АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2016 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Владичан А.І

суддів: Височанської Н.К., Чупікової В.В.

секретар Чебуришкіна Н.Ю.

за участю позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, її представника ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права власності на ? частину квартири, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2016 року,

встановила:

В листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом доОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Посилався на те, що він проживав із відповідачкою в період з 2001 року до 2010 року без реєстрації шлюбу. 26 квітня 2010 року сторони зареєстрували шлюб у відділі РАЦСу Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 508. 29 січня 2005 року у сторін народилась донька – ОСОБА_5.

За час спільного проживання ОСОБА_5 вели спільне господарство, мали спільний бюджет, фактично виконували права і обов'язки подружжя. Під час спільного проживання 11 травня 2006 року вони придбали квартиру, в договорі купівлі-продажу покупцем зазначена відповідач.

18 серпня 2015 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці шлюб між ними було розірвано.

Вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю, оскільки позивач та відповідач придбали дану квартиру за спільні кошти, зароблені ними у Великобританії під час спільного проживання.

_________________________________________________________________

22ц-883/2016 р. Головуючий у 1нстанції ОСОБА_6

Категорія 2 доповідач Владичан А.І.

Просить визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю, визнати за ним право власності на ? ідеальної частки даної квартири.

09 березня 2016 року позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій просить визнати факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 2001-2010 років між ОСОБА_1 та ОСОБА_3

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з жовтня 2004 року до 26 квітня 2010 року.

В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 551 грн 21 коп судового збору та витрати на правову допомогу в сумі 1943 грн 60 коп

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та доказам, які були досліджені в судовому засіданні. Просив рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.

В своїй апеляційній скарзі посилається на те, що на правовідносини між сторонами поширюється дія презумпції спільної сумісної власності й доведення факту проживання однією сім’єю з відповідачем є підставою для визнання спірної квартири об’єктом спільної сумісної власності підставі ст.ст. 60, 74 СК України, вважає недоведеним факт придбання квартири за кошти відповідача.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту проживання однією сім’єю скасувати та в задоволенні позову в цій частині відмовити. Вважає його незаконним в оскаржуваній частині, порушення судом норм матеріального та процесуального права, оскільки встановлення факту проживання однією сім’єю не має юридичного значення, з яким пов’язане виникнення, зміна або припиненням цивільних прав та обов’язків позивача.

Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню, апеляційна скарга ОСОБА_1 - задоволенню, виходячи з наступних підстав.

         Згідно ч.1 ст.303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції.

          Ст. 213 ЦПК встановлено те, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно із законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.        

     Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням  норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. 

Задовольняючи позов частково про встановлення факту проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу жовтня 2004 року по 26 квітня 2010 року, суд першої інстанції правомірно виходив із доведеності позовних вимог, оскільки вказане підтверджується зібраними по справі доказами, показами свідків та фотографіями, наданими позивачем суду для огляду, які були зроблені за період з 2004 року по 2010 рік та на яких зафіксовано їх сімейне життя, які узгоджуються з поясненнями позивача та показами свідків щодо спільного проживання сторін.

Зокрема, свідки ОСОБА_1, Уртадо ОСОБА_7, ОСОБА_8 підтвердили, що сторони після повернення із-за кордону постійно разом проживали спочатку в квартирі по вул. Залозецького в м. Чернівці, а потім в квартирі по вул. Садовій в м. Чернівці, були пов'язані спільним побутом, мали спільну доньку, разом відпочивали, їхали на море, ходили в гості, святкували свята, а також наявністю речей, придбаних відповідачем, за місцем їх спільного проживання - дивана, комп'ютера, телевізора, пральної машини, холодильника, кондиціонера.

     Колегія суддів вважає, що висновки суду є правильними, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів та на основі повно і всебічно з'ясованих обставинах, вірно застосовано до правовідносин, що склалися, норми матеріального та процесуального права.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_9 проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без шлюбу з жовтня 2004 року до 26 квітня 2010 року. Вказане підтверджується зібраними по справі доказами, показами свідків та фотографіями, наданими позивачем суду для огляду, які були зроблені за період з 2004 року по 2010 року та на яких зафіксовано їх сімейне життя, які узгоджуються з поясненнями позивача та показами свідків щодо спільного проживання сторін.

26 квітня 2010 року сторони зареєстрували шлюб у відділі РАЦСу Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №508, який рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 серпня 2015 року було розірвано (а.с. 10).

Згідно свідоцтва про народження, 29 січня 2005 року у ОСОБА_10 та ОСОБА_3 народилась донька – ОСОБА_5 (а.с.12).

Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_3 знаходилась в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_11, який розірваний 04 квітня 2003 року, запис №91 відділом РАЦСу Чортківського районного управління юстиції Тернопільської області (а.с.52).

З урахуванням зазначеного суд першої інстанції правильно задовольнив вимоги про встановлення юридичного факту щодо проживання позивача та відповідача однією сім’єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з жовтня 2004 року по час укладення шлюбу – 26 квітня 2010 року, оскільки тільки 01 січня 2004 року набрав чинності Сімейний кодекс України, яким передбачено встановлення такого факту.

Вказане відповідає вимогам ч. 2 ст. 258 ЦПК України, якою передбачено встановлення фактів у судовому порядку, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.

Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо відсутності мети встановлення факту проживання сторін однією сім’єю, оскільки встановлення факту в даному випадку є правом позивача, яке не суперечить вимогам закону щодо захисту цивільних прав.

Що стосується апеляційної скарги ОСОБА_1, то така підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

         Згідно ч.1 ст.303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції.

Стаття 309 ЦПК України передбачає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, якщо неповно з'ясовано судом обставини, що мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушено або неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на ? частку квартири, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира була придбана за кошти ОСОБА_3, а також за кошти, які надані її матір’ю та сестрою саме для купівлі квартири, тому вона не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою власністю останньої.

         Однак, колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №50998222 від 28 грудня 2015 року власником квартири АДРЕСА_2, загальною площею 81,3 кв.м., житловою площею 40 кв.м., є ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 11 травня 2006 року (а.с. 35-36).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 11 травня 2006 року, відповідач ОСОБА_3 купила вказану квартиру за 19 024 грн (а.с.6). Така вартість зазначена в договорі, проте фактично квартиру куплено за 63 000 доларів США.

ОСОБА_3 було продано однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 за 10 150 грн, згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 04 серпня 2005 року за реєстром №3152, що підтверджується довідкою №245/01-16 від 24 грудня 2015 року приватного нотаріуса Чортківського районного нотаріального округу ОСОБА_12 (а.с.151).

Згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого цим же нотаріусом 17 лютого 2006 року за реєстром №474, ОСОБА_3 продано одну другу частину трикімнатної квартири АДРЕСА_4 за 16650 грн (а.с.151).

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 10 травня 2006 року ОСОБА_13, в інтересах якої діяла ОСОБА_14, продала квартиру АДРЕСА_5 за 171 316 гривень 95 копійок (а.с. 47).

Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно правил ст. 74 СК України проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-2253цс15 від 08.06.2016 року.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Судом встановлено, що сторони за період спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу перебували на заробітках за кордоном, що свідчить про їх спільну участь коштами та працею в набутті майна.

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що під час застосування ст. 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Згідно із ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

За ч. 1. та ч. 2 ст. 60 гл. 8 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів вважає, що позивачем доведено факт його проживання з ОСОБА_3 однією сім’єю без перебування у шлюбі між собою, в результаті якого в подальшому було укладення шлюб.

Судом встановлено, що в період проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_15 ними було придбано спірну квартиру, сторони в ній проживали разом після її придбання, тому це дозволяє надати спірному майну - квартирі АДРЕСА_6правовий статус спільної сумісної власності подружжя.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що ним спільно з відповідачем придбано спірну квартиру в тому числі й за кошти ОСОБА_1, що підтверджується показами свідка ОСОБА_16 Крім того, судом установлено та не заперечується сторонами, що вони перебували разом за кордоном на заробітках.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на ? частину квартири, взявши до уваги в якості доказу покази свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_18 про те, що кошти на придбання спірної квартири позивачці надані її матір’ю а сестрою, які є зацікавленими особами, суд першої інстанції не надав їм належної правової оцінки відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57 - 60 ЦПК України.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 719 ЦК України визначено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Матеріали справи не містять та позивачем не надано нотаріально посвідченого договору дарування коштів на придбання ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_6, не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт надання коштів на придбання квартири.

У відповідності до положень ч.3 ст. 10та ч.1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на ? частину квартири з ухваленням нового рішення у вказаній частині про задоволення позову.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 2544 гривень 17 копійок - витрат зі сплати судового збору, понесених у судах першої та апеляційної інстанції та 1943 гривень 60 копійок витрат на правову допомогу.

Керуючись ст.ст. 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,-

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на ? частину квартири скасувати, ухвалити у вказаній частині нове рішення.

Визнати квартиру АДРЕСА_6, загальною площею 81,3 кв.м., житловою площею 40 кв.м. спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_6, загальною площею 81,3 кв.м., житловою площею 40 кв.м.

У решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2544 гривень 17 копійок судових витрат по сплаті судового збору та 1943 гривень 60 копійок витрат на правову допомогу.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий :

Судді: