РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" серпня 2016 р. Справа № 918/1029/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Василишин А.Р.

судді Філіпова Т.Л. ,

судді Бучинська Г.Б.

при секретарі Першко А.А.

розглянувши апеляційну скаргу відповідача (за первісним позовом) - товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" на ухвалу господарського суду Рівненської області від 31.05.2016р. у справі № 918/1029/15 (головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Качур А.М., суддя Політика Н.А.)

за скаргою товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" на дії державного виконавця та постанову ВП № 50316349 від 01 квітня 2016 року державної виконавчої служби Сарненського районного управління юстиції про стягнення з боржника виконавчого збору

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (м. Київ)

до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" (Рівненська область, м.Сарни)

про розірвання договору, стягнення заборгованості та повернення орендованого майна

та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" (Рівненська область, м. Сарни)

до товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (м.Київ)

про спонукання до внесення змін до договору оперативного лізингу обладнання шляхом підписання додаткової угоди та про спонукання до надання оригіналів рахунків, оригіналів актів виконаних робіт, оригіналів податкових накладних

за участю представників сторін:

позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_1, довіреність від 15 серпня 2016 року; ОСОБА_2, довіреність від 01 вересня 2015 року;

відповідача (за первісним позовом) - ОСОБА_3, довіреність № 1 від 01 січня 2016 року;

органу ДВС - не з'явився

Судом роз’яснено представникам сторін права та обов’язки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

За клопотанням скаржника, запис розгляду судової справи здійснюється за допомогою технічних засобів, а саме: програмно-апаратного комплексу “Діловодство спеціалізованого суду”. Для архівного оригіналу звукозапису надано диск CD-R, серійний номер RFD80M-80685.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" (надалі – Стягувач) звернулося до господарського суду Рівненської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Журавлина" (надалі – Боржник) про розірвання договору, стягнення заборгованості та повернення орендованого майна. Водночас, Боржником подано до Стягувача зустрічний позов про спонукання до внесення змін до договору оперативного лізингу обладнання шляхом підписання додаткової угоди та про спонукання до надання оригіналів рахунків, оригіналів актів виконаних робіт, оригіналів податкових накладних.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 21 грудня 2015 року, яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 14 квітня 2016 року, первісний позов задоволено частково.

У задоволенні зустрічної позовної заяви відмовлено.

10 лютого 2016 року на виконання рішення суду від 21 грудня 2015 року видано відповідні накази.

28 квітня 2016 року від Боржника до господарського суду Рівненської області надійшла скарга на постанову ВП № 50316349 від 01 квітня 2016 року та дії державного виконавця державної виконавчої служби Сарненського районного управління юстиції про стягнення з боржника виконавчого збору.

Ухвалою місцевого господарського суду від 31 травня 2016 року скаргу боржника відхилено.

Не погоджуючись з винесеною ухвалою, Боржник звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на подання апеляційної скарги та прийняти її до провадження, скасувати ухвалу суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким задоволити апеляційну скаргу в повному обсязі.

Мотивуючи апеляційну скаргу Боржник зазначає, що ухвала винесена за неповного з’ясування обставин, що мають значення для справи, за відсутності доведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та прийнятими з грубим порушенням основних засад судочинства та норм процесуального права, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права.

Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Сканія Україна" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу (вх. № 21589/16 від 17 серпня 2016 року), в якому з підстав вказаних у даному відзиві, просить суд залишити ухвалу господарського суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" на адресу суду електронними засобами зв'язку надіслано клопотання про забезпечення фіксування судового процесу технічними засобами (вх. №21542/16 від 17 серпня 2016 року) та клопотання про проведення відеозапису судового засідання (вх. № 21543 від 17 серпня 2016 року). Крім того, надіслані додаткові пояснення до апеляційної скарги (вх. №21575/16 від 17 серпня 2016 року), в яких, з підстав вказаних у даних поясненнях, просить суд скасувати ухвалу місцевого господарського суду, а апеляційну скаргу задоволити в повному обсязі.

