Справа №4-18/08
ВІЙСЬКОВИЙ МІСЦЕВИЙ СУД
ОДЕСЬКОГО ГАРНІЗОНУ
ПОСТАНОВА
іменем України
22 травня 2008 року м. Одеса
Заступник голови військового місцевого суду Одеського гарнізону підполковник юстиції Деркачов О.В., при секретарях Плотніковій Н.М. , Трубачовій О.М. , за участю прокурорів відділів військової прокуратури Південного регіону України майора юстиції Сичова Є.Б., старшого лейтенанта юстиції Чубка В.А., а також заявника, розглянувши у відкритому судовому засіданні в розташуванні суду скаргу колишнього начальника кафедри військової підготовки Одеської державної академії будівництва та архітектури полковника запасу ОСОБА_1 на постанову прокурора відділу військової прокуратури Південного регіону України від 24 жовтня 2000 року про закриття стосовно ОСОБА_1 кримінальної справи по звинуваченню у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. "а" КК України (в редакції Закону 1961 року),
встановив:
24 жовтня 2000 року прокурором відділу військової прокуратури Південного регіону України старшим радником юстиції ОСОБА_2 було винесено постанову, санкціоновану Т.в.о. військового прокурора Південного регіону України підполковником юстиції ОСОБА_4, про закриття кримінальної справи на підставі ст. 6 п.4 КПК України стосовно ОСОБА_1, який звинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п."а" КК України (в редакції Закону 1961 року).
ОСОБА_1 29 лютого 2008 року оскаржив цю постанову до військового місцевого суду Одеського гарнізону, і при цьому просив її скасувати у зв'язку з порушенням органом досудового слідства норм процесуального закону та відновити слідство в закритій справі.
Постановою судді від 18 березня 2008 року заявнику було поновлено строк на оскарження даної постанови.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 у поданій скарзі та численних письмових і усних заявах зазначив, що постанова органу досудового слідства від 24 жовтня 2000 року підлягає скасуванню з підстав:
· її санкціонування службовою особою, яка не мала процесуальних повноважень на здійснення даної дії;
· несвоєчасного направлення заявнику копії оскаржуваної постанови;
· не забезпечення ОСОБА_1 права на захист при його недостатній правовій обізнаності під час допиту на досудовому слідстві після оголошення постанови від 17 жовтня 2000 року про притягнення у якості обвинуваченого за ст. ст. 254 п. „а", 143 ч. 2 КК України;
- не виконання органом досудового слідства під час проведення додаткового
розслідування слідчих дій, визначених ухвалою військової колегії Верховного Суду
України від 13 квітня 1999 року №7-10к99, залишеної без зміни Постановою Пленуму
Верховного Суду України від 29 вересня 1999 року №7-34п99;
· не прийняття остаточного правового рішення по звинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 168 КК України;
· не прийняття будь - яких рішень щодо обраного стосовно нього запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд, який залишився після скасування 23 червня 2000 року першим заступником військового прокурора Південного регіону України підполковником юстиції ОСОБА_4 постанови від 10 березня 2000 року про закриття кримінальної справи, що до цього часу виключає можливість вільного пересування на території України
та за и межами;
· не прийняття рішення в порядку ст. 81 КПК України в питанні про речові докази, їх безпідставне повернення з метою умисного знищення;
· фальсифікації прокурором відділу ОСОБА_2 доказів та фактів подій, які в дійсності не відбувалися, виконання вимог та вказівок керівництва військової прокуратури Південного регіону України, які не відповідали кримінально - процесуальному законодавству України;
· неправомірного застосування положень Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року при прийнятті 24 жовтня 2000 року рішення про закриття кримінальної справи стосовно нього на підставі ст. 6 п. 4 КПК України, оскільки: на той час діяв інший Закон України „Про амністію" від 11 травня 2000 року; ОСОБА_1 не визнавав себе винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. „а" КК України; не був обізнаний про факт закриття 23 жовтня 2000 року кримінальної справи в частині пред'явленого обвинувачення за ч.2 ст. 143 КК України, а також тому, що ч.3 ст. 168 КК України є складом тяжкого злочину;
· неправомірного визнання його винним у вчиненні злочину на підставі постанови органу досудового слідства, а не обвинувального вироку суду;
· факту примусу зі сторони начальника Одеського інституту Сухопутних військ генерал-лейтенанта ОСОБА_3 до ОСОБА_1 з метою подання останнім заяви про згоду на застосування положень Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року.
