ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
ПОСТАНОВА
20.03.07 Справа№ 5/80-13/23
Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Станька Л.Л., при секретарі Щигельській О.І., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовною заявою: ЗАТ „Енергія-Новий Розділ”, м.Новий Розділ
до відповідача: ДПІ у Миколаївському районі, м.Миколаїв
про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень
За участю представників сторін:
Від позивача: Дубас В.М. –представник
Від відповідача: Яцук Г.М. –нач.юр.відділу, Лемцьо Н.Р. –гол.держ.под.рев.-інсп. відділу аудиту
Ухвалою від 29.01.07 року в даній справі було відкрито провадження та призначено до розгляду на 13.03.07 року, Ухвалою від 13.03.07р. розгляд справи відкладено на 20.03.07 року. В судовому засіданні 20.03.07 року оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Представником позивача у судових засіданнях позовні вимоги підтримано, мотивуючи їх тим, що висновки відповідача щодо заниження валових доходів та завищення валових витрат суперечать Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а як наслідок є неправомірними висновки відповідача щодо завищення податкового кредиту із податку на додану вартість (ПДВ), які суперечать Закону України «Про податок на додану вартість».
Представники відповідача позов не визнали з підстав, наведених у запереченні на позовну заяву.
З”ясовано:
в листопаді-грудні 2006 року відповідачем була проведена виїзна планова перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 03.08.05 року по 30.06.06 року, за наслідками чого було складено акт від 14.12.06 року №354-230/33525073.
У висновках цього акту зокрема зазначено, що позивач порушив такі норми податкового законодавства України:
1) пункти 1.31, 1.32 статті 1, пункт 4.1.1 статті 4, пункти 5.3.9, 5.6.1 статті 5, пункти 11.2.1 і 11.3.1 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»у редакції від 22.05.97 року із наступними змінами та доповненнями шляхом заниження податкових зобов’язань із податку на прибуток підприємства за перевірений період на загальну суму 42385,0 грн.;
2) пункти 7.4.1, 7.4.4 і 7.4.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.97 року із наступними змінами та доповненнями шляхом завищення від’ємного значення між сумою податкового зобов’язання та сумою податкового кредиту із податку на додану вартість (ПДВ) за жовтень, листопад 2005 року і січень, квітень 2006 року на загальну суму 15313 грн., а також заниження податкового зобов’язання із ПДВ за листопад, грудень 2005 року на загальну суму 7877 грн.
На підставі цього акту відповідачем були виписані податкові повідомлення - рішення від 26.12.06 року №0001892321/0 та №0001902321/0 в яких позивачу були визначені відповідно такі суми податкових зобов’язань: 1) із податку на прибуток в розмірі 42385 грн. та штрафної санкції з цього податку в розмірі 8477 грн.; 2) із ПДВ у розмірі 23190 грн. та штрафної санкції із цього податку в розмірі 3939 грн.
Дослідивши подані докази, заслухавши пояснення представників сторін і з”ясувавши всі фактичні обставини справи, оцінивши їх у сукупності, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову, виходячи із такого:
1. В пункті 3.1.1 акту відповідача під назвою «Валовий дохід»зокрема зазначено, що позивачем було завищено валові доходи за 4-й квартал 2005 року на суму 55500,00 грн. внаслідок відсутності первинних документів, що підтверджують факт виконання робіт за договором позивача із житлово-комунальним управлінням Новороздільської міської ради про обслуговування внутрішньобудинкових систем тепло-, водо-, електропостачання та водовідведення від 23.09.2005 року №33/05.
Там же зазначено, що позивачем було занижено валові доходи за 4-й квартал 2005 року на загальну суму 20996,52 грн. шляхом невірного визначення приросту (убутку) запасів при списанні із балансу в грудні 2005 року запасів на суму 1290,00 грн., та при списанні в жовтні і листопаді 2005 року запасів на загальну суму 19706,52 грн. (10914,66 грн. + 8791,86 грн.) із посиланнями на відсутність документів, які б підтверджували, що списані з балансу цінності були використані в господарській діяльності позивача. При цьому відповідач посилався на пункт 5.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та статтю 6 положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 20.10.99 року №246 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 02.11.99 року №751/4044).
