РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 638/8692/14-ц

Провадження № 2/638/1759/17

27.01.2017 року Дзержинський районний суд м. Харкова

в складі: головуючого судді Хайкіна В.М.

при секретарі Козодой К. І.

з участю судового розпорядника Зміївської О. Ю.

з участю позивача ОСОБА_2

з участю представника позивача ОСОБА_3

з участю представника відповідача ОСОБА_4

з участю представника відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» про визнання договору недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» про визнання недійсним договорукупівлі-продажу №728/11/661893 від 22.09.2011 року автомобілю TOYOTA HIGHLANDER, 2011 р. в., чорного кольору. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 05.09.1998 року вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_7. За період шлюбу було придбано автомобіль TOYOTA HIGHLANDER, 2011 р. в., чорного кольору, номерний знак НОМЕР_1. Відповідач ОСОБА_7 без згоди позивача та без її повідомлення розпорядився спірним автомобілем, який є спільною власністю подружжя та продав його за 232337, 07 грн. у порушення вимог частини 3 статті 65 Сімейного кодексу України відповідачу ОСОБА_8 за договором №728/11/661893 від 22.09.2011 року. Просить суд позов задовольнити, визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу №728/11/661893 від 22.09.2011 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8.

Позивач ОСОБА_2, а також її представник ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили суд їх задовольнити.

Представник відповідача - ОСОБА_7 - ОСОБА_4 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала у повному обсязі, вважає вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Зазначила, що позивачу було відомо про продаж автомобіля, вона надавала на це свою згоду, а грошові кошти, які були отримані від продажу автомобіля, були витрачені на потреби родини.

Представник відповідача - ОСОБА_8- ОСОБА_5 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала у повному обсязі, вважає вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 підтвердила, що у вересні 2011 року вона навіть одразу й не помітила, що автомобіль було відчужено, бо після продажу спірного автомобіля подружжя придбало аналогічний транспортний засіб, автопарк оновлюється майже кожні півроку. Оспорюваний договір купівлі-продажу автомобілю укладений в інтересах сім'ї. Також позивачем обрано невірний спосіб захисту. Окрім того, звертає увагу на те, що Дзержинським районним судом м. Харкова розглядається цивільна справа за №638/20572/13-ц про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_2 Вказаний автомобіль є предметом розподілу майна, тому у випадку відчуження одним із подружжя спільного майна проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, таке майно або його вартість враховується при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя. Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх доводів, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» - в судове засідання не з'явився, про час, дату, місце судового розгляду повідомлявся своєчасно та належним чином, причини неявки суду не повідомлені, клопотань про розгляд справи за відсутністю чи відкладення розгляду справи суду не надано.

Суд, дослідивши доводи позивача та її представника, представників відповідачів, та оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі статтею 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 11 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За положенням статті 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_7з 05.09.1998 року перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження, копія якого наявна в матеріалах справи.

Статтею 51 Конституції України визначено, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Відповідно до пункту 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не передбачено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, передбачено у частині 1 статті 63, частині 1 статті 65 Сімейного кодексу України.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно вимог частини 1, 2 статті 65 Сімейного кодексу України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.

Як встановлено у судовому засіданні та не заперечувалось ніким із сторін, 22.09.2011 року між ОСОБА_7 з однієї сторони (комітент), Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» (комісіонер) з іншої сторони та покупцем ОСОБА_8 з третьої сторони укладено договір №728/11/661893, згідно якого комітент (власник) здає, а комісіонер приймає на комісію, що належить комітентові, транспортний засібTOYOTA HIGHLANDER. При цьому, комісіонер зобов'язується продати покупцеві транспортний засіб після зняття з обліку в органах ДАІ за договірною ціною між комітентом і покупцем. Комітентом оплата за транспортний засіб отримана повністю від покупця до підписання цього договору в сумі 232337 грн. 07 коп. (а. с. 7).

Із відповіді Управління Державтоінспекції ГУ МВС України від 10.09.2014 року вбачається, що даний автомобіль 22.09.2011 року було зареєстровано на ім'я ОСОБА_8 на підставі довідки-рахунку від 22.09.2011 року КІМ №661893, видане ТОВ «ВІП-ЕКСПЕРТ» (а. с. 43).

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно вимог статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

На підставі вимог частини 4 статті 202 Цивільного кодексу України, договір купівлі-продажу є двостороннім правочином.

Згідно вимог статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За нормами частини 4 статті 203 Цивільного кодексу України, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.

