ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/9106/23 Справа № 201/2056/22 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2023 року                                                                м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – Максюти Ж.І.,

суддів: Барильської А.П., Петешенкової М.Ю.

за участю секретаря — Ніколиної А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 ,  ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4  до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення безпідставно набутого майна, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі – АТ КБ «ПриватБанк») про стягнення безпідставно набутого майна.

Позов мотивовано тим, що позивачі є дітьми ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і вони є його спадкоємцями за законом.

Так, 27 квітня 2007 року ОСОБА_5 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» уклали кредитний договір № DNDVGK00000416. Пунктом 7.1 вказаного кредитного договору передбачена сплата позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно із пунктом 6.2 цього договору. Додатковим договором від 28 грудня 2015 року № 2 сторони домовилися викласти пункт 7.1 кредитного договору від 27 квітня 2007 року у новій редакції, також передбачена сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно із пунктом 6.2 цього договору.

Проте, рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним. Згідно із частиною першою статті 216, частинами першою та третьою статті 1212 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Сплачена ОСОБА_5 на підставі нікчемного пункту 7.1 кредитного договору комісія становить 174 383,96 дол. США і кожен з позивачів, як спадкоємець ОСОБА_5 , має право отримати від АТ КБ «ПриватБанк» по 1/3 від цієї суми.

Позивачі посили суд:

– стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 58 127,98 дол. США;

– стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 58 127,98 дол. США;

– стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 58 127,98 дол. США.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року у складі судді Ткаченко Н. В. позов задоволено.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 58 127,98 дол. США.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 58 127,98 дол. США.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 58 127,98 дол. США.

В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року скасовано і відмовлено в задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі обрали спосіб захисту порушеного права у вигляді стягнення безпідставно набутого майна, який є неефективним.

Постановою Верхового Суду від 30 серпня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі законного представника ОСОБА_4 задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, з урахуванням постанови Верховного Суду від 30 серпня 2023 року, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити.

Скасовуючи постанову апеляційного суду, Верховний Суд виходив із того, що суд апеляційної інстанції, не констатуючи відсутність у позивачів власне самого права на кошти, сплачені спадкодавцем в рахунок виконання нікчемного правочину, не вказав, із якою конкретно позовною вимогою позивачі вправі звернутися в суд, враховуючи, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину у виді стягнення сплачених коштів визнана апеляційним судом неефективною.

При новому розгляді справи, розгляд справи призначено в загальному порядку з повідомленням сторін про розгляд справи.

Нових доводів та доказів сторонами не надано, у зв`язку з чим колегія суддів переглядає рішення суду першої інстанції, на підставі наявних в матеріалах справи доказів та в межах доводів апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 27 квітня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_5  був укладений кредитний договір № DNDVGK00000416, відповідно до пункту 1.1 якого банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в пункті 7.1 цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором, зазначені у розділі 7 договору (т. 1 а. с. 30–32).

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено обов`язок банку надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 27 квітня 2007 року по 27 квітня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 827 197,00 дол. США на наступні цілі: 751 655,00 дол. США на купівлю нерухомості та будівництво, а також на сплату страхових платежів в сумі 75 542,00 дол. США у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,98 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 даного договору. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 9 739,54 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди.

Згідно із пунктом 6.2 цього договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку.

28 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та відповідачем був укладений додатковий договір № 2 до вказаного кредитного договору, згідно з яким сторони домовилися викласти пункт 7.1 кредитного договору у новій редакції, а саме: «Банк зобов`язується надати Позичальникові кредитні кошти зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,98 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 даного договору» (т. 1 а. с. 33).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 17 квітня 2021 року, яке видане Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (т. 1 а. с. 34).

Як відомо з матеріалів спадкової справи № 5/2021, заведеної Васильківською державною нотаріальною конторою, спадкоємцями за законом після померлого ОСОБА_5 є його дочка – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його син – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та його син – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 2 а. с. 1–250).

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним (т. 3 а. с. 122–126).

09 березня 2022 року позивачі звернулись до АТ КБ «ПриватБанк» з вимогами про сплату у семиденний строк від дня пред`явлення цих вимог кожному з них по 58 127,98 дол. США, які були отримані відповідачем 09 березня 2022 року, обґрунтувавши їх нікчемністю положень пункту 7.1 кредитного договору від 27 квітня 2007 року № DNDVGK00000416, на виконання яких їх батьком ОСОБА_5 були сплачені банку кошти на загальну суму 174 383,96 дол. США. Вказані вимоги були залишені відповідачем без задоволення (т. 1 а. с. 61–66).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, оскільки надання кредиту – це обов`язок банку за кредитним договором, а така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку.

Таким чином у позивачів виникли права на грошові кошти, сплачені спадкодавцем ОСОБА_5 у якості винагороди за надання фінансового інструменту.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц зазначено: «Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту – це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок».

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі № 202/3490/18 за позовом ОСОБА_5 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту кредитного договору недійсним було встановлено, що винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, яка передбачена пунктом 7.1 кредитного договору № DNDVGK00000416 від 27 квітня 2007 року, є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункт договору, який передбачає її сплату, є нікчемним (т. 3 а. с. 122–126).

