КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.10.2009 № 32/146
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мартюк А.І.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача -Ричек В.В. – дов. №8 від 09.01.2009р.;
від відповідача - Тромса Є.В. – дов. №1 від 08.01.2009р.;
Зеленюха В.Р. – дов. №23 від 06.04.2009р.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ТОВ "Євро Лізинг"
на рішення Господарського суду м.Києва від 02.06.2009
у справі № 32/146 (суддя
за позовом ТОВ "Хмеляр"
до ТОВ "Євро Лізинг"
про визнання договору недійсним
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю “Хмеляр” (далі – позивач) звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Євро Лізинг” (далі – відповідач) про визнання недійсним договору фінансового лізингу №80 від 24.03.2006р., мотивуючи це тим, що положення ст. 5 оскаржуваного договору суперечать вимогам ст. 180 та ч.2 ст. 189 Господарського кодексу України.
Відповідач заперечував проти позовних вимог, зазначаючи про їх необґрунтованість та непідтвердженість належними доказами. При цьому, відповідач стверджував, що належним чином виконував свої договірні зобов’язання, а сторони, укладаючи спірний договір, мали на меті визначити ціну послуг у іноземній валюті, а не в гривнях, у зв’язку з чим, на думку відповідача, договір не може вважатись удаваним в розумінні ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України і підстави для визнання його недійсним в силу положень ч.2. ст. 189 Господарського кодексу України та ч.1, ч.5 ст. 203 Цивільного кодексу України також відсутні.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.06.2009р. у справі №32/146 позов було задоволено повністю, визнано недійсним договір фінансового лізингу №80 від 24.03.2006р., укладений між позивачем та відповідачем, а також присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційного-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2009р. у справі №32/146 скасувати.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.07.2009р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до розгляду та призначено до розгляду в судовому засіданні на 16.09.2009р.
Представник позивача в судове засідання 16.09.2009р. не з’явився, про причини нез’явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2009р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 07.10.2009р.
У судовому засіданні 07.10.2009р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2009р. у справі №32/146, прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Представник позивача у судовому засіданні 07.10.2009р. заперечував проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване Рішення місцевого господарського суду як таке, що прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
24.03.2006р. між позивачем (далі – Лізингоотримувач) та відповідачем (далі – Лізингодавець) було укладено Договір фінансового лізингу №80 (далі – Договір), у відповідності до умов якого Лізингодавець передав у тимчасове володіння та користування Лізингоотримувачу транспортні засоби (державні номери №АА3236ВІ, №АА3237ВІ, №АА1810ВМ, №АА1893АМ, №АА0627ВС) для їх використання останнім у своїй статутній діяльності. Володіння та користування транспортними засобами з боку Лізингоотримувача здійснюється на платних засадах. Зокрема, Лізингоотримувач зобов’язався сплачувати на користь Лізингодавця лізингові платежі, розмір та строки сплати яких встановлюється у додатках до договору - Плани лізингу. Факт передачі транспортних засобів підтверджується відповідними актами приймання-передачі і не заперечується відповідачем.
Згідно з п.5.1 ст. 5 Договору Лізингодавець має право здійснювати перерахунок вартості транспортних засобів, переданих у лізинг, та лізингових платежів в залежності від зміни курсу гривні до долара США або євро.
Відповідно до п.5.8 ст. 5 Договору оплата послуг лізингодавця здійснюється в гривнях. Також у вказаному пункті договору наведено розрахункову формулу для визначення розміру чергового лізингового платежу: для визначення розміру лізингового платежу (комісії лізингодавця) необхідно взяти за основу комісію лізингодавця за відповідний місяць, визначену Планом лізингу, помножити її на коефіцієнт зміни курсу валюти, від отриманого результату відняти комісію лізингодавця за відповідний місяць, та на отриману різницю збільшити комісію лізингодавця за відповідний місяць.
Планом лізингу на кожний окремий транспортний засіб, переданий в лізинг, передбачено, що кожний наступний лізинговий платіж та інші платежі за договором обчислюються відповідно до змін обмінного курсу НБУ української гривні до валюти, зазначеної в Плані лізингу, на момент виставлення рахунку лізингодавцем. Планами лізингу, копії яких додано до матеріалів справи, складеним щодо кожного транспортного засобу, в якості іноземної валюти для визначення обмінного курсу до гривні визначено євро.