Від державної виконавчої служби Сарненського районного відділу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на адресу суду надійшов лист (вх. № 21378/16 від 15 серпня 2016 року), в якому державний виконавець Дебела Н.Г. зазначає, що порядок витребування або вилучення оригіналу документа виконавчого провадження регулюється частиною 2 статті 88 Закону України "Про виконавче провадження", а тому просить надіслати відповідну ухвалу про витребування оригінала документів виконавчого провадження з чітким переліком документів, які необхідно надіслати.

В судовому засіданні від 17 серпня 2016 року представники Стягувача заперечили доводи викладені в апеляційній скарзі, просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду першої інстанції - без змін.

В судовому засіданні від 17 серпня 2016 року представник Боржника підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, просить апеляційну скаргу задоволити, ухвалу суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким задоволити апеляційну скаргу повністю.

Представник державної виконавчої служби Сарненського районного відділу Головного територіального управління юстиції у Рівненській області в судове засідання не прибув, про дату, час та місце повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників провадження у справі про час і місце розгляду справи і явка сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалась, а також з огляду на те, що 22 серпня 2016 року закінчується п’ятнадцятиденний строк розгляду апеляційної скарги (і в суду немає можливості його відкласти в розумний строк), колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, заслухавши пояснення представників, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду прийшла до висновку, в її задоволенні слід відмовити, а оскаржувану ухвалу залишити без змін. При цьому колегія виходила з наступного.

У вересні 2015 року Стягувач звернувся до господарського суду Рівненської області з позовом до Боржника про розірвання договору, стягнення заборгованості та повернення орендованого майна. Боржником подано до Стягувача зустрічний позов про спонукання до внесення змін до договору оперативного лізингу обладнання шляхом підписання додаткової угоди та про спонукання до надання оригіналів рахунків, оригіналів актів виконаних робіт, оригіналів податкових накладних.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 21 грудня 2015 року (головуючий суддя Андрійчук О.В., суддя Павленко Є.В., суддя Політика Н.А.), яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 14 квітня 2016 року, первісний позов задоволено частково.

Стягнуто з Боржника на користь Стягувача 13 633 грн 29 коп. заборгованості з орендної плати. Також з Боржника стягнуто на користь Стягувача судовий збір в розмірі 3 045 грн 00 коп.

Крім того, даним судовим рішенням зобов’язано Боржника передати Стягувачеві лізингове обладнання за описом у додатку "А" до договору оперативного лізингу обладнання № 09/09 від 02 квітня 2009 року, укладеного Боржником та Стягувачем, а саме: світлове табло (код 1592704), каркас кріплення (код 1592720), табло (код 1596062), табло (код 1595959).

У задоволенні позовних про розірвання договору оперативного лізингу обладнання №09/09 від 02 квітня 2009 року, укладеного між Боржником та Стягувачем, відмовлено.

Крім того, даним рішенням у задоволенні зустрічної позовної заяви відмовлено.

10 лютого 2016 року на виконання рішення суду від 21 грудня 2015 року видано накази.

28 квітня 2016 року через службу діловодства місцевого господарського суду від Боржника надійшла скарга на постанову ВП № 50316349 від 01 квітня 2016 року державного виконавця державної виконавчої служби Сарненського районного управління юстиції про стягнення з Боржника виконавчого збору.

Ухвалою місцевого господарського суду від 31 травня 2016 року (а.м.о. 27-36) скаргу Боржника, з підстав, висвітлених у даній судовій ухвалі, було відхилено.

Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, 22 лютого 2016 року Стягувач звернувся із заявою до органу ДВС про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу господарського суду №918/1029/15 від 10 лютого 2016 року про стягнення 13 633 грн 29 коп. заборгованості з орендної плати. Одночасно з відкриттям виконавчого провадження Стягувач просив накласти арешт на майно та кошти боржника.

25 лютого 2016 року органом ДВС винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 50316349 про стягнення 13 633 грн 29 коп. заборгованості з орендної платити, а також накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, належне боржнику, в межах суми стягнення - 16 678 грн. 29 коп. (дана постанова на момент розгляду даної апеляційної скарги скасована в частині арешту майна та заборони відчуження – пункти 4,5 постанови від 25 лютого 2016 року ВП №50316349).

Вказана постанова направлена Боржнику рекомендованим листом з повідомленням 25 лютого 2016 року, надійшла до відділення зв'язку 26 лютого 2016 року, а вручена Боржнику 25 березня 2016 року.

15 березня 2016 року органом ДВС винесено постанову про арешт коштів Боржника на суму 16 678 грн 29 коп.

01 квітня 2016 року органом ДВС винесено постанову про стягнення з Боржника виконавчого збору у розмірі 1 363 грн 32 коп.

Як вбачається зі скарги та матеріалів оскарження, Боржник просив суд визнати неправомірними дії державного виконавця при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору, та просив суд вказану постанову - скасувати.

Скарга обґрунтована тим, що наказ господарського суду підписаний одноособово суддею Андрійчук О.В., тоді як справу розглянуто колегією суддів у складі: головуючий суддя Андрійчук О.В., судді Павленко Є.В., Політика Н.А., що суперечить вимогам статтей 4-6, 4-7, 82, 85 ГПК України, статті 18 Закону України "Про виконавче провадження". Оскільки, на переконання Боржника, наказ мав бути підписаний колегіально, то виконавець не мав права приймати його до виконання, і як наслідок, виносити при виконанні інші постанови, в тому числі про стягнення виконавчого збору.

Суд констатує, що в силу вимог статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

За приписами частини 1 статті 4-5 ГПК України, господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України.

В силу дії частини 1 статті 116 ГПК України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.

З наведеного вбачається, що наказ господарського суду, як виконавчий документ, видається судом, який прийняв рішення у конкретній справі.

У свою чергу, поняття "суд" є одним з ключових у науці, воно має декілька значень, що зумовлюється тим, де застосується це поняття - на рівні законодавства чи у побуті. Але й при застосуванні його у різних галузях права, зміст вказаного поняття можливо визначити лише у контексті. Так, у загальній науці теорії права й конституційному праві термін "суд" є здебільшого узагальнюючим поняттям органу, наділеного повноваженням з реалізації однієї з гілок державної влади - судової. У цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення про те, який саме це суд, де він розташований, яка його компетенції, тощо. У другому значенні суд - це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, що уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію. У третьому значенні термін "суд" ідентичний процесуальному поняттю "судове засідання", тобто процесуальній формі здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях. Четверте значення пов'язано із особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу (одноособово чи колегіально).

Водночас, колегія суду констатує, що ГПК України не містить визначення поняття "суд". У той же час інший процесуальний закони - КАС України під поняття "суд" розуміє суддю адміністративного суду, який розглядає і вирішує адміністративну справу одноособово, колегію суддів адміністративного суду.

Згідно з частини 1 статті 4-6, частини 1 статті 4-7 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.

Частинами 1, 2 статті 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю народних засідателів і присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

З наведеного вбачається, що у контексті розглянутої справи під судом, який видає наказ, слід розуміти суддю при одноособову розгляді або колегію суддів при колегіальному розгляді справи.

У свою чергу, за частини 1 статті 117 ГПК України наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

За загальним правилом, наказ господарського суду має відповідати резолютивній частині судового рішення.

Суд наголошує на тому, що пункт 1 частини 1 даної статті має в кінці слово «видали» по суті прив’язане не лише до слів «посадової особи» (наведених в однині), але й до словосполучення «найменування органу». Дане, в свою чергу, спростовує твердження апелянта щодо того, що це множинне слово вказує на те, що виконавчий документ має підписуватись колегіально.

Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення) (п. 4 ч. 1 ст. 84 ГПК України).

Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. Рішення суду, яке містить вступну та резолютивну частини, підписується всім складом господарського суду і додається до справи (ч. 3 ст. 82, ч. 3 ст. 85 ГПК України).

Отже, підписується повне рішення або рішення, яке містить вступну та резолютивну частини, а не окрема його частина, зокрема резолютивна, тобто підпис є невід'ємною частиною рішення як такого, а не однієї з його частин.

В силу дії частини 3 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повинен бути підписаний уповноваженою посадовою особою із зазначенням її прізвища та ініціалів і скріплений печаткою. Скріплення виконавчого документа гербовою печаткою є обов'язковим у разі, якщо орган (посадова особа), який видав виконавчий документ, за законом зобов'язаний мати печатку із зображенням Державного Герба України.

Відповідно до п. 2.6.13 Інструкції з діловодства в господарських судах оригінал наказу господарського суду, підписаний суддею, засвідчується гербовою печаткою суду і видається Стягувачеві під розписку або надсилається йому рекомендованим чи цінним листом після набрання судовим рішенням законної сили.

З даного вбачається, що як вищезаначено Інстрункцією, так і частиною 3 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження"обумовлено підписання виконавчого документа однією особою, а не всіма особами, що прийняли відповідне рішення.

Водночас, як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, судом видано наказ №918/1029/15 від 10 лютого 2016 року , котрий підписаний головуючим суддею Андрійчук О.В. та скріплений гербовою печаткою суду.

Враховуючи усе вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що вищевказані виконавчі документи (накази) відповідають формальним вимогам, визначеним Законодавством України. Відповідно, на переконання колегії суду, державний виконавець правомірно відкрив виконавче провадження.

Суд також констатує, що принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності, це сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.

Європейський Суд в своїй судовій практиці характеризує якість закону, вказуючи, що:

1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи;

2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні;

3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права;

4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання;

5)якість закону пов’язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи;

6) жодна норма не може вважатися „законом”, якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики;

7) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований;

8) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування.

Будь-який національний закон, в контексті сприйняття його Європейським судом при розгляді конкретних справ, аналізується ним на предмет відповідності верховенства права, яке міститься в кожній нормі Конвенції та Протоколів до неї.

Разом з тим, частиною 1 статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. У рішенні від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Тому, згідно вищевикладного, відповідно до норм чинного законодавства, це унеможливлює регулювання поведінки ні учасниками судового процесу, зокрема Стягувачем при пред'явленні виконавчого документа до виконання, ні державним виконавцем при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження, відповідно, унеможливлює передбачати наслідки застосування такого законодавства. При цьому така правова невизначеність у цій справі не суперечить принципові верховенства права.

А тому, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку про недоведеність апелянтом належними та допустимими доказами, що виконавчий документ не відповідає формальним вимогам, визначеним законодавством. Відповідно Рівненський апеляційний господарський суд залишає ухвалу суду першої інстанції в цій частині без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Крім того, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Статтею 115 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до статті 1 Закону України “Про виконавче провадження” виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Згідно з приписами статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України” і статті 4 ГПК України, господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.

У силу вимоги статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

У пункті 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року у справі "Шмалько проти України" суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

При цьому, Європейський суд з прав людини допускає, що “затримки у виконанні рішення можуть бути обґрунтовані за окремих обставин, проте державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на вибачення за невиплату боргу за рішенням, а затримки не можуть бути такими, що зводять нанівець право, що захищається пунктом 1 статті 6 Конвенції” (див. § 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бакай та інші проти України” від 09 листопада 2004 року).

Згідно зі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення Європейського суду у справі “Агрокомплекс проти України” від 06 жовтня 2011 року існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для “законного сподівання” на виплату такої заборгованості і становить “майно” цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу (“Бурдов проти Росії”).

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено пунктом 1 статті 1 Першого протоколу (справа “ОСОБА_4 проти України”, рішення від 15 жовтня 2009 року).

Враховуючи викладене, неприпустимою є ситуація, за якої формалізоване питання про підписання наказу, виданого на підставі остаточного судового рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду Стягувачу та мало наслідком порушення його права на суд та мирне володінням майном.