В судовому засіданні ОСОБА_1 настояв на задоволенні поданої ним скарги, з чим не погодився прокурор відділу військової прокуратури Південного регіону України майор юстиції Сичов Є.Б., зазначивши про правомірність підстав для винесення оскаржуваної постанови від 24 жовтня 2000 року, правомочність службової особи, яка її санкціонувала та неможливості відновлення досудового слідства в даній справі у зв'язку із закінченням строків давності притягнення заявника до кримінальної відповідальності.
Дослідивши скаргу, додані до неї та судового провадження інші матеріали, витребувані матеріали кримінальної справи, отримавши особисті пояснення ОСОБА_1, діючих та колишніх службових осіб військової прокуратури Південного регіону України ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2, колишніх співслужбовців заявника -офіцерів Одеського інституту Сухопутних військ ОСОБА_7, ОСОБА_8 та з'ясувавши думку прокурора, суд дійшов наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що 23 лютого 1998 року прокуратурою Центрального району м. Одеси стосовно ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст. 168 КК України (в редакції Закону 1961 року).
26 лютого 1998 року ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення за ч.3 ст. 168 КК України та стосовно останнього обрано запобіжний захід у виді взяття під варту.
01 червня 1998 року кримінальна справа стосовно ОСОБА_1 надійшла за підслідністю до військової прокуратури Південного регіону України, а 28 жовтня 1998 року її було спрямовано до суду для розгляду по суті.
Вироком військового суду Південного регіону України від 25 грудня 1998 року ОСОБА_1 було засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст. 168 КК України.
Ухвалою військової колегії Верховного Суду України від 13 квітня 1999 року, №7-10к99, залишеної без зміни Постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1999 року №7-34п99, вирок військового суду Південного регіону України від 25 грудня 1998 року було скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування у військову прокуратуру Південного регіону України.
При цьому суд касаційної інстанції, обґрунтовуючи своє рішення, послався на те, що орган попереднього слідства і суд, зокрема, не прийняли всіх, передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, не звернули уваги на допущені істотні порушення норм кримінально-процесуального закону, не перевірили всі версії ОСОБА_1, які висувалися ним в своє виправдання, в тому числі, про штучне створення ситуації з дачею йому хабара, його провокацію та причетність до цього конкретної особи, не допитали ряд свідків, показання яких мають істотне значення для справи, не провели криміналістичну експертизу речових доказів - в зв'язку з чим органу досудового слідства в процесі додаткового розслідування необхідно було виконати ряд
розшукових та слідчих дій.
18 жовтня 1999 року постановою заступника військового прокурора Південного регіону України досудове слідство в даній справі було відновлено, а справу прийнято до провадження начальником відділу військової прокуратури Південного регіону України майором юстиції ОСОБА_6, який 07 грудня 1999 року змінив запобіжний захід обвинуваченому ОСОБА_1 - взяття під варту на підписку про невиїзд.
26 лютого 2000 року органом досудового слідства було винесено постанову про перекваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_1 зі ст. 168 ч.3 КК України на ст. 254 п. „а" КК України (в редакції Закону 1961 року).
10 березня 2000 року майором юстиції ОСОБА_6 винесено постанову про закриття кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 на підставі ст. 6 п. 4 КПК України. Цією ж постановою ОСОБА_1 було скасовано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, а речі, визнані в якості речових доказів - повернуті громадянам ОСОБА_9 та ОСОБА_10, що підтверджується відповідними розписками останніх осіб від 15 березня 2000 року.
