ун. № 759/15166/15-к пр. № 1-кп/759/98/16

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2016 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді Дячука С.І.;

при секретарі - Миколаєнко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження (внесене до ЄДРДР за № 42015110200000004 від 16 лютого 2015 року) за обвинуваченням:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Козелець Чернігівської обл., українець, гр-н України, одружений, освіта вища, обіймає посаду судді Києво-Святошинського району Київської області, проживає: АДРЕСА_1, зареєстрований: АДРЕСА_2, не судимий, -

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України,

сторони кримінального провадження: прокурори - Грабовський Є.Г., Шаповалов Є.О., обвинувачений ОСОБА_1, його захисники - ОСОБА_2 та ОСОБА_3; інші учасники - потерпілий ОСОБА_4, його представник - ОСОБА_5, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті і підтримане прокурором під час судового розгляду, такого змісту.

Постановою Верховної Ради України від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, яку він обіймає до цього часу.

Законодавством України визначено заходи здійснення правосуддя, метою яких є захист основних прав, законних інтересів і свобод громадян.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є законність.

Згідно зі ст. 21 Конституції України, всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Відповідно до ст. 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суд повинен здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов'язаний додержуватися присяги судді. Суддя присягає об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, Підкорятись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-­етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.

Крім того, у Кодексі суддівської етики, затвердженому ХІ з'їздом суддів України від 22 лютого 2013 року, визначено, що суддя повинен бути прикладом законослухняності, неухильно додержуватися присяги й завжди поводитися так, щоб зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду, старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні. Також суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом.

Пунктом 66 Рекомендацій CМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів встановлено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості.

Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Верховною Радою України 17 липня 1997 року, та процесуальним законодавством України кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним, безстороннім судом.

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» увагу суддів звернуто на неприпустимість спрощеного підходу до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, яких притягають до відповідальності, потерпілих, їх законних представників і захисників. При розгляді справ зазначеної категорії суд зобов'язаний з'ясовувати всі обставини, перераховані у ст. ст. 247 і 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), у тому числі шляхом допиту свідків та призначення експертиз. Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим ст. ст. 283 і 284 КУпАП, містити у собі докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, вказати мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених ним доводів. Визнано правильною практику тих суддів, які вмотивованими постановами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, кладені не уповноваженою на те посадовою особою або без додержання вимог ст. 256 КУпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформлення.

Незважаючи на обов'язок неухильно дотримуватися зазначених норм, суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1., маючи відповідну фахову підготовку та досвід роботи, порушив вимоги законодавства і постановив завідомо неправосудне рішення, яким визнав ОСОБА_4 винним у вчиненні правопорушення за ст. 122-2 (невиконання водіями вимог про зупинку) КУпАП, застосувавши до нього стягнення у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 6 місяців.

Як випливає з формулювання обвинувачення, пред'явленого ОСОБА_1, зазначене кримінальне правопорушення вчинено ним за таких обставин.

У листопаді 2013 року Президентом України ОСОБА_7 прийнято рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, у результаті чого Кабінетом Міністрів України 21 листопада 2013 року було прийнято рішення про призупинення процесу підготовки до підписання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Після цього, починаючи з 22 листопада 2013 року, на Майдані незалежності в місті Києві розпочалися безстрокові виключно мирні зібрання громадян («Євромайдан») на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.

Використовуючи гарантоване Європейською Конвенцією та Конституцією України право на мирні зібрання, продовжуючи акції протесту, спрямовані передусім проти свавілля правоохоронних органів та на підтримку Європейської зовнішньої політики держави, з 30 листопада 2013 року громадянами України організовано цивільний автопротест - «Автомайдан».

На знак незгоди з незаконними діями влади 29 грудня 2013 року, використовуючи власні транспортні засоби, дотримуючись Правил дорожнього руху України, учасники руху «Автомайдан» організували та провели мирний захід автопохід до резиденції «Межигір'я» Президента України ОСОБА_7, розташованої в селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області. При цьому службові особи органів ДАІ МВС України, діючи з метою перешкоджання організації та проведенню мирних акцій протесту, вуличних походів водіями-учасниками руху «Автомайдан», починаючи з 29 грудня 2013 року, масово та систематично складали завідомо неправдиві офіційні документи - рапорти про нібито невиконання вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу, які потім були одним з головних доказів вини власника автомобіля у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП. Санкція цієї статті передбачала накладення штрафу від дев'яти до одинадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права учасників акцій протесту керувати транспортним засобом строком від 3 до 6 місяців, що позбавляло їх можливості у подальшому брати участь у проведенні мирних акцій протесту на транспортних засобах.

У січні 2014 року до Києво-Святошинського районного суду Київської області з відділу ДАІ з обслуговування Києво-Святошинського району при УДАІ ГУ МВС України в Київській області надійшов протокол стосовно ОСОБА_4 серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року про вчинення ним адміністративного правопорушення за ст. 122-2 КУпАП.

Підставою для складання адміністративного протоколу став рапорт інспектора ДПС взводу № 3 роти ДПС УДАІ ГУ МВС України в Київській області ОСОБА_8 від 29 грудня 2013 року про те, що в 12 год. 56 хв. на 21 км автодороги Київ-Овруч у с. Нові Петрівці Києво-Святошинського району Київської області водій автомобіля «Mitsubishi Lancer», д.н.з НОМЕР_1, не виконав вимогу працівника міліції, подану за допомогою жезла та свистка, про зупинку транспортного засобу, чим порушив п. 2.4 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР).

Вказаний адміністративний протокол стосовно ОСОБА_4 автоматизованою системою документообігу Києво-Святошинського районного суду Київської області визначено для розгляду судді ОСОБА_1 та присвоєно судовій справі № 369/342/14-п. Натомість, ОСОБА_1, розглядаючи зазначену справу, порушив наведені вище загальні положення законодавства, яке регулює розгляд справ у судах, а також вимоги КУпАП щодо здійснення провадження у справах про адміністративне правопорушення, зокрема:

- ст. 245, якою визначено, що завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності;

- ст. 251, якою визначено, що доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність вказаної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото ­і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм 1 стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами;

- ст. 252, якою визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю;

- ст. 280, якою визначено, що суд при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна вказана особа в його вчиненні, чи підлягає вона відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передання матеріалів про адмінпорушення на розгляд громадської організації, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Незважаючи на викладені вище вимоги законодавства, ОСОБА_1, обіймаючи посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, будучи службовою особою і носієм судової влади, маючи відповідну фахову підготовку та великий досвід роботи, будучи обізнаним із подіями, які відбувалися у державі, діючи умисно, з метою постановлення завідомо неправосудної постанови при фактичному здійсненні правосуддя, з кар'єристських мотивів, розраховуючи отримати преференції для подальшого просування по службі та в інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу № 369/342/14-п стосовно ОСОБА_4, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову про накладення на нього адміністративного стягнення.

При цьому, суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1. 29 січня 2014 року, у невстановлений слідством час, у приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області, розташованого по вул. Мельниченка, 1 у м. Києві, діючи із зазначених мотивів, достовірно знаючи, що ОСОБА_4 не вчиняв адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, а протокол про адміністративне правопорушення складено у порушення ст. 256 КУпАП за відсутності свідків правопорушення та понятих, без наявності належних та допустимих доказів, які б вказували на обґрунтованість притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за вчинення вищезазначеного правопорушення, усвідомлюючи завідомо неправосудний характер прийнятого рішення і бажаючи цього, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні, завідомо неправосудну постанову про визнання ОСОБА_4 винним У вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, та застосування до нього стягнення у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 6 місяців.

Суддя ОСОБА_1. свідомо прагнув та бажав всупереч матеріальному та процесуальному закону і фактичним обставинам, встановленим у справі, незаконно притягнути ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності та постановити судове рішення, яке за своєю суттю не було актом правосуддя, а його рішення мало цілеспрямований незаконний характер.

Так, всупереч заявленим у судовому засіданні обґрунтованим клопотанням ОСОБА_4 та його адвоката, спрямованим на встановлення істини справі, з метою винесення завідомо неправосудного рішення суддя ОСОБА_1. умисно не викликав у судове засідання та не отримав пояснень від інспектора ОСОБА_8 та старшого інспектора ОСОБА_15., якими складались офіційні документи, що стали підставою для притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності.

З цією ж метою суддя ОСОБА_1. у судовому засіданні умисно не взяв до уваги пояснення свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про те, що ОСОБА_4 не міг вчинити правопорушення, оскільки 29 грудня 2013 року в 12 годин 56 хвилин на 21 км автодороги Київ-Овруч у с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області за кермом транспортного засобу не перебував.

Під час розгляду адміністративної справи суддя ОСОБА_1. умисно не вжив заходів до встановлення часу вчинення адміністративного правопорушення, незважаючи на розбіжності у складених працівниками ДПС ДАІ офіційних документах. Окрім того, в постанові про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності суддею ОСОБА_1. не наведено доказів, на яких ґрунтується висновок про вчинення ОСОБА_4 адміністративного правопорушення.

Реалізуючи злочинний умисел, спрямований на винесення неправосудної постанови, він також залишив без розгляду клопотання ОСОБА_4 та його адвоката ОСОБА_12 про виклик у судове засідання працівників міліції, якими складалися офіційні документи, що містили неправдиві відомості про час та обставини вчиненого правопорушення.

Більше того, ОСОБА_1 в судовому засіданні відкрито заявив, що позбавляє ОСОБА_4 права керувати транспортними засобами саме як учасника акцій протесту, що не потребує виклику свідків та дослідження обставин правопорушення.

