Справа № 372/742/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 грудня 2016 року Обухівський районний суд Київської області в складі :

головуючого судді Кравченка М.В.

при секретарі Бадьорій Є.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про спонукання до виконання мирової угоди,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до відповідача, посилаючись не невиконання відповідачем зобов'язань за укладеною і визнаною судом мировою угодою у спорі між цими ж сторонами щодо поділу майна подружжя та визнання права власності відносно житлового будинку, переоформлення житлового будинку як об'єкта сумісної власності подружжя на іншу особу на підставі договору дарування, просила спонукати ОСОБА_2 до виконання мирової угоди, визнаної 14.05.2009 року Обухівським районним судом Київської області по цивільній справі № 2-460-09, а саме придбати у власність ОСОБА_1 однокімнатну квартиру орієнтовно житловою площею 17-20 кв.м. в смт Козин Обухівського району Київської області.

Представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні позов підтримав повністю, посилаючись на ухилення відповідача від виконання чинної мирової угоди, відсутність у позивача іншого місця проживання через те, що для добудови будинку у смт Козин позивач продала власну квартиру в м.Обухів, вважав строки позовної давності не пропущеними.

Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти позову заперечив, посилаючись на те, що на усну пропозицію відповідача позивач відмовилась від варіанту придбання квартири у смт Козин, після чого позивач фактично розірвала мирову угоду, пред'явивши до відповідача в судовому порядку вимоги щодо будинку, надалі позивач унеможливила користування відповідачем будинком, користується ним одноособово, просив застосувати наслідки спливу позовної давності.

Вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 11 серпня 1988 року до 03 серпня 2006 року перебували у шлюбі, у якому народився син ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, судовими рішенями та визнається сторонами.

В 2009 році в провадженні Обухівського районного суду Київської області перебувала цивільна справа № 2-460/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа відділ паспортної, реєстраційної та міграційної служби при Обухівському РВ ГУ МВС України в Київській області про усунення перешкод в користуванні власністю та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_5 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності, зобов'язання не чинити перешкоди. За результатами розгляду вказаної справи, 14 травня 2009 року Обухівським районним судом Київської області постановлено ухвалу про закриття провадження у зв'язку із укладенням мирової угоди між сторонами, за якою ОСОБА_2 зобов'язувався протягом 2009-2010 років придбати у власність ОСОБА_1 однокімнатну квартиру, орієнтовно житловою площею 17-20 кв.м в смт Козин Обухівського району Київської області та подарувати 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 третій особі ОСОБА_5, а ОСОБА_1 при виконанні затвердженої судом 14 травня 2009 року мирової угоди зобов'язується відмовитись від будь-яких претензій стосовно житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується судовими рішеннями.

Так як мирова угода не була виконана ОСОБА_2, що й не заперечувалося сторонами, ОСОБА_1 було подано відповідні звернення до суду та ВДВС Обухівського МРУЮ Київської області щодо примусового виконання рішення суду. Листом Обухівського районного суду Київської області вих. № 887/13 від 10 червня 2013 року у видачі виконавчого листа було відмовлено, оскільки до виконавчої служби необхідно подавати ухвалу суду, якою затверджено мирову угоду. Листом ВДВС Обухівського МРУЮ Київської області вих. № 13809 від 20 вересня 2013 року позивача повідомлено, що у відділу відсутні підстави для відкриття виконавчого провадження, оскільки, на їх думку, у вищевказаній ухвалі відсутні заходи примусового характеру. 04 серпня 2014 року постановою державного виконавця було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо примусового виконання ухвали Обухівського районного суду Київської області від 14.05.2009 року з мотивів пропуску строку її пред'явлення до виконання. Вказані обставини підтверджуються судовими рішеннями, листами, постановою та визнаються сторонами.

