У Х В А Л А

іменем україни

05 жовтня 2016 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В.,

УмновоїО.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_5, виконавчого комітету Полтавської міської ради, управління житлово-комунального господарства виконкому Полтавської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: Друга полтавська державна нотаріальна контора, ОСОБА_11, управління майном комунальної власності міста, про визнання членами сім'ї наймача, визнання незаконним розпорядження, скасування свідоцтва про право власності на житло, визнання заповіту недійсним за касаційними скаргами ОСОБА_6, подану представником - ОСОБА_12, та Управління майном комунальної власності м. Полтави на рішення Київського районного суду м. Полтави від 22 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 09 квітня 1993 року квартира АДРЕСА_1 була приватизована ОСОБА_13, хоча на той момент у квартирі постійно проживали та були зареєстровані також її онука - ОСОБА_3 та чоловік онуки - ОСОБА_4 (позивачі у справі), які також мали право на приватизацію цього житла. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла. Спадкоємцями за заповітом після її смерті є дочка - ОСОБА_7 та син - ОСОБА_6

Посилаючись на порушення їхніх прав шляхом оформлення ОСОБА_13 у порядку приватизації права власності на спірну квартиру одноособово, позивачі просили визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації від 09 квітня 1993 року про передачу зазначеної квартири в приватну власність ОСОБА_13, визнати свідоцтва про право власності на житло від 09 квітня 1993 року недійсним, визнати заповіт ОСОБА_13, посвідчений 13 грудня 2011 року, недійсним та відновити дію попереднього заповіту, посвідченого 10 січня 2006 року.

Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 жовтня 2015 року (з урахуванням ухвали від 02 листопада 2015 року про виправлення описки) позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано поважними причини пропуску позовної давності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та поновлено строк звернення до суду. Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4 членами сім'ї наймача квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_13 Визнано розпорядження органу приватизації м. Полтави від 09 квітня 1993 року про передачу зазначеної квартири у приватну власність ОСОБА_13 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» незаконним. Скасовано свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_13, на вказану квартиру. В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року рішення районного суду в частині визнання розпорядження органу приватизації м. Полтави незаконним та про скасування свідоцтва про право власності на житло скасовано. Визнано розпорядження органу приватизації м. Полтави від 09 квітня 1993 року про передачу зазначеної квартири у приватну власність ОСОБА_13 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» частково незаконним. Скасовано частково свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_13, на вказану квартиру. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційних скаргах представник ОСОБА_6 - ОСОБА_12 - та управління майном комунальної власності м. Полтави просять скасувати судові рішення, посилаючись неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі вселились до спірної квартири як члени сім'ї наймача, були зареєстровані та постійно проживали у ній, тому мали право на приватизацію її частини разом з ОСОБА_13, проте орган приватизації належним чином не з'ясував їх правового статусу у цій квартирі та прийняв рішення на підставі довідки ЖЕД № 6, яка не відповідала вимогам чинного на той час законодавства.

Скасовуючи рішення районного суду та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що позивачі нарівні з ОСОБА_13 мали право на приватизацію спірної квартири, тому розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності підлягають частковому скасуванню. В іншій частині апеляційний суд погодився із висновками районного суду.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 05 березня 1968 року ОСОБА_13 було надано ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1 на сім'ю із 7 осіб, в тому числі ОСОБА_14

23 березня 1993 року наймач квартири ОСОБА_13 звернулась із заявою до керівника органу приватизації, в якій просила оформити передачу квартири в приватну власність. До зазначеної заяви вона додала довідку про склад сім'ї наймача від 03 березня 1993 року, в якій ОСОБА_13 зазначена як наймач спірної квартири, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначені квартирантами.

Розпорядженням органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року вказану квартиру передано у власність ОСОБА_13 одноособово, на підставі чого останній того ж дня було видано свідоцтво про право власності на житло.

10 серпня 2006 року ОСОБА_13 склала заповіт, яким заповіла спірну квартиру в рівних частинах ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_3

13 грудня 2011 року ОСОБА_13 склала інший заповіт, яким заповіла квартиру своїм дітям: ОСОБА_7 та ОСОБА_6

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 посилались на те, що під час приватизації спірної квартири вони в ній проживали та були зареєстровані, проте не змогли реалізувати своє право на приватизацію, оскільки ОСОБА_13 оформила право власності на спірну квартиру одноособово.

Згідно з п. 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству 15 вересня 1992 року № 56 (далі - Положення), громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України не дав належної правової оцінки тому, що ОСОБА_13 надала згоду на реєстрацію позивачів для тимчасового проживання та не встановив, чи вели вони спільне господарство зважаючи на те, що на той час її онука, ОСОБА_3, перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_4, отже, належним чином не встановив, чи підпадали позивачі під категорію членів сім'ї наймача, ОСОБА_13, під час приватизації останньою спірної квартири.

Пунктами 20-23 Положення визначено, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. Відомості про займані наймачем приміщення та їх площу наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла. Оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданими до неї довідкою про склад сім'ї та займані приміщення, а також документом, що підтверджує право на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів, чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму.

Суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_13 та позивачі на час приватизації квартири проживали однією сім'єю та вели спільне господарство, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження цього у порушення вимог ст. ст. 214, 303, 316 ЦПК України не навів, а посилання на лист комунального підприємства «ЖЕО № 2» від 03 липня 2015 року є передчасним, оскільки цей лист видано більше ніж через 20 років, він не оцінений у сукупності з іншими доказами (ст. 212 ЦПК України).

Крім того, апеляційний суд взагалі не розглянув питання пропуску позивачами строку позовної давності.

Так, відповідно до ст. 76 ЦК України 1963 року перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і ст. ст. 78 і 79 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 71 ЦК України 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Статтею 80 ЦК України 1963 року встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Положеннями п. п. 4 та 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року визначено, що щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України не перевірив посилань ОСОБА_6 на те, що позивачі не використали житлові чеки на приватизацію спірної квартири, відтак, знали про те, що вона була приватизована ОСОБА_13 одноособово, а також на те, що з 1993 року вони не цікавилися результатами приватизації спірної квартири.

Крім того, апеляційний суд чітко не визначив, в яких саме частинах розпорядження органу приватизації м. Полтави від 09 квітня 1993 року про передачу зазначеної квартири у приватну власність ОСОБА_13 визнано недійсним та в якій частині скасовано свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_13, а також не врахував того, що таке рішення неможливо виконати, оскільки статус квартири не може бути частково приватизованим. Тобто суд не дав оцінки тому, чи можливо визнати незаконною приватизацію квартири частково, враховуючи, що для приватизації потрібна згода всіх мешканців квартири.

Отже, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційні скарги ОСОБА_6, подану представником - ОСОБА_12, та Управління майном комунальної власності м. Полтави задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.С. Ткачук

Судді: Ю.Г. Іваненко

О.В.Кафідова

О.В.Умнова

І.М.Фаловська