Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 335/373/15Головуючий у 1-й інстанції Воробйов А.В.

№22-ц/778/2357/16Суддя-доповідач Гончар М.С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Каракуші К.В., Стрелець Л.Г.

при секретарі Бабенко Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Фондова компанія «Юнівес» про поділ спільного майна подружжя

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, який не одноразово уточнювала та змінювала та в остаточній редакції якого просила:

- визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на наступне майно:

- грошові кошти в розмірі 8275951,84 грн., отримані ОСОБА_3 внаслідок продажу цінних паперів;

- грошові кошти в розмірі 4978010,14 грн., зараховані та виплачені на картковий рахунок НОМЕР_2 ОСОБА_3 в ВАТ «Кредитпромбанк» в період з 28.09.2007 року по 01.03.2013 року;

- грошові кошти в розмірі 56261,59 доларів США, зараховані та виплачені на картковий рахунок НОМЕР_2 відповідача у ВАТ «Кредитпромбанк» в період з 28.09.2007 року по 01.03.2013 рік, - всього на загальну суму 14507470,20 грн.;

поділити спільне сумісне майно:

- визнати за ОСОБА_2 право власності на грошові кошти в розмірі 7253735,10 грн.;

- визнати за ОСОБА_3 право власності на грошові кошти в розмірі 7253735,10 грн.;

- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 7 253 735,10 грн. - суму коштів, прихованих і витрачених ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_2 не в інтересах сім'ї та не на потреби сім'ї;

- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати - судовий збір в розмірі 3654,00 грн.

В обґрунтування свого позову позивач зазначала, що в період з 28.09.2007 року по 01.03.2013 року вона перебувала в шлюбних відносинах з відповідачем ОСОБА_3 Під час шлюбу подружжям було придбано вищевказане майно яке належить у відповідності до ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 61, 69 СК України, 177, ч. 2, 3 ст. 325, ч. 3 ст. 368 ЦК України дружині і чоловіку на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу, незалежно від того на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Наполягала на тому що спільним майном подружжя є майно придбане за період з 28.09.2007 рік по 01.03.2013 рік - тобто час перебування у шлюбних відносинах. При цьому позивач зазначала, що зазначені кошти не були витрачені відповідачем в інтересах сім'ї та на її потреби, фактично вони були ним приховані. Фактичне місцезнаходження коштів їй невідоме. Зазначаючи ст. 63 СК України та п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства про розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» позивач вказує на рівність прав кожного з подружжя на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом правова його спільної сумісної власності. Крім того звертаючись до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства про розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» позивач обґрунтовувала, що спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути грошові кошти. Вона також враховувала положення ч. 1 ст. 71 СК України щодо поділу об'єктів спільної сумісної власності подружжя в натурі, ч. 2 ст. 71 СК України щодо присудження неподільних речей одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. При цьому, вона - ОСОБА_2 вважала, що у зв'язку з приховуванням та невитрачанням грошей в інтересах сім'ї належним способом захисту прав позивача є визнання права спільної сумісної власності на майно, його поділ та у відповідності до ст. 16 ЦК України стягнення з відповідача на користь неї, як позивачки, належної відповідно до закону частки майна - коштів.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя у цій справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 3 а.с. 98-113) просила рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити її позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_3 подав апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу позивача (т.с. 3 а.с. 124-131).

У судове засідання 28 липня 2016 року належним чином повідомлений про час і місце розгляду цієї справи апеляційним судом (т.с. 3 а.с. 142) представник третьої особи - ТОВ «Фондова компанія «Юнівес» не з'явився, третя особа не повідомила апеляційний суд про причини неявки свого представника, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суд не подавала.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів апеляційного суду визнала неповажною причину неявки представника ТОВ «Фондова компанія «Юнівес» та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу за відсутністю останнього за присутністю сторін у цій справі та їх представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, у тому числі позивача ОСОБА_2 та її представника за договором - адвоката (т.с. 3 а.с. 150-151) ОСОБА_4, які на запитання колегії суддів апеляційного суду зазначали, що вони підтримують апеляційну скаргу позивача у цій справі та все, що у ній викладено, будь-яких клопотань не мають, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 10 - 11, 209, 212, 214-215 ЦПК України та виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог позивача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що сторони у цій справі - позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 перебували у фактичних шлюбних відносинах з 28.09.2007 року по 01.03.2013 року, що сторонами не заперечується.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В своїй постанові по справі 6-38цс15 від 03.06.2015 року Верховний суд України дійшов висновку, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Так, відповідач ОСОБА_3 не заперечував та підтвердив у суді першої інстанції, що як до шлюбу, так і під час шлюбних відносин він займався інвестиційною діяльністю - придбавав та продавав акції на фондовому ринку для отримання доходу з залученням третьої особи ТОВ «Фондова компанія «Юнівес», з якою був укладений договір комісії на постійне обслуговування на ринку цінних паперів ще 08.02.2006 року, тобто до шлюбних відносин (т.1 а.с. 68).

