СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Ухвала
Іменем України
09.09.2009 Справа № 2-а-984/08/2702
Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Єланської О.Е.,
суддів Горошко Н.П. ,
Омельченка В. А.
секретар судового засідання Зелінська С.В.
за участю представників сторін:
позивач - ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомила;
представник відповідача - Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя у судове засідання не з'явився, проте до початку судового засідання надав суду клопотання про розгляд справи у його відсутність;
третя особа - Головне управління Державного казначейства України у м. Севастополі у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомив;
розглянувши апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя на постанову Гагарінського районного суду м. Севастополь (суддя Яковенко С.Ю.) від 15.01.09 року у справі № 2-а-984/08
за позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)
до Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя (проспект Жовтневої революції, 8, м.Севастополь, Автономна Республіка Крим, 99038)
третя особа: Головне управління Державного казначейства України у м.Севастополі (вул. Балаклавська, 9, м. Севастополь, Автономна Республіка Крим, 99011)
про стягнення одноразової допомоги.
ВСТАНОВИВ:
Постановою Гагарінського районного суду м. Севастополя від 15.01.2009 року (суддя Яковенко С.Ю.) у справі № 2-а-984/08 адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору про стягнення одноразової допомоги, було задоволено. Стягнено з Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя на користь ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу у сумі 2888 гривень.
Не погодившись з постановою суду, Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, прийняти нову, якою відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідач є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та керується положеннями Бюджетного Кодексу України. Бюджетні призначення встановлюються Законом України “Про Державний бюджет України” і відповідно до цього Закону були здійсненні виплати позивачу.
У судове засідання 09.09.2009 року ОСОБА_1 не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомила.
У судове засідання 09.09.2009 року представник Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя не з'явився, проте до початку судового засідання надав суду клопотання про розгляд справи у його відсутність.
У судове засідання 09.09.2009 року представник Головного управління Державного казначейства України у м. Севастополі не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомив.
Відповідно до пункту 4 статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України, неприбуття у судове засідання сторін, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Розглянувши справу в порядку статей 195, 196 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія встановила наступне.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 є ветераном війни та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни, що підтверджується копією відповідного посвідчення серії Б № 561201 від 28.05.2004 року (а.с. 2). Ці обставини відповідачем не спростовуються.
Таким чином, на ОСОБА_1 розповсюджуються пільги, встановлені Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року № 3551-II із змінами і доповненнями.
Матеріали справи свідчать про те, що позивач просить стягнути на його користь недоплачену щорічну разову грошову допомогу до 5 травня як інваліду війни відповідно до вимог статті 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального захисту” за 2008 рік в сумі 2888 грн.
Згідно до статті 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року № 3551 із змінами і доповненнями щорічно до 5 травня учасникам війни виплачується разова грошова допомога у розмірі 8-мі мінімальних пенсій за віком. Однак ця допомога ОСОБА_1 виплачувалася не в повному обсязі, а саме: за 2008 рік у розмірі 400,00грн.
Правовідносини сторін регулюються статтями 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 46, 56, 58, 64, 68, 75, 92, 95, 96, 152 Конституції України, Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 3551-ХІІ від 22.10.1993 року (зі змінами та доповненнями), в редакції, що діяла в спірний період, Законом України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 28.12.2007 року № 107-VI.
Пунктом 20 Розділу ІІ “Внесення змін до деяких законодавчих актів України” Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 28.12.2007 року № 107-VI внесені зміни до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, згідно яких частину п'яту статті 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” викладено в такій редакції “Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України”.
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року № 10-рп/2008 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 65 розділу I, пунктів 61, 62, 63, 66 розділу II, пункту 3 розділу III Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” і 101 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 67 розділу I, пунктів 1 - 4, 6 - 22, 24 - 100 розділу II Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення, зокрема, пункту 20 розділу II “Внесення змін до деяких законодавчих актів України” Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України”.
Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для ветеранів війни. Нормативні акти органів державної влади і органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 3551-ХІІ від 22.10.1993 року (зі змінами та доповненнями), є недійсними (частина третя статті 2 Закону).
Згідно правової позиції Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав питання щодо конституційності положень законів України про Державний бюджет України на відповідні роки, якими обмежуються пільги, компенсації і гарантії, передбачені чинним законодавством для окремих категорій громадян - таке обмеження є недопустимим. Право на соціальний захист громадян України встановлено статтею 46 Конституції України, згідно з якою пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключено законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини першої статті 17 Закону України “Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Розглядаючи борги у сенсі поняття “власності”, яке міститься у частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як “майнові права” і, таким чином, як власність.
Тому при розгляді справи “Кечко проти України” (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки та допомогу виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства.
Однак, якщо чинне правове положення передбачає певні соціальні виплати і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).
У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - Закону України, відповідно до якого встановлені соціальні виплати з бюджету і який є діючим, та Закону України “Про Державний бюджет” на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.
Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 “Бурдов проти Росії”).
У Конституції України Україну проголошено демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1), визнано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (стаття 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21).
Відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.
Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.
Тобто чинне правове положення передбачає соціальні виплати і якщо дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
Оскільки правові положення, які передбачають соціальні виплати, встановлені Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 3551-ХІІ від 22.10.1993 року, є чинними, тобто не скасовані, не змінені, і позивач є ветераном війни, тому має право на їх одержання, органи державної влади не можуть свідомо зменшувати ці виплати.
Право на отримання державної соціальної допомоги не залежить від розміру доходів отримувача чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер.
Отже, положення Законів України “Про Державний бюджет України” на відповідний рік, не можуть бути застосовані в частині розрахунку розміру допомоги ветеранам війни, оскільки вони суперечать вищезазначеним нормам Конституції України та міжнародному праву.
За таких підстав висновки суду першої інстанції відповідають як нормам національного законодавства, так і міжнародного - частині першій статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною законодавства України, і практиці Європейського Суду з прав людини, як джерелу права.
Таким чином, стаття 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 3551-ХІІ від 22.10.1993 року діє у редакції, згідно з якою інвалідам війни 2 групи виплачується грошова допомога в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.
Згідно з частиною першою статті 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV від 09.07.2003 року мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
Таким чином, на користь позивача підлягає стягненню щорічна разова грошова допомога до 5 травня як ветерану війни -інваліду війни 2 групи за 2008 рік в сумі 2888 грн. згідно наступного розрахунку: 411,00грн.*8-400,00= 2888 грн.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості.
Керуючись статтями 195, 196, ч. 1 п. 1 ст. 198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя на постанову Гагарінського районного суду м. Севастополь (суддя Яковенко С.Ю.) від 15.01.09 року у справі № 2-а-984/08, залишити без задоволення.
Постанову Гагарінського районного суду м. Севастополь (суддя Яковенко С.Ю.) від 15.01.09 року у справі № 2-а-984/08, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною п'ятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.
Повний текст судового рішення виготовлений 15 вересня 2009 р.
Головуючий суддя О.Е.Єланська
Судді Н.П.Горошко
В.А.Омельченко