ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2016 року Справа № 910/5927/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Катеринчук Л.Й. (головуючого),

Білошкап О.В.,

Ткаченко Н.Г.

розглянувши касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк"

на постанову та рішення Київського апеляційного господарського суду від 05.04.2016 року Господарського суду міста Києва від 09.02.2016 року

у справі Господарського суду№ 910/5927/15-г міста Києва

за позовомПАТ "Укрсоцбанк"

до1. ТОВ "Енерготехпром"; 2. ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"

провизнання недійсним договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року

у судовому засіданні взяли участь представники :

ПАТ "Укрсоцбанк": Довбиш С.П. (довіреність від 15.12.2014 року),

ТОВ "Енерготехпром":Смиковський В.П. (довіреність №3 від 11.01.2016 року),

ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс":Харабет О.І. (довіреність №10/16 від 06.05.2016 року).

В С Т А Н О В И В :

12.03.2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Енерготехпром" (далі - відповідача-1) та ПрАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" (далі - відповідача-2) про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року, укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2, у зв'язку з відсутністю у відповідача-2, як страхової компанії, необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення спірного правочину, що не узгоджується з вимогами частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та є підставою для визнання спірного договору недійсним в порядку статті 215 цього Кодексу; витрати позивача зі сплати судового збору на суму 1 218 грн. покласти на відповідачів (том 1, а.с. 8 - 74).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2015 року порушено провадження у справі та прийнято позовну заяву до розгляду, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі - третя особа), як боржника за спірним договором відступлення права вимоги (том 1, а.с. 1 - 2).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.05.2015 року, залишеним без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 року, у задоволенні позову відмовлено (том 1, а.с. 282 - 287, том 2, а.с. 96 - 102).

Постановою Вищого господарського суду України від 08.12.2015 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору скасовано, справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду, оскільки розглядаючи позовні вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, суди не дослідили обставин виконання відповідачем-2 своїх зобов'язань щодо проведення розрахунку з відповідачем-1 в порядку та у строки, визначені додатковою угодою до спірного договору, не з'ясували, чи настали обставини, з якими пов'язується момент укладення оспорюваного правочину, та чи фактично перейшло до нового кредитора (відповідача-2) право вимоги первісного кредитора (відповідача-1) до боржника (третьої особи), з огляду на що дійшли передчасного висновку про відмову в позові у зв'язку з недоведенням позивачем обставин порушення сторонами договору відступлення права вимоги положень частини 2 статті 203 ЦК України як підстави для визнання його недійсним відповідно до статті 215 ЦК України (том 2, а.с. 160 - 166).

Під час нового розгляду справи 13.01.2016 року до місцевого господарського суду надійшло клопотання представника відповідача-2 про долучення до матеріалів справи належно засвідчених копій платіжних документів про здійснення ним оплати на користь відповідача-1 за спірним договором про відступлення права вимоги (том 3, а.с. 9 - 16).

26.01.2016 року до місцевого господарського суду звернулися відповідачі 1, 2 з поясненнями у справі, до яких долучили належно засвідчені копії складених ними акта приймання-передачі документації від 11.08.2014 року та акта відступлення права вимоги від 11.08.2014 року (том 3, а.с. 41 - 48).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.02.2016 року (суддя Турчин С.О.) у задоволенні позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року відмолено з огляду на недоведення позивачем належними та достатніми доказами наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним (том 3, а.с. 68 - 76).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 09.02.2016 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, мотивуючи неповнотою з'ясування місцевим господарським судом обставин справи та неправильним застосуванням до спірних правовідносин положень чинного законодавства, що визначають правосуб'єктність страховиків щодо укладення цивільно-правових договорів, зокрема, договорів про відступлення права вимоги.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.04.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Сітайло Л.Г., суддів: Пашкіної С.А., Баранця О.М.) апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2016 року у даній справі - без змін з тих же підстав (том 3, а.с. 103 - 110).

