ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа №2а-9826/08/1370
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 червня 2009 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Сакалоша В.М.
при секретарі судового засідання Лоза Ю.Я.
з участю позивача - ОСОБА_1,
представників:
від відповідача - Гордюк С.Є. ,
від третьої особи - Сільченко О.О. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління МВС України у Львівській області, третья особа - Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання неправомірними дій посадових осіб, щодо відмови у перерахунку пенсії, встановлених надбавок, доплат, премій та виплати недоотриманих коштів ,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління МВС України у Львівській області, третья особа - Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання неправомірними дій посадових осіб, щодо відмови у перерахунку пенсії, встановлених надбавок, доплат, премій та виплати недоотриманих коштів.
Вказує на те, що нарахування та виплата йому грошового забезпечення підчас проходження служби в органах внутрішніх справ України , а також нарахування пенсії та звільнення в запас, здійснені з грубим порушенням діючого законодавства України. Зокрема, під час чергової відпустки за 2007 рік позивач перебував на стаціонарному та амбулаторному лікуванні. Після закінчення відпустки доповів безпосередньому керівнику про те, що хворів перебуваючи у відпустці і написав рапорт про надання невикористаної частини відпустки. Проте, з порушенням ст.З Закону України " Про відпустки " позивача було звільнено з органів внутрішніх справ не надавши можливості використати не використану частину відпустки.
09 квітня 2009 року позивач долучив до матеріалів справи заяву про уточнення позовних вимог, згідно якої, просив дії працівників УБОЗ ГУ МВС України у Львівській області, щодо звільнення з органів внутрішніх справ не надавши можливості використати невикористану частину відпустки визнати неправомірними, а відтак зобовязати ГУ УМВС України у Львівській області переглянути дату звільнення, відповідно до переглянутої дати звільнення здійснити нарахування щодо перерахунку вихідної допомоги, пенсії, нарахувати і виплатити належне і своєчасно невиплачене грошове забезпечення за час служби, тощо. Суд ухвалив уточненні позовні вимоги прийняти, задовільнив клопотання позивача про виклик у якості свідка працівників МВС України ОСОБА_2, ОСОБА_3, надав відповідні запити до медичних установ, в яких за твердженням позивача він перебував на лікуванні.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задоволити.
Відповідач надав заперечення, зі змісту яких вбачається, що діяв на підставі, в межах повноважень, та у спосіб визначений законодавством України, а також наполягає на застосуванні вимог ст., ст. 99, 100 КАС України, оскільки позивач у встановленні процесуальні строки до суду не звернувся. Розглянувши зазначене питання, заслухавши суд дійшов висновку, що позивач неодноразово звертався із скаргами на неправомірні дії відповідача до керівних органів МВС України, прокуратури тощо, та очікував за результатами їх розгляду належного реагування і відповіді, а відтак суд, відповідно до вимог ч. 2 ст. 100 КАС України визнає пропущення строку звернення до суду поважною.
В судовому засіданні представник відповідача заперечення підтримав, просить в задоволенні позову відмовити.
Третя сторона надала заперечення, зі змісту яких вбачається, що позовні вимоги позивача є безпідставними, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Представник третьої сторони в судовому засіданні, підтримуючи положення наданих заперечень, зазначив, що вказані у позові законодавчі акти надають керівникам силових відомств право, а не зобов'язують їх встановлювати види грошового забезпечення.
Заслухавши представників сторін, свідків, розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд даючи правову оцінку спірним правовідносинам виходив з наступного.
Згідно із ст. 24 Закону України "Про міліцію" №565-ХП від 20.12.1990 р., фінансування і матеріально-технічне забезпечення міліції здійснюється за рахунок коштів республіканського і місцевих бюджетів, а чисельність міліції, що утримується за кошти республіканського бюджету, і витрати на її утримання визначаються Кабінетом Міністрів України.
Законами України "Про Державний бюджет" щорічно встановлюється, що керівники бюджетних установ утримують чисельність осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення, включаючи видатки на премії, заохочення, винагороди та матеріальну допомогу, в тому числі при звільнені, лише в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого для бюджетних установ у кошторисах або планах використання бюджетних коштів (відповідно до ст. 69 Закону України "Про державний бюджет" за 2007 р. і аналогічних законів за минулі роки).