23 червня 2000 року першим заступником військового прокурора Південного регіону України підполковником юстиції ОСОБА_4 постанову від 10 березня 2000 року про закриття кримінальної справи було скасовано, внаслідок чого дана кримінальна справа була прийнята до провадження попереднього слідства прокурором відділу зазначеної прокуратури старшим радником юстиції ОСОБА_2
17 жовтня 2000 року ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 143 ч. 2 та 254 п. „а" КК України (в редакції Закону 1961 року), при цьому жодний із запобіжних заходів до нього не обирався.
18 жовтня 2000 року ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він просив "закрити за актом амністії інкримінований йому злочин, передбачений ст. 254 п. „а" КК України" і при цьому не визнав себе винним у його вчиненні.
23 жовтня 2000 року постановою старшого радника юстиції ОСОБА_2кримінальна
справа у частині пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення по ст. 143 ч. 2 КК України
була закрита на підставі ст. 6 п. 2 КПК України.
24 жовтня 2000 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_1 у
вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. „а" КК України, було закрито на підставі ст. 6 п.
4 КПК України, внаслідок акту амністії, а також скасовано арешт на належне йому майно.
Приймаючи дане процесуальне рішення орган досудового слідства зазначив, що ОСОБА_1, зловживаючи службовим положенням начальника кафедри у вересні 1997 р. -лютому 1998 року із особистої заінтересованості організував вступ за плату на КВП окремих студентів, що не пройшли конкурсний відбір та не мали права навчатися, а також пред'явив вимогу та отримав від студентів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по 300 доларів США за обіцянку незаконного сприяння їх зарахуванню на навчання, що завдало істотної шкоди стану законності, підготовці і вихованню офіцерів запасу, дотриманню військових правовідносин, престижу офіцерських кадрів України, вчинивши тим самим діяння, передбачене ст. 254 п. „а" КК України.
Також, як вбачається із мотивувальної частини оскаржуваної постанови органом досудового слідства було прийнято до уваги, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, на його утриманні перебувають дві малолітні дитини, а вчинене ним діяння не є тяжким.
Згідно вимог ст. 236-6 КПК України суддя витребовує закриту провадженням справу, знайомиться з нею, а в разі необхідності заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу на постанову, доводи прокурора та, в залежності від того, чи були при закритті справи виконані вимоги статей 213 і 214 КПК України, приймає одне з таких рішень: залишає скаргу без задоволення; скасовує постанову про закриття справи і направляє справу прокурору для відновлення слідства або дізнання.
Згідно п.1 ст. 213 КПК України кримінальна справа закривається при наявності підстав, зазначених, зокрема, в п.4 ч.1 ст. 6 цього Кодексу - внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння.
Згідно ч.1 ст. 214 КПК України слідчий закриває справу мотивованою постановою, в якій, крім даних, передбачених у ст. 130 цього Кодексу, зазначає: відомості про особу обвинуваченого, суть справи, підстави для закриття справи, рішення про скасування
запобіжного заходу і заходів по забезпеченню цивільного позову та можливої
конфіскації майна, а також рішення в питанні про речові докази відповідно до статті 81 цього Кодексу.
Згідно пунктів "б", "є" ст. 1, ст. 10, ч.3 ст. 15 Закону України "Про амністію" від 16 липня 1999 року кримінальні справи стосовно осіб, які є ветеранами війни та мають неповнолітніх дітей, за злочини, що не є тяжкими та перебувають у провадженні органів попереднього слідства, підлягають закриттю за згодою цих осіб. Такі постанови про застосування амністії санкціонуються прокурором. За відсутності згоди на застосування амністії закінчена розслідуванням справа надсилається до суду, який розглядає її та вирішує питання про можливість застосування амністії.
Станом законодавства України на 24 жовтня 2000 року санкціонування прокурором постанов органу досудового слідства про закриття кримінальних справ, що перебували в їх провадженні, на підставі п.4 ч.1 ст. 6 КПК України було передбачено лише положенням ч.3 ст. 15 Закону України "Про амністію " від 16 липня 1999 року, якою зазначене процесуальне повноваження було надане лише цій службовій особі, без її розширеного персоніфікованого тлумачення (як протилежний приклад, в ст. 32 КПК України).
Разом з тим, КПК України взагалі не передбачав такого санкціонування. Крім того, згідно із ст. 56 Закону України "Про прокуратуру" розширене роз'яснення поняття "прокурор" не застосовується до положень ст. 30 цього ж Закону, якою передбачено повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами, які у проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство.
Розділом 1 Регламенту військової прокуратури Південного регіону України, затвердженого 10 липня 2000 року військовим прокурором зазначеного регіону, передбачено, що розподіл службових обов'язків та взаємозамінність між керівництвом військової прокуратури регіону встановлюється наказами військового прокурора регіону.
Згідно §3 наказу військового прокурора Південного регіону України від 30 червня 2000 року №133 зазначеною службовою особою залишено за собою керівництво управлінням нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства, санкціонування арештів підозрюваних і обвинувачених по кримінальним справах, що знаходяться у провадженні слідчих слідчого відділу, а згідно §5 даного наказу на час відсутності військового прокурора Південного регіону України генерал-майора юстиції Козира П.Г., його обов'язки виконує перший заступник військового прокурора підполковник юстиції ОСОБА_4
Таким чином, процесуальними повноваженнями санкціонування постанови прокурора відділу військової прокуратури Південного регіону України про закриття кримінальної справи на підставі ст. 6 п.4 КПК України стосовно ОСОБА_1, який звинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. "а" КК України, був наділений виключно військовий прокурор Південного регіону України, або особа, яка на законних підставах виконувала у його відсутність обов'язки прокурора регіону.
В судовому засіданні полковник юстиції ОСОБА_4 пояснив, що 24 жовтня 2000 року, у зв'язку з вибуттям з 18 жовтня 2000 року генерал-майора юстиції Козира П.Г. у відпустку, саме він, ОСОБА_4, виконував обов'язки військового прокурора Південного регіону України, але Козир П.Г. до 25 жовтня 2000 року іноді з'являвся в прокуратурі, проте, на думку ОСОБА_4, фактично свої службові обов'язки не виконував.
Разом з тим, судом встановлено, що саме 24 жовтня 2000 року генерал-майор юстиції Козир П.Г. видав наказ військового прокурора Південного регіону України №162, згідно з яким вибув 25 жовтня 2000 року у чергову відпустку за 2000 рік та поклав на період відпустки виконання своїх обов'язків на першого заступника військового прокурора Південного регіону України підполковника юстиції ОСОБА_4
За таких обставин слід дійти висновку, що 24 жовтня 2000 року підполковник юстиції ОСОБА_4 повинен був виконувати службові обов'язки за своєю штатною посадою та не мав процесуальних повноважень військового прокурора Південного регіону України на санкціонування оскаржуваної ОСОБА_1 постанови про закриття кримінальної справи.
При цьому суд не бере до уваги наказ Генерального прокурора України від 11 жовтня 2000 року №849К, згідно якого військовому прокурору Південного регіону України генерал-майору юстиції Козиру П.Г. надана відпустка за 2000 рік строком 45 діб з 18
жовтня 2000 року до 1 грудня 2000 року, а також зміст листа начальника відділу роботи з кадрами управління кадрів Головного управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України від 7 травня 2008 року №11/1-842 вих-08 в частині того, що наказ військового прокурора Південного регіону України про його вибуття у відпустку (з 25 жовтня 2000 року) виданий без достатніх підстав і не має будь-яких юридичних наслідків та вищезазначені особисті пояснення ОСОБА_4, оскільки встановлено, що 24 жовтня 2000 року генерал-майор юстиції Козир П.Г. перебуваючи на робочому місці видав нормативний акт в сфері своєї службової діяльності (наказ №162), який до теперішнього часу с чинним, а з'ясування причин невиконання генерал-майором юстиції Козирем П.Г. вимог наказу Генерального прокурора України від 11 жовтня 2000 року №849К не є предметом даного судового розгляду.