Місцевий господарський суд задовольнив позов, виходячи з того, що умови спірного Договору в частині визначення розміру та порядку оплати послуг лізингодавця було викладено таким чином, що лізинговий платіж був встановлений фактично у іноземній валюті, а розмір лізингового платежу щомісяця підлягав перерахунку у відповідності із зміною курсу гривні до євро згідно даних НБУ. Як зазначив суд першої інстанції в своєму рішенні, згадані вище положення Договору суперечать вимогам чинного законодавства у зв'язку з чим Договір фінансового лізингу №80 від 24.03.2006р. має бути визнаний недійсним.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, з огляду на наступні обставини.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.
За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (ст. 806 Цивільного кодексу України).
Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом (ст. 807 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарським кодексом, іншими законами, актами Кабінету міністрів України.
Згідно зі ст. 189 Господарського кодексу України ціну (тариф) визначено як форму грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), які реалізують суб’єкти господарювання. Ціна зазначається в договорі в гривнях, а у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціна може бути визначена в іноземній валюті за згодою сторін.
В ході судового розгляду було встановлено відсутність підстав для визнання спірного Договору, укладеного між сторонами (резидентами України), зовнішньоекономічним договором, так як в останньому відсутній іноземний елемент.
Таким чином, в даному випадку до правовідносин сторін необхідно застосувати положення ч.2 ст. 189 Господарського кодексу України, якою встановлено необхідність визначення ціни товарів (робіт, послуг) в договорах в гривнях.
В спірному Договір хоча і містить положення про сплату лізингових платежів у гривнях, однак, встановлена ст. 5 Договору умова про необхідність проведення перерахунку щомісячного лізингового платежу за наведеною в ньому формулою по суті прив’язує розмір платежу до курсу євро/гривні, встановленому НБУ, на день виставлення Лізингодавцем рахунку на оплату послуг. Аналогічна ситуація мала б місце в разі встановлення у Договорі валюти ціни в євро, а валюти платежу в гривні, що є допустимим лише для зовнішньоекономічних договорів та не допускається під час укладання внутрішніх договорів, тобто таких, що укладені між суб’єктами підприємницької діяльності (резидентами України).
У відповідності до ч.1, ч.2 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним визнається правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
З урахуванням вищенаведених обставин справи, суд дійшов висновку про те, що сторони мали на меті під час укладання Договору фінансового лізингу №80 від 24.03.2006р. встановити ціну послуг, що надаються Лізингодавцем в іноземній валюті – євро, а не в гривнях, у зв’язку з чим є всі підстави для визнання цього договору удаваною угодою та застосування відповідних правових наслідків.
Відносно посилання відповідача у відзиві на позов та в апеляційній скарзі на необхідність застосування ч.2 ст. 533 Цивільного кодексу України, яка передбачає можливість визначення сторонами ціни в договорі в грошовому еквіваленті до іноземної валюти, суд вважає за необхідне зазначити, що норма ч.2 ст. 189 Господарського кодексу є спеціальною в порівнянні з нормою ч.2 ст. 533 Цивільного кодексу України, яка в свою чергу є загальною нормою. Отже, суб’єкти підприємницької діяльності, під час укладання господарських договорів повинні дотримуватись насамперед вимог, встановлених Господарським кодексом України, оскільки згідно з ч.7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Таким чином, положення ст. 5 Договору в частині встановлення ціни послуг в іноземній валюті суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема, ст. ст. 180, ст. 189 Господарського кодексу України.
Окрім того, у відповідності до ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (п. 1 ст. 203 ЦК України); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (п. 5 ст. 203 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 Цивільного кодексу України).
Згідно з положеннями ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладанні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Дана норма кореспондується зі ст. 6 Закону України “Про фінансовий лізинг”, якою визначено серед істотних умов договору лізингу також умову про розмір лізингових платежів.
Таким чином, виходячи з системного аналізу норм діючого законодавства, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, ціна є істотною умовою господарського договору, у зв’язку з чим визнання правочину недійсним в частині встановлення ціни призведе до ситуації, коли між сторонами не буде досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, оскільки однією із істотних умов договору фінансового лізингу є ціна послуг. Отже, в даному конкретному випадку договір підлягає визнанню недійсним в цілому, а не в його окремій частині.
В ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на спростування обставин, викладених у позові, тоді як згідно з ч.1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів констатує, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2009р. у справі №32/146 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на відповідача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 32-34, 49, 77, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Євро Лізинг” залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2009р. у справі №32/146 – без змін.
2. Матеріали справи №32/146 повернути до Господарського суду міста Києва.
3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.
Головуючий суддя
Судді
12.10.09 (відправлено)