Також в пункті 3.1.5 акту відповідача під назвою «Податок на додану вартість»зазначено про те, що внаслідок наведених вище порушень при списанні в жовтні і листопаді 2005 року запасів позивачем було зайво включено до податкового кредиту суму ПДВ в загальному розмірі 3941,30 грн. (10914,66 грн. + 8791,86 грн.=19706,52 грн. х 20%) з вартості списаних з балансу цінностей, які використані не у господарській діяльності із посиланням на пункт 7.4.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (за яким якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту).
Крім того, в пункті 3.1.2 акту відповідача під назвою «Валові витрати»зокрема зазначено, що позивачем було завищено валові витрати за перевірені періоди 2005-2006 років на загальну суму 205898 грн. шляхом неправомірного включення до їх складу витрат, які не пов’язані із веденням господарської діяльності із посиланням на пункт 1.32 статті 1, пункт 5.3.9 статті 5 та пункт 11.2.1 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
При цьому зазначена вище сума витрат складалась із таких сум: 1) 2055,00 грн. –сума витрат по взаєморозрахунках з Львівським регіональним державним центром стандартизації, метрології та сертифікації за договором №78 та актом №7186 про проведення робіт по наданню інформаційних, консультативно-методичних та практичних робіт в підготовці документації до атестації лабораторії; 2) 3393,00 грн. –сума витрат по взаєморозрахунках з Львівським регіональним державним центром стандартизації, метрології та сертифікації за договором №5341463 від 26.12.05 року та актом №395/34 від 15.03.06 року на виконання метрологічних - атестація вимірювальної лабораторії; 3) 21750,00 грн. за 2005 рік та 5925,00 грн. за 2006 рік - сума витрат по взаєморозрахунках з ТОВ «Агропромислове підприємство «Львівське»за договором оренди екскаватора ЕО4321 від 01.09.05 року №09/05 та актом приймання –передачі орендованого майна від 01.09.05 року, а також актами здачі –прийняття робіт від 31.12.05 року №ОУ-426, від 31.10.05 року №ОУ-349, від 30.09.05 року №ОУ-331, від 30.11.05 року №ОУ-385, від 31.01.06 року №ОУ-15, від 31.04.06 року №АП10/5-008; 4) 53631,88 грн. –сума витрат по взаєморозрахунках з ТОВ «ВТФ «Західенергоремонт»за договором підряду від 21.11.05 року №21/11/05 та типової форми №КБ-2в від 10.01.06 року на виконання робіт по виготовленню і заміні пароперегрівача котла ГМ-50-1, та за договором підряду від 03.01.06 року №01/0106 та акту виконаних робіт за березень 2006 року на виготовлення і заміну пароохолодників котла ГМ-50-1, ремонт і регулювання запобіжних клапанів, заміну вставок екранних труб і приварку денець колекторів; 5) 1308,33 грн. –сума витрат по взаєморозрахунках із ТОВ «Інтерсервіс»відповідно до акту виконаних робіт від 09.06.06 року про надання послуг бульдозером; 6) 33350,00 грн. і 13210,00 грн. за 2005 рік та 33316,00 грн. і 13150,00 грн. за 2006 рік –сума витрат на оплату праці працівників позивача та відрахувань у фонди, нарахованих на суму заробітної плати відповідно. Щодо цих питань відповідач також посилався на пункт 5.6.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та статті 7, 13, 14 положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.99 року №318 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.01.00 року №27/4248).
Також у пункті 3.1.5 акту відповідача під назвою «Податок на додану вартість»зазначено про те, що внаслідок завищення валових витрат позивачем було зайво включено до податкового кредиту суму ПДВ в загальному розмірі 15222,38 грн. із посиланням на пункт 7.4.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»(за яким у разі коли платник придбає товари (роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) і не підлягає амортизації, податки, сплачені у зв'язку з таким придбанням, відшкодовуються за рахунок відповідних джерел і до складу податкового кредиту не включаються).