Однак, відповідно до положень частин 1 та 2 статті 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі №6-32цс15, яка відповідно до статті 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Водночас, як роз'яснено у абзаці 2 пункту 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

За клопотанням представника відповідача ОСОБА_8 - ОСОБА_6 у судовому засіданні було оглянуто цивільну справу №638/20572/13-ц за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7, про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності та судом встановлено, що однією із позовних вимог ОСОБА_2 при пред'явленні зустрічного позову до ОСОБА_7 є «…Стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 компенсації частки в праві спільної сумісної власності подружжя на автомобіль TOYOTA HIGHLANDER, 2011 р. в., в розмірі 116168, 00 грн.».

Відповідно до частини 2, 3 статті 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1, 3, 4 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 179 ЦПК України визначено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Статтями 58, 59 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу сторони у справі зобов'язані довести в судовому засіданні обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, а відповідач як заперечення проти позову.

Позивачем та її представником неодноразово заявлялись клопотання про забезпечення доказів по даній справі, а саме: витребування з управління ДАІ ГУ МВС України в Харківській області, Регіонального сервісного центру МВС в Харківській області, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП ЕКСПЕРТ» оригіналів і посвідчених копій документів, які були отримані, складались у зв'язку з зняттям з обліку і реєстрацією у 2011 році автомобіля Toyota Highlander, державний номер НОМЕР_2, 2011 року випуску, а також копію договору №728/11/661893 від 22.09.2011 року та посвідчені копії документів, які були подані та складені у зв'язку з укладанням зазначеного договору.

Так, із інформації Регіонального сервісного центру в Харківській області МВС України від 29.06.2016 року №31/20-3916 вбачається, що підстави перереєстрації автомобіля TOYOTA HIGHLANDER, номерний знак НОМЕР_2 знищені у зв'язку із закінченням строку зберігання (а. с. 143).

Із листа директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» ОСОБА_9 вбачається, що направити в суд належним чином завірені копії документів, на підставі яких був укладений договір, не виявляється можливим у зв'язку з їх знищенням в результаті залиття (а. с. 80).

Даний факт підтверджується актом про залиття та знищення документів, згідно якого 07.08.2014 року в підвалі офісу, що знаходиться в будинку №28 по вулиці Шевченко у м. Харкові трапилося залиття, що призвело до знищення зберігавшихся документів за період 2011-2013 років, які не підлягають подальшому використанню та відновленню (а. с. 81).

Також, у судовому засіданні 11.11.2016 року позивач ОСОБА_2 у якості свідка під присягою підтвердила відсутність своєї згоди на відчуження спірного автомобіля, проте суд критично ставиться до даних свідчень та вважає їх неспроможними, оскільки у судовому засіданні 03.11.2014 року позивач стверджувала, що між нею та відповідачем ОСОБА_7 на час розгляду справи існують шлюбні відносини, родина продовжувала користуватися ще тривалий час таким самим автомобілем TOYOTA HIGHLANDER чорного кольору з номерним знаком НОМЕР_2, а тому відсутні докази того, що отримані від продажу спірного автомобіля кошти були витрачені не на потребу родини.

Відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач відповідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину, проте позивачем ОСОБА_2 так і не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування своєї позиції. Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, зокрема, щодо невідповідності договору змісту актам законодавства України, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а позовні вимоги не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених Цивільним кодексом України, тому суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Таким чином, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20 ЦК України, ст. ст. 3-5 ЦПК України) можна дійти висновку про те, що права та інтереси позивача - ОСОБА_2, що звернулася до суду із вказаним позовом жодним чином не порушені. Порушення своїх прав та необхідність їх захисту, особи, що звертаються до суду, повинні довести належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 57-59 ЦПК України. У порушення цього, позивачем не зазначено, в чому полягає порушення, невизнання чи оспорювання його прав та інтересів з боку відповідачів - ОСОБА_7, ОСОБА_8, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ», не надано доказів про відсутність згоди на укладення договору №728/11/661893 від 22.09.2011 року щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, невірно обрано спосіб захисту цивільного права.

Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 88 ЦПК України.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані сторонами належні, допустимі та достовірні докази як кожний окремо, так і у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» про визнання договору недійсним задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 3, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215 ЦПК України, 15, 16 ЦК України, ст. 60, 65 СК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-ЕКСПЕРТ» про визнання договору недійсним - відмовити.

Витрати по сплаті судового збору залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Харківської області через Дзержинський районний суд м. Харкова шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: