КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" червня 2016 р. Справа№ 910/4938/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Корсакової Г.В.

Хрипуна О.О.

за участю представників:

від позивача: Ткаченко Г.В.;

від відповідача : не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 (суддя: Якименко М.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія"

до Публічного акціонерного товариства " СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК "

про тлумачення змісту договору

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" до Публічного акціонерного товариства " СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК " про тлумачення змісту п. 1.1 договору застави товарів в обороті № 42/2-З від 18.01.2010, укладеного між ПАТ "СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК", як заставодержателем, та ТОВ "Черкаська м'ясна компанія", як заставодавцем, - відмовлено.

Рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 щодо відмови у задоволенні позову мотивовано тим, що сторонами у Договорі застави товарів в обороті №42/2-3 від 18 січня 2010 року досягнуто згоди щодо обставин, пов'язаних з виконанням умов договору застави, поведінку сторін у спірному правовідношенні, а тому судом не вбачається різного розуміння сторонами умов пункту 1.1. Договору застави.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить наведене рішення - скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю, а саме: розтлумачити міст п. 1.1. Договору застави товарів в обороті №42/2-3 від 18 січня 2010 року, укладеного між ПАТ " СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК " та ТОВ "Черкаська м'ясна компанія", а саме: що мається на увазі під виразом "цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що випливають з кредитного договору №42-В від 26.12.2008 року та додатковими угодами до нього, які є його невід'ємними частинами, надалі "Кредитний договір", що укладений між Заставодержателем та відкритим акціонерним Товариством "Сигнаївський комбінат хлібопродуктів", надалі за текстом "Позичальник...".

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказував на те, що судом першої інстанції зроблено невірний висновок про те, що у Договорі застави товарів в обороті №42/2-3 від 18 січня 2010 року досягнуто згоди щодо обставин, пов'язаних з виконанням умов договору застави, поведінку сторін у спірному правовідношенні, а тому не вбачається різного розуміння сторонами умов пункту 1.1. Договору застави.

На думку позивача, сторони по різному розуміють п. 1.1. Договору застави товарів в обороті №4/2-З від 18.01.2010 року, яке полягає у тому, що між сторонами правочину виник спір щодо визначення зобов'язань, які заставодавець забезпечив своїм майном перед банком, що, на думку апелянта потребує відповідного тлумачення судом,а саме:

- банк, як заставодержатель, вважає, що п. 1.1 Договору застави товарів в обороті № 42/2-З від 18.01.2010 визначено, що заставодавець (позивач) зобов'язався забезпечити виконання зобов'язань боржника за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього, в тому числі і тими, які будуть укладені після підписання договору застави та про які заставодавцю нічого не відомо;

- позивач (заставодавець) зі свого боку вважає, що він взяв на себе зобов'язання перед банком забезпечити виконання зобов'язань боржника перед банком за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього, які були укладені станом на 18.01.2010 та про які заставодавець був обізнаний.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Хрипун О.О., Корсакова Г.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.05.2016 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 прийнято до провадження та порушено апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 15.06.2016.

15.06.2016 відповідачем через канцелярію Київського апеляційного господарського суду подано відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на відповідність оскаржуваного судового рішення нормам матеріального та процесуального права та відсутності обумовлених процесуальним законом підстав для його скасування.

В судовому засіданні 15.06.2016 представник апелянта (позивача) доводи апеляційної скарги підтримав, просив суд апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції - скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.

Відповідач в судове засідання 15.06.2016 представників не направив, про розгляд справи повідомлений належним чином (поштове повідомлення про вручення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження 0411614813091).

Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, судова колегія вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, за відсутності представників відповідача, оскільки їх неявка не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги, а відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому викладена позиція відповідача щодо суті спору.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено господарським судом першої інстанції, і що підтверджується наявними матеріалами справи, 26.12.2008 між Акціонерним банком "СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК" (перейменовано в Публічне акціонерне товариство "СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК"; далі по тексту - відповідач, Банк, заставодержатель) та Відкритим акціонерним товариством "Сингаївський комбінат хлібопродуктів" (далі по тексту - позичальник) укладено Кредитний договір №42-В (далі по тексту - Кредитний договір) за умовами якого (п. 1.1. Кредитного договору) Банк надає Позичальнику короткостроковий кредит в іноземній валюті для здійснення статутної діяльності, а Позичальник зобов'язується повернути Банку кредит на умовах і в термін, передбачений цим договором.

18.01.2010 року в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між відповідачем - ПАТ «СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК» (заставодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" (далі по тексту - позивач, заставодавець, ТОВ "Черкаська м'ясна компанія") укладено Договір застави товарів в обороті №4/2-З (далі по тексту - Договір застави), за умовами якого (п. 1.1. Договору застави) цей Договір Забезпечує вимоги Заставодержателя, що випливають з: Кредитного договору №42-В від 26 грудня 2008 року та додатковими угодами до нього, які є його невід'ємними частинами/ надалі "Кредитний договір", що укладений між Заставодержателем та Відкритим акціонерним товариством "Сигнаївський комбінат хлібопродуктів", надалі за текстом "Позичальник", за умовами якого Позичальник зобов'язується перед Заставодержателем повернути отриманий кредит в розмірі 981 882,00 (Дев'ятсот вісімдесят одна тисяча вісімсот вісімдесят два) долари США та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у визначені договором та додатковими угодам до нього строки, а також сплатити всі необхідні платежі, які виникають / можуть виникнути з зазначеного Договору.

