У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М.,

суддів:Висоцької В.С., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа: реєстраційна служба Дубенського міськрайонного управління юстиції Рівненської області про визнання особистою власністю нерухомого майна набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин та скасування реєстрації, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 жовтня 2015 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 04 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати її особистою приватною власністю, як фізичної особи підприємця, зареєстроване на її ім`я 6/100 частин нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Позов мотивовано тим, що позивач з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 8 серпня 1987 року. 5 березня 2001 року позивач була зареєстрована як суб"єкт підприємницької діяльності - фізична особа, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію за №126. На підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2003 року та договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2004 року, нею, як підприємцем для використання у підприємницькій діяльності, була придбана частина приміщення магазину №8 ІНФОРМАЦІЯ_1 площею 27,2 кв.м, що становить 4/100 частки магазину за адресою: АДРЕСА_1, та частину 2/100 приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_2 за цією ж адресою. 18 жовтня 2004 року було проведено державну реєстрацію права власності на 6/100 частин приміщення за адресою: АДРЕСА_1. Позивач посилається на те, що дане приміщення використовується нею у підприємницькій діяльності. Приміщення здано в оренду ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". Вартість майна становить 64127,58 грн.Майно фізичної особи-підприємця яке придбане та використовується у його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст.57 СК України, а не як об"єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст.ст.60,61 СК України. Позивач вважає, що майно фізичної особи-підприємця, яке придбане і використовується в її підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, є її особистою приватною власністю.

У квітні 2015 року ОСОБА_6 подав зустрічний позов, в якому просив визнати його особистою власністю об'єкт нерухомого майна - 6/100 частин вбудованого приміщення, придбаного ним в період припинення шлюбних відносин, за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 43,9 кв.м. Скасувати реєстрацію права власності на це приміщення за ОСОБА_5

Зустрічний позов мотивував тим, що приміщення по АДРЕСА_1 були придбані ним за його особисті кошти в період припинення шлюбних відносин. З 14 березня 2003 року по 15 березня 2005 року він працював в Управлінні УМВС України Волинської області і проживав у квартирі в АДРЕСА_2. Більше 2 років проживав в смт Демидівка (з 24 березня 2000 року по 25 вересня 2002 року). З 17 жовтня 2002 року проживав у м. Рівне. З 1998 року їх сім"я носила формальний характер. У 2003 році позивач дізнався, що продається частина приміщення магазину - гастроном в АДРЕСА_1. Разом з тим, будучи державним службовцем, не міг займатися підприємницькою діяльністю. У зв'язку із чим запропонував ОСОБА_5 зареєструвати на себе приміщення магазину. 31 липня 2003 року ним було придбано 27,2 кв.м магазину по АДРЕСА_1 за 8002 грн. 12 жовтня 2004 року придбано ще 16,7 кв.м магазину за 10507 грн. Всі кошти за приміщення сплачував позивач, проводив його ремонт, купував будівельні матеріали, наймав майстрів, виготовляв технічну документацію. До придбаного приміщення добудував ганок, зробив сходи. Відповідач ОСОБА_5 участі у придбані майна не брала. Оскільки позивач придбав приміщення за власні кошти, це майно не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23 жовтня 2015 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2015 року рішення міськрайонного суду скасовано, первісний позов задоволено частково. Визнано 6/100 частин нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, яке зареєстроване за ОСОБА_5, особистою приватною власністю ОСОБА_5 У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

ОСОБА_6, не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову і задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно є спільною сумісною власністю сторін, оскільки було придбано в період зареєстрованого шлюбу за їх спільні кошти.

Скасовуючи рішення місцевого суду з ухваленням нового рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні вимог зустрічного позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що з 1998 року сторони проживали окремого та з цього часу фактично припинилися шлюбні відносини. Спірне нерухоме майно, незважаючи на те, що формально воно було придбано у період зареєстрованого шлюбу, було набуто в період окремого проживання сторін у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин та не за їх спільні кошти. З договорів купівлі-продажу від 31 липня 2003 року та 12 жовтня 2004 року вбачається, що ОСОБА_5 саме як фізична особа-підприємець для здійснення своєї підприємницької діяльності купила спочатку 4/100 частини приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 площею 27,2 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1, а пізніше ще 2/100 частини приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_2 за цією ж адресою, які у подальшому були об'єднані в одне нежитлове приміщення, та право власності на яке зареєстровано за ОСОБА_5 Придбане нерухоме майно ОСОБА_5 з 2003-2004 рр. використовувала для здійснення підприємницької діяльності, зокрема, здавала в оренду ПАТ "Банк "Фінанси та кредит".

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання вказаного нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_5

З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони зроблені судом без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки наданих ними доказів, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вказаним вимогам процесуального права рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 серпня 1987 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження.

Шлюб між стронами розірвано рішенням Лубенського міськрайонного суду Рівненської області від 1 квітня 2015 року.

З рішення № 179 від 5 березня 2001 року виконавчого комітету Лубенської міської ради встановлено, що ОСОБА_5 зареєстрована як суб"єкт підприємницької діяльності.

На підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2003 року, ОСОБА_5 придбала у ІНФОРМАЦІЯ_1 приміщення магазину площею 27,2 кв.м в АДРЕСА_1.

На підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2004 року ОСОБА_5 придбала у Лубенської міської ради приміщення магазину ІНФОРМАЦІЯ_2, зокрема 2/100 частин приміщення по АДРЕСА_1.

В ході розгляду справи сторони визнали, що шлюбні стосунки між ними фактично були припинені у 1998 році, внаслідок чого вони стали проживати окремо.

Кожен із сторін посилається на те, що спірне майно є його особистою приватною власністю.

За змістом ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 та за змістом ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Вирішуючи спір по суті та ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_5 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання майна особистою власністю, відповідно до приписів ст. ст. 212, 303 ЦПК України апеляційний суд доводів сторін по суті позовних вимог не перевірив; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановив; не встановив за рахунок яких коштів придбане спірне майно, не перевірив чи придбано воно за рахунок спільних коштів подружжя або спільної праці, за особисті кошти ОСОБА_5 чи ОСОБА_6, належним чином не мотивував свого висновку, чому це майно відноситься до особистої приватної власності ОСОБА_5, з урахуванням того, що остання у позові просила визнати це майно особистою приватною власністю саме як фізичної особи-підприємця. Не перевірено чи використовувалось це майно саме для підприємницької діяльності ОСОБА_5

Апеляційним судом не перевірено доводів ОСОБА_6 щодо придбання майна за особисті кошти за домовленістю з ОСОБА_5, та не надано належної оцінки доказам, на які він посилався на підтвердження вказаних обставин.

Не перевірено чи було встановлено між сторонами режим окремого проживання, передбаченого ст. 119 СК України, та чи виникли правові наслідки щодо спірного майна, як наслідок встановлення режиму окремого проживання, передбачені ст. 120 СК України.

В ході розгляду даної справи апеляційним судом не дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не надано належну оцінку зібраним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності.

Фактично судом допущено однобічність у дослідженні доказів та не перевірено усіх обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень.

Зазначене вище свідчить про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхового вирішення спору.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно звернути увагу на правові позиції Верховного Суду України, що викладені в постановах від 11 березня 2015 року у справі №6-21цс15, від 16 грудня 2015 року у справі №6-1109цс15, які, відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов'язковими для усіх судів України.

За таких обставин, ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим, відповідно до ст.338 ЦПК України його слід скасувати з передачею справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 4 грудня 2015 року скасувати.

Справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.М. Колодійчук

судді В.С. Висоцька

О.В. Кафідова

О.В. Умнова

І.М. Фаловська