1Справа № 335/8252/14-ц 2/335/1371/2016

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

10 серпня 2016 р. Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Шалагінової А.В.,

за участю секретаря судового засідання Герченової А.І.,

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за адресою: м. Запоріжжя, вул. Перемоги, 51, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійним договору дарування,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2014 р. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, уточнивши який просила визнати поважними причини пропуску строку на звернення до суду та визнати недійсним договір від 08 лютого 2012 року, за яким вона подарувала відповідачу ОСОБА_3 свою квартиру АДРЕСА_1, посилаючись на ті обставини, що він укладений помилково, оскільки вона мала на меті укладення договору довічного утримання. Також зазначила, що між сторонами була домовленість про те, що позивач передає відповідачеві у власність квартиру, що належить їй на праві власності, за умови збереження за нею права довічного користування квартирою та сплатою відповідачем по 300 гривень щомісячно. Отже, між ними існували відносини договору довічного утримання і вона мала на меті укласти саме такий договір. Крім того зазначила, що наміру дарувати за свого життя квартиру сторонній особі у неї ніколи не було. Підписуючи запропонований  текст договору, позивач виходила з того, що обов'язки виникнуть не тільки у неї, але й у відповідача. Її внутрішня воля ніколи не була спрямована на безоплатне відчуження квартири іншій особі. Укладаючи договір, вона бажала, щоб набувач її квартири здійснювала за нею догляд та надавала допомогу по господарству  фізично та матеріально. Іншого житла, ніж вказана квартира, у позивача немає, в цій квартирі вона постійно проживає, ніколи не залишала її, здійснює всі комунальні платежі, несе витрати на її обслуговування  та  утримання.

Просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 08.02.2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили суд позов задовольнити.

Відповідач в судовому засіданні заперечувала проти позову з тих підстав, що позивач розуміла  який договір з нею укладався. В момент укладання договору нотаріус декілька разів перепитував, чи правильно позивач розуміє наслідки укладання такого договору, а позивач відповідала, що наслідки розуміє. Нотаріус також питала про намір укладання договору довічного утримання, на що позивач відмовилась.

Крім заперечень, відповідачем було подано заяву про застосування строку позовної давності, згідно з якою на підставі п. 5 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік, і цей строк позивачем пропущено, що є підставою для відмови у позові.

Третя особа приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 у судове засідання не з’явилась, надала суду заяву про розгляд справи за її відсутності. Також у заяві зазначила, що спірний договір дарування укладався з додержанням норм Закону України «Про нотаріат», Цивільного та Сімейного кодексів України, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та в цілому законодавства.

Вислухавши пояснення позивача, її представника, відповідача, свідків, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах заявлених позовних вимог, суд встановив наступне.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта від 15.06.2016, позивачеві належала на праві приватної власності  квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі продажу від 22.05.2009.

08.02.2012 ОСОБА_1 на підставі договору дарування подарувала належну їй квартиру АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_3 із встановленням сервітуту, який полягає в особистому праві ОСОБА_1 на довічне безоплатне користування відповідно до цільового призначення зазначеною квартирою в цілому. Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрований в реєстрі за № 228.

Відповідач зареєструвала своє право власності на квартиру 27.08.2012, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» № 35294488 від 27.08.2012.

В судовому засіданні встановлено, що позивач постійно мешкає у квартирі АДРЕСА_1 та ніколи не залишала її, у тому числі і з 08.02.2012 року до цього часу, також у квартирі мешкав ОСОБА_5 (до дня смерті) – чоловік позивача.

Звертаючись до суду з позовом про визнання вищевказаного договору дарування недійсним, позивач, як на підставу для задоволення позовних вимог, посилається на ст. 229 ЦК України, зокрема, зазначає, що вона внаслідок свого похилого віку, стану здоров'я, помилилась, щодо обставин, які мають істотне значення, вважала, що правочин для сторін буде мати наслідки договору довічного утримання.

Ці обставини знайшли своє підтвердження під час судового розгляду справи.