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із частиною п`ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

09 березня 2022 року позивачі звернулись до АТ КБ «ПриватБанк» з вимогами про сплату у семиденний строк від дня пред`явлення цих вимог кожному з них по 58 127,98 дол. США, які були отримані відповідачем 09 березня 2022 року, обґрунтувавши їх нікчемністю положень пункту 7.1 кредитного договору від 27 квітня 2007 року № DNDVGK00000416, на виконання яких їх батьком ОСОБА_5 були сплачені банку кошти на загальну суму 174 383,96 дол. США (т. 1 а. с. 61–66).

Отже, позивачі, як спадкоємці позичальника, маючи право на зарахування сум, які були сплачені за нікчемним пунктом кредитного договору в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором, звернулися до банку із вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, але вказані вимоги банк залишив без задоволення.

Законодавство не передбачає, що може бути лише один ефективний та належний спосіб захисту інтересу та/або порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Так, Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» («Chahal v. The United Kingdom», заява № 22414/93, п. 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави – учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (дивитись рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» («Afanasyev v. Ukraine», заява № 38722/02), п. 75)).

Є безпідставним обмеження осіб у способах захисту їх прав шляхом оцінки різної міри їх ефективності, якщо вони всі так чи інакше призводять до бажаного результату – відновлення порушеного права та/або захисту законного інтересу. Власник майна в жодному разі не може бути обмежений в абсолютному праві вимагати визнання недійсним будь-якого правочину, який стосується його майна.

Частина третя статті 16 ЦК України визначає виключні випадки, за яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи, такої підстави для відмови у захисті цивільного права та інтересу особи, як обрання позивачем неефективного способу захисту, не містить жодна норма права. Більш того, частина друга статті 16 ЦК України прямо уповноважує суд захистити цивільне право або інтерес іншим способом, окрім перелічених у цій статті, який (1) встановлений договором, (2) встановлений законом (що кореспондує частині першій статті 5 ЦПК України) чи (3) встановлений судом у визначених законом випадках (чому відповідає частина друга статті 5 ЦПК України).

Спосіб захисту, про який позивач просить суд, визначається предметом позову – матеріально-правовій вимозі позивача до відповідача, щодо якої позивач звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів. Така матеріально правова вимога може бути словесно сформульована позивачем у довільний спосіб, але саме завдання суду полягає в тому, щоб розтлумачити про який саме спосіб захист просить позивач:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Таким чином, розглядаючи спір, суд не обмежений у застосуванні принципу jura novit curia як у дослідженні підстав позову, так і у тлумаченні його предмету. Якщо позивач хоче повернути майно, то він хоче саме повернути майно незалежно від словесного вираження своєї вимоги, якщо ж позивач хоче отримати кошти, то він хоче отримати саме кошти, не дивлячись чи він просить зобов`язати відповідача їх сплатити чи просить стягнути кошти з відповідача. Суд лише повинен розтлумачити чи такі вимоги є, до прикладу, вимогами про відновлення становища, яке існувало до порушення, чи вимогами про примусове виконання обов`язку в натурі та правильно викласти резолютивну частину судового рішення так, щоб воно було виконуваним.

Відповідно до статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Право на зарахування зустрічних однорідних вимог має кожна із сторін цього спору, про що вона має подати відповідну заяву.

Відомості про подання такої заяви однією зі сторін зобов`язання в матеріалах справи відсутні.

У постанові від 31 травня 2023 року в справі № 464/1961/20 (провадження № 61-9031св22) Верховний Суд відхилив як безпідставні аргументи касаційної скарги про те, що ефективним способом захисту прав позивача є саме вимога про зобов`язання банку перерахувати існуючу заборгованість, оскільки такий спосіб захисту прав можливий лише у випадку існування між сторонами кредитних зобов`язань, тоді як у справі, що переглядається, встановлено, що зобов`язання між сторонами припинені у зв`язку із належним виконанням їх позичальником. За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту щодо зобов`язання банку повернути незаконно стягнуті кошти Верховний Суд вважав належним та ефективним, оскільки захистити свої права у інший спосіб позичальник позбавлений можливості.

Відповідно до вказаного, важливе значення для правильного вирішення таких спорів має з`ясування питання про те, чи продовжують існувати зобов`язання між сторонами та який дійсний розмір грошових вимог сторін, в тому числі вимог, обов`язок щодо сплати яких не припинився за спливом позовної давності.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Надаючи оцінку наявним у матеріалах справи доказам, враховуючи позицію сторін та норми права, які регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції.

Наведені в апеляційній скарзі аргументи зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи та тлумачення норм матеріального і процесуального права на свій розсуд, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Отже, доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду першої інстанції.

Крім того, наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення або призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.

Судом першої інстанції на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми матеріального права.

Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не встановлено.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалене судом рішення відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Ж.І. Максюта

Судді: А.П. Барильська

М.Ю. Петешенкова