Згідно ч.3 ст. 214 КПК України копія постанови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена справа, а також потерпілому та цивільному позивачеві.
Як вбачається із доданих до скарги матеріалів старшим радником юстиції ОСОБА_2 30 жовтня 2000 року за вих.№25/2322 на адресу ОСОБА_1 було направлено копію оскаржуваної ним постанови. Крім того, про отримання даного процесуального рішення З листопада 2000 року заявник здійснив власноручний розпис на його останньому аркуші (т. 13, а.с. 160).
Доводи ОСОБА_1 про те, що направлення копії постанови про закриття кримінальної справи лише на сьомий день позбавило його можливості на здійснення права на її оскарження прокуророві та до суду у встановленому законом порядку та строки, спростовуються невизначенням в ч.3 ст. 214 КПК України строку, протягом якого орган досудового слідства повинен направити дану копію особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, встановленням факту її отриманням ОСОБА_1 30 жовтня 2000 року, а також неодноразовим фактичним її оскарженням 3 грудня 2004 року до прокурора, інших органів державної влади та військового місцевого суду Одеського гарнізону.
Оцінюючи доводи ОСОБА_1 з питань умисного не прийняття старшим радником юстиції ОСОБА_2 процесуального рішення щодо скасування запобіжного заходу - підписки про невиїзд, який, на думку ОСОБА_1, залишився після скасування у червні 2000 року постанови начальника відділу військової прокуратури Південного регіону України майора юстиції ОСОБА_6 від 10 березня 2000 року про закриття кримінальної справи слід зазначити наступне.
Відповідно до вимог ст. ст. 165 - 165-2 КПК України питання про застосування, скасування або зміну запобіжного заходу вирішує відповідною постановою орган, в провадженні якого в даний момент перебуває справа, за винятком випадків, коли на це необхідна згода та рішення суду. Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством України передбачено наступні процесуальні дії: обрання запобіжного заходу; його заміну чи скасування, при цьому інших процесуальних рішень, у тому числі відновлення запобіжного заходу, не визначено.
Враховуючи, що після скасування 23 червня 2000 року постанови від 10 березня 2000 року про закриття кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 та до моменту її закриття у жовтні 2000 року питання щодо обрання останньому будь-якого запобіжного заходу не вирішувались, слід визнати, що заходи процесуального примусу до ОСОБА_1 не застосовувалися та його конституційне право щодо вільного пересування по Україні і за її межами не обмежувалось.
Згідно із ст. 140 КПК України при пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята; а із ст. 143 КПК України - слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки і у всякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення.
Як вбачається з матеріалів кримінальної справи на досудовому слідстві та в суді до захисту ОСОБА_1 було допущено адвоката ОСОБА_11 (т.8 а.с. 87-88, т.9 а.с. 49), на обов'язковій присутності саме якої і наполягав ОСОБА_1 17 жовтня 2000 року під час пред'явлення йому старшим радником юстиції ОСОБА_2 обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 143 ч. 2 та 254 п. „а" КК України, та при складанні протоколу роз'яснення обвинуваченому права на захист (т.12 а.с. 201).
Всупереч вимог ст. ст. 140 та 143 КПК України старший радник юстиції ОСОБА_2 пред'явив ОСОБА_1 дане обвинувачення у відсутності ОСОБА_11 та не допитав ОСОБА_1 за участю захисника не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення, що підтверджуються відповідним протоколом допиту обвинуваченого від 17 жовтня 2000 року (т.12 а.с. 203).