Суд першої інстанції правильно вважав доведеним належними доказами ту обставину, що відповідач ОСОБА_3 використовував під час своєї діяльності власні кошти, які він мав ще до подружнього життя, що зокрема підтверджується довідкою ПАТ «Банк «Фінанси і кредит» (т.3 а.с.70) та довідкою ДПІ про доходи ОСОБА_3 за 2006 рік (т.3 а.с.72).

Позивач ОСОБА_2 у суді першої інстанції зазначала, що вона не знала про цю діяльність відповідача ОСОБА_3 взагалі, тобто жодних доказів того, що ОСОБА_2 мала вкладення або якесь інше відношення до діяльності відповідача на фондовому ринку позивачем не надано.

Таким чином, суд першої інстанції правильно не вбачав, що ОСОБА_2 брала участь у придбанні відповідачем ОСОБА_3 цінних паперів, жодних доказів зворотного позивачем у суді першої інстанції не доведено, а отже суд першої інстанції правильно вважав, що гроші, які використовував ОСОБА_3 для придбання акцій, гроші які він отримував від продажу акцій та дохід від цієї діяльності, не можуть вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя та спільним майном подружжя.

Згідно із вимогами ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Положення ст. 65 СК України припускають існування факту спільної сумісної власності подружжя, розпорядження майном за взаємною згодою, доки не доказано інше кимось з подружжя.

Таким чином, Закон передбачає презумпцію правомірності правочину. Закон покладає обов'язок спростовувати презумпцію правомірності правочину на іншого з подружжя - того, хто не згоден з цим.

Позивач ОСОБА_2 у суді першої інстанції наполягала на тому, що відповідач ОСОБА_3 здійснив відчуження акцій без її відома.

Ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» надано поняття акції - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Абз. 2 ч. 1 ст. 6 Закону передбачає, що акція є неподільною. Порядок реалізації прав співвласників акції (акцій) визначається ЦК України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Відповідно до ст. 100 ЦК України право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

П. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що акції можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності і предметом поділу між подружжям, якщо вони були придбані за їх спільні кошти.

Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Ч. 5 ст. 5 Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні ", який був чинним на момент здійснення операцій з акціями зазначає, що угоди щодо цінних паперів не підлягають нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законодавством чи угодою сторін.

Нотаріальне посвідчення угод не передбачено договором з ТОВ «Промислові фінанси» від 08.02.2006 року з відповідними додатковими угодами та не передбачено і в замовленнях, а отже воно не було обов'язкове. Не передбачена також і державна реєстрація подібних угод.

Стосовно договорів з приводу цінного майна, то зважаючи на відсутність законодавчо визначеного поняття «цінне майно» дане поняття є оціночним.

Суд першої інстанції правильно вважав, що цінні папери, які придбавав та продавав ОСОБА_3 можна вважати цінним майном, проте зважаючи на ту обставину, що позивачем ОСОБА_2 не надано доказів, що гроші вкладені в придбання акцій або самі акції були об'єктом спільної сумісної власності, отже письмової згоди ОСОБА_2 на купівлю-продаж акцій ОСОБА_3 не потребував.

Суд першої інстанції розглядав дану справу в межах заявлених у цій справі позовних вимог ОСОБА_2, яка у цій справі не просила визнати недійсними угоди з приводу купівлі - продажу цінних паперів, предметом спору у цій справі є лише майно у вигляді грошей, отриманих від продажу акцій, тобто остання фактично зазначені угоди не оспорювала.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність тверджень позивача ОСОБА_2 щодо обов'язкового узгодження операцій купівлі-продажу акцій, які здійснював відповідач з ОСОБА_2

Суд першої інстанції також правильно не вбачав в діях відповідача ОСОБА_3 жодного порушення прав позивача ОСОБА_2, а пояснення позивача ОСОБА_2 щодо приховування цих фактів та відчуження без її відома є лише особистою думкою, не заснованою на вимогах Закону.

При цьому, позивачем ОСОБА_2 не оспорюються угоди, згідно яких ОСОБА_3 отримував дохід, а вимагається розподіл коштів, отриманих від такої діяльності, що свідчить про те, що позивач ОСОБА_2 не заперечувала у суді першої інстанції правомірність способу набуття вказаних доходів.

За змістом ст. ст. 63, 65 СК України, у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Позивач ОСОБА_2 у суді першої інстанції наполягала на тому, що вказані гроші відповідач ОСОБА_3 не витратив в інтересах сім'ї та продав акції без відома іншого з подружжя, приховав отримані кошти.

При цьому, жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач ОСОБА_3 витратив кошти не в інтересах сім'ї та приховав їх позивачем ОСОБА_2 суду першої інстанції також надано не було.

Хоча в силу вимог ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За клопотанням відповідача ОСОБА_3 судом першої інстанції у цій справі було допитано в якості свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_5 пояснив, що він знайомий як з позивачем, так й відповідачем, перебував в дружніх стосунках з обома; в його присутності, а також у присутності позивачки в сім'ї ОСОБА_3 відбувалися розмови про акції та наміри придбання певних цінних паперів, а тому вважає, що вона була обізнана про цю діяльність відповідача задовго до припинення шлюбних відносин.

Допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 пояснила, що працювала разом із відповідачем в ВАТ «Кредитпромбанк»; іноді приймала участь у розмовах, в яких відповідач пояснював про те, що він займається діяльністю з придбання та продажу акцій, при цьому позивач мала можливість чути це, а тому позивач обізнана про відповідну діяльність відповідача.

До пояснень позивача та його представника про те, що доказом витрат не на користь сім'ї є різниця між заявленими у позовній заяві коштами та витратами сім'ї, які не підтверджують витрату саме вказаного розміру коштів, суд першої інстанції правильно оцінив критично.

Суд першої інстанції також правильно виходив з того, що отримані ОСОБА_3 кошти від продажу акцій та дохід від продажу акцій були у володінні ОСОБА_3 та подружжя під час шлюбу, отже сторони мали можливість та право розпорядитися ними спільно за взаємною згодою.

Суд першої інстанції правильно встановив, що позивач ОСОБА_2 могла бути і не освічена щодо кожної угоди, яку укладав відповідач ОСОБА_3 на фондовому ринку, що не можна вважати приховуванням, проте наслідки цієї діяльності у вигляді доходу та отриманих грошей як ОСОБА_3, так і ОСОБА_2 мали можливість витратити під час спільного подружнього життя.

Висновки позивача ОСОБА_2 про те, що саме різниця між оборотними коштами та доведеними документально придбаннями і є доказом витрат коштів відповідачем ОСОБА_3 не в інтересах сім'ї, суд першої інстанції правильно вважав припущеннями.

Відповідно до ч.4 ст.60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жодного конкретного доказу про витрати коштів відповідачем ОСОБА_3 не в інтересах сім'ї та не на потреби сім'ї позивачем ОСОБА_2 суду першої інстанції у цій справі не було надано.

П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства.

Судом першої інстанції у цій справі було правильно встановлено, що на час припинення шлюбних відносин тобто 01.03.2013 рік сім'я ОСОБА_2 мала у власності спільне сумісне майно: будинок в АДРЕСА_2 придбаний під час шлюбу (т.2 а.с. 49); меблі: стол «Ліон Діоро», стільці «Перла дель ОСОБА_1» в кількості 8 шт., вітрина «Дожи», диванчик «Ла Феніче», м'які меблі «Экмі» колекція «Венеція» - тримісний диван, двомісний диван, дві крісла (т.3 а.с. 14).

Сторонами у суді першої інстанції у цій справі визнано той факт, що з приводу вказаного майна, а також іншого побутового майна подружжя, документи на яке не надано до суду, спорів у ОСОБА_2В та ОСОБА_2 немає.

В силу вимог ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Також сторони визнали той факт, що майно, яке зареєстроване на ОСОБА_3, зокрема автомобіль НОМЕР_1 (т.2 а.с. 72), квартира АДРЕСА_1 (т.2 а.с. 69 ), у зв'язку з його придбанням до шлюбу, не є спірним та не є майном подружжя.

Зважаючи на положення ст. 11 ЦПК та ч. 1 статті 61 ЦПК обставини щодо вказаного майна не підлягають доказуванню та не входять до позовних вимог заяви ОСОБА_2

Ч. 2 ст. 61 СК України зазначає, що об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Ч. 3 ст. 61 СК України передбачає, що якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_3 вів діяльність на фондовому ринку до початку шлюбних відносин та продовжив цю діяльність під час шлюбу, Однак, зважаючи на пояснення позивача щодо необізнаності про діяльність на фондовому ринку свого чоловіка та відсутність доказів того, що позивач приймала участь у вказаній діяльності, суд першої інстанції правильно вважав, що не можна вважати укладені ОСОБА_3 замовлення, вчиненими в інтересах сім'ї.