Таким чином, суддя ОСОБА_1. достеменно знав, що діє всупереч вимогам закону і справедливості, приймає до розгляду адміністративні матеріали, в яких містяться завідомо недостовірні відомості про вчинення ОСОБА_4 адміністративного правопорушення, свідомо ігноруючи його клопотання щодо перевірки достовірності складених офіційних документів.

Одночасно, ОСОБА_4 звернувся до Апеляційного суду Київської області з апеляційною скаргою на постанову Києво-Святошинського районного суду Київської області у справі № 369/342/14-п, в якій просив постанову суду скасувати, а провадження у справі закрити у зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Апеляційним судом Київської області встановлено, що судом першої інстанції прийнято рішення, яке не відповідає вимогам ст. ст. 33, 245, 280 КУпАП. Зокрема, рапорт та протокол мають суттєві розбіжності щодо часу вчинення адміністративного правопорушення, тому не можуть бути визнані джерелом доказів. Показання свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 підтверджуються поясненнями ОСОБА_4, а тому апеляційний суд визнав їх достовірними, які вказують, що в діях ОСОБА_4 відсутній склад адміністративного правопорушення. Крім того, в матеріалах справи немає доказів про застосування технічних засобів, які передбачені Переліком технічних засобів, що використовуються в підрозділах ДАІ МВС України для виявлення та фіксування порушень ПДР, затвердженого наказом № 33 від 01 березня 2010 року.

Постановою судді апеляційного суду Київської області ОСОБА_22 від 3 березня 2014 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_4, постанову судді Києво-Святошинського районного суду ОСОБА_1 скасовано, а провадження у справі закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Як підсумовано в обвинувальному акті, суддя ОСОБА_1. вчинив постановлення завідомо неправосудної постанови, діючи з прямим умислом, оскільки усвідомлював відсутність у матеріалах справи підстав для притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності, передбачав настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді підриву авторитету та престижу органів судової влади, порушення конституційних прав громадян, грубого порушення встановленого порядку реалізації конституційних засад здійснення судочинства в Україні та бажав настання таких наслідків з метою проявити свою лояльність до чинної на той час влади і таким способом отримати преференції для подальшого просування по службі, та в інших особистих інтересах. У результаті злочинних дій, пов'язаних з винесенням завідомо неправосудної постанови, суддею ОСОБА_1. завдано істотну шкоду у вигляді порушення законних прав, свобод і інтересів громадянина ОСОБА_4, якого строком на шість місяців незаконно позбавлено права керувати транспортними засобами.

Вказані дії ОСОБА_1 стороною обвинувачення кваліфіковані за ч. 2 ст. 375 КК України як постановлення суддею в інших особистих інтересах завідомо неправосудної постанови у судовій справі .

Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_1 своєї винуватості у постановленні завідомо неправосудного судового рішення за наведених вище обставин не визнав повністю і показав, що дійсно є обраним безстроково на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, яку обіймає до цього часу. У січні 2014 року до нього на розгляд як судді надійшла судова справа про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_4, на якого було складено уповноваженою особою протокол про адмінправопорушення, передбачене ст. 122-2 КУпАП.

Перше судове засідання в цій справі було призначено на ранок 27 січня 2014 року (понеділок). У судове засідання, яке проводилося у службовому кабінеті судді - одночасно зал судових засідань № 7, вчасно прибули ОСОБА_4 та його захисник ОСОБА_12. Питання, яким чином вони дізналися про час і місце судового засідання, його не цікавило у зв'язку з їх фактичною присутністю в суді та завчасним надісланням матеріалів поштою, що вказувало про їх готовність до суду. Оскільки з вказаними особами він, обвинувачений, раніше знайомим не був, підстав для самовідводу в нього не було. ОСОБА_4 відразу повідомив, що вину не визнає, наполягав, що у зазначений в протоколі час в с. Нові Петрівці на своєму автомобілі не їхав, версію про іншого водія не висував, а під час допиту свідків за його клопотанням ця версія була взагалі унеможливлена. До суду дійсно було подано декілька клопотань ОСОБА_4, серед яких прохання фіксувати процес він, обвинувачений, не пам'ятає. Через обмеження часу у зв'язку з призначенням на той день інших судових справ він, ОСОБА_1, допитав їх свідків (ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11) і відклав слухання на 29 січня. Крім того, як уточнив обвинувачений, в день допиту ці свідки склали свої пояснення у письмовому виді, які долучені до справи. Після оголошення рішення про відкладення слухання справи, коли він вийшов з кабінету в коридор, до нього підійшов ОСОБА_12 та повідомив: - «Я бачу Ви гарна людина, я Вас прошу поверніть матеріали на доопрацювання…. Хоча б не позбавляйте прав». На що він, ОСОБА_1, відповів, що якщо їх не влаштує постанова, її можна оскаржити в апеляційному порядку. ОСОБА_12 висловився із жалем - «апеляція не скасує». На цьому розмову між ними було завершено.

Як далі показав обвинувачений, у призначений час на 10-00 29 січня 2014 року ніхто з учасників процесу не з'явився, оскільки станом на 11-50 причини їх неявки відомі не були, тому він ухвалив постанову у відсутності учасників процесу, копію якої ОСОБА_4 отримав 31 січня 2014 року. Під час обох судових засідань в кабінеті була присутня помічник судді ОСОБА_13. За постановою він позбавив ОСОБА_4 прав керування транспортними засобами в межах санкції ст. 122-2 КУпАП, враховуючи обставини справи, його особу, грубий характер самого порушення. Про те, що ОСОБА_4 раніше притягувався до адмінвідповідальності за ст. 130 КУпАП, дізнався лише під час даного судового засідання, тому цієї обставини, обираючи вид стягнення, враховувати не міг. Ця постанова була оскаржена в апеляційному порядку і за результатами її розгляду була скасована, а ОСОБА_4 - виправданий через відсутність в його діях складу адмінправопорушення. Апеляційний суд докази оцінив по іншому, поклавши в основу пояснення свідків, які відхиляв він, обвинувачений. Що ж стосується певних неточностей у часі події між протоколом та рапортом, то крім того, що вони були незначними, він дав перевагу протоколу як більш вагомому документу, відсутність вказівки у рапорті про причину зупинки автомобіля під керуванням ОСОБА_4, на його думку, не впливала на правову оцінку самого порушення.

Як наполягав обвинувачений, будь-яких вказівок, прохань, порад у зв'язку із розглядом цієї справи він не отримував, а так саме будь-якого тиску не зазнавав, з приводу цієї справи ні з ким не радився, підстав для упередженого ставлення до ОСОБА_4 в нього не було і такого жодним чином не виявляв. Йому не було відомо про роль ОСОБА_4 в протестних акціях, він про це міг тільки здогадуватися. Він як тоді, так і зараз з розумінням ставиться до права громадян на протест, проте вважає, що ситуація в країні не повинна впливати на судові рішення. ОСОБА_1 уточнив, що дійсно надав критичну оцінку показанням свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11, але не у зв'язку з можливою причетністю ОСОБА_4 до протестів, а оскільки ці особи є товаришами (друзями) останнього, відтак зацікавлені, про них ОСОБА_4 не заявляв ані в протоколі, коли з ним знайомився, ані у своїх перших письмових поясненнях, адресованих до суду. Ці обставини вплинули на його рішення про критичну оцінку пояснень свідків та їх відхилення.

ОСОБА_1 вважає пред'явлене обвинувачення безпідставним і таким, що ґрунтується на припущеннях сторони обвинувачення, які підтримує потерпілий. Стверджує, що завідомо неправосудної постанови не ухвалював, діяв реалізуючи свої повноваження виключно в межах закону, проте визнав, що припустився помилки через визнання подій та фактів, адже за результатами апеляційного провадження дав неправильну оцінку доказам. Також обвинувачений посилався на істотні порушення органом досудового розслідування кримінального процесуального закону в даній справі, а саме, на його думку, були порушені правила про підслідність, продовження досудового розслідування до 3-х місяців і як наслідок на інший строк, недотримані особливості вручення підозри професійному судді, процедура збору доказів, які відтак не можна визнати допустимими, ніким не досліджувався оригінал судового рішення, яке є предметом злочину, і цей доказ не відкривався стороні захисту. Враховуючи це, обвинувачений просив ухвалити щодо нього справедливий вирок.

Суд повно, всебічно та неупереджено дослідивши всі обставини даного кримінального провадження, об'єктивно та за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на такому дослідженні, оцінивши кожний поданий сторонами доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, дійшов наступних висновків.

В обґрунтування винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, сторона обвинувачення посилалася на такі докази, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду, а саме на:

- показання обвинуваченого, в яких той не оспорював самого факту притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП на підставі ухваленого ним, обвинуваченим, судового рішення - постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року в судовій справі № 369/342/14-п, а також не оспорював і того, що постановою Апеляційного суду Київської області від 3 березня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 було задоволено, а вказану постанову від 29 січня 2014 року скасовано із закриттям провадження у справі за відсутністю в діях ОСОБА_4 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП;

- показання потерпілого ОСОБА_4, свідків ОСОБА_12, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_19 та ОСОБА_13, кожний з яких свідчив про відомі їм різні обставини постановлення суддею ОСОБА_1. постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року в судовій справі № 369/342/14-п про притягнення до адмінвідповідальності ОСОБА_4, якого реабілітовано за результатом перевірки цієї постанови в апеляційному порядку;

- показання свідка ОСОБА_14, який пояснив процедури повідомлення про підозру обвинуваченому ОСОБА_1 та збору доказів у справі, стверджуючи про відсутність порушень процесуального закону з боку органу досудового розслідування;

- документи:

а) постанова Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ, згідно якої ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області (т. 2 а. 156-158);

б) протокол про адміністративне правопорушення серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року, складений інспектором ст. лейтенантом ОСОБА_15 стосовно ОСОБА_4 про вчинення адміністративного правопорушення за ст. 122-2 КУпАП, який став підставою для постановлення суддею ОСОБА_1. постанови від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП (т. 2 а. 11, 29, 55, 56);

в) копія матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4, зареєстрованої у Києво-Святошинському районному суді Київської області за № 369/342/14-п, за якими встановлено порядок організації судового розгляду та його проведення в межах цієї справи, постановлення суддею ОСОБА_1. постанови від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП та рух цієї справи під час апеляційного провадження, результати останнього, а також протокол огляду вказаних матеріалів (т. 2 а. 51-151);

г) постанова судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1. від 29 січня 2014 року у справі № 369/342/14-п, якою ОСОБА_4 притягнутий до відповідальності за ст. 122-2 КУпАП (т. 2 а. 6-7, 88-89, 96-97, 244; т. 3 а. 21-22);

ґ) постанова Апеляційного суду Київської області від 3 березня 2014 року, якою вказана постанова від 29 січня 2014 року про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП за результатами її апеляційного оскарження визнана такою, що постановлена з порушенням закону, внаслідок чого її скасовано, а провадження у даній справі закрито за відсутністю складу вказаного адміністративного правопорушення (т. 2 а. 8-10, 137-139; т. 3 а. 23-25, 28-30);

д) рапорт старшого прокурора прокуратури Києво-Святошинського району Київської області від 16 лютого 2015 року, за яким виявлено ознаки постановлення у Києво-Святошинському районному суді Київської області завідомо неправосудного судового рішення стосовно ОСОБА_4 (т. 2 а. 2-3);

е) матеріали кримінального провадження № 42014110030000019 та протокол їх огляду в межах даного кримінального провадження, які містять дані про постановлення суддею ОСОБА_1. неправосудного судового рішення - постанови від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п (т. 2 а. 4-49);

ж) протоколи тимчасового доступу до речей і документів та їх огляду від 04 серпня 2015 року, згідно з якими абонент номеру телефону мобільного зв'язку НОМЕР_2, яким користувався ОСОБА_4, у період часу з 12 год 06 хв по 12 год 37 хв перебував у зоні дії ретранслятора в с. Крюковщина Києво-Святошинського р-ну Київської області, а о 13 год 20 хв - по вул. Героїв Дніпра в м. Києві, а відтак об'єктивно не міг вчинити дії, які поставлені йому у провину за протоколом серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року та постановою судді ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п (т. 2 а. 190-197);

з) повідомлення прокуратури Київської області від 10 серпня 2015 року № 15/1-1157вих-15, згідно з яким до суду передано обвинувальний акт щодо інспектора ДАІ ОСОБА_8, а також власне обвинувальний акт та підозра ОСОБА_8 (т. 2 а. 198-232);

і) компіляція судових рішень (постанов у справах про адміністративні правопорушення за ст. 122-2 КУпАП), які ухвалювалися під головуванням судді ОСОБА_1 та з яких, на думку сторони обвинувачення та представника потерпілого, вбачається вибірковість підходів з боку судді до вирішення питань про визнання вини у вчиненні вказаного адміністративного порушення та призначення виду стягнення за його вчинення (т. 3).

Факт постановлення суддею ОСОБА_1. незаконного у процесуальному розумінні, тобто всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам, встановленим у справі, судового рішення - постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п про притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, суд дійсно вважає доведеним належними, допустимими і достовірними доказами, якими визнає вказану постанову судді ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року (т. 3 а. 21-22) та постанову Апеляційного суду Київ-ської області від 3 березня 2014 року (т. 3 а. 28-30), хоча належно завірені копії яких вперше були одержані тільки під час судового розгляду шляхом подання судом відповідних запитів.

Так, згідно з дослідженою під час судового розгляду постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року (провадження № 369/342/14-п), яку сторона обвинувачення оцінює як завідомо неправосудне судове рішення, 29 січня 2014 року суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1., розглянувши в м. Києві матеріали, які надійшли від Відділу ДАІ з обслуговування Києво-Святошинського району при УДАІ ГУ МВС України в Київській області, про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 за ст. 122-2 КУпАП, встановив, що 29 грудня 2013 року о 12 год. 30 хв. на а/д Київ-Овруч в с. Нові Петрівці той, керуючи автомобілем «Mitsubishi Lancer», д/н НОМЕР_1, не виконав вимогу працівника міліції про зупинку транспортного засобу, завчасно подану за допомогою жезла та свистка, відтак, порушивши вимоги п. 2.4 ПДР, вчинив адміністративне правопорушення, передбачене за ст. 122-2 КУпАП (т. 3 а. 21-22). У вказаному судовому рішенні наведені показання ОСОБА_4, який свою вину у вчиненні вказаного правопорушення не визнав і пояснив, що 29 грудня 2013 року о 12 год. 30 хв. перебував у м. Києві, а протокол та рапорт працівника ДАІ сфальсифіковані та суперечать один одному щодо часу події порушення. Як також вказано в цій постанові суду, допитані свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 підтвердили захисну версію ОСОБА_4, однак суд до пояснень цих осіб поставився критично, оскільки вони є товаришами ОСОБА_4 чи його знайомими.

За наведених обставин суддя ОСОБА_1. дійшов висновку про те, що, незважаючи на захисну позицію ОСОБА_4, його вина у скоєнні вказаного правопорушення підтверджується протоколом про адмінпорушення серії АГ2 №243214 від 08 січня 2014 року та рапортом працівника ДАІ. Враховуючи особу ОСОБА_4, характер вчиненого ним правопорушення та ступінь його суспільної небезпеки, враховуючи, що воно є грубим порушенням ПДР та становить реальну небезпеку учасникам дорожнього руху, загрожує їх життю та здоров'ю, суддя ОСОБА_1. вважав за необхідне застосувати до ОСОБА_4 адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами і не знайшов підстав для застосування більш м'якого стягнення. Відтак, суд визнав ОСОБА_4 винним у скоєнні правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, за якою призначив вказане стягнення строком на 6 (шість) місяців, стягнувши судовий збір. Судом роз'яснено порядок оскарження постанови в апеляційному порядку. Ця постанова підписана електронним підписом судді ОСОБА_1 о 12 год 37 хв 19 сек.

Під час дослідження цієї постанови від 29 січня 2014 року обвинувачений визнав, що саме він складав цю постанову, яку ухвалив і проголосив за результатами судового розгляду матеріалів про притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП.

Проаналізувавши структуру, форму та зміст вказаної постанови судді ОСОБА_1, суд вважає, що вона відповідає вимогам ст. ст. 283 та 284 КУпАП (в редакції, що діяла на момент події) щодо змісту, форми та виду постанови по справі про адміністративне правопорушення. Крім того, ця постанова, всупереч доводам сторони обвинувачення, є належно мотивованим судовим рішенням і на це вказує таке. Особи були вислухані і почуті судом, зміст постанови є зрозумілим без звернення до матеріалів справи та законодавства, визначені підстави та обставини, на яких вона ґрунтується, ясно, чітко, у логічному зв'язку зазначено, чому і як саме ці обставини та підстави дозволили суду зробити відповідні висновки та ухвалити рішення, суд навів всі докази та доводи сторін і дав їм власну оцінку, встановивши подію та факти, керуючись внутрішнім переконанням. Вказане судове рішення не суперечить і позитивному змісту застосованого суддею матеріального закону, а саме диспозиції та санкції ст. 122-2 КУпАП (в редакції, що діяла на момент правозастосування), якою було встановлено відповідальність за невиконання водіями вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу.

Як вбачається з дослідженої в судовому засіданні постанови Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року (справа № 369/342/14, провадження 33/780/178/14), апеляційний суд, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року, визнав вказану скаргу такою, що підлягає задоволенню, оскільки судом першої інстанції не були дотримані вимоги ст. ст. 245 та 280 КУпАП, які визначають завдання провадження в справах про адмінправопорушення та обов'язок з'ясувати всі обставини, що мають значення, тобто суддя ОСОБА_1. ухвалив свою постанову всупереч процесуальному закону тавстановленим у справі фактичним обставинам (т. 3 а. 28-30).

Так, як вказано в постанові апеляційного суду, ОСОБА_4 пояснив, що він порушення не вчиняв, а складений щодо нього протокол не відповідає дійсності, оскільки 29 грудня 2013 року керував своїм автомобілем у с. Нові Петрівці значно пізніше. У суді першої інстанції свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 підтвердили вищевикладене, а тому апеляційний суд визнав їх достовірними. Крім того, ОСОБА_4 стверджував, що жоден працівник ДАІ його не зупиняв і не переслідував. Ці його пояснення не спростовані.

Також апеляційний суд вважав, що протокол про адмінпорушення та рапорт були складені з порушенням законодавства та мають розбіжності щодо часу ймовірно вчиненого правопорушення (12 год. 56 хв. та 12 год. 30 хв), які не можуть бути визнані джерелом доказів. У матеріалах справи відсутні докази застосування технічних засобів та технічних приладів для виявлення та фіксування порушень. У зв'язку із цим, суд апеляційної інстанції постанову Києво-Святошинського районного суду від 29 січня 2014 скасував, а провадження у справі закрив у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_4 складу адмінправопорушення.

Оскільки копії вказаних судових рішень виготовлені таким же способом, як і їх оригінали, такі копії виконують роль дубліката документу, оригінал якого за правилами діловодства в судах зберігається виключно в матеріалах судового провадження, а після знищення останніх - безстроково у відповідних архівах. Враховуючи викладене, суд, керуючись правилами ч. 4 ст. 99 КПК України, визнає копію (дублікат) постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року (т. 3 а. 21-22) та копію (дублікат) постанови Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року (т. 3 а. 28-30) оригіналами цих документів відповідно.

Отже суд, всупереч доводам захисту, визнає належними і допустимими доказами наявні у справі різні незавірені копії постанови судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року у судовій справі № 369/342/14-п (т. 2 а. 6-7, 88-89, 96-97, 244) та постанови Апеляційного суду Київської області від 3 березня 2014 року (т. 2 а. 8-10, 137-139), оскільки ці документи є ідентичними за змістом, хоча і різної якості виготовлення, їх визнано в порядку ч. 4 ст. 99 КПК України оригіналами, які є належно оформлені, а джерело їх походження судом за участю сторін безсумнівно встановлено (т. 3 а. 20-25; 27-30). Відсутність в матеріалах провадження фактичних оригіналів вказаних судових рішень за таких обставин, на ці висновки суду не впливає.

За таких обставин, вказані судові рішення, приймаючи до уваги специфіку предмету доказування у даному кримінальному провадженні,суд оцінює в порядку ст. ст. 85, 86, 94 та 99 КПК України як джерело доказів в межах пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення через призму визначених Конституцією України основних засад судочинства (ст. 124, п. 9 ст. 129), серед яких самостійне місце посідає обов'язковість рішень суду, які набрали законної сили. Відтак, суд вважає безспірно доведеними всі фактичні обставини притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності за ст. 122-2 КУпАП, котрі були встановлені постановою Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року і мають значення для даного кримінального провадження, в тому числі щодо постановлення суддею ОСОБА_1. незаконної в процесуальному розумінні постанови.Дані, які містить постанова Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року, безсумнівно свідчать про причетність обвинуваченого ОСОБА_1 до постановлення ним в межах певної судової юрисдикції вказаного судового рішення, яким ОСОБА_4 було притягнуто до адмінвідповідальності. Відтак, з фактичного боку діяння - постановлення суддею ОСОБА_1. незаконного в процесуальному розумінні судового рішення, у вчиненні якого він обвинувачується, мало місце.

Разом з тим, ч. 2 ст. 375 КК України (як в редакції Закону від 05 квітня 2001 року № 2341-III, яка діяла на момент вчинення інкримінованого діяння, так і в редакції Закону на даний час) передбачає кримінальну відповідальність за постановлення суддею лише завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Щодо правозастосування цієї норми Верховний Суд України у своїх ухвалах від 20 листопада 2014 року у справі № 5-24кс14, від 18 червня 2015 року у справі № 5-56кс15 сформулював правовий висновок, який суд оцінює через призму вимог та правил, передбачених ч. 6 ст. 368, ст. 458 КПК України. Так, постановлення завідомо неправосудного судового акта, відповідальність за яке передбачена ст. 375 КК України, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб'єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя. Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться у диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється; в) неправосудність судового рішення має бути завідомою. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.

Таким чином, з'ясування в кримінальному проваджені змісту мотиву та мети постановлення суддею незаконного рішення може свідчити про те, є таке судове рішення правосудним чи ні. А тому, оскільки сам по собі факт постановлення суддею ОСОБА_1. незаконного всупереч процесуальному закону і фактичним обставинам судового рішення, яким є постанова по справі про адміністративне правопорушення, зовсім не доводить того, що останнє є завідомо неправосудним, тому названі вище обидва судових рішення не можуть бути визнані самодостатніми доказами обвинувачення, відтак потребують подальшої оцінки у сукупності з іншими наданими сторонами і дослідженими судом доказами з точки зору їх достатності та взаємозв'язку. На переконання суду, оцінка правосудності судового рішення тільки на підставі його самого без аналізу судового процесу у цілому була б неповною. І ці висновки суду підтверджені сталою судовою практикою (див: напр. ухвала Верховного Суду України від 11 квітня 2002 року - джерело: Рішення Верховного Суду України / 2003р. - а. 132-135).

Як вбачається з досліджених під час судового засідання матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4, зареєстрованої у Києво-Святошинському районному суді Київської області за № 369/342/14-п (т. 2 а. 51-151) і встановлено в обвинувальному акті прокурором, у січні 2014 року до Києво-Святошинського районного суду Київської області з відділу ДАІ з обслуговування Києво-Святошинського району при УДАІ ГУ МВС України в Київській області надійшов протокол стосовно ОСОБА_4 серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року про вчинення ним адмінправопорушення за ст. 122-2 КУпАП (т. 2 а. 55, 56), який автоматизованою системою документообігу суду був визначений для розгляду судді ОСОБА_1 (т. 2 а. 51). Підставою для складання вказаного адмінпротоколу став рапорт інспектора ДПС взводу № 3 роти ДПС ОСОБА_8 про те, що 29 грудня 2013 року в 12 год. 56 хв. на 21 км автодороги Київ-Овруч у с. Нові Петрівці Києво-Святошинського району Київської області водій автомобіля «Mitsubishi Lancer», д.н.з НОМЕР_1, не виконав вимогу працівника міліції, подану за допомогою жезла та свистка, про зупинку транспортного засобу (т. 2 а. 54).

Як також видно з матеріалів цієї судової справи № 369/342/14-п, в розпорядженні судді для правильної організації процесу, розгляду та вирішення самої справи надійшли через канцелярію суду: - письмові пояснення ОСОБА_4 від 17 січня 2014 року, в яких він наводив доводи своєї непричетності до поставленого у провину правопорушення, стверджуючи, що «…29 грудня 2013 року взагалі не перебував на своєму авто у селі Нові Петрівці, а у зазначений час, взагалі перебував у місті Києві», рапорт працівником міліції складено щодо власника автомобіля, а не щодо реального водія (т. 2 а. 57-59); - клопотання ОСОБА_4 з додатками про зупинення провадження у справі у зв'язку з подачею заяви про злочин та адміністративного позову на дії працівників міліції (т. 2 а. 68-74). Крім того, 27 січня 2014 року ОСОБА_4 особисто подав до суду: - копію супровідного листа від 14 січня 2014 року про те, що він оскаржує дії співробітників міліції щодо складання протоколу про адмінправопорушення (т. 2 а. 61); - клопотання про витребування доказів (щодо фіксації правопорушення технічними приладами) (т. 2 а. 62); - клопотання про допит працівників міліції ОСОБА_8 та ОСОБА_15 (т. 2 а. 63); - копію паспорту на підтвердження своєї особи (т. 2 а. 75-76); - документи, що підтверджують повноваження захисника - адвоката ОСОБА_12 (т. 2 а. 64-67). Наявна у справі розписка ОСОБА_4 про час і місце судового засідання на 29 січня 2014 року свідчить про його відкладення (т. 2 а. 77), також в розпорядження суду були надані письмові пояснення від 29 січня 2014 року свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_9 з документами, що підтверджували їх особу, а також і свідка ОСОБА_11, три рапорти за підписом інспектора ОСОБА_23 (т. 2 а. 78-87).

Крім того, як також видно з матеріалів вказаної судової справи № 369/342/14-п, 07 лютого 2014 року ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на постанову судді ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року з мотивів неналежної оцінки доказів, яка невідкладно була скерована до Апеляційного суду Київської області і 12 лютого 2014 року прийнята останнім (т. 2 а. 90-98). При цьому ця скарга ОСОБА_4 містить посилання на нові обставини, які не були предметом дослідження під час судового засіданні у суді першої інстанції (т. 2 а. 110-136).

Допитаний в судовому засіданні потерпілий ОСОБА_4 під час дослідження вказаних документів визнав, що саме вказаний протокол серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року про вчинення ним адмінпорушення за ст. 122-2 КУпАП був предметом розгляду у суді, на ньому стоять його підписи про ознайомлення, також ним особисто підписані письмові пояснення, клопотання про зупинення провадження у справі, витребування доказів та допит працівників міліції, розписка про час і місце судового засідання на 29 січня 2014 року, апеляційна скарга.

Доводи сторони захисту про те, що наявні копії матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4 у судовій справі за № 369/342/14-п є недопустимими доказами, так як належно не завірені, а оригінали цих документів суду не надані, а також здобуті поза межами процедури про тимчасовий доступ до документів, суд відхиляє як надумані з таких підстав. Вказані копії документів належним чином завірені, про що свідчить завірчий напис (т. 2 а. 149 оборот), джерело їх походження встановлено - ним є Києво-Святошинський суд Київської області, тобто належний і законний володілець такої документації (т. 3 а. 20). Що ж стосується процедури тимчасового доступу, то доводи в цій частині не ґрунтуються на законі, який, навпаки, орієнтує з'ясовувати в кожному випадку можливість без застосування заходу забезпечення отримати документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні (ч. 4 ст. 132 КПК України).

Окремо суд мотивує своє рішення про визнання допустимим доказом копії протоколу про адміністративне правопорушення серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року про вчинення ОСОБА_4 адміністративного правопорушення за ст. 122-2 КУпАП (т. 2 а. 55, 56), оскільки ці документи є ідентичними за змістом оригіналу, джерело походження якого також встановлено (т. 2 а. 29). Як видно з матеріалів судової справи № 369/342/14-п, оригінал цього протоколу отримав слідчий згідно з протоколом тимчасового доступу від 14 квітня 2014 року, його розписки та опису вилучених документів на підставі ухвали слідчого судді, і копії цих процесуальних документів містяться у справі № 369/342/14-п (т. 2 а. 144-149), а оригінали - в матеріалах іншого кримінального провадження № 42014110030000019, які були оглянуті слідчим в межах даного провадження (т. 2 а. 22-28).

За таких обставин, всі досліджені в судовому засіданні в межах даного кримінального провадження і названі вище документи, що є складовою матеріалів судової справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4 за № 369/342/14-п суд визнає належними, допустимими і достовірними доказами, яким необхідно дати оцінку.

Системний аналіз матеріалів вказаної судової справи № 369/342/14-п у їх сукупності та взаємозв'язку об'єктивно свідчить про таке.

Суддя ОСОБА_1. розглянув у розумний строк (20 днів з дня складання адмінпротоколу) судову справу про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4 за № 369/342/14-п в межах визначених законом (Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» - в редакції, що була чинною на час подій, КУпАП) територіальної підсудності та своїх юрисдикційних повноважень професійного судді Києво-Святошинського районного суду Київської області з дотриманням порядку розподілу справ, на підставі та виключно в межах належного процесуального приводу - протокол про адміністративне правопорушення, який складено уповноваженою на такі дії службовою особою (ст. 255 КУпАП - в редакції на час подій) і містить всі обов'язкові реквізити (ст. 256 КУпАП - в редакції на час подій). Провадження у цій судовій справі розпочато правомірно, справа за своєю правовою природою підлягає розгляду в порядку судочинства у справах про адміністративні правопорушення в районному суді як суді першої інстанції. При цьому суддею було дотримано належну судову процедуру (підготовка справи, її призначення, судовий розгляд за участю зацікавлених осіб, який складався із стадій встановлення осіб - учасників процесу, допуск захисника, розв'язання клопотань, заслуховування пояснень, дослідження інших доказів, відкладення слухання справи для подання додаткових доказів, проголошення постанови, роз'яснення порядку її оскарження). Суддею, крім іншого, було забезпечено під час судового процесу реалізацію принципів змагальності, безпосередності дослідження доказів, гласності, а також забезпечено право на захист та оскарження. Ці значимі в контексті оцінки правосудності будь-якого судового рішення процесуальні елементи не тільки не спростовані стороною обвинувачення, а й, навпаки, знайшли своє безспірне документальне підтвердження під час судового розгляду.

Крім того, суд вважає, що доводи представника потерпілого про порушення права ОСОБА_4 під час розгляду щодо нього справи на належний виклик до суду є надуманими, оскільки спростовуються документованими даними про завчасну обізнаність останнього про час і місце слухання справи в суді, реальну можливість у зв'язку з цим підготовитися до процесу, обрати собі захисника. За таких обставин сама по собі відсутність даних про надіслання повісток, на думку суду, не є значимою для вирішення завдань даного кримінального провадження, а моделювання поведінки судді у випадку неявки ОСОБА_4 до суду, суд залишає поза увагою.

Отже, всі наведені вище докази, у тому числі їх сукупність, не містять даних, які доводили б поза розумним сумнівом те, що в діянні судді ОСОБА_1, пов'язаного із постановленням незаконної постанови, є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, а саме ознаки постановлення ним завідомо неправосудного судового рішення.

Враховуючи викладене, не доводять, що в діянні обвинуваченого є склад вказаного злочину, й інші докази обвинувачення, які лише мають похідний характер, а саме такі документи: а) постанова Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 грудня 2010 року № 2759-VІ, яка лише доводить те, що ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді; б) рапорт старшого прокурора прокуратури Києво-Святошинського району Київської області від 16 лютого 2015 року, за яким нібито виявлено ознаки постановлення завідомо неправосудного судового рішення стосовно ОСОБА_4; в) оглянуті слідчим матеріали кримінального провадження № 42014110030000019, які частково відтворюють матеріали справи про адмінправопорушення № 369/342/14-п та лише доводять причетність до складання протоколу стосовно ОСОБА_4 серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року співробітника міліції ОСОБА_15; г) протоколи тимчасового доступу до речей і документів та їх огляду від 04 серпня 2015 року щодо локації телефону, яким користувався ОСОБА_4 29 грудня 2013 року, якими лише додатково підтверджуються проаналізовані вище висновки суду апеляційної інстанції. Протоколи огляду матеріалів кримінального провадження № 42014110030000019 та судової справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4 за № 369/342/14-п є беззмістовними, оскільки зводяться лише до констатації переліку окремих документів без будь-якого аналізу та висвітлення встановлених під час цієї слідчої дії фактичних даних, що могли б мати значення для справи.

Факт притягнення інспектора ДАІ ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності, на що звернув увагу прокурор, посилаючись на вручену останньому підозру та направлений до суду обвинувальний акт (т. 2 а. 198-232), за відсутності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, не доводить причетність останнього до фальсифікації документів, які були предметом оцінки суддею ОСОБА_1. як докази у судовій справі № 369/342/14-п. Тим більше, стороною обвинувачення не надано жодного доказу, який би вказував на погоджений між собою характер вказаних дій ОСОБА_8 та ОСОБА_1 під час здійснення останнім правосуддя у вказаній справі та обізнаність ОСОБА_1 з такою фальсифікацією доказів по справі під час її розгляду та вирішення. Обвинувачення в цій частині всупереч ч. 3 ст. 62 Конституції Україниґрунтується виключно на припущеннях, які суд відхиляє.

Що ж стосується наданої представником потерпілого в порядку п. 3 ч. 1 ст. 56, ч. 4 ст. 58 та ч. 6 ст. 99 КПК України компіляції постанов, ухвалених під головуванням судді ОСОБА_1 у справах про адміністративні правопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, то суд, всупереч запереченням сторони захисту, визнає її належним і допустимим доказом, який потребує самостійної правової оцінки. При цьому суд виходить з того, що, по-перше, потерпілий, а відтак і його представник, наділений правом на подачу документу в такому вигляді (ч. 6 ст. 99 КПК України). По-друге, ця компіляція здійснена із загальнодоступних джерел, яким є Єдиний державний реєстр судових рішень України (електронний доступ: http://reyestr.court.gov.ua/). По-третє, всім сторонам провадження була надана можливість і час оглянути ці документи, які були відкриті, проте таким своїм правом жодна із сторін не скористалася. По-четверте, надати документи, які покладені в основу компіляції, в повному вигляді суд потерпілого та його представника не зобов'язував і таких клопотань не було. По-п'яте, оригіналом електронного документу є його відображення, якому за законом надається таке ж значення як документу (ч. 3 ст. 99 КПК України).

Аналізуючи зміст наданої і дослідженої судом компіляції вказаних судових рішень в контексті перевірки питання про ймовірну вибірковість підходів з боку судді ОСОБА_1 до вирішення питань про визнання вини у вчиненні вказаного адміністративного порушення та призначення виду стягнення за його вчинення, суд дійшов таких висновків.

По-перше, проведена компіляція судових рішень не містить даних про її повноту, репрезентативність чи критерії вибірки, наявність якої визнав сам ініціатор дослідження цих документів; По-друге, суд не зв'язаний своїми висновками та оцінкою доказів в інших провадженнях, відтак вирішення по-різному правових конфліктів, нехай і в одній сфері правозастосування, не є свідченням упередженості судді. По-третє, надані конкретні рішення стосуються неподібних діянь, які лише певним чином схожі з огляду на однакову правову кваліфікацію за ст. 122-2 КУпАП, проте всі мають відмінності за сутнісними ознаками, так: - у компільованих постановах про застосування штрафу - особи визнавали свою вину і щиро каялися; - у постановах про закриття провадження за відсутністю складу правопорушення - як правило, працівник міліції не зупиняв транспортний засіб і дій для такої зупинки взагалі не вживав, а сам протокол особі не вручався, прав їй не роз'яснювали, пояснень не відбирали, відтак у більшості випадків забезпечити явку такої особи суд не мав змоги; - у постановах, ідентифікованих представником потерпілого як постановлених щодо учасників протесту (події 29 грудня 2013 року приблизно між 12 та 13 год. на а/д Київ-Овруч) - враховано грубий характер порушення, в окремих випадках обумовлений повторністю. Нарешті, по-четверте, критерії проведеної вибірки, як показало її дослідження, зведені до акцентуації практики застосування суддею ОСОБА_1. найбільш суворого адміністративного стягнення у обмежений період часу - 29 грудня 2013 року (акція протесту «Автомайдану»), проте, на погляд суду, не взято до уваги, що такий самий суворий вид стягнення з аналогічною мотивацією про грубість порушення вказаним суддею застосовувався і в періоду часу, що або передував, або був після протестних акцій, що також підтверджується даними із того ж загальнодоступного джерела, який використав предствник потерпілого - Єдиний державний реєстр судових рішень України (див., напр. до акцій протесту - №№ 369/5882/13-п, 369/6878/13-п, а після - №№ 369/5563/14-п, 369/3632/14-п).

Отже, вказаний доказ, всупереч доводам сторони обвинувачення та представника потерпілого, є сумнівним і також не є таким, що доводить пред'явлене ОСОБА_1 обвинувачення чи якійсь його окремі складові.

Продовжуючи аналізувати докази обвинувачення, суд бере до уваги, що прозорий і відкритий розгляд справи в судовому засіданні, а також дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття правосудності судового рішення самими сторонами процесу, громадськістю та суспільством в цілому. Відтак, особливого значення для досягнення завдань даного кримінального провадження набувають показання самих учасників судового процесу під головуванням судді ОСОБА_1 та його ймовірних очевидців.

Так, допитаний в даному судовому засіданні потерпілий ОСОБА_4 показав, що 29 грудня 2013 року на автомобілі «Mitsubishi Lancer» д/н НОМЕР_1 приймав як водій участь в пробігу «Автомайдану» в с. Нові Петрівці. Проте до Межигір'я їхав з Оболоні приблизно з 14-30 по 15-30 год. з причин повільного руху колони, припаркував автомобіль біля позначки «20 км» автодороги Київ - Овруч. 08 січня 2014 року його було зупинено співробітниками ДАІ в с. Крюківщина, які вилучили в нього водійські права та в його присутності склали протокол про адмінпорушення. У протоколі було зазначено, що він, нібито о 12 год 30 хв 29 грудня 2013 року, рухаючись на своєму авто по автодорозі Київ - Овруч (21 км.), не виконав вимогу працівників міліції про зупинку. На чому ґрунтується цей прокол йому не повідомили, про те, що був рапорт працівника ДАІ ОСОБА_8, він дізнався лише в суді. Оскільки в указаний в протоколі час він перебував в м. Києві, зазначив про це у протоколі. Згодом оскаржив ці дії ДАІ до прокуратури, міліції та суду і звернувся за допомогою до адвоката ОСОБА_12.

Як далі показав потерпілий, про час і місце судового засідання за вказаним протоколом він дізнався у канцелярії Києво-Святошинського районного суду Київської області. У призначений час прибув в судове засідання разом із свої захисником ОСОБА_12. Під час розгляду справи в залі суду була присутня крім них, дівчина - помічник чи секретар. Він із захисником заявляв в суді клопотання: про допит свідків та інспекторів ДАІ; про витребування даних із спеціальній системи ДАІ «Рубіж»; про дослідження копій його скарг на дії працівників міліції; про зупинення та закриття провадження по справі, фіксацію судового процесу, - але не всі ці клопотання були задоволені суддею. Перед цим він дав пояснення, що час (12-30 та 12-56), який зазначений в протоколі та в рапорті різниться, і взагалі не відповідає фактичним даним його місця перебування, адже він був в цей час в м. Києві, це все сприймав суддя ОСОБА_1 і казав - «Ви не хвилюйтеся, в апеляції все скасують». Слухаючи доводи захисту щодо розбіжностей в протоколі та рапорті, по поведінці ОСОБА_1 було видно, що він сумнівався у прийнятті рішення по справі. Суддя, як пригадав потерпілий, виходив з кабінету в момент розгляду справи, щоб порадитися, за його словами, з головою суду. Коли ОСОБА_1 ходив радитися до голови суду він, потерпілий, із захисником знаходилися у коридорі, свідками їх розмові не були.

Як далі показав потерпілий, повістки свідкам не виписували, оскільки їх присутність в наступне судове засідання зобов'язався забезпечити він. Коли в наступному судовому засіданні викликані ним свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 підтвердили його показання, з усього вигляду судді було видно, що він усвідомлює неправомірність вирішення справи щодо нього, потерпілого, і виявляє намір саме так зробити. Він, потерпілий, не пам'ятає, як саме дізнався про результати розгляду своєї справи, під час проголошення постанови в той же день, чи вже з отриманої його копії пізніше. Наскільки він пригадує, коли через день два прийшов до суду, то вже отримав копію постанови. У постанові судді ОСОБА_1 було зазначено, що показання свідків не бралися до уваги, оскільки це його, ОСОБА_4, друзі та знайомі, жодний з його аргументів до уваги судом взятий не був. Потерпілий наполягав на тому, що суддя ОСОБА_1 не скривав своїми діями, що збирається ухвалити незаконне рішення і висловлювався з цього приводу під час судового засідання, проте як саме - не пам'ятає, суддя очевидно ігнорував показання свідків захисту, оскільки не скривав, що в нього є чітка вказівка винести рішення про позбавлення його, потерпілого, прав водія на шість місяців, посилаючись у судовому засіданні в присутності захисника на те, що не може винести іншого рішення. Він, потерпілий, вважає вказане судове рішення актом переслідування його як учасника акції протесту, оскільки воно постановлене на сфальсифікованих доказах, якими є рапорт працівника ДАІ та адміністративний протокол, і про це він попереджав суддю, який ці його доводи проігнорував, а тому ухвалив, на його думку, завідомо неправосудне рішення. Такий висновок він робить також і з того, що володіє інформацією про те, що й інші судді виносили завідомо неправосудні рішення, переслідуючи учасників «Автомайдану», номерні знаки з автомобілів яких із символікою «Автомайдан» переписували на місці проведення акції протесту невідомі люди. Постанова Апеляційного суду також доводить замовний характер постанови судді ОСОБА_1, оскільки революція закінчилася, Президент втік з країни, а тому суди почали працювати зовсім по іншому. Такі судді, як ОСОБА_1, саджали активістів Майдану в тюрми, завдяки таким суддям як ОСОБА_1, ніхто не вірить в судову систему України, а тому зло має бути покаране.

Разом з тим, ОСОБА_4 визнав, що він був завчасно поінформований про час і місце слухання справи щодо себе, і ці дані ніхто не приховував, судовий розгляд відбувався тільки за його присутності, він добровільно скористався своїм правом на захист і обрав захисника, мав можливість вільно заявляти клопотання і активно без обмежень користувався таким правом, давав пояснення та подавав нові докази, які судом досліджувалися безпосередньо, а для надання можливості їх подання судом спеціально відкладалося слухання справи, більш того, саме за порадою судді допитані свідки свої пояснення подали також і в письмовій формі, він, потерпілий, та його захисник безперешкодно отримали копію постанови судді ОСОБА_1, він був поінформований судом про можливість її оскаржити. Крім того потерпілий визнав, що фактично він керування транспортним засобом не позбавлявся, оскільки постанова ОСОБА_1 чинності не набрала і була скасована апеляційним судом.

Наведені вище обставини участі потерпілого в акції «Автомайдану» 29 грудня 2013 року знайшли своє повне підтвердження під час допиту судом в межах даного кримінального провадження свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які дали показання, аналогічні з цього приводу показанням потерпілого.

Крім того, вказані свідки уточнили: ОСОБА_10 - що не пригадує самого судового засідання, часу його проведення та суддю, який скоріш за все був без мантії, не пам'ятає чи був при цьому присутній ОСОБА_4 та його адвокат, пам'ятає лише що давав пояснення в кабінеті судді на другому поверсі, який не виглядав як зал судових засідань і сам допит не виглядав як судове засідання; ОСОБА_11 - судове засідання, коли його допитували у справі ОСОБА_4, відбувалося в кабінеті судді один раз, останній мав піднятий настрій, допит тривав хвилини дві, уточнюючих питань майже не задавали, він був допитаний останнім з присутніх свідків, після дачі пояснень вийшов із зали; ОСОБА_9 - у справі ОСОБА_4 давала суду як усні, так й письмові пояснення, процедура допиту була швидка, займала пару хвилин, були й інші свідки, після дачі показів одразу покинула залу суду, їй головуючий у справі не представився, не повідомляв, яка справа слухається.

Також, свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 визнали, що на прохання ОСОБА_4 прибули до суду і були безпосередньо опитані судом в приміщенні суду у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_4, ніхто їм, свідкам, не перешкоджав прибути до суду і давати пояснення як усно, так і у письмовому вигляді, тиску на себе у зв'язку з дачею пояснень не відчували, їх пояснення ніхто не коментував, скарг на дії судді не заявляли, інші присутні під час їх допиту учасники мали можливість вільно задавати їм питання, а ознайомившись із текстом своїх письмових заяв та постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року заявили в частині, що їх стосується, що їх показання викладені судом вірно, письмові пояснення подавали вдень допиту особисто.

Суд критично оцінює посилання представника потерпілого на те, що свідки у справі під головування судді ОСОБА_1. не відчували себе перед судом, оскільки суддя не мав ознак судової влади (мантії та суддівського знака), а сам процес відбувався дуже швидко і в кабінеті судді. Якість правосуддя залежить не тільки від окремого судді, а й від низки перемінних величин, зовнішніх по відношенню до процесу відправлення правосуддя, такими є: законодавство, яке у даному випадку допускає порівняно з іншими юрисдикціями дещо спрощений порядок розгляду справ, адже КУпАП не регламентує процедури судового розгляду, який відбувається відповідно до загальних норм глави 22; судове навантаження; адекватність ресурсів, наданих системі правосуддя, тощо. Оцінка зовнішнього вигляду судді та атрибутів його одягу в судовому процесі за відсутності скарг учасників останнього не охоплюється завданням даного кримінального провадження.

Допитаний в судовому засіданні з урахуванням правил ч. 3 ст. 65 КПК України свідок ОСОБА_12 - захисник у справі № 369/342/14-п про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП, якого ОСОБА_4 у письмовій формі звільнив від обов'язку зберігати професійну таємницю адвоката, показав, що також був учасником автопробігу до Межигір'я, який відбувся 29 грудня 2013 року. З часом він став отримувати повідомлення від інших учасників «Автомайдану» про те, що їх викликають до ДАІ з приводу нібито невиконання ними вимог міліції про зупинку транспортного засобу. Підтримуючи протестувальників, він створив в соціальній мережі групу підтримки і вже 11 січня 2014 року з цього приводу до нього звернулось сотні осіб, які скаржилися на дії ДАІ, розповідали про суди, «скидали» документи тощо. Досліджуючи ці документи (протоколи, рапорти), ним було встановлені численні фальсифікації. Так, в один і той же час той самий інспектор ДАІ зупиняв автомобілі в різних місцях, було дивним, як міг інспектор ДАІ, перебуваючи на посту, зупиняти автомобілі з реєстрацією тільки одного району Києва, різними почерками складати та підписувати рапорти тощо. Враховуючи ці обставини, захисники, серед яких був і він, безоплатно долучились до захисту учасників «Авто-майдану», зокрема готовили клопотання, запити для здійснення представництва в судах.

Працюючи на захист ОСОБА_4, з яким угода була укладена майже перед судовим засіданням, ним, свідком, було з'ясовано, що рапорт інспектора ОСОБА_8 про те, що він 29 грудня 2013 року о 12-56 на 21 км. автодороги Київ - Овруч нібито зупиняв ОСОБА_4, не співпадав з тим, що за іншими рапортами цей інспектор діяв в цей час на іншій ділянці автодороги. На момент судового засідання була достатня доказова база непричетності ОСОБА_4 до вчинення адмінпорушення. Судове засідання відбулось в кінці січня. На першому засіданні вони заявили клопотання про виклик свідків для допиту, ведення фіксації судового процесу, витребування різної інформації, відео з системи «Рубіж» тощо. Суддею ОСОБА_1 без наведення обґрунтування були відхилені всі клопотання, окрім виклику свідків, яких допитали в наступному судовому засіданні.

