УХВАЛА

іменем україни

2 листопада 2016 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_3, треті особи: комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_4, про визнання недійсними рішення селищної ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння за касаційними скаргами Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50- V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку, загальною площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 Київської області. На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано державний акт на право власності вказану на земельну ділянку. На підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2010 року ОСОБА_4 відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_3

Прокурор вказував, що рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року є незаконним, оскільки цим рішенням у приватну власність передано земельну ділянку за межами населеного пункту селища Гостомель, яка є землями лісогосподарського призначення.

Відповідно до проекту землеустрою, який затверджено оспорюваним рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, однак у період з 1 січня 2009 року по 1 січня 2011 року на території Гостомельської селищної ради згідно з державною статистичною звітністю за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалась.

За інформацією комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі - КП «Святошинське ЛПГ») та виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» на момент відведення спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 18 Київського лісництва.

Погодження на вилучення з постійного користування вказаної спірної ділянки КП «Святошинське ЛПГ» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

Отже, Гостомельською селищною радою Київської області прийнято рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_4 всупереч вимог закону, без дотримання процедури вилучення та зміни її цільового призначення.

З урахуванням зазначеного прокурор просив:

визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га;

визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_4 на вказану земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3;

витребувати із володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з зазначену земельну ділянку вартістю 36 671 грн 20 коп. та стягнути з відповідачів судові витрати.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 9 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2016 року, позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задоволено.

Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50- V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,1000 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3

Витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,1000 га вартістю 36 671 грн 20 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційних скаргах, посилаючись на порушення судами норм матеріального і неправильне застосування норм процесуального права: Гостомельська селищна рада Київської області та ОСОБА_3, в особі представника - ОСОБА_5, просять зазначені судові рішення скасувати та вирішити спір по суті.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням визначених законом повноважень передано ОСОБА_4 у власність спірну земельну ділянку державної власності лісогосподарського призначення, що знаходилась за межами населеного пункту селище Гостомель, без вилучення у постійного землекористувача та з незаконною зміною цільового призначення.

Оскільки спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника (держави) поза його волею шляхом перевищення повноважень органом місцевого самоврядування, вона підлягає витребуванню з приватної власності ОСОБА_3 та поверненню у власність держави на підставі ст. 388 ЦК України.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не пропущений строк позовної давності, оскільки прокуратурі Київської області стало відомо про допущені Гостомельською селищною радою Київської області порушення при винесенні оскаржуваного рішення від 11 березня 2010 року тільки після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року.

Погоджуючись з висновком суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що вимога прокурора обґрунтовувались порушенням права власності держави на землю з боку органу місцевого самоврядування, а тому на правовідносини, які виникли між сторонами у вересні 2010 року, позовна давність не поширюється (п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, в редакції чинній на час виникнення правовідносин).

З такими висновками апеляційного суду повністю погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 Київської області.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь.

На підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2010 року ОСОБА_4 відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_3

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 ч.2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. 46 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові від 1 липня 2015 року № 6-178цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Судом установлено, що прокуратурою пред'явлено позов в інтересах Кабінету Міністрів України, який є позивачем у даній справі.

Позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Незважаючи на викладене, суд фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення відповідачами земельного законодавства.

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи; роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках встановлених ЦПК України (ч. 4 ст. 10 ЦПК України).

Апеляційний суд наведене не врахував, не з'ясував з якого часу стало відомо про порушення оскаржуваним розпорядженням земельного законодавства саме державі в особі Кабінету Міністрів України, а не прокурору, та у випадку пропущення початку перебігу позовної давності - поважність причин такого пропуску.

Крім того, апеляційний суд вважав, що відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України на спірні правовідносини позовна давність не поширюється.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з пп. 2 п. 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України виключено.

Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із ч. ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Зазначену правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України наведене не врахував, не визначився з характером спірних правовідносин, не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та дійшов до передчасного висновку про те, що до спірних правовідносин позовна давність не застосовується.

Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позов прокурора в інтересах Кабінету Міністрів України, не звернув увагу на те, що відповідно до листа КП «Святошинське ЛПГ» від 21 листопада 2014 року та Указу в.о. Президента України від 1 травня 2014 року № 446/204 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» межі національного парку «Голосіївський» змінено шляхом розширення його території на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.

Також апеляційний суд не дав оцінку тому, чи розширення території парку передбачено за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», чи за рахунок земель держави в особі Кабінету Міністрів України; не перевірив, у чиєму розпорядженні перебувала спірна земельна ділянка до моменту передачі у приватну власність, чи КП «Святошинське ЛПГ» дійсно було постійним користувачем цієї земельної ділянки та чи передавалась вона державі в особі Кабінету Міністрів України.

Також апеляційний суд, вирішуючи спір, вважав рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2001 року незаконним, з огляду на те, що спірна земельна ділянка перебувала за межами селища Гостомель Київської області, отже, передача цієї земельної ділянки відбулась поза межами повноважень Гостомельської селищної ради.

Однак апеляційний суд не врахував, що відповідно до рішення виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 22 липня 1967 року № 566 в межі селища Гостомель село Мостище (територія сучасних вул. Київська і Щорса). Згідно рішення Київської обласної ради трудящих від 28 жовтня 1968 року № 791 «Про затвердження адміністративних меж міських (селищних) Рад депутатів трудящих Київської області» було затверджено адміністративні межі Ірпінського регіону разом з адміністративними межами селища Гостомель, який входив до складу м. Ірпінь. Вказані рішення не скасовані та є чинними.

Рішенням Гостомельської селищної ради від 21 вересня 2006 року № 159-08-V було затверджено проект генерального плану селища Гостомель, що розроблявся в складі Генерального плану Ірпінського регіону. Відповідно до затвердженої містобудівної документації та згідно викопіювання з бази даних державного земельного кадастру «ПК АС «ведення чергового кадастрового плану» селища Гостомель» території по вул. Київська та вул. Щорса (чумацький шлях) входять до складу території Гостомельської селищної ради і межують з селищем Коцюбинське.

Крім того, перебування спірної земельної ділянки в межах селища Гостомель підтверджується Перспективним планом формування територій громад Київської області затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1206-р від 18 листопада 2015 року.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України зазначене не врахував, не перевірив, чи знаходиться спірна земельна ділянка в межах населеного пункту селище Гостомель, у чиєму розпорядженні перебуває ця земельна ділянка, чи має право Кабінет Міністрів України розпоряджатися нею.

Отже, фактично апеляційний суд не з'ясував, чи порушені права держави в особі саме Кабінету Міністрів України оспореним рішенням органу місцевого самоврядування та видачею на його підставі державного акту на право власності на цю земельну ділянку, а також її подальшим відчуженням.

Також апеляційний суд не звернув увагу на те, що відведення спірної земельної ділянки у власність було погоджено усіма установами, отримання дозволу яких передбачено законом, проведеною державною експертизою не встановлено порушень законодавства при виготовленні такого проекту землеустрою.

Отже, висновки судів про те, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами селища Гостомель Київської області та відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, а, відтак, її передано у приватну власність з незаконною зміною цільового призначення, є передчасними.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

у х в а л и л а:

Касаційні скарги Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д.Д. Луспеник

Судді: Б.І. Гулько

В.І. Журавель

С.Ф. Хопта

С.П. Штелик