За змістом правового висновку ВСУ від 1 липня 2015 року, викладеного у справі № 6-612цс15: норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Проте, з метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України. За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного, для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що гроші, які ОСОБА_3 вкладав в акції та дохід у вигляді грошей, отриманий від продажу акцій, не можна вважати об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3.

При цьому, зважаючи, що в своїх поясненнях ОСОБА_3 зазначав у суді першої інстанції, що все ж таки кошти він витрачав у тому числі в інтересах сім'ї, суд першої інстанції правильно вважав, що кожна особа має вибір щодо того, куди саме витрачати зароблені особисті кошти.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями які виникли в інтересах сім'ї.

Позивачем ОСОБА_2 також не доведено у суді першої інстанції, що грошові кошти, вказані у позовних вимогах позивача у цій справі, існують або обліковуються будь-де у відповідача або третіх осіб на період розгляду цієї справи судом першої інстанції.

Оскільки, письмовими довідками щодо банківських рахунків ОСОБА_3 та декларацією за 2013 рік місцезнаходження грошей у розмірі, який зазначає позивач у своєму позові у цій справі, не підтверджено.

Залишок коштів на 01.03.2013 рік згідно із відповіддю ПУАТ «Фідобанк» по рахунку ОСОБА_3 НОМЕР_3 складав 3,80 грн. (т.3 а.с. 17).

Згідно із довідкою АТ «Банк «Фінанси та кредит» станом на 01.03.2013 рік залишок по рахунку ОСОБА_3 НОМЕР_4 склав 4,33 грн. (т.3 а.с. 18).

Згідно із відповіддю ПАТ «Кредитпромбанк» залишок коштів на рахунку ОСОБА_3 НОМЕР_2 станом на 01.03.2013 рік склав 0,00 грн. (т.2 а.с. 195).

П. 1 ст. 71 СК України передбачено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Позивачем ОСОБА_2 у цій справі не доведено, що грошові кошти, які заявлені нею в її позовній заяві у цій справі, існують або існували в натурі на час припинення шлюбних відносин.

Судом першої інстанції також із матеріалів справи не встановлено, що грошові кошти, які позивач вважає майном, є будь-де в натурі.

Ч. 2 ст. 68 СК України передбачає, що розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до ЦК України.

Суду першої інстанції не надано доказів того, що після розірвання шлюбу ОСОБА_3 без згоди позивача ОСОБА_2 розпорядився будь-яким майном, яке є об'єктом спільної сумісної власності.

Суд першої інстанції також правильно вважав, що позивачем ОСОБА_2 не доведений дійсний розмір коштів, отриманий відповідачем.

Так, загальний обсяг проданих акцій за час подружнього життя за розрахунком позивача 8275951,84 грн. суд першої інстанції правильно не прийняв як належний, допустимий доказ у цій справі.

Оскільки, зважаючи на розрахунки позивача ОСОБА_2, наведені в позовній заяві, остання бере до уваги лише договори про продаж акцій, та не звертає уваги на договори про придбання акцій, які наявні в матеріалах цієї справи.

В розрахунках позивача позивачем враховано в якості добутку гроші у розмірі 174923,20 грн. за замовленням №6032/10/з20 від 19.04.2010 року (т. 1. а.с. 212), при тому, що з тексту договору, очевидно, що це є договором про придбання акцій.

Саме те, що позивач в своїх розрахунках не враховує вартість придбання акцій позивачем та їх джерело, що дає хибні уяву про дійсний розмір отриманих відповідачем коштів, крім того позивачем не врахований той факт, що позивач перевкладав гроші, отримані від продажу акцій у придбання наступних акцій.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зазначаючи 8275951,84 грн. отриманих ОСОБА_3 від продажу акцій, позивач має на увазі оборотні кошти, а не фактичні гроші, отримані відповідачем.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції правильно вважав розрахунок позивача про поділ майні у вигляді грошей необґрунтованим, а вимогу про поділ грошей у розмірі 8275951,84 грн. такою, що спростовується фактичними обставинами справи, встановленими судом першої інстанції у цій справі.

Крім того, дослідивши усі наявні у цій справі докази кожний окремо та у їх сукупності, суд першої інстанції правильно вважав, що дохід, отриманий ОСОБА_3, не може вважатись спільною сумісною власністю подружжя.

