ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

____________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2011 р. Справа № 2-а-3504/10/0270 м. Вінниця

Вінницький окружний адміністративний суд в складі

Головуючого судді Іващук Олени Іванівни,

суддів: Воробйової Інни Анатоліївни, Чернюк Алли Юріївни,

розглянувши у порядку письмового провадження матеріали адміністративної справи

за позовом: ОСОБА_1

до: 1) Міністерства фінансів України, 2) Державного казначейства України, 3) Державної судової адміністрації України, 4) Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області

про: стягнення заборгованості по заробітній платі, щомісячному грошовому утриманню працюючого судді, компенсації втрати частини заробітної плати і щомісячного грошового утримання працюючого судді в зв'язку з порушенням термінів їх виплати

ВСТАНОВИВ :

В провадженні Вінницького окружного адміністративного суду знаходиться адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до 1) Міністерства фінансів України, 2) Державного казначейства України, 3) Державної судової адміністрації України, 4) Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області про визнання протиправними дій та стягнення заборгованості по заробітній платі, щомісячному грошовому утриманню працюючих суддів, компенсації втрати частини заробітної плати і щомісячного грошового утримання працюючих суддів в зв'язку з порушенням термінів їх виплати.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 07.09.2010 року за вказаним позовом відкрито провадження у справі №2-а-3504/10/0270.

Відповідно до ухвали суду від 21.09.2010 року призначено судово-бухгалтерську експертизу та до отримання висновку експерта зупинено провадження у справі.

У зв'язку з тим, що обставини, які слугували підставою для зупинення провадження у справі, відпали, ухвалою суду від 04.01.2011 року провадження у справі було поновлено та призначено засідання з її розгляду.

Позовні вимоги позивача, який з 16.05.1983 року працює суддею, в тому числі з 21.06.1987 року суддею Крижопільського районного суду Вінницької області, мотивовані тим, що в порушення ст. 130 Конституції України відповідачами протиправно допущено заборгованість по заробітній платі та по щомісячному грошовому утриманню за період з 01.01.2006 року по день винесення рішення суду. Як зазначив позивач, посадовий оклад, починаючи з вказаного періоду неправомірно обраховувався виходячи із розміру мінімальної заробітної плати в сумі 332 грн., що встановлено Постановою КМУ України № 865 від 03.09.2005 року. Пункт 4-1 даної Постанови, яким передбачався розмір мінімальної заробітної плати для обчислення посадових окладів суддів, суперечить діючому законодавству, зокрема Конституції України та Закону України "Про судоустрій України", а тому був скасований постановою Печерського районного суду м. Києва від 19.03.2007 року, яка набрала законної сили.

У відповідності до заявлених позовних вимог позивач просить визнати протиправними дії суб’єктів владних повноважень – 1) Міністерства фінансів України, 2) Державного казначейства України, 3) Державної судової адміністрації України, 4) Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області щодо допущення заборгованості по заробітній платі, грошовому утриманню працюючого судді за період з 01.01.2006 року по день винесення рішення суду. Разом із тим, останній просить стягнути компенсацію втрати частини заробітної плати і щомісячного грошового утримання працюючих суддів в зв'язку з порушенням термінів їх виплати.

В судове засідання позивач не з’явився, проте в адміністративному позові просив розгляд справи провести без його участі.

Представник відповідача 1 - Міністерства фінансів України в судове засідання не з’явився, проте в наданих суду запереченнях (а.с.45-47) зазначив, що надбавки, доплати, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій, є додатковою заробітною платою і носять необов’язковий характер, оскільки встановлювати її розмір являється пріоритетом керівників установ у межах фонду заробітної плати, затвердженого для бюджетних установ у кошторисах на відповідний бюджетний період. Також відповідач повідомляє, що видатки, передбачені у Державному бюджеті України на 2006-2010 роки, на оплату праці суддів були фактично здійснені Державним казначейством України на 100% від плану. Крім того, відповідач зазначив, що з 01.01.2003 року головним розпорядником коштів, передбачених в Державному бюджеті України на утримання судів загальної юрисдикції, на оплату праці суддів судів загальної юрисдикції, є Державна судова адміністрація України, яка здійснює подальший розподіл вказаних коштів між розпорядниками нижчого рівня. За даних обставин відповідач в позові до Міністерства фінансів України просить відмовити та розглянути справу у відсутність уповноваженого представника.

