Номер провадження: 22-ц/785/6333/16

Головуючий у першій інстанції Жуган Л. В.

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

Драгомерецького М.М.,

при секретарі: Томашевській К.В.

за участю: представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відповідачки ОСОБА_5, іі представників ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 липня 2016 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самосійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_8, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська Вікторія Валентинівна, про витребування майна чужого незаконного володіння,

в с т а н о в и л а:

09 вересня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, який 21 квітня 2016 року був остаточно уточнений щодо підстав позову, обґрунтовуючи вимоги тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 листопада 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардук М.Д., зареєстрованого в КП «ОМБТІ та РОН» 14.11.2001 року. 23.09.2014 року йому стало відомо, що в належній йому квартирі зареєстрована невідома йому особа - ОСОБА_5. Він вважає, що квартира вибула із його власності поза його волею на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 25.11.2013 року, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_12 з використанням підроблених документів. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ковальською В.В., право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_12, яка була введена в оману невстановленою особою. Через два місяці 31.01.2014 року ОСОБА_12 відчужила квартиру ОСОБА_8 на підставі договору посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М. 14.04.2014 року ОСОБА_8 в свою чергу відчужила квартиру відповідачу ОСОБА_5 на підставі договору посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А.В. Договір укладений 25.11.2013 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_12, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ковальською В.В., може бути визнаний судом недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України, оскільки його було укладено на підставі підроблених документів. Крім того приватним нотаріусом Ковальською В.В. було неуважно перевірено договір-купівлі-продажу квартири начебто укладений 03.12.2001 року на товарній біржі, отже недбалість нотаріуса Ковальської В.В., яка мала місце під час посвідчення договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_12, призвела до незаконного позбавлення його права власності на спірну квартиру. 10.02.2002 року постановою слідчого Малиновського РВ м. Одеси на спірну квартиру був накладений арешт, який 21.11.2013 року було незаконно скасовано державним реєстратором Зіборовою В.В. на підставі підроблених документів, неправомірні дії державного реєстратора є предметом розгляду Одеського окружного адміністративного суду. У нього ніколи не виникало наміру здійснити відчуження належної йому квартири, однак в період з листопада 2013 року та по квітень 2014 року відбувся ряд неправомірних подій цілеспрямованих на заволодіння належним йому майном, з метою привласнити квартиру. В ході досудового розслідування по кримінальному провадженню щодо незаконного заволодіння спірною квартирою було встановлено, що до всіх злочинних діянь він не має жодного відношення. В рамках досудового слідства було набуто достатньо доказів про те, що стосовно спірної квартири було скоєно злочин організованим злочинним угрупуванням, що свідчить про вибуття квартири поза його волі внаслідок вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 358 та ч. 3 ст. 190 КК України, та надає йому право витребувати квартиру з незаконного володіння відповідача.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. ст. 16, 388 ЦК України, позивач ОСОБА_3 просив суд витребувати із чужого незаконного володіння відповідачки ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2т.1, а.с. 1-2, 153-155, 191-193).