Позивач ОСОБА_1 та її син ОСОБА_5 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 цим житловим будинком вказані особи фактично користуються і проживають у ньому, а відповідач ОСОБА_2 та власник будинку ОСОБА_7 цим будинком фактично не користуються, що вбачається із судових рішень, заяв до поліції, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, звернень, листів, пропозиції, довідки про склад сім'ї, договорів дарування, рішення селищної ради, паспортів, довіреності, довідок, рішення, свідоцтва, договору та інших матеріалів справи, а також визнається сторонами.

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про зобов'язання виконати умови мирової угоди, за наслідками розгляду якого чинним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 02 грудня 2013 року їй було відмовлено у задоволенні позову, що підтверджується судовими рішеннями, скаргою.

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2, Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_5, Обухівська районна державна адміністрація в особі Органу опіки та піклування, про скасування та визнання незаконним рішення селищної ради, реєстрації та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання права власності на житловий будинок, за наслідками розгляду якого чинним рішенням апеляційного суду Київської області від 02 червня 2015 року їй було відмовлено у задоволенні позову, що підтверджується судовими рішеннями, скаргами.

У березні 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_7, про спонукання до виконання мирової угоди, за наслідками розгляду якого чинним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 липня 2016 року йому було відмовлено у задоволенні позову, що підтверджується судовими рішеннями.

01 грудня 2016 року Обухівським районним судом Київської області було задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_7, треті особи - ОСОБА_1, приватний нотаріус Мельник М.В., про визнання недійсним договорів дарування, станом на час вирішення спору відповідне судове рішення не набрало законної сили, що підтверджується судовим рішенням.

При наданні правової оцінки спірним правовідносинам суд приймає до уваги наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору.

При визнанні мирової угоди цивільний процесуальний закон покладає на суд обов'язок перевірити чи не суперечать умови мирової угоди закону, чи не порушують такі умови права, свободи та інтереси інших осіб, чи не суперечать дії законного представника однієї із сторін мирової угоди інтересам особи, яку він представляє, чи мають представники сторін відповідні повноваження на укладення мирової угоди та роз'яснити сторонам наслідки визнання мирової угоди.

Якщо суд після виконання зазначених обов'язків, дійшов висновку про визнання мирової угоди суд постановляє ухвалу про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Разом з тим мирова угода визнається судом на підставі досягнутих між сторонами спору домовленостей, тому відповідальність за формулювання умов мирової угоди лежить на сторонах мирової угоди, відтак при формулюванні умов мирової угоди сторони повинні враховувати і вимоги Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у разі якщо визнана ухвалою суду мирова угода не виконується сторонами такої угоди у добровільному порядку, ухвала суду про визнання мирової угоди підлягає виконанню у порядку, встановленому для виконання судових рішень, так як така ухвала є судовим рішенням.

У разі ж якщо заява про визнання мирової угоди містить необхідні для подальшого примусового виконання ухвали суду про визнання мирової угоди реквізити, однак такі реквізити не вказані в ухвалі суду про визнання мирової угоди, питання про невідповідність ухвали суду про визнання мирової угоди вимогам, встановленим для виконавчого документа, може бути вирішено у порядку, передбаченому розділом VI ЦПК України.

Зважаючи на викладене, законним і обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про неможливість зобов'язання відповідача виконати умови мирової угоди, адже ухвала про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України є одним із видів судового рішення, яке підлягає виконанню в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» спеціально створеними для цього органами - відділами державної виконавчої служби, тобто позивачем при поданні позову до суду обрано спосіб захисту прав, непередбачений ст. 16 ЦК України.

Відтак захистити порушене невиконанням або неналежним виконанням визнаної ухвалою суду мирової угоди шляхом зобов'язання виконати умови такої мирової угоди, з урахуванням того, що ухвала суду про визнання мирової угоди є судовим рішенням і підлягає виконанню у порядку виконання судових рішень, не можливо.

Вказана правова позиція узгоджується із наявними у матеріалах справи чинними судовими рішеннями різних інстанцій у спорах за участю тих же осіб, які є сторонами у цій справі.