Відповідач 2 - Державне казначейство України свого представника в судове засідання не направило, проте у справі містяться письмові заперечення з проханням розглянути справу без його участі та відмови позивачу у задоволенні позовних вимог (а.с.49-50). Із заперечень відповідача 2 слідує, що для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. В даному випадку, як зазначає Держказначейство України, функції головного розпорядника бюджетних коштів Державного бюджету України щодо матеріального забезпечення діяльності судів, фінансового забезпечення суддів виконує ДСА України. ДСА України є головним розпорядником цих коштів та здійснює їх розподіл самостійно. Державне казначейство України виконало у повному обсязі свої зобов'язання щодо відкриття асигнувань та їх спрямування ДСА України, як головному розпоряднику бюджетних коштів. Крім того, відповідач 2 наголосив на тому, що позивачем пропущений строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС України.

Представник Державної судової адміністрації України та Територіального управління державної судової адміністрації у Вінницькій області в судове засідання не з’явилась, проте надала суду заяву від 24.01.2011 року, в якій просила провести розгляд справи без її участі (вх.№1660). Також в матеріалах адміністративної справи містяться заперечення представника відповідачів 3 і 4 (а.с.24-25), в яких йдеться про те, що посадові оклади суддів можуть бути визначені лише виключно постановою Кабінету Міністрів України, а відтак у Державної судової адміністрації України та Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області відсутні правові підстави щодо донарахування позивачу заробітної плати та грошового утримання в зазначений період. Як стверджував представник відповідачів 3 і 4, асигнування для збільшення окладів не були передбачені в Державному бюджеті України на відповідні роки, а відтак не були передбачені і у кошторисах видатків відповідних бюджетних установ. Державна судова адміністрація є лише розпорядником бюджетних коштів і не впливає на склад доходів та видатків держбюджету, а відповідно на забезпечення виконання бюджетних програм, позбавлена можливості самостійно, в межах кошторисів, забезпечити фінансування суддів відповідно до заявлених позовних вимог за минулі бюджетні періоди. Крім того, представник відповідачів в письмових запереченнях послалася про пропущення позивачем шестимісячного строку звернення до суду.

Враховуючи викладене, представник відповідачів просила суд у задоволенні позовних вимог до Державної судової адміністрації України та Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області відмовити в повному обсязі.

Частиною 4 статті 122 КАС України передбачено, що особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Враховуючи те, що всі особи, які беруть участь у справі заявили клопотання про розгляд справи за їх відсутності, судом справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, надавши їм юридичну оцінку, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

ОСОБА_1 призначено на посаду судді з 1983 року, а з 1987 року він являється суддею Крижопільського районного суду Вінницької області, де він і працює по теперішній час.

Відповідно до рішення Кваліфікаційної комісії суддів Вінницької області від 16 березня 1995 року позивачеві присвоєно другий кваліфікаційний клас.

03.09.2005 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №865 "Про оплату праці суддів", якою було затверджено схеми посадових окладів керівників та суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих Спеціалізованих судів, апеляційних і місцевих судів згідно з додатку 1-6. Посадові оклади, передбачені цією Постановою встановлювались, виходячи із кількості розмірів мінімальної заробітної плати.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року №1310 було доповнено Постанову Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005.р пунктом 4-1 такого змісту: "Установити, що розміри посадових окладів передбачених цією постановою, встановлюються виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332 грн. і в подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати їх перерахунок не проводиться."

Однак, зазначений пункт 4-1 Постанови Кабінету Міністрів України №865 від 03.09.2005р. не відповідає вимогам Конституції України і діючим законодавчим актам, а саме: ч. 3 ст. 22 Конституції України, за якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод; ст. 14 Закону України "Про судоустрій України".

Так, відповідно до ст. 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів та діяльності суддів. У державному бюджеті для реалізації цього завдання окремо визначаються видатки на утримання судів та оплату праці суддів. Організаційне забезпечення судів загальної юрисдикції покладено на Державну Судову Адміністрацію України та її територіальні управління.

