Справа № 755/4757/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" грудня 2016 р. м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва у складі:

Головуючого - судді САВЛУК Т.В.

при секретарях Костів Л.М., Івашко О.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсними договорів дарування та купівлі продажу об'єкту нерухомого майна,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з вимогами: «Визнати недійсним Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 14 травня 2015 року №831, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Кристиною Володимирівною».

Під час розгляду справи, 07 червня 2016 року судом постановлено ухвалу про залучення до участі у справі у якості співвідповідача - ОСОБА_4. (а.с.55)

07 червня 2016 року судом постановлено ухвалу про залучення до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Льовушкіну Світлану Андріївну. (а.с.56)

07 червня 2016 року судом постановлено ухвалу про прийняття заяви позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 про зміну предмету позову. (а.с.57-58)

Виходячи зі змісту заяви про зміну предмету позову, позивачем ОСОБА_1 ОСОБА_2 пред'явлено позов до відповідачів - ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з вимогами: «Визнати недійсним Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 14 травня 2015 року №831, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Кристиною Володимирівною. Визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 лютого 2016 року №338, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Льовушкіною Світланою Андріївною». (а.с.46-47)

Позивач ОСОБА_1 ОСОБА_2 в судовому засіданні просив позов задовольнити, пояснив, що з 29 липня 2001 року перебував з відповідачем ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі, під час спільного сумісного проживання подружжя, за рахунок спільних коштів, була придбана квартира АДРЕСА_1. Після припинення шлюбу, позивач звернувся до Деснянського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, розгляд даної справи триває. Однак, будучи обізнаною про виникнення спору між колишнім подружжям відповідач ОСОБА_1 відчужила квартиру АДРЕСА_1 шляхом укладання Договору дарування квартири від 14 травня 2015 року, передавши в дар квартиру своїй матері ОСОБА_3, яка в подальшому відчужила цю квартиру, уклавши Договір купівлі-продажу квартири від 25 лютого 2016, з відповідачем ОСОБА_4 Позивач вважає, що оспорюванні правочини є фіктивними, оскільки спірний об'єкт нерухомого майна є спільним майном подружжя, придбаний під час перебування подружжя у шлюбі, за рахунок їх спільних коштів, що не потребує доказування в межах даного спору, тому метою укладання осопрюваних правочинів було вивести цей об'єкт нерухомого майна із загального обсягу майна, що є предметом спору в межах розгляду іншої цивільної справи, тому є підстави визнати їх недійсними в судовому порядку.

Представник позивача ОСОБА_7 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві, та пояснень, наданих позивачем в судовому засіданні.

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, які приєднано до справи (а.с.104-107), пояснила, що квартира АДРЕСА_1 належить їй на праві приватної власності, незважаючи на те, що вона придбана під час перебування у шлюбі з ОСОБА_8, однак за рахунок власних коштів, які отримані від відчуження іншої квартири, придбаної особисто відповідачем до укладання шлюбу, тому відсутні підстави вважати, що ця квартира є спільним майном подружжя. Відповідач вважає, що позивач не має правових підстав оспорювати правочини щодо відчуження квартири, яка є її особистою власністю, укладаючи договір дарування квартири відповідач діяла правомірно, маючи за мету зберегти це майно від обтяження, оскільки має непогашений кредит, самостійно виконує зобов'язання по кредитному договору, в свою чергу позивач, як колишнє подружжя, не надає кошти для погашення кредиту, що впливає на матеріальне становище відповідача.