Як далі показав свідок ОСОБА_12, свідки захисту пояснили, що ОСОБА_4 не міг бути о 12-30 год в Межигір'ї, оскільки перебував в місті Києві. Він також неформально показував судді рапорти інспектора ОСОБА_23, які нібито було ним підписано різними підписами, щоб всі розуміли, що йдеться про переслідування акції протесту, хоча і усвідомлював, що ці рапорти не є належним доказом. Він вважав, що показів свідків достатньо для прийняття правильного рішення, а докази обвинувачення - протокол та рапорт містять істотні суперечності. Незважаючи на це, суддею було оголошено рішення про позбавлення права керувати транспортним засобом ОСОБА_4 на 6 міс. Після проголошення рішення на його обурення суддя відповів «Ви не хвилюйтеся, в апеляції все буде гаразд». Крім нього та ОСОБА_4 при цьому була присутня дівчина - секретар, яка чула, про що велась розмова. Приблизно через 10 хв. вийшовши з кабінету, суддя ОСОБА_1 покликав його до іншого залу і спитав, чому він не довіряє апеляції. Він, свідок, відповів, що у даній категорії справ суд апеляційної інстанції приймає рішення не на користь активістів, привів як приклад вчинок голови Оболонського райсуду ОСОБА_24, яку звільнили через те, що вона винесла справедливе рішення. Суддя почував себе подавленим. Він, свідок, пославшись на певні неточності в матеріалах справи просив повернути її на дооформлення, на що суддя відповів, що по-іншому не може, бо йому підкинуть гроші і посадять, в нього заявився на той момент страх, проте попросив у свідка два дні, щоб порадитися з головою суду, після цього суддя одразу попрямував до кабінету голови суду. У нього, свідка, була надія, що щось зміниться, бо суддя був дуже совісним, про те чи була взагалі така розмова йому не відомо.

Оскільки згодом ні чого не змінилося, постанова судді ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року була оскаржена до Апеляційного суду Київської області, суддею якого ця постанова була скасована, а ОСОБА_4 - виправданий. Станом до 21 лютого 2014 року судді апеляційних судів підтримували рішення судів першої інстанції про притягнення протестувальників до відповідальності за обставин, які сталися з ОСОБА_4, або затягували такі процеси, а вже після 21 лютого задовольняли скарги і скасовувати постанови нижчих судів. Потім він, свідок, почав збирати більшу доказову базу, проаналізувавши всі справи проти активістів «Автомайдану», і про це дійсно вперше було вказано в апеляційній скарзі. Що стосується Києво-Святошинського суду, то справа ОСОБА_4 не єдина, ще близько 30 справ розглядалась проти активістів, в тому числі, ОСОБА_1 та головою суду, але після 21 лютого 2014 року вже сам ОСОБА_1 закривав такі справи у зв'язку із відсутністю складу правопорушення, хоча фабула була однакова і рапорти аналогічні, що були раніше.

Разом з тим, свідок ОСОБА_12 визнав і таке. Під час судового засідання у справі ОСОБА_4 поведінка судді ОСОБА_1 була спокійна, він був ввічливий, ставився з розумінням до учасників процесу, порадив, щоб свідки написали свої покази в письмовій формі. Суддя прислухався до показів свідків, уточнюючих питань не задавав, навіть склалось враження, що суддя довіряє показам свідків і не ставить їх під сумнів. На його погляд суддя був налаштований прийняти рішення на користь ОСОБА_4 і своїми діями (порада про письмові показання свідків) давав підстави на це надіятися. Суддя ОСОБА_1 згідно із правилами суддівської етики поводився дуже позитивно, а ніж інші судді, в діях судді не було упередженого ставлення до них та свідків , відтак підстав для відводів не було. Сам судовий процес тривав не довго (30 - 40 хв), як захисник він, свідок, був впевнений, що суддя винесе правомірне рішення, його, захисника, ніхто у правах, в тому числі задавати питання свідкам, не обмежував. Дійсно допитані судом свідки були близькими та знайомими ОСОБА_4, суд з'ясовував їх стосунки, ці свідки свої покази посиланнями на інші докази, які мав би перевірити суд, не підтверджували. За запитами до ДАІ про витребування відео на час розгляду справи в суді відповідей не було, але було відомо, що самого такого відео не існувало. Так, дійсно рішення щодо судді ОСОБА_24 про звільнення з посади голови суду Вища рада юстиції прийняла лише 11 лютого 2014 року, але заяву вона подала ще 21 січня і про це всі знали, знав і він, свідок, хоча зміст цієї заяви йому не відомий і до тепер.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 показала, що працювала помічником судді ОСОБА_1 з 2006 року по липень 2015 року, звільнилась за власним бажанням. Справа про адмінпорушення за ст. 122-2 КУпАП щодо ОСОБА_4 надійшла в січні 2014 року, була зареєстрована в канцелярії суду та передана судді ОСОБА_1 для розгляду згідно з рішенням зборів суддів про спеціалізацію за результатами авторозподілу. На той час секретаря у судді не було. Розгляд такої категорії справ суддя ОСОБА_1 проводив по понеділках, як завжди. Як повідомлявся ОСОБА_4 про розгляд справи вона не пам'ятає, але якщо б він не з'явився, справу було б відкладено, така була практика. У призначений день слухання вона перед початком судового засідання взяла у ОСОБА_4 паспорт для встановлення особи, копія якого була долучена до справи, та запросила до кабінету судді для розгляду справи. Суддя ОСОБА_1, як завжди, встановив особу, роз'яснив права та відібрав пояснення, суть яких вона не пам'ятає, було заявлено клопотання про допит свідків, свідки були по черзі допитані. Був присутній захисник, відводів судді ніхто не заявляв. Оскільки протокол судового засідання не вівся і процес не фіксувався, а клопотання про це не було, свої пояснення свідки також в день допиту виклали письмово. Для аналізу заявлених стороною клопотань справу було відкладено на іншу дату. На наступне судове засідання, як вона пам'ятає, ніхто не з'явився, а тому суддею було прийнято постанову. Як наполягала свідок, їй не відомі факти тиску, або будь-якого іншого впливу на суддю ОСОБА_1 у зв'язку із розглядом цієї справи, під час судового засідання суддя не виходив з кабінету, можливо це було між засіданнями, в цей день розглядалось приблизно 20-30 справ про адмінпорушення, конфліктних ситуацій під час розгляду справи ОСОБА_4 не було, ніхто щодо дій судді скарг не заявляв. Розгляд цієї справи не відрізнявся від інших подібних справ, суддя не виправдовувався перед учасниками, що вимушений прийняти певне рішення.

Ознайомившись з копією матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно гр-на ОСОБА_4 за № 369/342/14-п свідок ОСОБА_13 повідомила, що вона не причетна до складання проекту постанови суду першої інстанції у цій справи.

Наведенні вище показання свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 повністю узгоджуються як з наведеними вище та проаналізованими матеріалами справи, так і між собою, маючи взаємодоповнюючий характер щодо всіх значимих з правової точки зору обставин самої процедури судового розгляду під головуванням судді ОСОБА_1 (з'явлення сторін, місце і час розгляду справи, забезпечення права на захист, присутність під час судового засідання помічника судді, розв'язання клопотань (крім обставин вирішення клопотання про фіксацію процесу технічними засобами), отримання пояснень особи, яка притягається до відповідальності, оголошення перерви для подання захистом додаткових доказів, допит свідків, дослідження інших доказів). Відтак, саме в цій частині показання вказаних осіб суд визнає не тільки належними та допустимими, а й достовірними доказами, які кладе в основу вироку.

Щирість у цій справі свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 скріплюється висновками постанови Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року та дослідженими в судовому засіданні даними протоколів тимчасового доступу до речей і документів та їх огляду від 04 серпня 2015 року щодо локації та з'єднань абонента номеру телефону мобільного зв'язку, яким користувався ОСОБА_4 протягом 29 грудня 2013 року, відтак сформоване останньому алібі названими свідками у суді знайшло своє безспірне документальне підтвердження (т. 2 а. 190-197).

Натомість, суд оцінює в контексті висунутого ОСОБА_1 звинувачення як виключно оціночні судження твердження свідків ОСОБА_11, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про формальність їх допиту в Києво-Святошинському суді, оскільки до формування такого їх уявлення про процесуальну дію скоріше причетні присутні при цьому сторони процесу, аніж суддя, який має виявляти безсторонність.

Що стосується оцінки в цілому показань обвинуваченого ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_4, свідків ОСОБА_13, а свідка ОСОБА_12 - лише в іншій частині, то, як свідчить детальний аналіз цих показань, вони, будучи в більшості також узгодженими між собою та матеріалами справи в деталях, натомість, містять суперечності і іншій частині як між собою (крім пари - ОСОБА_1, ОСОБА_13), так (крім ОСОБА_12) і з показаннями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 щодо окремих але значимих обставин та оцінок подій, які можна виокремити на такі чотири групи: а) щодо дати проведення допиту свідків ОСОБА_11, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (або 27, або 29 січня 2014 року); б) щодо поведінки судді ОСОБА_1 під час судового розгляду, його ставлення до сторін провадження та ймовірного вчинення ним дій, які є несумісними із поняттям безсторонності та неупередженості судді; в) щодо клопотання про фіксацію процесу технічними засобами; г) щодо обставин проголошення суддею ОСОБА_1 постанови 29 січня 2014 року та позапроцесуальні стосунки судді із учасниками процесу, які нібито вказують на ухвалення суддею ОСОБА_1. судового рішення вимушено.