При вирішенні цього спору суд враховує правову позицію Верховного суду від 23 вересня 2015 року, викладену у справі №6-247цс15, відповідно до якої, у разі невиконання однією з сторін зобов'язання за умовами мирової угоди, інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. Згідно із пунктом 2 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» виконанню державною виконавчою службою підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом. Вимоги до виконавчого документа закріплено у статті 18 цього Закону. Однією з підстав відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» ( пункт 6 частини першої статті 26 цього Закону ). Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» ( в редакції від 21 квітня 1999 року ) було передбачено, що мирові угоди, які затверджені судом, відносяться до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою. Однак Законом України від 18 листопада 2003 року №1255 «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» положення пункту 5 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» виключено.

Отже, на момент постановлення ухвали суду про визнання мирової угоди вона не відносилась до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Системний аналіз зазначених норм показав, що у разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач вправі звернутись із наявними у цій справі позовними вимогами, однак при вирішенні спору він зобов'язаний в силу приписів ст.ст.10,11,60 ЦПК України довести свої вимоги, навести належне правове обґрунтування та подати належні і допустимі докази, а суд повинен дотриматись загальних засад цивільного судочинства.

Позивач в позовній заяві та її представник на уточнюючі питання суду у судовому засіданні як на правові підстави позову посилались на ст.ст.11,526 ЦК України, ст.ст. 61, 175 ЦПК України, тому відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства суд оцінює доводи позову в межах визначених позивачем правових підстав.

Статтею 11 ЦК України передбачені підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема з рішення суду.

Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний

розсуд.

Згідно ч.1 ст.14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно ч.2 ст.14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Згідно ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як вбачається із пояснень представників сторін, сукупності досліджених судом доказів обидві сторони по справі в межах розгляду цивільної справи уклали мирову угоду та прийняли на себе певні зобов'язання цивільно-правового характеру, відповідна мирова угода була визнана судовим рішенням, тому з огляду на положення ст.ст. 61, 175 ЦПК України факт виникнення у відповідача цивільного обов'язку виконати умови мирової угоди суд вважає встановленим.

Однак при цьому слід врахувати, що ні мировою угодою, ні актом цивільного законодавства не встановлено порядку реалізації умов визнаної судом мирової угоди, договір (правочин) між сторонами не укладався, а викладені сторонами умови мирової угоди не містять конкретизованих і чітких зобов'язань, способу здійснення домовленостей сторін, достатніх ідентифікуючих ознак об'єкту нерухомого майна, який був предметом угоди, що є суттєвим для визначення обсягу цивільно-правових зобов'язань відповідача перед позивачем та об'єктивної оцінки судом їх виконання, невиконання або неналежного виконання.

При цьому з обставин спору вбачається і сторонами фактично не оспорюється те, що мирова угода не виконується обома сторонами, оскільки обидві сторони в односторонньому порядку відмовились від реалізації її умов, жодна із умов мирової угоди жодною із її сторін на цей час не виконана. Зокрема, позивач шляхом неодноразового пред'явлення позовів у судовому порядку, шляхом подання заяв до правоохоронних органів та різних установ проявила свої претензії стосовно житлового будинку № 15 (нині - № 7) по вулиці Новій смт Козин Обухівського району Київської області, де до цього часу і мешкає, чим фактично теж відмовилась від виконання умов мирової угоди. Слід прийняти до уваги доводи відповідача про те, що він пропонував позивачеві варіант придбання однокімнатної квартири в смт Козин невдовзі після укладення мирової угоди, на що позивач відмовилась, які нічим не спростовані.

У мировій угоді сторони не визначили чітких зобов'язань кожної сторони, механізм їх виконання, наслідки їх невиконання тощо.

Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Враховуючи викладене, з наявних у справі доказів суд не вбачає з достатнім ступенем переконливості відомостей про чіткий і об'єктивно підтверджений обсяг цивільно-правових зобов'язань відповідача ОСОБА_2, який би підлягав виконанню на користь позивача ОСОБА_1, а зміст відповідного зобов'язання суд вважає недоведеним, що унеможливлює висновок про порушення такого зобов'язання.