При цьому ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснив, що у ОСОБА_1 при пред'явленні обвинувачення не було захисника, а забезпечити його присутність під час допиту в якості обвинуваченого не було можливості, оскільки з телефонного повідомлення ОСОБА_11 зазначила про свою зайнятість в іншому процесі, в зв'язку з чим цей допит фактично не відбувся.
Ці обставини безумовно потягнули за собою істотні порушення кримінально-процесуального закону щодо права ОСОБА_1 на реальне використання всіх передбачених законом прав та засобів захисту від пред'явленого йому обвинувачення.
Дослідивши матеріали справи стосовно доводів заявника про невиконання органом досудового слідства під час проведення додаткового розслідування повного обсягу розшукових та слідчих дій, визначених змістом мотивувальної частини ухвали військової колегії Верховного Суду України від 13 квітня 1999 року, а також отримавши в суді особисті пояснення полковника юстиції ОСОБА_6 про те, що після проведення ним окремих слідчих дій у нього виникли сумніви в тому, що в даному випадку він буде в змозі довести факт одержання ОСОБА_1 хабара, в зв'язку з чим він вирішив не виконувати в повному обсязі вказівки суду касаційної інстанції та перекваліфікував дії обвинуваченого зі ст. 168 ч.3 КК України на ст. 254 п. „а" КК України, суд дійшов наступних висновків.
Надаючи органу досудового слідства вказівки на проведення конкретно визначених розшукових і слідчих дій суд касаційної інстанції виходив із того, що повний обсяг саме цих дій є мінімально необхідним для встановлення істини в даній кримінальній справі, в тому числі як для доведення вини ОСОБА_1 у одержанні хабара, так і можливого прийняття правового рішення щодо його невинуватості, перевірки версії про провокацію хабара іншою особою та притягнення її до відповідальності.
Таким чином, неповне виконання органом досудового слідства вказівок, викладених в ухвалі військової колегії Верховного Суду України від 13 квітня 1999 року, зокрема, не призначення криміналістичної експертизи речових доказів - грошових засобів, що були предметом хабара та їх наступне повернення в березні 2000 року ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не дозволило органу досудового слідства повно і всебічно з'ясувати всі обставини даної справи.
Не є безспірною і правомірність перекваліфікації колишнім начальником відділу військової прокуратури Південного регіону України ОСОБА_6 26 лютого 2000 року дій ОСОБА_1 зі ст. 168 ч.3 КК України на ст. 254 п. „а" КК України, оскільки за смислом кримінально-процесуального закону, в разі відсутності в діях обвинуваченої особи складу інкримінованого їй злочину, орган досудового слідства зобов'язаний був прийняти остаточне правове рішення, яким закрити провадження у справі в частині пред'явленого обвинувачення за цим складом злочину.
В судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи ОСОБА_1 щодо безпідставного інкримінування йому старшим радником юстиції ОСОБА_2 епізодів, по яким стосовно нього у серпні 1998 року вже було прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 п. 2 КПК України, оскільки зазначене рішення було скасовано винесеною начальником відділу військової прокуратури Південного регіону України ОСОБА_6 відповідною постановою від 17 січня 2000 року.
Також, враховуючи, що випадки фальсифікації доказів та подій, які в дійсності не відбувалися, виконання вимог та вказівок керівництва військової прокуратури регіону, які суперечать кримінально - процесуальному законодавству України та факт винесення 31 липня 2000 року постанови про закриття кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 на підставі ст. 213 ч. 2 КПК України ОСОБА_2 в судовому засіданні категорично заперечив, особисто ОСОБА_1 ці випадки не конкретизовані, постанову про закриття кримінальної справи від 31 липня 2000 року останнім не надано, в матеріалах справи вона відсутня, джерела отримання цієї інформації ОСОБА_1 не вказані, а тому слід визнати, що в цій частині заяв наведені ОСОБА_1 доводи свого підтвердження також не
знайшли.
Оцінюючи доводи ОСОБА_1 про те, що його незаконно визнано винним у вчиненні злочину на підставі постанови органу досудового слідства від 24 жовтня 2000 року про закриття кримінальної справи, а не обвинувального вироку суду, суд вважає дану позицію заявника передчасною, оскільки дана постанова не є остаточним висновком слідчого про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні діяння, що підпадає під ознаки злочину. Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду ( ст. 62 Конституції України).
Не є обґрунтованими і доводи заявника про те, що постанова органу досудового слідства від 24 жовтня 2000 року є незаконною у зв'язку з невизнанням ОСОБА_1 своєї вини у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. „а" КК України. Так, положення ст. 15 Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року не передбачають обов'язковою умовою для застосування акта амністії визнання обвинуваченою особою вини у інкримінованому їй злочину, а лише вимагають надання її згоди на таке застосування, що і було здійснено ОСОБА_1 шляхом подання 18 жовтня 2000 року відповідної заяви, при цьому сам заявник підтвердив, що наявна в матеріалах справи її ксерокопія (т.12 а.с. 207) ідентична втраченому оригіналу.
Також є помилковими доводи ОСОБА_1 і про те, що на час закриття кримінальної справи орган досудового слідства, в разі застосування до нього акту амністії, повинен був би керуватись іншим Законом України „Про амністію" від 11 травня 2000 року, оскільки, на його думку, перекваліфікація його дій постановою ОСОБА_6 відбулась 26 лютого 2000 року, а термін дії застосованого закону сплинув через 3 місяці після його опублікування.
Так, однією з підстав, встановленою ст. 10 Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року для закриття кримінальної справи, що перебувала в провадженні органу досудового слідства, є факт вчинення злочину до набрання чинності цим Законом особами, які підпадають під дію статті 1 цього Закону. Це відповідає обставинам справи, оскільки інкриміновані ОСОБА_1 дії він вчинив у вересні 1997 р. - лютому 1998 року, а факт подальшої юридичної перекваліфікації цих же дій 26 лютого 2000 року не впливає на час їх вчинення.
Крім того, відповідно до ст. 8 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію. В даному ж випадку ОСОБА_1 було звільнено не від покарання, а від кримінальної відповідальності за діяння, яке містить ознаки злочину, в зв'язку з чим застосування щодо нього амністії на підставі Закону від 16 липня 1999 року не може бути обмежене тримісячним терміном його дії, тобто в даному питанні орган досудового слідства не вийшов за межи наданих йому останнім Законом повноважень.
Є помилковими і доводи ОСОБА_1 про те, що до його діянь за тяжкістю інкримінованого злочину взагалі було неможливо застосовувати будь-який акт про амністію. Суд зазначає, що на час застосування положень Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року органом досудового слідства була здійснена кримінально-правова кваліфікація діям ОСОБА_1 саме за ст. 254 п. „а" КК України, склад злочину якого не відносився до тяжких злочинів та підпадав під дію положень даного Закону.
Разом з тим, при застосуванні органом досудового слідства Закону України „Про амністію" від 16 липня 1999 року, викликає сумнів у суду добровільність здійснення волевиявлення ОСОБА_1 при наданні їм згоди 18 жовтня 2000 року на закриття кримінальної справи.
Так, заявник пояснив, що був вимушений подати ОСОБА_2 відповідну заяву під тиском з боку його колишнього військового командира - начальника Одеського інституту Сухопутних військ генерал-лейтенанта ОСОБА_3. , який, нібито, в разі незгоди ОСОБА_1 на закриття справи, примусив би його звільнитись з військової служби без надання житла, або змінити місце її проходження.
Колишній співслужбовець заявника - ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснив, що
восени 2000 року він чув, як генерал-лейтенант ОСОБА_3 різким тоном казав ОСОБА_1, що йому телефонували, можливо, з прокуратури, та рекомендували поговорити із заявником на предмет надання згоди на закриття даної кримінальної справи, якщо останній бажає залишитись в інституті.
