгованість за кредитною угодою в сумі 300 гривень, проте загальну ситуацію з поверненням кредитних коштів це не виправило.

Уточнивши свої позовні вимоги, Банк кінцево просив стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на їх користь заборгованість у сумі 15 304 гривні 80 копійок, з яких:

●10 574 гривень 03 копійок - заборгованість зі сплати тіла кредиту;

?4 530 гривень 77 копійок - заборгованість за пенею по несплаченому кредиту;

?200 гривень - комісійна винагорода за супроводження кредиту;

Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2011 року позов Банку задоволено в повному обсязі.

Зазначене заочне рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося, у зв’язку з чим воно набрало законної сили та перейшло в стадію виконання.

13 грудня 2016 року ОСОБА_3 подала до суду 1 інстанції заяву про перегляд заочного рішення.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 лютого 2017 року цю заяву залишено без задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 оскаржила заочне рішення в загальному порядку, подавши апеляційну скаргу через суд 1 інстанції, в якій просить його скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо ОСОБА_3, і ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові до її довірителя, оскільки договір поруки є припиненим

Апеляційну скаргу слід задовольнити, заочне рішення суду І інстанції в частині вирішення вимоги до ОСОБА_3 скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені названої вимоги відмовити, у зв’язку з припиненням договору поруки, укладеного з ОСОБА_3, а районний суд на це своєї уваги не звернув.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що поручителі повинні відповідати солідарно з позичальником по кредитним зобов’язанням останнього в повному обсязі і до повного погашення кредиту та нарахувань по ньому, а оскільки позичальник борг добровільно не сплачує, то його слід стягнути за судовим рішенням.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, не повністю погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає їх неточними, а висновки, щодо них та результату вирішення справи не обґрунтованими і не законними.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором.

Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів.

Таким чином, у справі, яка переглядається, є підстави вважати поруку припиненою, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя.

Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів.

Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема - договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про те, що підстав для застосування частини четвертої статті 559 ЦК України немає, оскільки шестимісячний строк для пред’явлення вимоги до поручителів повинен обраховуватись з дня настання строку виконання основного зобов’язання, яким, на думку суду, є визначений кредитним договором строк – 17 грудня 2010 року.

Однак зазначений висновок не відповідає ні змісту цих норм, но умовам договору поруки, укладеному з ОСОБА_3

Так, під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.

Як установлено судом, боржник ОСОБА_5 (а відтак і поручитель ОСОБА_3П.) первинно взяла на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 17 грудня 2010 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

У зв’язку з порушенням боржником графіка погашення платежів та виникненням заборгованості за кредитним договором кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 2.2 кредитного договору право на односторонню зміну його умов, надіславши вимогу 20 січня 2009 року, у тому числі поручителю - 02 лютого 2009 року, про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов’язаних із ним платежів не пізніше місячного терміну (а.с. – 31, 33).

Отже, у разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню з цієї дати, тобто – з 20 лютого 2009 року.

Як установлено судом, не дивлячись на зазначену вимогу, відповідачі продовжили невиконання своїх обов’язків і до дня пред’явлення зазначеного позову - до 28 березня 2011 року.

Отже, закінченням строку дії кредитного зобов’язання слід вважати 20 лютого 2009 року.

Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Як убачається з графіка погашення кредиту, чергові платежі боржник повинен був здійснювати їх не пізніше 30 числа кожного місяця, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя.

У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати таке.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Зі змісту цієї норми вбачається, що у тексті частини четвертої статті 559 ЦК України застосовуються поняття «пред’явлення вимоги» та «пред’явлення позову», як умови чинності поруки.

Враховуючи правову конструкцію зазначеної правової норми, викладеної в одному абзаці, подібність правовідносин, які вона регулює, та на підставі системного, послідовного, логічного тлумачення змісту цієї норми слід дійти висновку про те, що передбачений цією нормою підхід до правового регулювання строків дії поруки та її припинення є однаковим.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання.

Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Зазначені вимоги закону судом не враховані, а тому висновки суду про те, що в банку право на пред’явлення вимоги до поручителя виникло лише з 17 грудня 2010 року, не ґрунтуються на законі.

За таких обставин у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував норму частини четвертої статті 559 ЦК України, дійшовши висновку про те, що договір, укладений Банком з ОСОБА_3 не є припиненим і з неї, як з солідарного відповідача можна і слід стягнути заборговані за кредитом грошові кошти.

У зв’язку з наведеним, апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення в частині вирішення вимог до ОСОБА_3 – скасувати та ухвалити нове про відмову у такій вимозі.

Керуючись ст.ст. 307-309, 313-314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2011 року в частині вирішення вимоги Відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_3 про стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 заборгованості за кредитним договором скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні названої вимоги до ОСОБА_3 відмовити у зв’язку з припиненням договору поруки.

Рішення набирає законної сили з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий П.П. Лисенко

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_7