Суд вважає, що позивачем не доведено обставин, які б породжували правові наслідки у виді можливості задоволення саме таким чином сформульованих у позові вимог ОСОБА_1 - спонукати ОСОБА_2 до виконання мирової угоди і придбати у власність позивача квартиру без достатніх ідентифікуючих ознак. Відповідні доводи позову суд вважає непереконливими.

Відтак, на думку суду, позивач не довела наявність таких порушень її прав, свобод чи інтересів, які б підлягали судовому захисту у відповідності до положень ст.ст. 3, 15 ЦПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України в межах розгляду цього спору.

Оцінюючи можливість застосування наслідків спливу позовної давності за наявними у справі доказами суд враховує наступне.

Суд вважає необґрунтованими посилання представника позивача на ст.20 СК України та неможливість застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, оскільки як вже було встановлено чинними судовими рішеннями, зокрема ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року майно, яке було предметом спору між сторонами, в тому числі у межах розгляду цивільної справи № 2-460/09, не відноситься до спільного майна подружжя, оскільки спірний житловий будинок побудований у 1984 році, що підтверджується копіями технічного паспорту на будинок від 1984 року та від 2012 року, тобто до реєстрації шлюбу між сторонами, спірні прибудинкові споруди згідно з технічним паспортом на житловий будинок збудовано у 2007 році, тобто після розірвання шлюбу, рішення про визнання будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у матеріалах справи відсутнє, тому підстав для задоволення позову про скасування та визнання незаконним рішення селищної ради, реєстрації та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання права власності на житловий будинок ОСОБА_1 немає.

Крім того, в обґрунтування своїх позовних вимог саме у цій цивільній справі, позивач посилалась на ст.ст.11,526 ЦК України, ст.ст. 61, 175 ЦПК України, які не регулюють сімейні правовідносини, отже цей спір з огляду на принцип диспозитивності цивільного судочинства випливає із цивільних правовідносин щодо невиконання цивільно-правових зобов'язань, тому при його вирішенні приписи ст.20 СК України не підлягають застосуванню.

За таких обставин, переконливих доказів на підтвердження доводів про неможливість застосування наслідків спливу позовної давності позивачем не подано, тому відповідні наслідки підлягають застосуванню.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Відповідно до ухвали Обухівського районного суду Київської області від 14 травня 2009 року, зокрема, ОСОБА_2 зобов'язувався протягом 2009-2010 років придбати у власність ОСОБА_1 однокімнатну квартиру. Вказаний обов'язок відповідач у обумовлений сторонами строк не виконав. Характер зобов'язання виключає можливість його виконання без участі або повідомлення позивача. Таким чином, з 01 січня 2011 року позивач була обізнана із фактом невиконання відповідачем умов мирової угоди, тому саме із цієї дати слід обраховувати строк позовної давності у цьому спорі.

Позов пред'явлено позивачем 17.03.2016 року із значним (більше трьох років) пропуском встановленого законом строку позовної давності.

Таким чином, встановлений ст.257 ЦК України термін позовної давності на момент звернення позивача за цим позовом сплинув.

Будь-яких доводів щодо поважності пропуску строку давності позивача не представив, факт пропуску таких строків не спростував і навіть в особі представника у судовому засіданні заперечив. Також суд враховує відсутність клопотань про поновлення строку позовної давності.

Відповідно до ст.267 ч.4 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки відповідач в особі представника в судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, поважних причин пропуску строку позовної давності не встановлено, а сплив позовної давності є самостійною правовою підставою для відмови у позові, суд вважає необхідним відмовити у задоволенні позовних вимог.

Згідно ч.1 ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч.2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч. 1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для задоволення позову, відносно визначеного позивачем відповідача, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого об'єктивного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, при цьому заперечення відповідача ґрунтуються на законі та письмових доказах, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 57-60, 61, 88, 208, 212-214 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 1, 16, 251-253, 258, 261, 264, 267, 526, 634 Цивільного кодексу України, суд,

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про спонукання до виконання мирової угоди відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Обухівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення - з дня отримання копії цього рішення.

Суддя М.В.Кравченко