Відповідно до ч. 5, 6 ст. 51 Бюджетного кодексу України, розпорядники бюджетних коштів, у тому числі органи внутрішніх справ, беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють видатки лише в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Будь-які зобов'язання, взяті фізичними і юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, є порушенням законодавства про бюджетну систему України.
Щодо вимог позивача зобов'язати і виплатити йому грошове забезпечення на яке він, на його думку мав право, слід зазначити наступне.
Згідно Указу Президента України № 926 від 04.10.1996 р. "Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ", на який посилається позивач, конкретного розміру преміювання не визначено. Указом надано право преміювати осіб рядового і начальницького складу ОВС України відповідно до їх особистого вкладу до загальних результатів роботи, в межах фонду преміювання. Тобто преміювання є не обов'язком керівника, а його правом. Теж стосується інших надбавок, встановлення яких та визначення їх розміру є правом керівника.
Відповідно до вимог нормативно-правових актів та відомчих наказів, позивач отримував основні види грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за звання, надбавка за вислугу років та 100% надбавка), як і весь особовий склад ОВС. Додаткові види грошового забезпечення, в тому числі премію, на підставі наділених прав, йому встановлювали керівники у межах виділених асигнувань.
Рішення про встановлення вказаних доплат та їх розміри приймається комісією і затверджується керівником структурного підрозділу. При цьому враховується професійна компетентність працівника, його відношення до службових обов'язків, обсяг і характер роботи яка ним виконується.
Якщо позивач не погоджувався з розміром встановлених надбавок і доплат під час проходження служби, та порядком встановлення додаткових видів нарахувань, він мав можливість і право звернутися до керівництва, по місцю проходження служби, про їх перегляд.
Таким чином, доводи позивача щодо недоплати йому передбачених зазначеним Указом Президента надбавок є безпідставними.
Також суд звертає увагу на те, що Указом Президента України № 1234 від 18.12.2007 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 14.04.1999 р. №379 та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України», вказані позивачем укази (в тому числі, №926/96 від 04.10.1996 р.) втратили чинність. Тобто нарахування таких надбавок та доплат не передбачених на сьогоднішній день нормами матеріального права, суперечить чинному законодавству, і є порушенням бюджетного законодавства.
Щодо вимоги позивача про виплату матеріальної допомоги, відповідно до ст. 2 Указу № 926/96 від 04.10.1996 р., то керівники органів внутрішніх справ, начальники фінансових частин несуть відповідальність за дотримання вимог бюджетного законодавства України, у тому числі і щодо оплати праці. Бюджетним законодавством України, а саме Законами України "Про Державний бюджет України", щорічно встановлюється, що керівники бюджетних установ утримують чисельність осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення, включаючи видатки на премії, заохочення, винагороди та матеріальну допомогу, в тому числі при звільнені, лише в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого для бюджетних установ у кошторисах або планах використання бюджетних коштів. Тобто, фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу тощо, виплачувалися лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення). Якщо позивач не погоджувався з розміром матеріальної допомоги під час проходження служби, він мав можливість і право звернутися до керівництва, по місцю проходження служби, із вказаним питанням.
Щодо невиплати компенсації за неотримане речове майно, згідно Положення про забезпечення речовим майном осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ і військовослужбовців внутрішніх військ МВС України, яке затверджене наказом МВС України від 05.02.2003 р. №1489, така виплата компенсації передбачалась замість невиданого на день звільнення обмундирування. Проте, наказом МВС України від 30.12.2005 р. №1265 внесено зміни до вищезазначеного наказу, якими виключено пункти, що передбачали можливість виплати грошової компенсації за неотримане речове майно. А відтак, виплата компенсації за неотримане речове майно особам звільненим після 30.12.2005 р., не передбачена.
Стосовно виплати одноразової допомоги при звільнені, згідно листа Прокуратури Львівської області № 07/1-236-08 від 30.09.2008 р. за наслідками перевірки із залученням спеціалістів КРУ, позивачу було повністю виплачено таку заборгованість.