Суд виходив із того, що наведені вище висновки відповідача суперечать нормам чинного податкового законодавства України, а також спростовуються документальними матеріалами справи.
Як видно із матеріалів даної справи, позивач як юридична особа створювався згідно із рішеннями Новороздільської міської Ради Львівської області від 06.06.2005 року №488, від 13.07.2005 року №493, №494, від 19.07.2005 року №501, від 29.12.2005 року №575 та рішенням виконавчого комітету Новороздільської міської Ради Львівської області від 08.07.2005 року №246 з метою залучення інвестицій в комунальне господарство, забезпечення населення і підприємств міста стабільним джерелом електричної і теплової енергії та води, економії коштів на їх придбання, створення додаткових робочих місць.
23.09.2005 року позивач уклав договір із житлово-комунальним управлінням (ЖКУ) Новороздільської міської Ради №33/05, предметом якого було технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем тепло -, водопостачання та водовідведення, освітлення сходових кліток, внутрішньобудинкових електромереж, призначені для електроживлення квартир 170 житлових будинків міста Новий Розділ.
За цим договором позивач проводив обслуговування вищезазначених мереж у період з 15 жовтня до 31 грудня 2005 року, що підтверджено листом комунального підприємства «Розділжитлосервіс»Новороздільської міської Ради (в яке було реорганізовано зазначене вище ЖКУ в 2006 році) від 19.03.2007 №286. При цьому в тому ж листі зазначено, що ЖКУ після підписання договору не мало змоги дотримати його умов щодо оплати наданих послуг через відсутність цільових коштів, оскільки діяльність велася виключно за затвердженими відповідними тарифами. Тому акти на виконані роботи з обслуговування внутрішньобудинкових мереж за жовтень, листопад та грудень 2005 року не були підписані.
Крім того, як пояснили представники позивача, із дати державної реєстрації юридичної особи 03.08.2005 року позивач займався підготовкою та організацією виробництва із постачання населенню і підприємствам міста Новий Розділ теплової та електричної енергії, а також надання послуг із водопостачання та водовідведення. В 2006 році позивачем було одержано відповідні ліцензії на здійснення певних видів господарської діяльності, а саме:1) централізоване водопостачання та водовідведення за ліцензією Львівської обласної державної адміністрації від 10.08.2006 року, 2) на виробництво електричної енергії за ліцензією Національної комісії регулювання електроенергетики України (НКРЕ) від 22.06.2006 року; 3) виробництво теплової енергії на тепло електроцентралях та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії за ліцензією НКРЕ від 20.07.2006 року; 4) постачання електричної енергії за регульованим тарифом за ліцензією НКРЕ від 20.07.2006 року; 5) передача електричної енергії місцевими (локальними) електричними мережами за ліцензією НКРЕ від 20.07.2006 року; 6) на будівельну діяльність за ліцензією Львівської обласної державної адміністрації від 29.11.2006 року. Також позивач отримав спеціальний дозвіл Міністерства охорони навколишнього природного середовища на користування надрами щодо видобування питних підземних вод від 18.10.2006 року.
Суд виходив із того, що пунктом 1.32 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»є визначено, що господарська діяльність –це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.
