ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

02.03.2017 Справа № 917/2004/16

За позовом сільськогосподарського виробничого кооператива "Багачанський", 37812, Полтавська область, Хорольський р-н, с. Покровська Багачка, вул. Леніна, буд. 1

до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", 49094, м. Дніпро, вул. набережна Перемоги, буд. 50

про визнання недійсним договору фінансового лізингу в частині

Суддя Панна С.П.

Представники:

від позивача: не з'явився.

від відповідача: ОСОБА_1 - представник за дов. № 8275-К-О від 29.12.2016 року.

СУТЬ СПОРУ:

Сільськогосподарський виробничий кооператив "Багачанський" звернувся до господарський суд Дніпропетровської області з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним пункту 2.4. договору фінансового лізингу № DNH2LNI06535 від 24.12.2014 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до умов п.п. 2.1-2.4 договору серед іншого складу лізингових платежів входить також винагорода за користування майном, порядок розрахунку якої та строки її виплати передбачаються тим же п. 2.4 договору, що не відповідає та суперечить положенням ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 6 Цивільного кодексу України.

18.01.2017 року позивачем було подано до суду клопотання про продовження строку вирішення спору у справі № б/н від 18.01.2017 року. Клопотання було задоволено судом, розгляд справи продовжено строком на 15 днів, тобто до 14.03.2017 року про що винесена ухвала суду від 18.01.2017 року.

Відповідач у відзиві від 02.03.2017 року зазначив, що узгоджена сторонами у п. 2.4 договору лізингу фінансового лізингу винагорода за користування майном є свідчення реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця, можливість здійснення чого впливає із підпункту б) та г) частини 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", відтак, не може свідчити про невідповідність вказаної умови договору фінансового лізингу та як наслідок не зумовлює визнання вказаного пункту договору недійсним.

Відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України у справі оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника позивача, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

24.12.2014 року між позивачем (Лізингоодержувач) та відповідачем (Банк) укладено договір фінансового лізингу № DNH2LNI06535, відповідно до п. 1.1 та п. 1.2 якого Банк зобов'язався придбати у власність у Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «НОВОФАРМ» (Продавець) та передати лізингоодержувачу, а лізингоодержувач прийняти від Банка в платне користування та після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно відповідно до специфікації (додаток №1 до договору). Вартість майна становить: 255147,33 грн., ПДВ 51029,47 грн., а всього до оплати 306176,80 грн.

З а приписами п. 2.1 договору, загальна сума цього договору становить 306176,80 грн. і складається з суми авансового платежу 0,00 грн. згідно з п.1.4.; загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого лізингоодержувачу майна, 306176,80 грн., згідно з графіком внесення лізингових платежів, зазначеним у додатку №2, що є невід’ємною частиною цього договору.

Згідно з п.2.2 договору, розмір, структура, строки лізингових платежів встановлюються додатком №2.

Лізингоодержувач сплачує Банку на рахунок, відкритий згідно з п.1.5 цього Договору, згідно Графіку внесення лізингових платежів, також винагороду за користування майном у розмірі згідно з формулою, наведеною у п.2.4 договору.

Позивач зазначає, що відповідно до умов п.п. 2.1 - 2.4 Договору серед іншого до складу лізингових платежів входить також винагорода за користування Майном, порядок розрахунку якої та строки її виплати передбачаються тим же п. 2.4 Договору, що не відповідає та суперсчить положенням ч, 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 6 Цивільного кодексу України.

Також позивач вважає, що застосування сторонами спірного п. 2.4. договору призводить до порушення визначених ст.627 Цивільного кодексу України принципів розумності та справедливості, та як наслідок законних прав та інтересів позивача, оскільки відповідно до проведеного позивачем розрахунку розмір зобов’язання перед відповідачем збільшується з 343114,42 грн. до 525354,48 грн., тобто на 182240,06 грн.

Відповідач у відзиві зазначив, що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст.215 Цивільного кодексу України.

Частиною першою статті 180 Господарського кодексу України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Згідно з п. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує проти його дійсності на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно зі ст.627 Цивільного кодексу України, ст.6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.

В статті 628 Цивільного кодексу України також вказано, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст.628 Цивільного кодексу України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст.629 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків

За приписами ст.ст. 806, 807 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до частини першої статті ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Згідно з частиною другою цієї статті лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, платіж, як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно, компенсацію відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням певного договору.

При цьому стаття 16 вказаного Закону не містить приписів щодо вичерпного переліку зазначених у ній платежів та дозволяє сторонам вільно визначатися з іншими витратами лізингодавця, які на їх розсуд, мають бути включені до складу лізингових платежів, оскільки безпосередньо пов'язані з виконанням певного договору.

Зазначені положення статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" стосовно визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів узгоджуються із свободою договору, встановленою ст.627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таку ж правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 22 листопада 2010 року зі справи №14/80-09-2056.

У пункті 2.4 договору лізингу сторони договору визначили певну формулу, за якою лізингодавець здійснюватиме розрахунок винагороди за користування майном, розмір винагороди в даному випадку залежить від курсу долара США до української національної грошової одиниці - гривні та сум, які вже були оплачені.

Частина 4 статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, що ціна в договорі може встановлюватися, а може і визначатися його умовами.

Позивач просить визнати недійсним договор фінансового лізингу від 24.12.2014 року № DNH2LN106535, що укладений між Сільськогосподарським виробничим кооперативом «Багачанський» та Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" в частині пункту 2.4". з чим неможно погодитись виходячи з наступного : для визнання оспорюваного п. 2.4. договору недійсним позивач має довести за допомогою належних засобів доказування, що домовленість сторін у п.2.4. суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявленню сторін, на момент момент укладення договору свідомо існує об’єктивна неможливість настання правового результату, а також, що в наслідок його укладення порушені права позивача.

Вивчивши матеріалами справи та з’ясував правову природу сум, що підлягають нарахуванню та сплаті лізінгоодержувачем за спірним договором суд прийшов до висновку, що винагорода за користування майном яка передбачена п.2.4. договору є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізінг” тим самим платіжем як винагорода лізінгодавцю за отримане у лізінг майно. Тобто даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4,11.1 договору до 25.11.2019 року. Платіж як винагорода за користування майном (отримання ) у лізінг майна не суперечить ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізінг” та не порушує майнові права та інтереси позивача.

Зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

За таких обставин відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України.

За змістом норми ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В статті 628 Цивільного кодексу України також вказано, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Крім того, винагорода за користування майном яка передбачена п.2.4. договору є згідно п.б, ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізінг" тим самим платежем як винагорода лізінгодавцю за отримане у лізінг майно. Тобто даний платіж є один із складових лізингових платежів, який повинен був сплачуватись відповідно до п. 2.4,11.1 договору. Платіж як винагорода за користування майном (отримання ) у лізінг майна не суперечить ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізінг" та не порушує майнові права та інтереси позивача.

У зв'язку з вищевикладеним суд приходить до висновку, що в позові слід відмовити.

Судовий збір згідно зі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покласти на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 49, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити .

Судовий збір покласти на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання і може бути оскарженим протягом цього строку до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Повне рішення складено 06.03.2017 року.

Суддя ОСОБА_2