Представник відповідачки ОСОБА_5 - ОСОБА_7, проти позову заперечував й в своїх усних та письмових поясненнях зазначав, що спірна однокімнатна квартира належала на праві власності ОСОБА_16 на підставі свідоцтва про право на житло від 05 листопада 1996 року. 17 жовтня 2001 року ОСОБА_17, що діяв на підставі дублікату довіреності ОСОБА_16, нібито продав цю квартиру ОСОБА_18 за 5000 грн. 13 листопада 2001 року ОСОБА_18 нібито продав квартиру ОСОБА_3 за 4600 грн. 03 грудня 2001 року ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_11 за 5000 грн. 30 січня 2002 року син власника спірної квартири - ОСОБА_16 - ОСОБА_19, звернувся до СУ ГУМВС України в Одеській області з заявою про порушення кримінальної справи за фактом заволодіння квартирою невстановленими особами шахрайським шляхом. 10 лютого 2002 року була порушена кримінальна справа за ч. 2 ст. 190 КК України та накладений арешт на квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 року власник спірної квартири ОСОБА_16 помер, при житті залишив заповіт на ім'я сина. 31 травня 2002 року його син - ОСОБА_19, звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання довіреності та договорів купівлі-продажу квартири недійсними, відшкодування майнової та моральної шкоди, 09 вересня 2003 року в інтересах ОСОБА_19 з позовом звернувся заступник прокурора Малиновського району м. Одеси, справа за вказаним первісним позовом та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_19 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення знаходилась в провадженні цього суду до 28 лютого 2015 року та була закрита у зв'язку зі смертю позивача ОСОБА_19, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року. З моменту отримання договору купівлі-продажу позивач ОСОБА_20 в спірну квартиру не вселявся й не утримував її. За цих підстав представник відповідачки вважав, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_16 не з його волі незаконним шляхом. Після скасування арешту квартиру державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Зібровою Валентиною Володимирівною на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2013 року, яка була видана позивачу ОСОБА_3, 25 листопада 2013 року ОСОБА_11 отримала Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно й продала спірну квартиру ОСОБА_12 за 75000 грн. 31 січня 2014 року ОСОБА_12 продала цю квартиру ОСОБА_8 за 237 736 грн. 14 квітня 2014 року ОСОБА_8 продала спірну квартиру відповідачці ОСОБА_5 за ринковою ціною - 315 766 грн., яка як добросовісний набувач вселилась в квартиру, провела ремонт й більше року проживала в ній. Коли ОСОБА_5 стало відомо, що ОСОБА_3 звернувся до неї з позовом про витребування майна, вона звернулась до правоохоронних органів з заявою про порушення кримінального провадження.

Крім того, 24 травня 2016 року представник відповідачки звернувся до суду першої станції з заявою про застосування строку позовної давності, оскільки вважав, що позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності без поважних причин, що є підставою для відмови у позові (т.2, а.с. 92-95, 111-113, т.3, а.с. 188-191).

Третя особа ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснила, що їй нічого не було відомо щодо спорів по квартирі, вона її придбала, як добросовісний набувач, та у зв'язку зі зміною сімейних обставин змушена була продати, квартиру у неї купила ОСОБА_5

Третя особа приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська В.В. в судове засідання не з'явилась про розгляд справи повідомлялась належним чином.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено (т.3, а.с. 231-238).

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що судом першої інстанції порушені норми процесуального та матеріального права (т.3, а.с. 251-258).

В запереченні на апеляційну скаргу представник відповідачки ОСОБА_5 - ОСОБА_7, просить скаргу відхилити у зв'язку з безпідставністю її доводів.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_22, пояснення на апеляцію представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відповідачки ОСОБА_5, її представників ОСОБА_6, ОСОБА_7, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального права.

Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України передбачено, що, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень, крім того, записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені визнані судом недійсними.

Судом першої інстанції встановлено, що спірна однокімнатна квартира АДРЕСА_3 загальною площею 30,6 кв.м., житловою площею 16,2 кв.м., належала на праві власності ОСОБА_16 на підставі свідоцтва про право на житло від 05 листопада 1996 року, право власності зареєстровано в ОМБТІ 24 грудня 1996 року за №140, стор. 45, в книзі 180пр. (т.3, а.с. 109, 110, 111, 112).

З наданої суду копії нотаріальної справи по укладанню договору купівлі-продажу від 13.11.2001р., вбачається, що 17 жовтня 2001 року ОСОБА_17, що діяв на підставі дублікату довіреності від імені ОСОБА_16 та дублікату свідоцтва про право власності на житло від 05.11.1996р., виданого 15 січня 2001 року, уклав з ОСОБА_18 договір купівлі-продажу, за яким останній придбав цю квартиру за 5000 грн., право власності зареєстровано в ОМБТІ 26 жовтня 2001 року за №140, стор. 113, в книзі 411пр. (т.2, а.с. 166).

