АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/15179/15-цГоловуючий у 1-й інстанції Дзюбановський Ю.І.

Провадження № 22-ц/789/1124/16 Доповідач - Бершадська Г.В.

Категорія - 27

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 листопада 2016 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Бершадської Г.В.

суддів - Гірський Б. О., Ткач О. І.,

при секретарі - Бріль В.Л.

з участю сторін - та їх представників

розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 липня 2016 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором від 28 березня 2007 року,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося в суд з вказаним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 як позичальник неналежним чином виконувала кредитні зобов'язання в частині сплати кредитних платежів, в зв'язку з чим допустила заборгованість, а тому, враховуючи те, що остання є іпотекодавцем за договором іпотеки, який був укладений в належне забезпечення виконання кредитного договору, ПАТ “Дельта Банк” має право задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна.

ОСОБА_1 подала зустрічний позов до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та зареєстрованого в реєстрі за №1306, 1307 в частині відступлення ПАТ «Сведбанк» на користь ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги за кредитним договором №1901/0307/71-106 від 28.03.2007р., а також за іпотечним договором від 28.03.2007р. стосовно неї.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 22 липня 2016 року в задоволенні позовів ПАТ “Дельта Банк” та ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ПАТ “Дельта Банк” звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить його змінити в частині відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки і постановити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Апелянт зазначив, що місцевий суд невірно застосував ЗУ “Про іпотеку”, яким передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки у разі наявності відповідного застереження в іпотечному договорі.

З апеляційною скаргою на зазначене рішення звернулась і ОСОБА_1, в якій просить рішення суду в частині відмови у задоволенні її позову скасувати та прийняти нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, визнавши недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року в частині відступлення ПАТ «Сведбанк» на користь ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги за кредитним договором №1901/0307/71-106 та іпотечним договором від 28 березня 2007 року. Вважає, що оскаржуваний нею договір за своєю правовою природою є договором факторингу і жодна із сторін договору не мала дозволів Нацкомфінпослуг на укладення договорів факторингу по відношенню до боргів фізичних осіб, оскільки розпорядженням №231 “Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг” від 3 квітня 2009 року, яке діяло в момент укладення спірного договору, до фінансової послуги факторингу віднесено набуття відступленого права вимоги лише до боржників, які є суб’єктами господарювання.

Представник ПАТ “Дельта Банк” апеляційну скаргу підтримала та зіслалась на обставини, викладені в ній. Апеляційної скарги ОСОБА_1 не визнала, вважає, що оскаржуваний договір не є договором факторингу, а договором купівлі-продажу прав вимоги, укладення якого не потребує окремого ліцензування. Банк до державного реєстратора із заявою про проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки не звертався, тому що не зміг вручити ОСОБА_1 письмову вимогу про усунення порушення відповідно до ст. 35 ЗУ “Про іпотеку” (вимога повернулась за закінченням терміну зберігання).

Представник ОСОБА_1 апеляційну скаргу ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі, апеляційну скаргу ПАТ “Дельта Банк” не визнав та пояснив, що договір відступлення права вимоги стосовно боржника ОСОБА_1 є недійсним, оскільки банк не мав права на здійснення факторингу по відношенню до боржників - фізичних осіб. На його думку, обраний позивачем спосіб захисту є позасудовим, оскільки відповідне застереження в іпотечному договорі є підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно у Державного реєстратора.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення, заслухавши сторони, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог двох сторін, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги та визнання за ПАТ “Дельта Банк” права власності на предмет іпотеки — земельні ділянки.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду.

Місцевим судом встановлено, що 28 березня 2007 року між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №1901/0307/71-016, згідно якого Банк надав позичальнику кредит 35 000 доларів США на строк з 28.03.2007р. по 28.03.2027р., а позичальник зобов'язався повернути його, сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 13% річних та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбаченні цим договором.

Кредитні кошти за вказаним договором призначенні для придбання ОСОБА_3 домоволодіння та земельної ділянки площею 0,26 га, що знаходиться в с.Романівка, вул.Т.Шевченка,16, Тернопільського району.

В той же день між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір для забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором. Згідно договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку земельні ділянки загально площею 0,26 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських спору і 0,01 га - для ведення особистого підсобного господарства, що с. Романівка Романівської сільської ради, Тернопільського району, право власності на які виникне в майбутньому і належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу ОСОБА_4 від 28.03.2007р. по реєстру №2274, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 28.03.2007р. за №1994081.