Пунктом 1.3. Договору застави передбачено, що Заставодавець засвідчує, що йому відомі всі умови Кредитного договору № 42-В від 26 грудня 2008 року, укладеного між ВАТ АБ " СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК " та ВАТ "Сигнаївський комбінат хлібопродуктів"".

Договір вступає в дію з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання зобов'язань Позичальника за "Кредитним договором" (погашення основного боргу за кредитом, сплати відсотків, пені та штрафі, якщо такі будуть) (п. 7.1. Договору застави).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач зазначив, що сторони по різному розуміють п. 1.1. Договору застави, а тому просив суд розтлумачивши зміст п. 1.1. Договору застави товарів в обороті №42/2-3 від 18 січня 2010 року, укладеного між ПАТ " СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК" та ТОВ "Черкаська м'ясна компанія", а саме: що мається на увазі під виразом "цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що випливають з кредитного договору №42-В від 26.12.2008 року та додатковими угодами до нього. які є його невід'ємними частинами, надалі "Кредитний договір", що укладений між Заставодержателем та відкритим акціонерним Товариством "Сигнаївський комбінат хлібопродуктів", надалі за текстом "Позичальник...".

Згідно з ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За змістом статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Статтею 637 ЦК України передбачено тлумачення умов договору за правилами ст. 213 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 18.08.2015 року у справі №925/1072/15, яке залишено без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.09.2015 року у справі №925/1072/15, яка залишена без змін Постановою Вищого Господарського Суду України від 01.12.2015 року у справі №925/1072/15, встановлено, що "оспорюваний правочин при його укладенні був спрямований на реальне настання правових наслідків (сторонами вчинено дії на його виконання), він не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, волевиявлення сторін правочину є вільне і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, оспорюваний договір жодним чином не суперечив на момент його укладення приписам Закону України "Про заставу", Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", а тому обумовлені законом підстави для визнання його недійсним згідно ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України - відсутні. З огляду на викладене, позов ТОВ "Черкаська м'ясна компанія" до ПАТ "Старокиївський банк" про визнання недійсним договору застави № 42/2-3 від 18.01.2010 - не є законним та обгрунтованим, і задоволенню не підлягає, у зв'язку з чим судом першої інстанції обгрунтовано відмовлено у задоволенні позову".

Відповідно до ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, і з висновком якого погоджується суд апеляційної інстанції, сторонами у Договорі застави товарів в обороті №42/2-3 від 18 січня 2010 року досягнуто згоди щодо обставин, пов'язаних з виконанням умов договору застави, поведінку сторін у спірному правовідношенні, а тому ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції не встановлено різного розуміння сторонами умов пункту 1.1. Договору застави.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Суд апеляційної інстанції зазначає про те, що між сторонами спору не існує різного розуміння умов пункту 1.1 договору застави товарів в обороті № 42/2-З від 18.01.2010, укладеного між ПАТ "СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК", як заставодержателем, та ТОВ "Черкаська м'ясна компанія", як заставодавцем, оскільки між сторонами правочину виник спір щодо визначення обсягів зобов'язань, які заставодавець забезпечив своїм майном перед банком, і питання чого вирішується не шляхом тлумачення змісту правочину, а шляхом визначення відповідних обсягів забезпечених зобов'язань в контексті спору про право цивільне, зокрема обсягів забезпечення позивачем, як заставодавцем, заставленим майном виконання зобов'язань боржника за кредитним договором. Позивач, виходячи з заявлених позовних вимог, фактично не погоджується з обсягом його відповідальності, яка випливає з додаткових угод між боржником та банком, укладених після 18.01.2010, вважаючи, що обсяг його відповідальності заставленим майном обмежується умовами Договору застави товарів в обороті № 42/2-З від 18.01.2010.

При вирішенні спору у справі господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Верховний Суд України у Аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України вказав наступне.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Абзацом 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 ЦК України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції зазначає, що ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, проте, обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом тлумачення змісту укладеної ним же угоди - не відповідає ефективному засобу захисту.

А оскільки як встановлено вище, між сторонами спору не існує різного розуміння умов пункту 1.1 договору застави товарів в обороті № 42/2-З від 18.01.2010, укладеного між ПАТ "СТАРОКИЇВСЬКИЙ БАНК", як заставодержателем, та ТОВ "Черкаська м'ясна компанія", як заставодавцем, оскільки між сторонами правочину виник спір щодо визначення обсягів зобов'язань перед банком, виконання яких заставодавець забезпечив своїм майном перед банком, а тому це питання повинно вирішуватись не шляхом тлумачення змісту правочину, а шляхом визначення відповідних обсягів зобов'язань в контексті спору про право цивільне, зокрема обсягів відповідальності позивача, як заставодавця, заставленим майном.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження свої позовних вимог, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з чим суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позову.

З огляду на вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаська м'ясна компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.04.2016 по справі №910/4938/16 - залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/4938/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Г.В. Корсакова

О.О. Хрипун