За пунктом 5.9 статті 5 того ж Закону України платник податку веде податковий облік приросту (убутку) балансової вартості товарів (крім тих, що підлягають амортизації, та цінних паперів), сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів, малоцінних предметів (далі - запасів) на складах, у незавершеному виробництві та залишках готової продукції, витрати на придбання та поліпшення (перетворення, зберігання) яких включаються до складу валових витрат згідно з цим Законом (за винятком тих, що отримані безкоштовно. Вартість запасів оплачених, але не отриманих (не оприбуткованих) платником податку - покупцем, до приросту запасів не включається. Вартість запасів оплачених, але не відвантажених (не знятих з обліку) платником податку - продавцем, до убутку запасів не включається. У разі коли балансова вартість таких запасів на кінець звітного періоду перевищує їх балансову вартість на початок того ж звітного періоду, різниця включається до складу валових доходів платника податку у такому звітному періоді. У разі коли балансова вартість таких запасів на кінець звітного періоду є меншою за їх балансову вартість на початок того ж звітного періоду, різниця включається до складу валових витрат платника податку у такому звітному періоді. Для виробників сільськогосподарської продукції, визначених статтею 14 цього Закону, норми цього пункту застосовуються для податкового періоду, що дорівнює дванадцяти календарним місяцям, починаючи з 1 липня поточного звітного (бюджетного) року. Якщо платник податку приймає рішення про уцінку (дооцінку) запасів згідно з правилами бухгалтерського обліку, то така уцінка (дооцінка) з метою податкового обліку не змінює балансову вартість запасів та валові доходи або валові витрати такого платника податку, пов'язані з придбанням таких запасів. З метою податкового обліку платник податку за своїм вибором здійснює оцінку вибуття запасів за одним з таких методів бухгалтерського обліку, визначених у відповідному стандарті: ідентифікованої вартості відповідної одиниці запасів; середньозваженої вартості однорідних запасів; вартості перших за часом надходження запасів (ФІФО); нормативних затрат; ціни продажу запасів (виключно для запасів, що реалізуються через роздрібну торгівлю). Для всіх одиниць податкового обліку запасів, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один із наведених методів. У разі обрання платником податку методу оцінки вартості вибуття запасів зміна такого методу протягом податкового року для цілей податкового обліку не дозволяється. Податковий облік приросту (убутку) балансової вартості запасів, які використовуються з метою виробництва електроенергії за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, здійснюється за наслідками звітного (податкового) року, а решта запасів підлягає коригуванню в загальному порядку.
Отже, наведеними вище нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не встановлено жодного зв’язку між податковим обліком приросту (убутку) запасів та веденням платниками податків господарської діяльності, оскільки ними визначено правило, за яким для цілей податкового обліку платниками визначається виключно різниця у балансовій вартості запасів на початок та кінець одного і того ж звітного періоду, яка впливає на суму їх валових доходів чи валових витрат незалежно від причин виникнення такої різниці. Тому твердження відповідача про такий зв’язок є незаконними.
Крім того, статтею 15 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»є визначено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону. Також пунктом 21.5 статті 21 того ж Закону є визначено, що обов'язковими для виконання платником податку є тільки акти центрального податкового органу, видані у випадках, прямо передбачених цим Законом, та зареєстровані Міністерством юстиції України.
На відміну від наведеного вище, в статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»є визначено, що національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку –це нормативно-правовий акт, затверджений Міністерством фінансів України, що визначає принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, що не суперечать міжнародним стандартам. Там же визначено, що бухгалтерський облік –це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність –це бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період; користувачі фінансової звітності –це фізичні або юридичні особи, які потребують інформації про діяльність підприємства для прийняття рішень.
Отже, виходячи із наведеного вище, бухгалтерський облік за своєю сутністю є призначений виключно для збору інформації самим підприємством для своїх внутрішніх потреб та для потенційних інвесторів, і не має на меті встановлення порядку оподаткування та ведення податкового обліку, який регулюється виключно нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Відтак є незаконними посилання відповідача на норми будь-яких положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
Також суд виходив із того, що пунктами 5.1 та 5.2.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»встановлено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.
Із наведеного вище видно, що за Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»вважається, що всі фактично здійснені витрати платника податку є прямо пов’язані із його господарською діяльністю, про що свідчить те, що законодавець у тексті наведених вище норм Закону вжив слова «будь-які витрати».
Крім того, цей же Закон України дозволяє включення будь-яких витрат до валових витрат не тільки під час ведення виробництва та продажу продукції (робіт, послуг), а й також при підготовці та організації до такого виробництва чи продажу. При цьому з метою включення до валових витрат законом не встановлено будь-якого зв’язку із фактами отримання чи неотримання валових доходів у період такої підготовки та організації.
Також цей Закон вживає словосполучення «з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті», а тому лише у разі, якщо у цих пунктах 5.3-5.8 цього Закону міститься певні обмеження чи є пряма заборона щодо включення певних витрат до складу валових витрат, то таке включення є неправомірним. Проте в пунктах 5.3-5.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»не встановлено жодних обмежень щодо віднесення до складу валових витрат вартості зазначених вище послуг та робіт.