Не погоджуючись з прийнятими у справі рішеннями про відмову в позові, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду від 05.04.2016 року та рішення суду першої інстанції від 09.02.2016 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи порушенням судами попередніх інстанцій положень статей 6, 91, 627 ЦК України, статей 6, 43, 207, 208, 353 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 4 Закону України "Про господарські товариства", статей 2, 31 Закону України "Про страхування", статей 38, 47, 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Позивач зазначив про неповноту дослідження судами обставин справи на предмет додержання сторонами спірного договору (відповідачем-1, як первісним кредитором, та відповідачем-2, як новим кредитором) вимог частини 2 статті 203 ЦК України щодо наявності в особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності з посиланням на обставини здійснення відповідачем-2 підприємницької діяльності, як страховою компанією зі спеціальною правосуб'єктністю та обмеженим колом видів діяльності на ринку фінансових послуг, до яких не віднесено укладення договорів відступлення права вимоги з іншими суб'єктами господарювання. Також, скаржник доводить помилковість висновків судів про те, що оспорюваний правочин не порушує прав позивача, який не є його стороною, та зазначає, що внаслідок укладення спірного договору цесії відповідач-2 набув права вимоги заборгованості неплатоспроможного боржника-третьої особи, що в подальшому, після затвердження реєстру вимог кредиторів ухвалою попереднього судового засідання від 18.12.2014 року у справі про банкрутство №904/5722/14, надало можливість створити підконтрольний боржнику комітет кредиторів, що порушує права позивача як заставного кредитора боржника.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 05.04.2016 року та рішення суду першої інстанції від 09.02.2016 року на предмет повноти встановлених обставин справи та правильності їх юридичної оцінки, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, вислухавши представників позивача - Довбиш С.П., відповідача-1 - Смиковського В.П. та відповідача-2 - Харабет О.І., дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Положеннями статей 202, 203 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтями 626, 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частинами 1, 3 статті 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Отже, цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Тому сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність, зокрема, суб'єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними, про що роз'яснено пунктом 3.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 року.

Статтею 6 ГК України визначено, як загальний принцип господарювання, свободу підприємницької діяльності у межах, визначених законом, що полягає у праві підприємця без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом (стаття 43 цього Кодексу).

Відповідно до частини 1 статті 353 ГК України, суб'єкти господарювання-страховики здійснюють страхову діяльність за умови одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

Згідно з частиною 14 статті 2 Закону України "Про страхування", предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своєю правовою природою договір про відступлення права вимоги опосередковує перехід прав вимоги від первісного кредитора до нового кредитора, його укладення не має ознак діяльності на ринку фінансових послуг, обмеження щодо здійснення якої визначено статтею 2 Закону України "Про страхування", та не містить ознак кредитної діяльності, заборону щодо ведення якої страховиками встановлено статтею 31 цього Закону. Відтак, договір відступлення права вимоги не містить жодних обмежень щодо його суб'єктного складу та може бути укладений між будь-якими фізичними та юридичними особами, які мають відповідний обсяг цивільної правоздатності, в тому числі й страховиками.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Положеннями частини 1 статті 33 та частини 2 статті 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 21.07.2014 року між відповідачем-1, як кредитором, та відповідачем-2, як новим кредитором, укладено договір відступлення права вимоги №2107, за умовами якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника (третя особа у даній справі), а новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти в сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9. цього договору до 15.08.2014року, та набути означене право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення; загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається за цим договором, становить 422 043, 10 грн. (пункти 2.1., 2.2. договору) (том 1, а.с. 183 - 186).

Судами встановлено, що статтею 1 спірного договору сторони визначили договір оренди як Договір оренди нежитлового приміщення №4-78у від 15.05.2010 року, укладений між первісним кредитором (орендодавець за договором оренди нежитлового приміщення) та боржником (орендар за договором оренди нежитлового приміщення), згідно якого орендодавець (відповідач-1) зобов'язався передати орендарю (третій особі) в тимчасове платне користування без права передачі в суборенду нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, провулок Рильського, 6, розташоване на четвертому поверсі будівлі, загальною площею 37,5 кв.м., а орендар зобов'язався прийняти та щомісячно сплачувати орендну плату згідно з виставленими рахунками та актами про надання послуг з оренди приміщення (том 1, а.с. 187 - 191).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, пунктами 3.2., 3.3. оспрюваного договору відступлення права вимоги сторони погодили, що право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення вважається відступленим кредитором новому кредитору в момент здійснення новим кредитором повної оплати ціни договору, визначеної пунктом 3.9. цього договору (яка визначається окремо), а саме - в момент отримання кредитором від нового кредитора коштів в сумі ціни договору; в момент набуття новим кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт відступлення права вимоги (додаток 2), після чого кредитор передає новому кредитору документацію в повному обсязі за актом приймання-передачі документації (додаток 1) (том 1, а.с. 183 - зворот).

Суди встановили, що пунктом 5.1. договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року відповідачі узгодили, що новий кредитор (страхова компанія) гарантує, що він є юридичною особою, яка належним чином створена та існує за законодавством України і має необхідну правоздатність для укладення та виконання положень цього договору; має право укладати цей договір і виконувати свої зобов'язання за ним та має усі необхідні для цього повноваження від співвласників (учасників, акціонерів), у разі необхідності їх надання, будь-яких інших третіх осіб та відсутні будь-які інші законодавчі, договірні обставини, що обмежують його право укласти і виконати цей договір; він ознайомлений зі всіма пунктами цього договору, повністю з ними згоден та підтверджує те, що вони відповідають його волевиявленню.