АКБ “ТАС-Комерцбанк” свої зобов’язання за кредитним договором виконав в повному розмірі.

25 травня 2012 року між ПАТ “Сведбанк”, яке є правонаступником по всіх правах та зобов'язаннях АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та ПАТ “Дельта Банк” був укладений Договір купівлі-продажу прав вимоги. Згідно додатку №1 до вказаного договору у перелік прав вимоги за кредитами увійшов кредитний договір ОСОБА_1, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення (а.с. 40 т.І).

08 червня 2012 року за №250512/1301/1 на адресу ОСОБА_1 було скероване повідомлення про відступлення права вимоги, в якому її повідомлено про те, що ПАТ “Дельта Банк” є новим кредитором.

Станом на 28.07.2015р. заборгованість ОСОБА_1 за вказаним договором становить 18 387,61 доларів США, що в еквівалентні 405 672,56 грн. (тіло кредиту 16 134,87 доларів США - 355 971,99 грн., відсотки 2252,74 доларів США - 49 700,58 грн.). З них прострочена заборгованість по кредитному договорі 2097,58 доларів - 46 277,39 грн (а.с. 26).

ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу права вимоги з тих підстав, що ПАТ “Дельта Банк” не мало права на здійснення факторингу по відношенню до боржників — фізичних осіб. При цьому позивач посилалась на Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 3 квітня 2009 року “Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг”, згідно якого фінансова послуга з факторингу полягає у здійсненні відступного права грошової вимоги лише до боржників, які є суб’єктами господарювання.

Колегія погоджується з висновком суду про те, що банк правомірно, у встановленому законодавством порядку, набув право грошової вимоги за кредитним договором до ОСОБА_1 та, що у сторін договору купівлі-продажу права вимоги був достатній обсяг цивільної правоздатності, виходячи з наступного.

Так, ч. 5 ст. 5 ЗУ “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” встановлена спеціальна норма, що регулює виключно порядок надання послуг з факторингу. Вказаною нормою законодавець закріпив, що фінансові установи мають право надавати фінансові установи з факторингу з урахуванням вимог цивільного Кодексу та цього Закону.

Згідно ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб”єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. При цьому положення глави 73 ЦК України та безпосередньо визначення операції факторингу, наведеного в ч. 1 ст. 1077 ЦК України передбачають, що клієнт відступає або зобов”язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)

Ні Цивільний кодекс України, який є чинним з 1 січня 2004 року, ні ЗУ “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Іншими словами, законодавець не виключає безпосередньо фізичних осіб з переліку осіб, що беруть участь у фінансовій операції факторингу.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та глава 73 ЦК Україн є правовими актами вищої юридичної сили по відношенню до вищевказаного Розпорядження.

Крім цього, розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №352 від 6 лютого 2014 року, пункт 1 Розпорядження цієї ж комісії №231 від 3 квітня 2009 року “Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг”, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 виключено.

Обґрунтованим є висновок суду і про відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки — земельні ділянки, шляхом визнання за ПАТ “Дельта Банк” права власності на них.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Згідно п.п. 11,12 іпотечного договору, укладеного Банком з ОСОБА_1, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання повністю або частково.

За вибором іпотекодержателя застосовується один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя за рішенням суду (п.12.1); у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса (п.12.2) та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в п.п. 12.3.1 та 12.3.2. Підпунктом 12.3.1 передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому ст. 37 ЗУ “Про іпотеку”, відповідно до якої у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в підпункті 12.3.1 договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Враховуючи вимоги ЗУ “Про іпотеку” та умови іпотечного договору, місцевий суд підставно прийшов до висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за Банком права власності на земельні ділянки вирішується у позасудовий спосіб згідно із застереженням, що міститься в іпотечному договорі.

Такі правові висновки викладає Верховний Суд України у справах №6-1219цс16 від 14 вересня 2016 року, №6-1851цс15 від 30 березня 2016 року, №6-1243цс16 від 28 вересня 2016 року, №6-504цс16 від 12 жовтня 2016 року, які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковими для застосування.

Крім цього, Банком не доведено, що державним реєстратором відмовлено у реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Згідно ст. 124 Конституції України, в редакції чинній на 30 вересня 2016 року, юрисдикція судів поширюється лише на юридичні спори.

Таким чином, рішення суду є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування з мотивів, наведених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 304, 307, 308, 315, 319 ЦПК України,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 22 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області ОСОБА_5