П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

м. Київ

 08.09.2009 р.                      № 2а-6504/09/2670

          Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді  Донця В.А., суддів  Блажівської Н.Є.,  Кочана В.М., секретаря судового засідання  Венгер А.В.  вирішив адміністративну справу                                       

Представники сторін:

Позивач: ОСОБА_1 ( паспорт від 17.08.1999);

Від Відповідача: ОСОБА_2 (довіреність № 721/17-911-2020/7 від 28.11.2008)

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі -Позивач) звернувся з позовною заявою про визнання дій Міністерства закордонних справ України (далі -Відповідач) щодо прийняття наказу №2687-ос від 03.12.2007 року (далі -Наказ) незаконними та протиправними, а також про скасування Наказу та поновлення його на посаді другого секретаря з економічних та консульських питань Посольства України в Туніській Республіці.

Свої позовні вимоги Позивач обґрунтовує, зокрема тим, що Відповідач прийнявши Наказ порушив статтю 25 Закону України "Про дипломатичну службу" від 20 вересня 2001 року №2728-III (за наступними змінами та доповненнями) (далі -Закон), статті 202, 216 Кодексу законів про працю (далі -КЗпП), Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 року №309.

У судовому засіданні Позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник Відповідача позовні вимоги не визнав, вважаючи їх необґрунтованими, а дії Відповідача такими, що відповідають чинному законодавству. Також просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду.

Вислухавши думку Позивача, представника Відповідача, дослідивши матеріали справи, суд встановив таке.

Наказом Міністра Закордонних справ України від 16.08.2006 року №1860-ос Позивач був призначений на посаду другого секретаря з економічних та консульських питань Посольства України у Туніській Республіці. Оскаржуваним Наказом Позивач був достроково відкликаний в Україну та звільнений із займаної посади у зв'язку з відсутністю на робочому місці в період з 12 по 14 листопада 2007 року (стаття 40 КЗпП) та невиконанням ним своїх основних обов'язків працівників дипломатичної служби (стаття 41 Закону).

Як свідчать матеріали справи, підставою для прийняття Наказу із застосуванням пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП стало те, що в період з 12 по 14 листопада 2007 року Позивач був відсутній на робочому місці. Так, згідно з актом, складеним Надзвичайним і повноважним послом в Туніській Республіці, спеціалістом другої категорії з фінансових питань та діловодства, спеціалістом з господарських питань Позивач був відсутній на роботі з 12 листопада  по 14 листопада  2007 року без пояснення поважних причин. Письмових пояснень щодо відсутності на роботі Позивач не надав, що підтверджується актом про ненадання пояснень щодо відсутності на робочому місці. Про відсутність Позивача на робочому місці також свідчать відмітки у його дипломатичному паспорті НОМЕР_1, виданого МЗС України 04.08.2006 р., зокрема штампи: виїзд з Тунісу 10.11.2007 року -в'їзд в Україну 11.11.2007 року; виїзд з України 14.11.2007 року -в'їзд до Тунісу 15.11.2007 року. В судовому засіданні Позивач не заперечував своєї відсутності на робочому місці в дні, які зазначені в акті.

Свою відсутність на робочому місці Позивач вважає поважною, оскільки поїздку до Києва здійснив з метою обговорення з науковим керівником теми дисертації та індивідуального плану роботи. Як зазначив Позивач, необхідність вказаної поїздки була викликана зарахуванням його до аспірантури Національного інституту стратегічних досліджень зі спеціальності 21.01.01 (лист від 21.09.2007 року №293/753). Відповідно до заяви від 27.10.2007 року Позивач звертався до Міністра закордонних справ України з проханням, зокрема, надати академічну відпустку згідно чинного законодавства у зв'язку із вступом до аспірантури, а також відкликав свою заяву про звільнення від 27.10.2007 року.

З пояснень Позивача вбачається, що правовою підставою для здійснення ним поїздки в Україну він вважає статтю 202 КЗпП, статтю 10 Закону України "Про державну службу", статтю 25 Закону, зміст яких полягає у необхідності та створенні умов для навчання, підвищення кваліфікації державного службовця, в тому числі працівника дипломатичної служби. Ненадання Відповідачем відпустки, вважає Позивач, суперечить статті 216 КЗпП, за якою працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки.