Пунктом 5.11 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»також є визначено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.
Стаття 11 того ж Закону України»під назвою «Правила ведення податкового обліку»не встановлює жодних вимог до форми чи виду документів, які були б належні для цілей податкового обліку, тобто були би необхідні для включення до складу валових витрат. При цьому, відповідно до пункту 11.2.1 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та пункту 7.5.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) та датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: 1) або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; 2) або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг) та дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Отже, із наведеного вище видно, що Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»не пов'язує право платника податку на виникнення валових витрат із доказуванням платниками цього податку зв’язку здійснених ними витрат із веденням господарської діяльності, тобто із підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, а тому єдиною та достатньою підставою для включення вартості будь-яких робіт (послуг) до валових витрат є наявність документа, який би засвідчував факт отримання платником податку результатів робіт (послуг).
Щодо ж до посилань відповідача на пункт 5.3.9 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»суд виходив із того, що за своїм змістом ці норми Закону передбачають як підставу для невключення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства нереальних сум, непідтверджених документально.
Як видно із матеріалів справи, відповідачем було незаконно проігнорована наявність у позивача необхідних господарських та первинних документів, які реально підтверджують всі факти надання послуг, виконання робіт, нарахування заробітної плати та відрахувань на неї із метою їх використання у господарській діяльності, що повністю спростовує всі твердження акту перевірки.
Всі ці документи щодо фактичного надання послуг, виконання робіт та нарахування заробітної плати відповідають вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»та пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.95 року №88, де визначено перелік обов'язкових реквізитів первинних та зведених облікових документів, які необхідні для надання цим документам юридичної сили, та які дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні, а саме: 1) назву документа (форми); 2) дату і місце складання; 3) назву підприємства, від імені якого складено документ; 4) зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Суд також виходив із того, що твердження відповідача про необхідність надання інших додаткових документів щодо змісту отриманих позивачем робіт та послуг суперечать нормам договорів та чинного законодавства України, оскільки ним не враховано норми Цивільного кодексу України (ЦКУ) та Господарського кодексу України ( ГКУ), які регулюють порядок укладення та виконання договорів, зокрема договорів про надання послуг.
Так, зокрема, за статтею 901 ЦКУ, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Статтею 903 ЦКУ визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Аналогічно, статтею 179 ГКУ є встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Там же встановлено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору зокрема на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Статтею 180 ГКУ встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до наведених вище норм ЦКУ та ГКУ, в згаданих вище договорах про надання послуг та виконання робіт було визначено порядок здачі-приймання результатів послуг та робіт шляхом складання відповідних актів (без будь-яких інших додаткових документів), які є достатнім свідченням фактів реального надання таких послуг та виконання робіт.
Щодо висновків відповідача про неправомірність включення до складу валових витрат видатків на оплату праці та відрахувань у фонди із цієї заробітної плати, суд виходив із того, що за пунктом 5.6.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку (далі - працівники), які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами закону, що регулює питання оподаткування доходів фізичних осіб (законодавства, що встановлює правила оподаткування прибутковим податком з громадян), а за пунктом 5.7.1 статті 5 того ж Закону до складу валових витрат платника податку відносяться суми збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нараховані на виплати, зазначені в підпункті 5.6.1 цієї статті, у розмірах і порядку, встановлених законом.
Отже, наведеними вище нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»встановлено, що витрати на оплату праці та відрахування у фонд із цих витрат включаються до валових витрат виключно за наявності трудових або цивільно-правових відносин платників податку із фізичними особами –працівниками без жодних вимог необхідності зв’язку таких витрат із здійсненням господарської діяльності.
Суд також виходив із того, що статтею 202 ЦКУ визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а статтею 204 ЦКУ під назвою «Презумпція правомірності правочину»є прямо визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Отже, оскільки органам державної податкової служби за Законом України «Про державну податкову службу в Україні»не надано прав самостійно визнавати будь-які господарські операції недійсними, а всі правочини, про які згадується в акті перевірки, не були визнані недійсними у судовому порядку, то у відповідача були відсутні будь-які правові підстави щодо їх невизнання.