Стосовно коштів на рахунку ВАТ «Кредитпромбанк» в розмірі 4987010,14 грн. та 56261,59 доларів США, суд першої інстанції правильно вважав, що позивачем ОСОБА_2 не доведено її відношення до вказаних коштів, а тому вказані кошти не належать до спільної власності подружжя ОСОБА_3

Вимога позивача ОСОБА_2 про визнання права власності на вказане майно суперечить положенням ч. 1 ст. 71 СК України щодо поділу майна в натурі, в зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що визнавати право власності та ділити на майно, якого не існує в натурі, неможливо.

Стосовно обраного позивачем ОСОБА_2 способу захисту своїх прав у вигляді стягнення, суд першої інстанції правильно вважав, що позивачем невірно обраний спосіб захисту з наступних підстав.

Абз. 2 п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» дається роз'яснення про те, що у випадку коли про розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Суд першої інстанції правильно на вбачав підстав вважати, що ОСОБА_3 приховав від позивачки ОСОБА_2 будь-яке майно, а зважаючи на наявне у сім'ї на час припинення шлюбних відносин майно та пояснення сторін, суд першої інстанції правильно вважав, що майно подружжя ОСОБА_2 вже розподілено.

Таким чином суд першої інстанції правильно вважав, що позовні вимоги ОСОБА_2 у цій справі не підлягають задоволенню, так як позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту того, що вказане майно є спільною сумісною власністю та не доведено її право власності на майно в розмірі, зазначеному у позовних вимогах.

Крім того, матеріалами справи не підтверджується факт наявності майна, а саме: грошових коштів, які є предметом позову.

Матеріалами справи також не підтверджується факт наявності коштів на рахунках ОСОБА_3 або третіх осіб на час припинення спільного господарства.

Факт приховування ОСОБА_3 від ОСОБА_2 доходів не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи, доказів того, що ОСОБА_3 використав кошти отримані від діяльності на фондовому ринку не в інтересах сім'ї позивачем не надано, відсутні такі матеріали і в матеріалах справи.

Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що не можна визнавати право власності на майно, яке відсутнє під час розгляду справи.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену нею в її позові у цій справі, та яку вона та її представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Суд першої інстанції правильно застосував при вирішенні цієї справи по суті вищезазначені правові позиції Верховного Суду України, які є обов'язковими для загальних судів в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України.

Відмова судом у задоволенні первісних позовних вимог позивача у цій (про визнання коштів спільною сумісною власністю подружжя) є підставою для відмови у задоволенні судом похідних від них позовних вимог позивача у цій справі (про їх поділ та визнання за кожним із подружжя права власності на їх частину).

Апеляційний суд на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду цієї справи апеляційним судом в межах доводів апеляційної скарги позивача.

Позивач ОСОБА_2 та її представник на свій розсуд здійснюють захист порушеного, на їх думку, права позивача.

Особам, які беруть участь у справі, перед початком апеляційного перегляду по суті цієї справи апеляційним судом було роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст. 27, 31, 162, 306 ЦПК України.

В силу вимог ст. 27 ч. 3 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Однак, позивач ОСОБА_2 та представник останньої за договором - адвокат (т.с. 3 а.с. 150-151) ОСОБА_4 не надали суду апеляційної інстанції до апеляційної скарги позивача на рішення суду першої інстанції у цій справі чи окремо будь-яких доказів, передбачених ст. 303 ч.2 ЦПК України, а також не заявляли в апеляційній скарзі позивача чи окремо клопотання про витребування останніх.

Таким чином, докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.

При вищевикладених обставинах, апеляційний суд переглядав дану справу в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги позивача та доказів сторін, наявних у матеріалах цієї справи, які були предметом дослідження судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуємого рішення у цій справі.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідач ОСОБА_3 позов позивача у цій справі не визнав.

При вищевикладених обставинах встановлено, що позивач ОСОБА_2 та представник останньої не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи позивача ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Судом першої інстанції питання про розподіл між сторонами судових витрат, понесених ними при розгляді цієї справи судом першої інстанції, оскаржуємим рішенням не вирішувалось, а тому воно не було предметом апеляційного перегляду у цій справі апеляційним судом, та може бути у подальшому вирішено судом першої інстанції за ініціативою останнього або за заявою осіб, які беруть участь у справі, в порядку ст. 220 ЦПК України.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок відповідача ОСОБА_3 судових витрат у вигляді судового збору (а.с.97), понесених нею при подачі цієї скарги до апеляційного суду.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 березня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддя

Гончар М.С.Каракуша К.В.Стрелець Л.Г.