Відповідно до вищезазначеного, колегія суддів апеляційної інстанції констатує, що наказ місцевого господарського суду, на підставі якого винесено оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження, формально відповідав встановленим вимогам, а тому у державного виконавця не було підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження у порядку, передбаченому статтею 26 Закону України "Про виконавче провадження". Дане вказує, що останній правомірно виніс постанову про відкриття виконавчого провадження (що було предметом окремої скарги, та по котрій суд апеляційної інстанції виніс рішення, котрим визнано неправомірним лише частину, що стосувалась накладення арешту на все майно в сумі 16 678 грн 29 коп., що стосується заборони відчужуваного майна). Правомірність даного відкриття виконавчого провадження підтверджується судовою постановою у даній справі від 17 серпня 2016 року по розгляду скарги на дії та постанову ВП №50316349 від 25 лютого 2016 року, котрою розглядалась апеляційна скарга в цьому складі до розгляду даної скарги на дії та постанову про накладення арешту на майно в ПАТ КБ «Приватбанк».

Зі змісту частини 2 статі 25 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що початок строку примусового виконання судового рішення пов’язується не з моментом отримання Боржником постанови про відкриття виконавчого провадження, а з днем її винесення.

Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, постанова про відкриття виконавчого провадження про передачу майна винесена органом ДВС 25 лютого 2016 року, отже перебіг семиденного строку для добровільного виконання розпочався 26 лютого 2016 року і, відповідно, закінчився 03 березня 2016 року.

При цьому суд констатує, що за приписами статті 35 Закону України «Про виконавче провадження» апелянт у разі несвоєчасності отримання постанови про відкриття виконавчого провадження (яке вбачається у даній справі) міг подати заяву до органу ДВС про відхилення провадження виконавчих дій, проте Боржником даного вчинено не було. При цьому суд констатує, що орган ДВС виніс свою постанову про стягнення виконавчого збору (1 квітня 2016 року), тобто після отримання постанови про відкриття (25 березня 2016 року).

Водночас, щодо постанови про стягнення з боржника виконавчого збору, то суд зазначає, що частинами 1,3 статі 28 Закону України "Про виконавче провадження" у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред'явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.

Враховуючи, що боржник у строк, визначений частиною 2 статті 25 Закону України "Про виконавче провадження", добровільно не виконав судового рішення, відтак постанова про стягнення виконавчого збору винесена правомірно.

Згідно статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи усе вищевикладене, суд констатує, що Боржником не доведено належними та допустимими доказами під ставності скарги та апеляційної скарги. Відтак, доводи апеляційної скарги суд вважає безпідставними та такими, що спростовані усім вищенаведеним у даній судовій постанові.

Інші доводи апелянта є безпідставними і до уваги судом не беруться, в тому числі доводи щодо того, що суд мав зробити висновок відповідно до статті 84 ГПК України про задоволення або відмову в задоволенні заявлених вимог, а не відхилити скаргу.

При цьому, колегія суддів вказує апелянту на те, що скарга на дії ДВС не є позовним провадженням де розглядаються позовні вимоги, і відповідно розглядається лише за статтею 121-2 ГПК України (в зв’язку з оскарженням виконавчих дій чи бездіяльності органу ДВС). Відповідно колегія критично ставиться до такого тлумачення ГПК України апелянтом.

Відтак, суд залишає оспорювань ухвалу без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Відповідно, суд залишає за Боржником витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 – 106, 121-2 Господарського процесуального кодексу України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Журавлина" на ухвалу господарського суду Рівненської області від 31 травня 2016 року у справі №918/1029/15 щодо оскарження дій і постанови державної виконавчої служби про стягнення виконавчого збору № 50316349 – залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції – без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з Розділом ХІІ-I Господарського процесуального кодексу України.

3. Матеріали оскарження ухвали у справі № 918/1029/15 повернути до господарського суду Рівненської області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Бучинська Г.Б.