Статтею 14 Закону України "Про судоустрій України", який діяв на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що однією з гарантій самостійності судів і незалежності суддів є належне матеріальне та соціальне забезпечення судді.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України "Про статус суддів", гарантії незалежності суддів не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів і судів гарантується державою.

Статтею 123 Закону України "Про судоустрій України" визначено, що розмір заробітної плати (грошового забезпечення) судді повинен забезпечувати його фінансову незалежність, визначається відповідно до закону про статус суддів та інших нормативно-правових актів щодо умов оплати праці суддів і не може бути зменшений.

У відповідності до ст. 11 Закону України "Про статус суддів" та рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року по справі №1-1/2004 про офіційне тлумачення положень ч.1 та ч.2 ст. 126 Конституції України та ч.2 ст. 3 Закону України "Про статус суддів", гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального та соціального забезпечення, не можуть бути скасовані або занижені без відповідної компенсації. По своїй суті пільги, компенсації і гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів, або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається. Надання суддям таких пільг, компенсацій і гарантій не може ставитися у залежність від бюджетного фінансування.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 20.03.2002 року № 5-рп/2002 у справі № 1-15/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) зазначено, що положення ч.1 ст. 129, ч. 1 ст. 130 Конституції України у взаємозв'язку із положеннями ст. 11, 44 Закону України "Про статус суддів" створюють механізм захищеності судової влади, який Верховна Рада України повинна врахувати, приймаючи Державний бюджет України на відповідний фінансовий рік. Зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих нормативних актів) видатків Державного бюджету на фінансування судів і суддів не забезпечує повного і незалежного здійснення правосуддя, нормального функціонування судової системи, що може призвести до зниження довіри громадян до державної влади, загрожувати реалізації гарантованого Конституцією України права людини і громадянина на судовий захист.

Також, рішенням Конституційного Суду України від 24.06.1999 року № 6-рп/99 у справі про фінансування судів визначено, що видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом.

З викладеного випливає, що норми, які регулюють матеріальне і побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист, встановлені відповідно ст. ст. 44, 45 Закону України "Про статус суддів", не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації, а відтак, незаконною є заборона перерахунку посадових окладів у разі підвищення мінімальної заробітної плати, оскільки при введенні останньої в зв'язку із зростанням індексу споживчих цін погіршується рівень належного забезпечення суддів, що є неприйнятним в умовах функціонування правової держави.

Протиправність п. 4-1 Постанови КМУ №865 від 03.09.2005р. також підтверджується постановою Печерського районного суд м. Києва від 19.03.2007 року (справа № 2-а-84/7) за позовом ОСОБА_2 до держави Україна, Кабінету Міністрів України, Державного Казначейства України, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України № 1310 від 31.12.2005 року, стягнення заробітної плати та моральної шкоди. Цією постановою визнано протиправною та скасовано п. 4-1 Постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005 року "Про оплату праці суддів". Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29.10.2009 року вказана постанова та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 03.12.2007 року залишена без змін, та набрала законної сили.

Таким чином, рішеннями вказаних вище судів фактично відновлено визначений Постановою Кабінету Міністрів України №865 від 03.09.2005 року "Про оплату праці суддів" обсяг прав суддів на належну оплату праці.

Проте, судом встановлено, що, всупереч викладеному, нарахування посадового окладу позивачу проводилось виходячи із розміру 332 грн., хоча розмір мінімальної заробітної плати за 2006-2010 роки постійно змінювався.

Так, законами України "Про державний бюджет" на 2006р. 2007р., 2008р., 2009 р., 2010 р. встановлені наступні розміри мінімальної заробітної плати: у 2006 році (з 01.01.- 350 грн., з 01.07. –375 грн., з 01.12. –400 грн.); у 2007 році (з 01.07.- 420 грн., з 01.12. –450 грн.); у 2008 році (з 01.01.- 515 грн., з 01.07. –525 грн.); у 2009 році (з 01.04.- 625 грн., з 01.07.- 630 грн., з 01.10.-650 грн., з 01.11.- 744 грн.), у 2010 році (з 01.01. - 869 грн., з 01.04. - 884 грн., з 01.07.- 888 грн., з 01.10. – 907 грн., з 01.12. – 922 грн.).