Представник відповідача - адвокат ОСОБА_9 в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, та пояснень, які надавались відповідачем ОСОБА_1 судовому засіданні.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову заперечувала, просила в позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, які приєднано до справи (а.с.64-66), пояснила, що на підставі договору дарування квартири від 14 травня 2015 року отримала в дар від ОСОБА_1, донька відповідача, квартиру АДРЕСА_1, яка належала доньці на праві власності, придбана за рахунок її власних коштів, отриманих від продажу квартири, яка придбана до уалдання шлюбу з позивачем, договір дарування укладений з дотримання норм чинного законодавства, не порушував майнові права та інтереси інших осіб, був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлено цим договором, в подальшому, будучи власником квартири відповідач реалізувала своє право власності, уклавши договір купівлі-продажу цієї квартири з ОСОБА_4, яка є добросовісним набувачем, тому звернення позивача з цим позовом є неправомірним, а заявлені вимоги не підлягають задоволенню.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_10 в судовому засіданні проти позову заперечував, просив в позові відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позов, які приєднано до справи (а.с.87-89)

Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, подала до суду письмові пояснення по суті предмету спору разом з клопотанням про розгляд справи у її відсутності. (а.с.27)

Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна С.А., в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, подала до суду письмові пояснення по суті предмету спору разом з клопотанням про розгляд справи у її відсутності. (а.с. 80, 93,126, 164,165)

Заслухавши пояснення позивача, представника позивача, відповідача ОСОБА_1 та її представника - адвоката ОСОБА_9, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_10, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, наведені сторонами доводи та заперечення з приводу заявлених позовних вимог, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст. 13 Кодексу про шлюб та сім'ю України, реєстрація шлюбу встановлюється як в інтересах державних і громадських, так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей. Права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

Правовий статус майна, як спільної сумісної власності подружжя, нажитого в період шлюбу, визначений статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, що кореспондується з положеннями ст. 16 Закону України «Про власність», який діяв в період з 15 квітня 1991 року та втратив чинність 20 червня 2007 року.

Згідно положень ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

За змістом положень ч.1 ст.24 Кодексу про шлюб та сім'ю України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Судом встановлено, що з 29 липня 2001 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

30 квітня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 укладено Договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_1 відчужила належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 (а.с.109)

У п.2 Договору зазначено, що ця квартира належить «Продавцю» на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Ватутінської районної держадміністрації м. Києва 14.03.2001 р., згідно з розпорядженням №617 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 25.04.2001 р. у реєстровій книзі за реєстровим №6515.

06 жовтня 2004 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_1 укладено Договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_1 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1. (а.с.13)

25 квітня 2014 року Деснянським районним судом міста Києва ухвалене рішення про задоволення позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено у частині першій статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої ст.717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За нормою частини першої ст.722 Цивільного кодексу України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.

14 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено Договір дарування квартири, за умовами договору Дарувальник (ОСОБА_1.) передала Обдарованій (ОСОБА_3.) безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_1, а Обдарована прийняла цю квартиру у власність, цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., зареєстрований в реєстрі за №831. (а.с.113-114)

За умовами п.13 Договору дарування, сторони за цим договором стверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину та укладається на вигідних для них умовах не під впливом помилки, обману або насильства, і не є результатом впливу тяжких для дарувальника обставин. На момент укладання цього Договору відсутні будь-які обмеження щодо обсягу їх цивільної дієздатності, сторони не страждають на психічний розлад, який може вплинути на їх дієздатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

Сторони розуміють, що за своєю правовою природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від Обдарованої вчинення на свою користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, 14 травня 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1, на підставі Договору дарування квартири від 14 травня 2015 року. (а.с.14)

25 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено Договір купівлі-продажу квартири, за умовами договору ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_1, цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Львошкіною С.А., за реєстрований в реєстрі за №338. (а.с.81)

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Згідно положень ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Загальними вимогами чинності правочину є такі: зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вичинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; не може суперечити правам та інтересам осіб. Правочин може визнаватись недійсним за наявності дефектів у будь- якому елементі правочину.

Виходячи з предмету спору, позивачем заявлено одночасно вимоги про визнання недійсними Договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 14 травня 2015 року №831, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Кристиною Володимирівною, та Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 лютого 2016 року №338, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Льовушкіною Світланою Андріївною, посилаючись, як на правову підставу для визнання недійсним правочинів, на положення ст.ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статі 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Як роз'яснено у п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними» , для визнання правочинну фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно положень ст. 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Таким чином, право власності на майно, яке має власник, може бути придбане іншою особою на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та/або іншого договору про відчуження майна.