Інший співслужбовець заявника - ОСОБА_7 в судовому засіданні також пояснив, що під час перебування ОСОБА_1 під слідством генерал-лейтенант ОСОБА_3 вимагав від заявника їхати до прокуратури, з якої тому телефонували, та закривати кримінальну справу, якщо той не бажає їхати у війська чи звільнитись зі служби. При цьому ОСОБА_7 зазначив, що ОСОБА_1 перебував у пригніченому стані, у нього було важке сімейне становище і, на думку ОСОБА_7, заявник не був згоден із закриттям справи та визнанням себе винним.
Крім того, ОСОБА_1 пояснив, що вимушено надав згоду лише на закриття кримінальної справи за ст. 254 п. „а" КК України, сподіваючись, що залишиться інша інкримінована йому стаття - ст. 143 ч. 2 КК України, в зв'язку з чим провадження у справі не буде повністю закрито. Як вбачається з матеріалів кримінальної справи про подальше винесення ОСОБА_2 23 жовтня 2000 року постанови про закриття справи в частині пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення по ст. 143 ч. 2 КК України на підставі ст. 6 п. 2 КПК України, останній, станом на 24 жовтня 2000 року (час остаточного закриття кримінальної справи), сповіщений не був.
За таких обставин суд вважає обґрунтованими доводи заявника про те, що вищезазначені обставини істотно впливають на добровільність надання ним згоди на застосування акту амністії.
Що ж стосується доводів прокурора про неможливість відновлення досудового слідства в даній справі у зв'язку із закінченням строків давності притягнення заявника до кримінальної відповідальності, слід зазначити, що звільнення від кримінальної відповідальності за даною підставою не має реабілітуючого характеру і в даний час означає визнання виключно судом факту вчинення особою злочину. ст. 7-1 КПК України надає право цій особі заперечувати проти закриття справи у зв'язку із закінченням строків давності, в зв'язку з чим провадження у справі повинно бути продовжено у звичайному порядку. Таким чином, закінченням строків, передбачених ч.1 ст. 49 КК України, не є перешкодою для подальшого з'ясування обставин справи та прийняття остаточного правового рішення стосовно інкримінованих ОСОБА_1 діянь.
З урахуванням викладеного суд приходить до загального висновку про наявність ознак порушення процесуальних прав ОСОБА_1 під час проведення додаткового розслідування справи, пред'явлення йому обвинувачення та при закритті справи 24 жовтня 2000 року, що було санкціоновано неправомочною службовою особою, в зв'язку з чим не можна вважати оскаржувану постанову органу досудового слідства законною і обґрунтованою та вона підлягає скасуванню.
Під час досудового слідства слід, з дотриманням вимог процесуального законодавства та забезпеченням права ОСОБА_1 на захист, здійснити повний обсяг розшукових та слідчих дій, вказаних в мотивувальній частині ухвали військової колегії Верховного Суду України від 13 квітня 1999 року, провести інші слідчі дії, направлені на всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи та, в сукупності з іншими доказами, дати правову оцінку вчиненим заявником діянням.
На підставі викладеного, керуючись ст. 213, 214, 236-6 КПК України,
постановив:
Скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Постанову прокурора відділу військової прокуратури Південного регіону України старшого радника юстиції ОСОБА_2 від 24 жовтня 2000 року, санкціоновану Т.в.о. військового прокурора Південного регіону України підполковником юстиції ОСОБА_4, про закриття на підставі ст. 6 п.4 КПК України кримінальної справи по звинуваченню колишнього начальника кафедри військової підготовки Одеської державної академії будівництва та архітектури полковника ОСОБА_1, у вчиненні злочину, передбаченого ст. 254 п. "а" КК України (в редакції Закону 1961 року) - скасувати.
Матеріали кримінальної справи щодо ОСОБА_1 повернути військовому
прокурору Південного регіону України для відновлення досудового слідства.
На постанову сторонами може бути подана апеляція до військового апеляційного суду Військово-Морських Сил України протягом семи діб з дня її винесення.