Таким чином, враховуючи все наведене вище, відповідачем при даній перевірці були незаконно запроваджені додаткові обмеження щодо віднесення до складу валових витрат, які не передбачені нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
Суд також виходив із того, що відповідачем незаконно було не враховано те, що за Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та деяких інших законодавчих актів України»від 25.03.05 року пункт 7.4.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»було викладено в новій редакції (чинній із 01.04.05 року), за якою «податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження)».
Отже, виходячи із наведеного вище, починаючи із 01.04.05 року між складом податкового кредиту із ПДВ та складом валових витрат для цілей оподаткування податком на прибуток підприємств відсутній будь-який правовий зв’язок. Крім того, із цієї дати до податкового кредиту включаються всі суми ПДВ, фактично нараховані чи сплачені у певному звітному періоді платником ПДВ навіть лише із метою майбутнього використання у господарській діяльності, що було не враховано відповідачем.
Крім того, суд вважає незаконними посилання відповідача на норми пункту 7.4.4 Закону України «Про податок на додану вартість»щодо неправомірності включення до податкового кредиту сум ПДВ із вартості списаних з балансу запасів, оскільки списання з балансу будь-яких запасів та їх придбання чи виготовлення є різними за своєю правовою сутністю подіями. В разі придбання чи виготовлення будь-яких матеріальних запасів суми ПДВ, які були сплачені їх постачальникам, включаються до складу податкового кредиту певного звітного періоду, й нормами цього Закону України не передбачено будь-якого коригування цього податкового кредиту у наступних звітних періодах у разі списання цих запасів.
Таким чином, висновки відповідача щодо завищення позивачем податкового кредиту також суперечать нормам Закону України «Про податок на додану вартість».
2. В пункті 3.1.5 акту відповідача під назвою «Податок на додану вартість»зазначено, що позивачем було завищено податковий кредит із ПДВ на загальну суму 4026 грн., а саме:1) завищено податковий кредит в грудні 2005 року на суму 1100,00 грн. внаслідок відсутності будь-якої податкової накладної, що призвело до заниження податкових зобов’язань на таку ж суму; 2) завищено від’ємне значення між сумою податкового зобов’язання та сумою податкового кредиту внаслідок неправильного відображення ПДВ за податковою накладною від 10.01.06 року №82, виписаною ТОВ «ВТФ «Західенергорнемонт»в реєстрі отриманих податкових накладних за січень 2006 року на суму 2925,77 грн.
При цьому відповідач посилався на пункт 7.4.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», за яким не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.
В судових засіданнях представники позивача визнали, що зазначені вище порушення дійсно мали місце та не представили доказів щодо їх спростування, а відтак в цій частині в позові слід відмовити. При цьому суд виходив із того, що за змістом розрахунку штрафних (фінансових) санкцій за порушення податкового законодавства з ПДВ відповідно до пункту 17.1.3 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами», який доданий до акту відповідача, сума штрафу за зазначеними вище порушеннями була нарахована лише щодо суми 1100,00 грн. за грудень 2005 року у розмірі 550 грн.
Керуючись ст.ст.122-124,127,130,135,143,151-154,160,161,163,167 КАС України, суд, -
п о с т а н о в и в :
1.Позов задоволити частково.
2.Визнати нечинним повністю податкове повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Миколаївському районі Львівської області від 26.12.06 року №0001892321/0.
3.Визнати нечинним податкове повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Миколаївському районі Львівської області від 26.12.06 року №0001902321/0 в частині визначення суми податкових зобов’язань з ПДВ у розмірі 19165 грн. та штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 3389 грн.
4.В частині визнання нечинним податкового повідомлення - рішення від 26.12.06 року №0001892321/0 в частині визначення суми податкових зобов’язань з ПДВ у розмірі 4026,00 грн. та штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 550 грн. –відмовити.
5.Строк і порядок набрання постановою законної сили та її оскарження здійснюються згідно вимог ст.ст.186 та 254 КАСУ.
Суддя Станько Л.Л.