Верховним Судом України винесено постанову від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, предметом якої був спір про визнання договору недійсним, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на квартиру, де роз'яснено, що правочин не може бути визнаний фіктивним, якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалась досягти результату.

Так, згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналізуючи зміст оспорюваного договору дарування квартири від 14 травня 2015 року, обсяг та зміст прав і обов'язків сторін, які передбачені зазначеним договором, суд вважає, що правова природа договору та визначені в договорі істотні умови договору не суперечать вимогам цивільного законодавства, які регламентують порядок укладення даного виду договору, в даному випадку обдарований, тобто відповідач ОСОБА_3 набула права власності на дарунок, тобто квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується реєстрацію права власності за даною особою на зазначений об'єкт нерухомого майна, який на момент укладення договору дарування під забороною не перебував, ці обставини підтверджується відомостями зазначеними в тексті договору дарування та письмовими поясненнями приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мельник К.В., яка посвідчувала спірний договір дарування.

Виходячи зі змісту ст. 59 Цивільного процесуального кодексу України, згідно якої обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, а враховуючи положення ст. 218 Цивільного кодексу України, заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях осіб.

Відповідно до ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зважаючи на викладене, з урахуванням положень ст.60 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним Договору дарування квартири від 14 травня 2015 року щодо відчуження квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Кристиною Володимирівною, з підстав, передбачених ст. 234 Цивільного кодексу України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які мали довести умисел сторін правочину на укладання даного виду правочину, процесуальним правом надати докази на доведення заявлених позовних вимог позивач не скористався, обґрунтовував свою правову позицію посилаючись на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, зважаючи на те, що відчужений відповідачем ОСОБА_1 об'єкт нерухомого майна придбаний під час перебування в шлюбі з позивачем.

При вирішення даного спору, суд враховує правову позицію, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16, де встановлено наступне.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору, яка полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватись від укладення договорів) і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості. ( ст. 3 Цивільного кодексу України)

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Виходячи зі змісту Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, сторонами оспорюваного договору, проведено повний розрахунок за придбане майно, що є істотною умовою договору такого виду, право власності на об'єкт нерухомого майна за договором зареєстровано за ОСОБА_4, що підтверджується наявними у справі доказами, ці обставини не спростовані сторонами спору під час розгляду справи.

Відповідно до правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-95цс13, за загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Виходячи з предмету спору та субєктивного складу сторін, оцінивши наведені позивачем підстави щодо недійсності договору купівлі-продажу квартири від 25 лютого 2016 року, суд приходить до висновку, що в розрізі даного спору позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки на даний час власником спірного майна - квартири АДРЕСА_1, є відповідач ОСОБА_4, добросовісне набуття в розумінні статті 388 Цивільного кодексу України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з такими порушеннями, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, тому не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, тому позовні вимоги в цій частині є неправомірними та не підлягають задоволенню.

За змістом положень ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Разом з тим, однією з засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно положень ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсними договорів дарування та купівлі продажу об'єкту нерухомого майна є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст.88 Цивільного процесуального кодексу України суд не розглядає питання про розподіл судових витрат, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Враховуючи наведене та керуючись ст.13, 22 Кодексу про шлюб та сімю України, ст.ст. 15, 16, 203, 204, 215, 216, 234, 328, 330, 334, 627, 628, 638, 655, 717, 722 Цивільного кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними», ст.ст. 1, 4, 10, 11, 58, 59, 60, 61, 88, 208, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

в и р і ш и в:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельник Кристина Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Льовушкіна Світлана Андріївна про визнання недійсними договорів дарування та купівлі продажу об'єкту нерухомого майна.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду міста Києва, яка подається через Дніпровський районний суд міста Києва, протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення суду, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду.

С у д д я