Матеріалами справи підтверджуються та судами встановлено обставини укладення 21.07.2014 року відповідачем-1 та відповідачем-2 додаткової угоди №1 до договору відступлення права вимоги №2107 від 21.07.2014 року, пунктами 1.1. - 1.3. якої сторони визначили умови основного договору щодо сплати ціни та домовились про те, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 422 043, 10 грн. без ПДВ (пункт 3.9. договору); в якості сплати ціни договору новий кредитор зобов'язаний в термін до 15.08.2014 року включно перерахувати на поточний рахунок кредитора №26009019409168 в Регіональному відділенні АКБ "Індустріалбанк", у м. Київ, МФО 313849, грошові кошти в розмірі 422 043, 10 грн. без ПДВ; при цьому, сторони погодили, що оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на зазначений банківський рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора на суму 422 043, 10 грн. без ПДВ (том 1, а.с. 186).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами при новому розгляді справи, на виконання умов оспорюваного договору відступлення права вимоги та додаткової угоди до нього, відповідач-2 перерахував відповідачу-1 грошові кошти на суму 422 043, 10 грн., що підтверджується платіжними документами, долученими до матеріалів справи; 11.08.2014 року між відповідачами 1, 2 підписано Акт приймання-передачі документації та Акт відступлення права вимоги, згідно з яким право вимоги за Договором оренди нежитлового приміщення №4-78у від 15.05.2010 року, укладеним між відповідачем-1 та боржником-третьою особою, перейшло від кредитора (відповідача-1) до нового кредитора (відповідача-2) згідно з умовами Договору №2107 від 21.07.2014 року (том 3, а.с. 10-14, 25-26, 43-44).

Судами встановлено, що в обґрунтування позовних вимог позивач, як заставний кредитор боржника-третьої особи, зазначив, що оспорюваний правочин укладено відповідачем-1 та відповідачем-2 з порушенням вимог чинного цивільного законодавства України щодо наявності у сторін договору необхідного обсягу цивільної дієздатності та положень законодавства України про страхування, яким визначено спеціальний статус суб'єктів страхової діяльності та обмежено види господарської діяльності, якими вони вправі займатися, та коло цивільно-правових договорів, які вправі укладати страховики.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що укладення відповідачем-1, як кредитором за зобов'язаннями третьої особи щодо сплати орендних платежів за договором оренди нежитлового приміщення №4-78у від 15.05.2010 року, та відповідачем-2, як суб'єктом страхової діяльності, оспорюваного договору відступлення права вимоги не суперечило вимогам цивільного законодавства, оскільки вчинення оскаржуваного договору цесії не було предметом безпосередньої фінансової діяльності відповідача-2 та не мало ознак кредитної діяльності, на зайняття якою страховиками встановлено заборону в силу закону, правовідносини сторін за спірним договором не є відносинами у сфері страхування, а цивільна правоздатність відповідача-1 не обмежувалася в судовому порядку, у зв'язку з чим він мав право на укладення будь-яких правочинів, які не суперечать чинному законодавству, в тому числі договору відступлення права вимоги.

При цьому, місцевий господарський суд відхилив доводи позивача про порушення його прав, як заставного кредитора боржника-третьої особи, оспорюваним правочином з посиланням на те, що укладення спірного договору відступлення права вимоги не мало наслідком збільшення загального розміру кредиторської заборгованості у справі про банкрутство третьої особи, а було спрямоване на заміну кредитора у зобов'язанні в порядку статті 512 ЦК України з переходом до нового кредитора (відповідача-2) прав та обов'язків за договором оренди нежитлового приміщення, укладеного з боржником, в обсязі та на умовах, що існували у первісного кредитора (відповідача-1) на момент їх відступлення.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в повному обсязі, погодився зі здійсненою судом першої інстанції оцінкою доказів у справі та не знайшов правових підстав для зміни чи скасування рішення від 09.02.2016 року.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що чинне законодавство України не містить обмежень щодо укладення страховими компаніями договорів відступлення права вимоги, у зв'язку з чим доводи позивача про порушення відповідачами 1, 2 при вчиненні оспорюваного правочину положень частини 2 статті 203 ЦК України та статей 2, 31 Закону України "Про страхування" є необґрунтованими.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій за змістом оскаржуваних судових рішень, вважає їх такими, що зроблені за умов повноти дослідження обставин справи при новому розгляді справи та виконання вказівок Вищого господарського суду України у Постанові від 08.12.2015 року у даній справі, а доводи скаржника про неналежну оцінку обставин справи на предмет відсутності у відповідача-1, як суб'єкта страхової діяльності, спеціальної правосуб'єктності на укладення договору відступлення права вимоги з посиланням на докази, прийняті до уваги та спростовані судами попередніх інстанцій, зводяться до намагання переконати касаційний суд здійснити переоцінку доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 1117 ГПК України, а отже, такі доводи є необґрунтованими.

З огляду на таке, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що постанова Київського апеляційного господарського суду від 05.04.2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2016 року у даній справі прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому правові підстави для їх зміни чи скасування відсутні.

На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.04.2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2016 року №910/5927/15-г залишити без змін.

Головуючий Л.Й. Катеринчук

Судді О.В. Білошкап

Н.Г. Ткаченко