Крім того, статтею 34 Закону України "Про оплату праці" передбачена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати. Відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 року № 1427, компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи починаючи з 01.01.1998 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" встановлено, що починаючи з березня 2003 року індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, державної допомоги та компенсаційних виплат, крім тих, які зазначені у пункті 3 цього Порядку), щомісячне довічне грошове утримання, що виплачується замість пенсії; оплата праці найманих працівників підприємств, установ, організацій у грошовому виразі, яка включає оплату праці за виконану роботу згідно з тарифними ставками (окладами) і відрядними розцінками, доплати, надбавки, премії, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, а також інші компенсаційні виплати, що мають постійний характер.

Таким чином, за втрату частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати позивач має право на компенсацію та індексацію.

Також, судом встановлено, що позивач одержує щомісячне грошове утримання працюючого судді, яке передбачене статтею 44 Закону України "Про статус суддів".

Оскільки щомісячне грошове утримання працюючим суддям нараховується із сум щомісячної заробітної плати, яка з 01.01.2006 р. по даний час не відповідала вимогам Постанови КМ України № 865 від 03.09.2005 р., то і по щомісячному грошовому утриманню позивача допущена заборгованість.

На підставі доводів, викладених в письмових запереченнях на позовну заяву, судом з'ясовано, що ДСА України та ТУ ДСА у Вінницькій області не заперечують, що відповідні перерахунки розміру заробітної плати, з урахуванням вказаних розмірів мінімальної заробітної плати, не проводились.

Відповідно до ч. 3 ст. 72 КАС України, згідно з якою обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Враховуючи вказане, суд вважає, що вимоги позивача щодо стягнення недоплаченої йому заробітної плати є правомірними.

Крім того, в період неповної виплати заробітної плати відбулося значне подорожчання споживчих товарів та послуг, що призвело до втрати купівельної спроможності позивачів.

Відповідно ж до ст. 34 Закону України "Про оплату праці", компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Згідно до ст.1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у в'язку з порушенням строків їх виплати", підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Отже, позивач має право на компенсацію втрати частини доходів за несвоєчасну виплату заробітної плати.

Як вбачається з висновку економічної судово-бухгалтерської експертизи №1757 від 16 грудня 2010 року загальна сума заборгованості перед відповідачем за період з 01.01.2006 по 16.12.2010 року становить – 357179,6 гривень: 143668,25 гривень – по заробітній платі; 158600,27 грн. – по щомісячному грошовому утриманню; 26279,14 грн. - компенсація за невиплату заробітної плати та 28631,94 грн. - компенсація за невиплату щомісячного грошового утримання (а.с.83-88).

Станом на день розгляду справи в суді відповідачами не надано ані доказів виплати позивачу заявленої до стягнення суми заборгованості, ані доказів на спростування наявності у позивача права на отримання недоплаченої йому заробітної плати та щомісячного грошового утримання працюючим суддям у заявленому розмірі.

Так як інших розрахунків суми заборгованості заявленої в позові позивачем не надано, а відповідачами, в свою чергу, вищевказані розрахунки не спростовані, суд приймає їх як належні докази по справі.

Враховуючи викладене та зважаючи, що наведені у висновку розрахунки є обґрунтованими, а відображені у них суми заборгованості підтверджуються наявними в матеріалах справи документами, на підставі яких проводилось нарахування та виплата позивачу заробітної плати та грошового утримання, позовні вимоги щодо стягнення недоплаченої заробітної плати, щомісячного грошового утримання працюючих суддів та компенсації за їх несвоєчасну виплату слід задовольнити.

Разом із тим, слід зазначити, що вказана вище заборгованість підлягає сплаті за період з 01.01.2006 року по день винесення висновку експертизи – 16.12.2010 року, а не по день винесення рішення суду, як того просив позивач в позові, оскільки у суду наявні розрахунки лише за вказаний період.

Щодо вирішення позовних вимог про визнання протиправними дій відповідачів щодо допущення утворення заборгованості перед позивачем, суд виходив із наступного.

Згідно ст. 126 Закону України "Про судоустрій України", Державна судова адміністрація України здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів.

Відповідно до ч. 2 п. 1 до Указу Президента України "Про Положення про Державну судову адміністрацію України" від 3 березня 2003 року на Державну судову адміністрацію України покладено обов’язок щодо організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи, а ч. 4 п. 3 передбачає, що основним завданням ДСА України є здійснення матеріального і соціального забезпечення суддів та працівників судів.