13 листопада 2001 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бардук М.Д. посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_18 продав спірну квартиру позивачу ОСОБА_3 за 4600 грн., право власності зареєстровано в ОМБТІ 14 листопада 2001 року за №140, стор. 113, в книзі 411пр. (т.2, а.с. 161, 162).

03 грудня 2001 року на Одеській універсальній товарній біржі GIP був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна №01/1232, за яким позивач ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_11 за 5000 грн., право власності зареєстровано в ОМБТІ 07 грудня 2001 року за №140, стор. 113, в книзі 411пр. (т.3. а.с. 31-32).

30 січня 2002 року син власника спірної квартири ОСОБА_16 - ОСОБА_19, звернувся до СУ ГУМВС України в Одеській області з заявою про порушення кримінальної справи за фактом заволодіння квартирою невстановленими особами шахрайським шляхом. 10 лютого 2002 року була порушена кримінальна справа за ч. 2 ст. 190 КК України та накладений арешт на квартиру.

Висновком №4598 повторної судово-почеркознавчої експертизи по кримінальній справі №0320020108 від 02.12.2002 року, встановлено, що підписи від імені ОСОБА_16 в графі «Підпис» в двох примірниках довіреності серії АЕВ №431158 від імені ОСОБА_16 на право розпорядження ОСОБА_23 квартирою АДРЕСА_4 «Реєстровий номер 4854» від 07.10.2001 року виконані не ОСОБА_16, а іншою особою (т.3, а.с. 132-133).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року власник спірної квартири ОСОБА_16 помер, при житті залишив заповіт на ім'я сина ОСОБА_19 (т.2, а.с. 128).

31 травня 2002 року його син - ОСОБА_19, звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання довіреності та договорів купівлі-продажу квартири недійсними, відшкодування майнової та моральної шкоди, 09 вересня 2003 року в інтересах ОСОБА_19 з позовом звернувся заступник прокурора Малиновського району м. Одеси, справа за вказаним первісним позовом та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_19 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення знаходилась в провадженні цього суду до 28 лютого 2015 року та була закрита у зв'язку зі смертю позивача ОСОБА_19, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

З моменту отримання договору купівлі-продажу до теперішнього часу позивач ОСОБА_20 в спірну квартиру не вселявся й не утримував її, про що свідчать документи, зокрема, які підтверджують наявність заборгованості про сплату за житлово-комунальні послуги (т.3, а.с. 28-32, 33-35).

21 листопада 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Зібровою Валентиною Володимирівною була знята заборона відчуження спірної квартири на підстави ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2013 року про скасування арешту квартири, накладено слідчим згідно із постановою від 10 лютого 2002 року (т. 3, а.с. 15-17, 18-19, 20).

25 листопада 2013 року ОСОБА_11 отримала Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська Вікторія Валентинівна посвідчила договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_11 продала спірну квартиру ОСОБА_12 за 75000 грн. (т.3, а.с. 46-47).

31 січня 2014 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко Аеліта Мехманівна посвідчила договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_12 продала цю квартиру ОСОБА_8 за 237736 грн. (т.3, а.с. 63, 64).

14 квітня 2014 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланської Анатолій Вікторович посвідчив договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_8 продала спірну квартиру відповідачці ОСОБА_5 за риночкою ціною - 315 766 грн. (т.3, а.с. 84-85), яка вселилась в квартиру, провела ремонт й більше року проживала в неї. Коли ОСОБА_5 стало відомо, що ОСОБА_3 звернувся до неї з позовом про витребування майна, вона 30 листопада 2015 року звернулась до Малиновського ВП в Одеській області з заявою про порушення кримінального провадження за фактом надання ОСОБА_3 підробленого договору купівлі-продажу спірної квартири від 13 листопада 2001 року та постановою слідчого від 10 грудня 2015 року визнана потерпілою у справі (т. 1, а.с. 125).

ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер ОСОБА_18, який був стороною у договорі купівлі-продажу від 13 листопада 2001 року та 19 липня 2011 року поселений у КУ «Геріатричний дім милосердя імені святого цілителя Пантелеймона» у зв'язку з тим, що був визнаний бездомним (т.1, а.с. 134-139).

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

За таких обставин, вирішуючи спір суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в судовому засіданні доведено, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_16 17 жовтня 2001 року не з його волі, шляхом шахрайства, тому позивач ОСОБА_3 не набув права власності на цю квартиру у встановленому законом порядку й в подальшому продав її ОСОБА_11 Відповідачка ОСОБА_5 набула право власності на спірну квартиру правомірно й не порушує права позивача на вказане майно.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Доводи позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не враховано, що саме його право власності порушено, оскільки з його власності спірна квартира вибула на підставі злочинних дій державного реєстратора Зібрової В.В., про те, що квартира належить відповідачці йому стало відомо у вересні 2014 року, не приймаються до уваги за таких підстав.

За змістом ст. ст. 387, 388 ЦК України позивачем за віндикаційним позовом може бути влас­ник майна або титульний володілець майна. При цьому позивач повинен довести, що він справді є власником спірного майна, надавши суду необ­хідні докази, а титульний володілець у свою чер­гу має надати суду докази, що засвідчать наяв­ність правової підстави його володіння. Також позивачем може бути особа, яка має речові пра­ва на спірне майно.

Власник має право витребувати своє майно в особи, в якої воно фактично перебуває у незакон­ному володінні. Позов, пред'явлений до особи, в незаконному володінні якої це майно перебувало але в якої на момент розгляду справи в суді його немає, не може бути задоволений.

Отже, належним відповідачем за віндикаційним позовом може бути його незаконний володі­лець, який: 1) фактично володіє річчю; 2) володіє нею без належної правової підстави.

У пунктах 5, 23, 24, 25, 26 постанови № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав роз'яснив, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння.

Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред'явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.

Під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства.

Разом із тим відплатність придбання майна сама по собі не свідчить про добросовісність набувача.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.

Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач ОСОБА_3 був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, а саме те, що він є власником спірного майна - однокімнатною квартирою, а відповідачка володіє вказаним майном без правової підстави.

Матеріалами справи підтверджується те, що спірна квартира вибула з власності, саме ОСОБА_16 17 жовтня 2001 року без відповідної правової підстави злочинним шляхом, про що свідчать окремі документи цивільної справи №№1519/2-190/11 та кримінального провадження, порушеного 10 лютого 2002 року.

За життя ні власник спірної квартири ОСОБА_16, ні його правонаступник - син ОСОБА_19, з різних причин, у тому числі, через необґрунтоване зупинення провадження у цивільній справі №1590/2-190/11 за позовом ОСОБА_19 з 2003 року по 2014 рік, були позбавлені можливості захистити свої порушенні права в суді та в правоохоронних органах.

Навпаки, в судовому засіданні з достовірністю встановлено, що відповідачка ОСОБА_5 набула право власності на спірне нерухоме майно у встановленому законом порядку, тобто правомірно. Тому у даному відповідачка не може бути позбавлена належного їй майна із зазначених позивачем правових підстав.

Не приймаються до уваги і доводи позивача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не враховано, що він не укладав договір купівлі-продажу з ОСОБА_11 03 грудня 2001 року на товарній біржі, та спростовуються зазначеним договором купівлі-продажу, який до теперішнього часу є дійсним й не оспорений сторонами.

При цьому колегія суддів приймає до уваги й те, що, звертаючись до суду із позовом до ОСОБА_5 про витребування майна, позивач ОСОБА_3 посилався в заяві на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2015 року по цивільній справі №1521/7507/15 за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_11 про визнання договору купівлі-продажу від 03 грудня 2001 року недійсним, яким позов від 12 травня 2015 року задоволено (т.1, а.с. 40-41, 103-105).

