Номер провадження: 22-ц/785/4365/16

Головуючий у першій інстанції Бойчук А. Ю.

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.08.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.,

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Томашевській К.В.,

за участю: представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, третьої особи ОСОБА_5 та її представника ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2016 року про відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Приморського районної адміністрації Одеської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_5, про визнання незаконним та скасування пункту 3.9 розпорядження Приморського районної адміністрації Одеської міської ради №484 від 23 серпня 2012 року,

в с т а н о в и л а:

10 лютого 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, у якому просить поновити строк для звернення до суду з позовом та визнати незаконним та скасувати пункту 3.9 розпорядження Приморського районної адміністрації Одеської міської ради №484 від 23 серпня 2012 рокув частині надання ОСОБА_7 під підсобне приміщення площею 10,2 кв.м., яке розташоване в квартирі спільного заселення АДРЕСА_1 на склад родини 4 особи (а.с. 3-6).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2016 року відкрито провадження у справі, справа призначена до розгляду на 07 квітня 2016 року (а.с. 33).

В апеляційній скарзі третя особа ОСОБА_5 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, передати питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції, мотивуючи тим, що судом першої інстанції порушені норми процесуального права, а саме, судом не враховано, що між сторонами у справі виник спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (а.с. 52-56).

В запереченні на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, просить скаргу відхилити у зв'язку з безпідставністю її доводів.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги третьої особи ОСОБА_5, пояснення на апеляцію представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, третьої особи ОСОБА_5 та її представника ОСОБА_6, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга третьої особи задоволенню не підлягає, оскільки ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду у судах у порядку цивільного судочинства.

У пунктах 2, 3, 21, та 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» судам роз'яснено, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону № 2453-VI).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108-114 ЦПК).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 17), Господарським процесуальним кодексом України (ст. 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

Ураховуючи положення статті 1 ЦПК та статті 2 КАС, не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття із такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов'язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання у належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків (стаття 25 Закону України від 04 вересня 2008 року № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків») тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі як відповідача суб'єкта владних повноважень.

У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах (п. 6 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Суб'єктом владних повноважень відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами у справі виник не публічно-правовий спір, а спір, що випливає з житлових (цивільних) правовідносин, який розглядається в порядку цивільного судочинства.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України, з'ясовуючи обставини, викладені у позовній заяві, колегія судів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відкрив провадження за цивільним судочинством.

Посилання третьої особи ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на те, що ухвалу суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою, оскільки судом не враховано, що між сторони у справі виник спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не приймаються до уваги за таких підстав.

Законодавством України кожній особі гарантоване право на судовий захист своїх порушених прав та охоронюваних інтересів.

Стаття 55 Конституції України гарантує кожній особі право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України, ч. 1 ст. 55 Конституції України слід розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_11 звертався до Приморського районного суду м. Одеси з аналогічним позовом про визнання незаконним та скасування пункту 3.9 розпорядження Приморського районної адміністрації Одеської міської ради №484 від 23 серпня 2012 року в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2016 року, провадження у справі за вказаним адміністративним позовом закрито з підстав п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (а.с. 17-18).

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що вказаний спір стосується оскарження розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради 3484 від 23 серпня 2012 року, спрямованого на встановлення права користування ОСОБА_7 та її родини підсобним приміщенням, яке розташоване в квартирі АДРЕСА_1. Тому, оскільки вказане розпорядження є актом індивідуальної дії, спрямованого на встановлення права користування майном, вказаний спір необхідно розглядати в порядку цивільного судочинства (а.с. 17зв.).

Статтею 1 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 6 ч.1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського Суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.

У справі «Буланов та Купчик проти України» (остаточне рішення від 09.03.2011 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до усталеної практики Суду щодо України зазначені гарантії, закріплені в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є застосовними до провадження у суді касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах, незважаючи на їх українську класифікацію (див. рішення у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року № 23436/03, пункт 25, та «Каруна проти України, рішення щодо прийнятості від 03 квітня 2007 року № 43788/05).

У цих справах заявники мали доступ до суду касаційної інстанції в частині того, що їх скарги дійшли до Верховного Суду та Вищого адміністративного суду. Однак скарги залишились нерозглянутими, оскільки спочатку Верховний Суд, а потім Вищий адміністративний суд вирішили, що в них немає юрисдикції їх розглядати.

Суд не вважав за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили юрисдикцію цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз'яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначив, що ст. 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо юрисдикції справ.

З огляду на зазначене, Європейський суд дійшов висновку, що не було забезпечено дійсну та ефективну реалізацію їхнього права на доступ до суду. Відповідно мало місце порушення ст. 6 ч.1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У справі «Мосендз проти України» (остаточне рішення від 17 січня 2013 року) суд загальної юрисдикції 04 травня 2006 року відмовив позивачці у відкритті провадженні у справі за її позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої Міністерством внутрішніх справ України внаслідок неналежно виконання своїх обов'язків, що призвело до загибелі її сина, оскільки ця справа мала розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

30 серпня 2006 року суд адміністративної юрисдикції прийняв до розгляду позов Мосендз в порядку адміністративного судочинства та 09 грудня 2008 року його задовольнив, присудивши заявниці відшкодування моральної шкоди. 18 червня 2009 року апеляційний адміністративний суд скасував постанову від 09 грудня 2008 року і закрив провадження у справі в зв'язку з тим, що справа мала розглядатися в порядку цивільного судочинства. 18 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив ухвалу від 18 червня 2009 року без змін.

В скарзі до Європейського суду з прав людини за ст. ст. 2,3 Конвенцій про захист прав людини та основоположних свобод на жорстоке поводження з її сином в армії та його смертю під час проходження військової служби, заявниця також послалася на те, що вона була позбавлена національного засобу юридичного захисту у зв'язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами у справі про відшкодування моральної шкоди.

У цій справі Європейський суд з прав людини встановив порушення ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод про право на ефективний засіб правового захисту, зазначивши, що Мосендз не мала національного засобу юридичного захисту за її позовами у зв'язку з юрисдикційним конфліктом між національними цивільними та адміністративними судами.

На відмінність від правової позиції Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ про те, що спори стосовно права особи на житло, у тому числі про взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття із такого обліку є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі як відповідача суб'єкта владних повноважень, Вищий адміністративний суд України у пункті 13 своєї постанови № 8 від 20 травня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних спорів» роз'яснив, що спори, пов'язані з реалізацією житлових прав фізичних осіб (щодо обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, нагляду і контролю за забезпеченням реалізації права громадян України на житло, додержання правил користування приміщенням житлових будинків і гуртожитків тощо), є публічного-правовими за правилами адміністративного судочинства.

Питання щодо юрисдикції справ цієї категорії розглянуто Верховним Судом України.

В своїй спільній постанові від 10 лютого 2015 року колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України погодилися з висновком Вищого адміністративного суду України від 21 жовтня 2014 року, який скасував постанови адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій, що вирішили спір про право на квартирний облік військовослужбовця за правилами адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України, закривши провадження у справі в цій частині позовних вимог, роз'яснив позивачці право на звернення до місцевого загального суду за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

У справі, яка розглядається судом апеляційної інстанції також виник юрисдикційний конфлікт між цивільними та адміністративними судами. Внаслідок конфлікту юрисдикцій позивач був позбавлений права на ефективний засіб правового захисту, що є порушенням ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і втратив можливість отримати вирішення житлового спору судом по суті.

Таким чином, спір щодо права позивача на встановлення права користування ОСОБА_7 та її родини підсобним приміщенням, яке розташоване в квартирі АДРЕСА_1, незалежно від участі у справі в якості відповідача суб'єкта владних повноважень, що має місце в даній справі, повинен розглядатися за правилами цивільної юрисдикції.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційні скарги не містять.

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції й постановлення нової ухвали про передачу питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції немає.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України ухвала апеляційного суду оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 2 п. 1, 312 ч. 1 п. 1, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції подальшому оскарженню не підлягає.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан

Р.Д. Громік