Крім того, п. 4 Положення встановлено, що ДСА України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: готує матеріали для формування пропозицій до державного бюджету судів та здійснює заходи щодо їх фінансування; виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів, передбачених на фінансове забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування, інших органів і установ судової системи та ДСА України; здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів.

Оскільки саме Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів передбачених в Державному бюджеті на утримання суддів, саме остання несе відповідальність за фінансове забезпечення кожного суду.

Як зазначалось вище, постановою Печерського районного суд м. Києва від 19.03.2007 року у справі № 2-а-84/7 за позовом ОСОБА_2 до держави Україна, Кабінету Міністрів України, Державного Казначейства України, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності та окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України № 1310 від 31.12.2005 року, стягнення заробітної плати та моральної шкоди, яка набрала законної сили 03.12.2007 року позовні вимоги задоволено: визнано протиправною та скасовано п. 4-1 Постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005 року "Про оплату праці суддів". Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.12.2007 року вказану постанову залишено без змін.

Відповідно ж до ст. 255 КАС України, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

З огляду на вказане Державна судова адміністрація України, як суб’єкт владних повноважень, після набрання законної сили постановою Печерського районного суд м. Києва від 19.03.2007 року у справі № 2-а-84/7, якою скасовано п. 4-1 Постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005 року "Про оплату праці суддів", зобов’язана була в межах наданих повноважень вжити заходів, спрямованих на виконання цього рішення. Зокрема, бюджетні запити розпорядника бюджетних коштів мали формуватися Державною судовою адміністрацією України з огляду на скасування п. 4-1 Постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005 року "Про оплату праці суддів".

Проте, як свідчать матеріали справи, після 03.12.2007 року матеріальне забезпечення позивача та виділення відповідних коштів з державного бюджету, як і до набрання постановою Печерського районного суд м. Києва від 19.03.2007 року законної сили, проводилось виходячи із розміру мінімальної заробітної плати 332 грн., а відповідачем 3 не вчинено жодних дій, спрямованих на забезпечення умов для реалізації позивачем свого права на належне грошове утримання.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оцінивши надані сторонами докази та матеріали справи у їх сукупності, суд дійшов висновку, що викладені вище критерії Державною судовою адміністрацією України не дотримані, доказів які б спростовували вищевикладене не надано.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що оскільки вказані діяння не є формою активної свідомої протиправної поведінки, а їх зміст зводиться до невчинення Державною судовою адміністрацією України конкретних дій, які вона повинна була і могла вчинити в даних умовах, такі діяння містять ознаки бездіяльності, яка власне і має бути визнана протиправною.

Згідно ч. 2 ст. 11 КАС України, суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін, про захист яких вони просять.

Враховуючи викладене, суд, з метою захисту прав, свобод та інтересів позивача вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо допущення перед позивачем заборгованості по заробітній платі та щомісячному грошовому утриманню працюючих суддів.

Що ж стосується вимог про визнання протиправними дій Міністерства фінансів України щодо допущення заборгованості з виплати позивачу заробітної плати.

Відповідно до Положення про Міністерство фінансів України, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 р. №1837, Мінфін у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням.

Згідно з даним Положенням Міністерство фінансів України, зокрема, забезпечує підготовку проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розроблення в установленому порядку проекту Закону про Державний бюджет України на відповідний рік, прогнозних показників зведеного бюджету України, організацію роботи, пов'язаної із складенням та виконанням Державного бюджету України, координацію діяльності учасників бюджетного процесу.

Відповідно до положень ст. 32 Бюджетного кодексу України проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для бюджетних запитів і розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України.

Стаття 35 Бюджетного кодексу України визначає умови розроблення бюджетного запиту, за яким головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України в терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України, згідно з вимогами Міністерства фінансів України.

Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок, що Міністерство фінансів України не є головним розпорядником бюджетних коштів, передбачених на оплату праці суддів, а тому не є тим учасником бюджетного процесу, який у спірних правовідносинах повинен нести відповідальність. Натомість, відповідно до ст. ст. 120,126 Закону України "Про судоустрій", Положення про Державну судову адміністрацію України, функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансування видатків на матеріальне забезпечення суддів виконує Державна судова адміністрація України.