Відповідно до "Порядку надання відпусток працівникам закордонних дипломатичних установ", затвердженого наказом Міністерства закордонних справ України від 17.06.2005 року №83 рішення про надання працівникові закордонної дипустанови відпусток, передбачених законодавством, приймається керівником установи з оформленням відповідного наказу. Відповідно до пункту 4 "Порядку здійснення відряджень працівників закордонних дипломатичних установ", затвердженого вказаним наказом, рішення про відрядження працівників закордонних дипломатичних установ у країні перебування, в Україну та треті України приймається керівником закордонної дипустанови та оформлюється наказом. "Порядком здійснення працівниками закордонних дипломатичних установ приватних поїздок в Україну" (наказ від 17.06.2005 року №83) передбачено, що приватні поїздки не повинні перешкоджати безперебійному функціонуванню закордонної дипустанови (пункт 1). Виїзд має відбуватись виключно в позаробочий час та з додержанням відповідного режиму безпеки (пункт 2).

З пояснень сторін та з матеріалів справи вбачається, що Позивачу не надавались відпустка чи дозвіл на виїзд в Україну, а також відсутня інформація про відмову в наданні такої відпустки.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом  у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Суд вважає необґрунтованим посилання Позивача на відповідні положення КЗпП, Закону, оскільки наявність права на додаткову відпустку у зв'язку з намірами підвищення свого фахового рівня, не звільняло його від обов'язку дотримуватись процедури, як працівника закордонної дипломатичної установи, щодо отримання вказаної відпустки або ж дозволу на виїзд в Україну, відтак це не може вважатись поважною причиною відсутності на робочому місті.

Статтею 34 Закону встановлено, що працівники дипломатичної служби несуть дисциплінарну відповідальність за невиконання або неналежне виконання службових обов'язків, перевищення службових повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з перебуванням на дипломатичній службі, а також за вчинки, що їх ганьблять та дискредитують орган, в якому вони працюють (частина перша). Крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, до працівників дипломатичної служби можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: затримка до одного року присвоєння чергового дипломатичного рангу, рангу державного службовця або у призначенні на вищу посаду; попередження про неповну службову відповідність (частина друга). Підставами припинення дипломатичної служби відповідно до статті 41 Закону є загальні підстави, передбачені чинним законодавством про працю, а також  інші підстави, передбачені частиною другою цієї статті.

Оскільки в Законі не встановлено строків застосування дисциплінарного стягнення, звернення до суду, то колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування загального законодавства про працю (КЗпП) щодо цих правовідносин.

Згідно зі статтею 148 КЗпП дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці (частина перша). Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (частина друга). Як вже зазначалось оскаржуваний Наказ був прийнятий 03.12.2007 року, в той час як відсутність Позивача на робочому місці мала місце з 12 по 14 листопада 2007 року. Відповідно Відповідачем дотримано строків застосування дисциплінарного стягнення  встановленого статтею 148 КЗпП.

Аналізуючи викладене, суд дійшов висновку про правомірність дій Відповідача щодо звільнення Позивача відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП.

Іншою підставою для звільнення Позивача із займаної посади слугувало невиконання ним основних обов'язків працівника дипломатичної служби (стаття 41 Закону).

Як пояснив представник Відповідача, невиконання основних обов'язків Позивачем полягало у неналежному забезпеченні проведення та організації виборів за кордоном. При цьому підтвердженням даного факту є лист від 10.10.2007 року №075/РГ/20-540-145, в якому Міністр закордонних справ України зазначив про безвідповідальне ставлення другого секретаря Посольства України в Тунісі ОСОБА_1 до підготовки та організації проведення виборів. На виконання доручення Міністра закордонних справ України Позивачу було запропоновано надати письмові пояснення з приводу неналежного ставлення до підготовки та неякісної організації проведення в країні перебування позачергових виборів народних депутатів України 30.09.2009 року (лист від 11.10.2007 року №075/РГ/20-540-157). Позивач у своїх пояснення з цього приводу зазначив (лист від 13.10.2007 року №61615/75-277), що напередодні виборів "перебував у стані знесилення морального і фізичного, перевтоми після місяця без сну". Із змісту листа вбачається, що саме вказані обставини слугували причиною певних непорозумінь із робочою групою.