Так, матеріалами справи підтверджено, що вказана квартира є єдиним житлом позивача, що підтверджується вищезазначеною інформаційною довідкою, іншого житла в її власності немає. За сімейним станом позивач не одружена, дітей не має. Сплата за квартиру з часу укладання договору здійснюється тільки позивачем, яка оформила житлову субсидію. Позивач є інвалідом третьої групи, перебувала на стаціонарному лікуванні з 19.07.2001 року по 15.08.2001 року та з 10.09.2004 року по 28.09.2004 року у неврологічному відділенні, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК серії АД № 122374 від 29.07.2009 року, виписним епікризом із м.к. № 4218, довідкою лікарні «Дніпроспецсталь». Крім того, відповідно до посвідчення серії ААА № 688711, виданим УПСЗН Жовтневої райадміністрації, з 14.02.2001 по 31.08.2003 позивач була інвалідом І групи, з 01.10.2004 по 10.06.2009 – інвалідом ІІ групи.

Намір позивача укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування, підтвердили допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Свідок ОСОБА_6 пояснив, що позивач є його сусідкою, він їй допомагає по господарству. Підтвердив, що позивач мала намір укласти договір довічного утримання, оскільки також висловлювала таку пропозицію його донці, але його дочка відмовилась, т.я. в неї двоє дітей, і вона не зможе доглядати ще й позивача. Відповідач обіцяла, що буде приїжджати та допомагати позивачу, надавати по 300 грн. щомісячно, але через деякий час після укладання договору припинила надавати гроші. В судовому засіданні відповідач наполягала на тому, що показання цього свідка не можуть братися до уваги судом, оскільки він перебуває у фактичних шлюбних стосунках з позивачем. Проте, оцінюючи показання цього свідка, суд зазначає, що доказів перебування цього свідка у шлюбних стосунках з позивачем суду не надано, а отже, цей висновок є припущенням відповідача, яке не може бути покладене в основу судового рішення.

Свідок ОСОБА_7 зазначила, що вона є головою кооперативу будинку № 109 по вулиці Перемоги в місті Запоріжжі. ОСОБА_1 з 2009 р. проживає у будинку, всі особисті рахунки по комунальним послугам оформлені на неї дотепер. Позивач здійснює сплату комунальних послуг. Про те, що позивач подарувала свою квартиру відповідачу, вона не знала до 2014 року. Позивач одинока жінка, хворіє, є інвалідом. Позивач мала намір укласти договір довічного утримання, оскільки саме це позивач їй казала.

Свідок ОСОБА_8 суду пояснила, що їй перед укладанням спірного договору дзвонила позивач та повідомляла, що ОСОБА_3 буде здійснювати за нею догляд. Крім того, вказувала, що ОСОБА_3 2-3 рази платила ОСОБА_1 по 300 грн., мала намір забрати квартиру у ОСОБА_1 та вселити туди сторонніх осіб. Вона вважала, що позивач уклала договір довічного утримання, оскільки мова йшла про те, що ОСОБА_3 буде здійснювати догляд за позивачем, платити їй по 300 грн., щоб після смерті ОСОБА_1 їй залишилась квартира. ОСОБА_1 була інвалідом, в неї було погано з пам’яттю.

Крім того, свідок ОСОБА_9, допитана в судовому засіданні за клопотанням відповідача, пояснила, що ОСОБА_1 домовлялась із ОСОБА_3 про те, що останній у власність належить передати квартиру з метою того, щоб її колишній чоловік на квартиру не претендував. При цьому, ОСОБА_3 повинна була оплачувати квартиру, а ОСОБА_1 продовжувати у цій квартирі проживати. Їй було відомо, що ОСОБА_3 надавала кошти ОСОБА_1 по 300 гривень на місяць для оплати комунальних послуг. Вони раніше були у дружніх стосунках, у зв’язку із чим ОСОБА_1 можливо і подарувала квартиру. Оцінюючи показання цього свідка, суд зазначає, що нею також було підтверджено відсутність намірів позивача укласти договір дарування квартири, який за своєю правовою природою є безоплатним та одностороннім правочином, оскільки свідок підтвердила про намір сторін обумовити взаємні права та обов’язки за цим договором (оплата відповідачем комунальних послуг, надання позивачеві можливості залишитися та проживати у квартирі). Те, що сторони перебували у дружніх стосунках, не свідчить про наявність наміру позивача укласти саме договір дарування, оскільки ці доводи є припущеннями свідка.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України ).