Враховуючи викладене вище, правові підстави для визнання протиправними дій Міністерства фінансів України відсутні.

Також слід відмовити і в задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправними дій Державного казначейства України.

Так, статтею 48 Бюджетного кодексу України визначено, що в Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів.

Відповідно до п. 1, 3 Положення про Державне казначейство України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1232 від 21.12.2005 року, Державне казначейство України є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінфіну і йому підпорядковується основним завданням забезпечення казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, що передбачає, в тому рахунку розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів.

Згідно з п. 4 вказаного Положення, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами бюджетів, спільних з міжнародними фінансовими організаціями проектів через систему електронних платежів Національного банку.

Разом з тим, ч.ч.1,2 ст. 21 Бюджетного кодексу України визначено, що для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Аналіз наведених норм дає підстави зробити висновок, що Державне казначейство України не є розпорядником бюджетних коштів та не здійснює розподіл коштів за напрямками видатків щодо матеріального забезпечення суддів, а тому не є тим учасником бюджетного процесу, який у спірних правовідносинах повинен нести відповідальність.

Натомість, відповідно до ст. ст. 120,126 Закону України "Про судоустрій", Положення про Державну судову адміністрацію України, функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансування видатків на матеріальне забезпечення суддів виконує Державна судова адміністрація України.

Відповідно до ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно з ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

На підставі встановлених обставин справи та вищезазначених положень чинного законодавства України, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Що стосується посилання відповідачів на пропущення позивачем строку звернення до суду з позовом, то вони не беруться судом до уваги, оскільки частиною третьою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи, що з приводу позовних вимог про стягнення заробітної плати відповідно до вимог частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення належній їй заробітної плати без обмеження будь-яким строком, зазначені доводи відповідачів не заслуговують уваги та не тягнуть за собою наслідків передбачених статтею 100 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 4 Декрету КМУ "Про державне мито", судові витрати в цій частині відшкодуванню не підлягають.

Водночас, частиною 1 статті 94 КАС України передбачено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 87 КАС України витрати, пов'язані із проведенням судових експертиз віднесено до судових витрат.

Згідно із наданим актом здачі-приймання висновку судової експертизи по виконанню судово-економічної експертизи, експертом проведено експертизу за нормативної вартості експертогодини 64,6 грн. і витрачено на її проведення 56 годин дослідження (+ 20% ПДВ- 723,53 грн.) , в результаті чого вартість проведення експертизи по судді Пителю С.М. склала 4341,12 грн. (а.с.96).

Зазначений розмір судових витрат не перевищує граничних розмірів, встановлених ст. ст. 87, 92 КАС України, з урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року №590 і Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року №710.

Враховуючи викладене, та зважаючи, що позовні вимоги про стягнення заробітної плати та щомісячного грошового утримання працюючим суддям, для визначення обґрунтованості яких проводилась судова експертиза, задоволено у повному обсязі, суд вважає за можливе стягнути на користь позивача суму сплачених судових витрат на проведення експертизи в розмірі 4341,12 грн.

Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 122, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України та Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області щодо допущення заборгованості перед суддею Пителем Степаном Миколайовичем по заробітній платі та щомісячному грошовому утриманню працюючого судді.

Стягнути з Міністерства фінансів України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Державного казначейства України на розрахункові рахунки Державної судової адміністрації України для виплати ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі, щомісячному грошовому утриманню працюючих суддів, компенсації втрати частини заробітної плати і частини щомісячного грошового утримання працюючих суддів, як форми оплати праці, в зв'язку з порушенням термінів їх виплат, в загальній сумі 357179 (триста п’ятдесят сім тисяч сто сімдесят дев’ять гривень) 60 (шістдесят) копійок за період з 01.01.2006 року по 16.12.2010 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 4341,12 гривень (чотири триста сорок одна гривня дванадцять копійок) витрат на проведення судової експертизи.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Головуючий суддя (підпис)          Іващук Олена Іванівна

суддя (підпис) Воробйова Інна Анатоліївна

суддя (підпис) Чернюк Алла Юріївна

з оригіналом згідно

Суддя

Секретар