Також, на думку представника Відповідача, підставою для застосування до Позивача статті 41 Закону слугував акт перевірки діяльності консульського та деяких інших напрямів роботи Посольства України в Туніській Республіці за 2007 рік від 06.12.2007 року №107/2-907-2. За наслідками перевірки комісією визнано дії Позивача такими, що не відповідають законодавству України, зокрема, статті 30 Закону, статті 10 Закону України "Про державну службу", статтям 40, 41 КЗпП, Консульському статуту України.

Як уже зазначалось до правовідносин щодо застосування підстав для припинення дипломатичної служби, визначених частиною другою статті 41 Закону необхідно застосовувати строки, визначені КЗпП, зокрема, статтею  148.

Оскільки про факт неналежного виконання Позивачем основних обов'язків, які виявились у неналежному забезпеченні проведення та організації виборів 30.09.2009 року, було відомо 10.10.2007 року (лист №075/РГ/20-540-145), а Наказ прийнятий 03.12.2007 року, то Відповідачем було порушено строки застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з дипломатичної служби.

Щодо акту від 06.12.2007 року №107/2-907-2, то він був прийнятий після Наказу, тому також не може бути підставою для звільнення Позивача з дипломатичної служби на підставі частини другої статті 41 Закону -невиконання працівником дипломатичної служби основних обов'язків. Таким чином, Наказ в цій частині є протиправним.

В письмових запереченнях та в судовому засіданні представник Відповідача зазначив, що Позивачем було пропущено строк звернення до суду і наполягав на застосуванні цих строків судом.

Відповідно до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАC України) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (частина перша). Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга). Частиною другою статті 100 КАС України передбачено, якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому цим Кодексом.

Суд приймає до уваги, що спір стосується трудових відносин у сфері публічної служби. З огляду на те, що законодавство України у сфері публічної служби не містить порядку та строків оскарження рішень щодо проходження та звільнення з публічної служби, а також враховуючи положення Закону, яким також не встановлено відповідних строків, суд вважає за необхідне застосувати загальне законодавство у сфері трудових відносин.

Згідно зі статтею 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення -в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позивач був ознайомлений з наказом про звільнення здипломатичної служби 10.12.2007 р., про що свідчить його підпис (довідка Департаменту персоналу МЗС України від 09.07.2009 р. №201/136-914-2395). Також цього дня йому була вручена трудова книжка, що підтверджується записом в Книзі обліку трудових книжок цього Департаменту.

Однак Позивач звернувся до суду в червні 2009 року з порушенням строку, визначеного статтею 233 КЗпП.

В обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду Позивач вказує на звернення до Міністра закордонних справ України, на яке листом від 30.01.2009 року його було повідомлено про відсутність підстав для перегляду рішення про звільнення. Також Позивач зазначив, що він перебував на лікарняному (амбулаторне лікування) з 08.12.2007 року до 13.12.2007 року (копія листка непрацездатності серія НОМЕР_2), а вже 12.01.2008 року пожежею був пошкоджений його власний автомобіль (копія довідки від 12.01.2008 року №47/508). Зазначені події, як стверджує Позивач, призвели до глибокої депресії, яка і стала причиною пропуску строку звернення до суду. Проте жодних доказів того, що з грудня 2007 і до часу звернення до адміністративного суду з позовом у червні 2009 року Позивач перебував у депресії суду не надано.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність поважних причин пропущення Позивачем строку звернення до суду.

Враховуючи викладене, суд вважає позовні вимоги позивача необґрунтованим, такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

          Постанова виготовлена в повному обсязі 14.09.2009 року.

          Головуючий Суддя                                                                      Донець В.А.

          Судді                                                                                           Блажівська Н.Є.

                                                                                                                       Кочан В.М.