За змістом вказаної норми, правочин, вчинений під впливом помилки,  є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

З роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», убачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі, пояснень і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими  обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Вказана правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, яка є обов’язковою для суду в силу вимог статті 360-7 ЦПК України.

Суд доходить висновку, що зібрані у справі докази підтверджують доводи позивача про її помилку при укладені оскаржуваного правочину щодо обставин, які мають суттєве зачинення, про відсутність у неї під час укладання договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдарованої. Так, позивач є особою похилого віку, одинокою, інвалідом ІІІ групи, що свідчить про потребу в сторонній допомозі, спірне житло є єдиним житлом позивача, фактично квартира відповідачу не передана, а позивач з моменту укладання договору постійно у ній проживає. Передача квартири позивачем відповідачеві за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам ст. 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі ч. 3 ст. 203 та ст. 229 ЦК України.

Крім того, суд враховує, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2014 р. у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено (арк. справи 101–103). Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2015 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін (арк. справи 136–137). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 р. рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2014 р. та ухвала Апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2015 р. скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі ч. 4 статті 338 ЦПК України, якою передбачено, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

З урахуванням ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 р. судом перевірено доводи позивача про те, що спірна квартира є єдиним її житлом і вона вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки в договорі було зазначено про її право довічного користування квартирою (п. 8 договору), а відповідач повинна була надавати їй по 300 гривень щомісяця та сплачувати комунальні послуги. Також суд дослідив та надав оцінку умовам укладеного договору щодо встановлення сервітуту, з’ясував, що спірний договір дарування був не безоплатним, як це передбачено ч. 1 ст. 717 ЦК України.

Також, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 717 ЦК України, договір, який встановлює обов’язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншій особи без отримання взаємної вигоди. В даному випадку суд встановив, що мала місце помилка з боку дарувальника щодо правової природи укладеного договору, прав та обов’язків, які виникнули після його укладання (ст. 229 ЦК України).

Досліджуючи заяву позивача про поновлення строку звернення до суду, суд виходить із загальних правил перебігу загальної і спеціальної позовної давності, згідно з якими встановлено, що такий перебіг починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до вимог ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з п. 5 ч.2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу).

За ст. 728 ЦК України до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

При цьому суд вважає, що не підлягає застосуванню до позову про визнання договору дарування недійсним спеціальний строк позовної давності, встановлений п. 5 ч. 2 ст. 258 ЦК України та ст. 728 ЦК України, на які посилається відповідач, так як позивач не просить розірвати спірний договір дарування, а просить визнати його недійсним.

У судовому засіданні представник позивача вказала, що позовну заяву позивачеві складав інший адвокат, який помилково зазначив про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки в даному випадку, дійсно, позовні вимоги стосуються визнання договору недійсним, а не його розірвання, отже цю заяву слід залишити поза увагою.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним спірного договору дарування є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За ч. 5 ст. 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності правочину з власної ініціативи.

Зокрема, суд враховує, що умови спірного договору дарування сторонами не виконані у повному обсязі, що підтверджується дослідженими судом доказами. Так, після укладання договору дарування позивачка продовжувала проживати в квартирі, самостійно оплачувати комунальні послуги, фактичної передачі квартири не відбулось, свої ключі від квартири позивачка після відчуження квартири відповідачці не передавала.

Представником позивача в судовому засіданні було заявлено про необхідність застосування наслідків недійсного правочину шляхом скасування державної реєстрації права власності на квартиру за відповідачем та поновлення такої реєстрації за позивачем.

З урахуванням викладеного суд вважає за необхідне повернути сторони недійсного правочину у первісний стан, наслідком чого є скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_3 та поновлення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, тому з відповідача на користь позивача необхідно стягнути витрати зі сплати судового збору у розмірі 243,60 грн.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 57-61,  88,  208, 212-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 8 лютого 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за № 228.

Сторони повернути в первісний стан.

Скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, на імя ОСОБА_3 та поновити державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_1.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 243 (двісті сорок три) гривні 60 копійок.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Запорізької області через Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 (десяти) днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Вступна та резолютивна частини рішення ухвалені у нарадчій кімнаті та проголошені у судовому засіданні 10 серпня 2016 року.

Повний текст рішення виготовлено 12 серпня 2016 року.

Суддя А.В. Шалагінова