Після того як представник відповідачки ОСОБА_5 - ОСОБА_7, оскаржив зазначене рішення в апеляційному порядку (т.1, а.с. 61-65), позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до апеляційного суду з заявою про відмову у позові.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2015 року прийнята відмова ОСОБА_3, ОСОБА_4 від позову, рішення суду першої інстанції скасовано та провадження у справі закрито (т.1, а.с. 108-109).

Таким чином, встановлено, що позивач ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру за договором купівлі-продажу від 03 грудня 2001 року й позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу у підтвердженні того, що він володіє спірний майно на відповідної правовій підставі.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України). Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та оцінюючи наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що в судовому засіданні позивачем не доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачка порушує його права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що, оскільки в судовому засіданні не доведено порушення прав позивача відповідачкою ОСОБА_5, тому у відповідності до ст. ст. 15,16 ЦК України його право не підлягає захисту судом.

Аналогічна право позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Статтею 1 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною 1 ст. 6 та ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принцип "рівності вихідних умов", дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.03.1952р.) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Протоколу № 1 є попередження порушень принципу безперешкодного користуванням своїм майном. Втручання в право безперешкодного користування своїм майном передбачає "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та необхідністю дотримання основних прав людини.

В рішенні у справі "Спорронг і Льонрот проти Швеції" від 29 червня 1982 року Європейський суд виходив із контексту загальної норми про мирне володіння майном, проголошеної в першому реченні частини 1 Протоколу № 1, та зазначив, що "пошук цієї рівноваги ... відбиває структуру статті 1 Протоколу № 1 у цілому".

"Справедлива рівнова­га" між інтересами суспільства та ін­тересами особи полягає в тому, що тягар, спричинений особі втручанням у її інтереси, має перебільшуватися або достатньо компенсуватися процедурами або певними формами чи за­ходами, направленими на послаблен­ня "тягаря".

В рішенні у справі "Антрік проти Франції" від 25 серпня 1994 року Європейський суд виходив, що при вирішенні питання щодо правомірності позбавлення права власності "має бути обґрунтоване співвідношення пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, яку намагаються досягнути шляхом заходів позбавлення особи її власності".

В рішенні у справі "Совтрансавто Холдінг проти України" від 25 липня 2002 року Європейський суд зазначив, що спосіб, в який проводився та закінчився судовий розгляд справи, також як і ситуація невпевненості, якої зазнав заявник, порушили "справедливу рівновагу" між вимогами суспільного інтересу та потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Як наслідок, держава не забезпечила виконання свого зобов'язання гарантувати заявнику ефективне користування своїм правом власності, гарантованим статтею 1 Протоколу № 1.

В рішенні у справі «Звежинський проти Польщі» від 19 червня 2001 року Європейський суд зазначив, що позбавлення майна, у зазначенні цього речення, може бути виправданим, лише якщо воно відбудеться в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар.

Аналізуючи наведені правові норми, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем по справі не доведено, що відповідачка ОСОБА_5 придбанням у встановленому законом порядку спірної квартири порушила права позивача, отже вимоги про витребування майна і тим самим позбавлення її права на квартиру не забезпечує "справедливу рівновагу" між інтересами сторін у справі і суспільства й порушує її право на мирне володіння майном, а також є порушенням дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі і в наслідок порушенням положень ч. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції та ст. 1 ЦПК України.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й у ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

При подачі апеляційної скарга на судове рішення позивач ОСОБА_3 не сплатив судовий збір в сумі 606,32 грн. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 серпня 2016 року була відстрочена сплата судового збору до вирішення судом апеляційної скарги. Тому згідно із ч. 1 ст. 88 ЦПК України з позивача ОСОБА_22 у дохід держави підлягає присудженню судовий збір у зазначеному розмірі.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 липня 2016 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3, реєстраційний номер облікової справи платника податків: НОМЕР_1, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_5

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан

М.М. Драгомерецький