Щодо стягнення з ГУМВС України у Львівській області компенсації за не отриманий продовольчий пайок, судом встановлено, що відповідно до Закону України від 17.02.2000 р. "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" призупинено чинність ч. 2 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них.
Згідно з Указом Президента України №593 від 15.12.93 р. на осіб рядового і начальницького складу МВС України було поширено норми Указу Президента України від 21.08.93 р. №352 "Про невідкладні заходи щодо посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей" щодо видавання військовослужбовцям Міністерства оборони, які не мають права на котлове забезпечення, продовольчих пайків. З ухваленням же Закону України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" Міністерство оборони припинило видавання військовослужбовцям продовольчих пайків або компенсацій замість них.
Перед позивачем заборгованість по 01.04.2000 р. погашено, підстав нараховувати та виплачувати компенсацію за продовольчий пайок з 01.04.2000 року позивачу, рівно як і всьому особовому складу МВС України, не було.
Щодо тверджень позивача про неправомірне звільнення, без урахування його лікування під час відпустки, слід зазначити наступне.
Згідно із вимогами Розділу VІ Положенням про проходження про проходження служби рядовим і начальницькім складом органів внутрішніх справ затвердженого Постановою КМ Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114, особам які захворіли під час, відпустка після одужання продовжується, продовження здійснюється начальником на підставі відповідного документу, засвідченого лікарем і начальником (головним лікарем) лікувального закладу.
Згідно із інструкцією про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 13 листопада 2001 р. № 455, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України, 4 грудня 2001 р. № 1005/6196, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.
Тобто, таким відповідним документом, що засвідчував тимчасову непрацездатність позивача під час відпустки, може бути лише листок тимчасової працездатності. За свідченням працівника МВС України ОСОБА_2, якій на час виходу з лікування і відпустки позивача обіймав посаду керівника відділення кадрів, позивач оригіналів листків тимчасової непрацездатності не надавав, а за свідченням працівника МВС України ОСОБА_3, якій виконує функції кадрової роботи на сьогоднішній день, в справах відділення кадрів вони відсутні.
На вимогу суду, щодо отримання документів, що підтверджують лікування позивача під час його відпустки, з медичних установ оригіналів листків непрацездатності, або належно завірених копій не надійшло. Не надав їх суду, всупереч вимогам ст. 71 КАС України, стосовно обов'язку доведення вказаних ним обставин, і позивач.
Судом встановлено, що позивач, після виходу із відпустки, надав рапорт про звільнення у зв'язку із вислугою років та погіршенням стану здоров'я, із резолюцією керівника від 12 грудня 2007 року, в якому просив питання про звільнення вирішувати без його участі на кадровій комісії, і зазначав, що претензій до органів внутрішніх справ не має.
Наказом ГУ МВС України у Львівській області від 21.12.2007 року № 498 о/с позивача звільнено у запас за п. 64 «б», через хворобу.
Відповідно до вимог Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22 лютого 2006 року № 3460-ІV, наказ є формою реалізації службових повноважень особи
начальницького складу, згідно з якими визначаються мета і предмет
завдання, строк його виконання та відповідальна особа, якій
належить його виконати. У разі одержання наказу, який суперечить закону, підлеглий не повинен виконувати його, про що повинен негайно поінформувати
начальника, який віддав наказ, а в разі підтвердження цього
наказу - письмово поінформувати старшого прямого начальника.
У зв'язку з наведеним, враховуючи, те що позивач у відпустці перебував відповідно до наказу ГУ МВС у Львівській області, та оскільки після відпустки свідомо надав рапорт про звільнення, зазначивши, що відповідач відносно нього діяв, без порушення його прав, і в подальшому виконав належний наказ про звільнення згідно Статуту, суд дійшов висновку, що відповідач при звільненні позивача діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб визначений законодавством України.
У зв'язку з наведеним, та керуючись ст.ст. 7 - 11, 17, 18, 49, 51, 69, 70, 71, 160-163 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
1. У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили у відповідності із ст. 254 КАС України.
Постанова може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ст. 186 КАС України.
Постанову виготовлено у повному обсязі 23 червня 2009 року
Суддя (підпис) Сакалош В.М.
З оригіналом згідно
Суддя Сакалош В.М.