При оцінці таких суперечностей щодо дати проведення допиту вказаних свідків у Києво-Святошинському суді, то суд бере до уваги насамперед показання їх самих про допит в один день, поєднаний із оформленням письмових пояснень, які суд визнав щирими, а також документовані дані про дату складання таких пояснень з боку ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які досліджувалися судом як складова матеріалів справи про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_4, а саме - 29 січня 2014 року (т. 2 а. 78-79).

Крім того, показання свідка ОСОБА_12 в цій частині узгоджуються з даними про дату укладення ним угоди про надання правової допомоги ОСОБА_4, а саме в день першого судового засідання 27 січня 2014 року, а з огляду на час формування витягу з реєстру адвокатів (09:29 27-01-2014) - перед самим судовим засіданням, що логічно пояснює відсутність за браком часу підготовленого письмового клопотання про допит конкретних свідків захисту, перелік яких лише узгоджувався ними в день першого судового засідання.

За таких обставин, суд визнає достовірними з цього приводу показання потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_12 про допит названих свідків 29 січня 2014 року, а показання обвинуваченого ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_13 про допит свідків 27 січня 2014 року оцінює критично, оскільки вони спростовані вказаними матеріалами справи. Водночас, суд не знаходить в цьому злого умислу, оскільки така помилка цілком пояснюється давністю подій, схожістю обставин, які суддя та його помічник спостерігали щодня протягом тривалого часу, а також і тим, що свідок ОСОБА_12 також згадав, що один зі свідків прибував до суду в день першого судового засідання, що і могло визвати плутанину в показаннях обвинуваченого та свідка ОСОБА_13, в самій адмінсправі наявні письмові пояснення також лише двох з названих свідків.

Натомість, показання ОСОБА_13 щодо навантаження судді на 27 січня 2014 року (більше 20 адмінсправ) об'єктивно підтверджується даними загальнодоступного джерела - Єдиний державний реєстр судових рішень за вказане число.

Що стосується оцінки поведінки судді ОСОБА_1 під час судового розгляду, то показання його самого та свідка ОСОБА_13 з цього приводу повністю узгоджу-ються між собою, натомість показання потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_12 містять як внутрішні суперечності, так і суперечності між собою, що мають істотне значення.

Так, показання потерпілого ОСОБА_4 про те, що суддя ОСОБА_1 не скривав своїми діями, що збирається ухвалити незаконне рішення, явно ігнорував показання свідків захисту, оскільки не скривав, що в нього є чітка вказівка винести рішення про позбавлення його, потерпілого, прав водія на шість місяців, посилаючись у судовому засіданні в присутності захисника на те, що не може винести іншого рішення, з усього вигляду судді було видно, що він усвідомлює неправомірність вирішення справи і виявляє намір саме так вчинити, очевидно суперечать його ж показанням про те, що суддя весь час сумнівався у прийнятті рішення по справі, виходив з кабінету в момент розгляду справи, щоб порадитися, а також спростовуються показаннями свідка ОСОБА_12 про те, що суддя ОСОБА_1 під час судового розгляду ставився з розумінням до всіх учасників процесу, прислухався до показів свідків, склалось враження, що суддя довіряє свідкам, був налаштований прийняти рішення на користь ОСОБА_4 і своїми діями давав для цього надію, згідно із правилами суддівської етики поводився дуже позитивно, в діях судді не було упередженого ставлення до сторін.

Показання ОСОБА_12 про те, що суддя ОСОБА_1. відразу в першому судовому засіданні без наведення мотивів «з голосу» відхилив більшість клопотань захисту, в тому числі щодо фіксації процесу, очевидно не узгоджуються з його ж показаннями про відсутність в діях судді упередженого ставлення, відтак і підстав для його відводу.

Оцінюючи такі суперечливі показання потерпілого та свідка ОСОБА_12 на предмет їх достовірності, суд дійшов таких висновків.

Твердження потерпілого та вказаного свідка про вочевидь упередження ставлення до них з боку судді ОСОБА_1 абсолютно не узгоджується з їх фактичною поведінкою в суді, яка у такому випадку виглядає абсолютно алогічною. Адже, за їх словами, маючи у своєму розпорядженні достатні дані про репресії учасників «Автомайдану» з боку влади в особі судів, будучи, за їх твердженням, очевидцями безмотивного відхилення суддею клопотань, безпосередньо спрямованих на захист від таких репресій, його наміру ухвалити незаконне та упереджене рішення, сторона захисту, демонструючи рішучість відстоювати свої права, так і не зреагувала на такі свавільні дії судді з метою їх фіксації. Існуюча можливість для підготовки та подачі з цього приводу скарг (заяв) у наступне судове засідання також була проігнорована останньою у такому випадку з незрозумілих причин.

Навпаки, показання свідка ОСОБА_12 про відсутність підстав для відводу судді узгоджуються з логікою подій - активна реалізація свого права на подання та дослідження додаткових доказів захисту в суді, очікування рішення суду в умовах цілковитої до нього довіри та розчарування самим рішенням по суті справи постфактум через невірну оцінку доказів. Крім того, текст апеляційної скарги ОСОБА_4 не містить жодного посилання на інші будь-які порушення з боку судді ОСОБА_1, в тому числі прояви його упередженості, аніж неналежна оцінка доказів, а складовими свого переслідування за участь в акціях протесту в рамках судового розгляду справи про адмінпорушення потерпілий вважав передусім дії міліції і про це прямо вказав в апеляції (т. 2 а. 94).

Суд бере до уваги, що навіть в даному судовому засіданні для свідка ОСОБА_12 стало неочікуваним дізнатися, що суддя ОСОБА_1. під час розгляду судової справи щодо ОСОБА_4 долучив до матеріалів справи рапорти працівника міліції ОСОБА_23, на які, як стверджував свідок, він вказував судді лише неформально. Ця обставина аж ніяк не узгоджується з версією про упереджене ставлення судді ОСОБА_1 до сторони захисту в процесі під його головуванням.

При цьому також звертають на себе увагу істотність протиріч щодо ставлення судді ОСОБА_1 до сторони захисту під час судового процесу, які містяться в показаннях потерпілого та свідка ОСОБА_12 між собою, коли перший таке ставлення оцінив як упереджене і поєднане з демонстрацією рішучості суворо покарати, а другий - як спокійне, розсудливе, таке, що викликало довіру до суду та відповідало правилам суддівської етики. Не знайшли свого підтвердження в показаннях свідка ОСОБА_12 показання потерпілого і про те, що суддя ОСОБА_1. під час судового розгляду нібито залишав залу з тим, щоб порадитися з приводу прийнятого рішення.

Твердження потерпілого ОСОБА_4 про нібито упереджене ставлення суді ОСОБА_1 до нього та свідків спростоване показаннями самих цих свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про нейтральне ставлення до них судді та його гарний чи «піднесений» настрій, які суд визнав достовірними, а також наведеними вище показаннями свідка ОСОБА_13 Обвинувачений послідовно показував у судовому засіданні, що упередженого ставлення до жодної із сторін справи не виявляв, давав можливість подати докази та створював для цього усі умови. Однак, показання потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_12 про дії судді ОСОБА_1, які не давали підстав для його відводу, навпаки, узгоджуються між собою та підтверджуються вище наведеними матеріалами справи про адмінправопорушення, які не дають підстав вважати дії судді під час організації процесу, розгляду та вирішення судової справи упередженими.

За таких обставин, суд критично як недостовірні та обумовлені постфактовою емоційною складовою оцінює показання потерпілого ОСОБА_4 про те, що суддя ОСОБА_1. за підсумком дій виявляв упереджене ставлення до нього та свідків як учасників судового процесу під час проведення останнього, виходив з кабінету в момент розгляду справи, щоб порадитися. Суд також критично як недостовірні оцінює показання свідка ОСОБА_12 про те, що суддя ОСОБА_1. відхиляв клопотання захисту без наведення мотивів, тобто свавільно. Вказані показання потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_12 суд відхиляє.

Натомість, суд визнає щирими, а відтак достовірними показання потерпілого ОСОБА_4 та свідка ОСОБА_12 про дії судді ОСОБА_1, які не давали підстав для його відводу, а відтак і показання свідка ОСОБА_13 та обвинуваченого, які повністю узгоджуються в такому випадку між собою, показаннями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, які суд визнав достовірними, та іншими матеріалами справи і свідчать про те, що суддя ОСОБА_1. будь-якого упередженого ставлення до сторін провадження не виявляв, у конфлікт із ними не вступав, поводився згідно із правилами суддівської етики, підстав для відводу своїми діями та проміжними процесуальними рішеннями, в тому числі і щодо заявлених клопотань, не створював.

Отже, прозорий і відкритий розгляд справи в судовому засіданні з дотриманням принципів змагальності, рівності сторін, належна і неупереджена поведінка судді в судовому процесі, є у даному випадку достатніми ознаками правосудності судового рішення.

При оцінці суперечностей в показаннях між групою - обвинувачений, свідок ОСОБА_13 та групою - потерпілий, свідок ОСОБА_12 щодо клопотання про фіксацію судового процесу технічними засобами, суд бере до уваги насамперед показання ОСОБА_12 в частині, якій суд визнав достовірними, а також і про те, що він станом на 27 січня 2014 року мав значний досвід представництва у справах такої категорії, ним була вироблена стратегія захисту, зокрема щодо змісту клопотань, в тому числі про фіксацію судових процесів. Разом з тим, докази подання такого клопотання до суду у справі ОСОБА_4 відсутні - ця обставина узгоджується з тим, що всі документи (клопотання) до суду були адресовані за підписом тільки ОСОБА_4 і готовилися починаючи з 10 січня 2014 року (т. 2 а. 57-59; 62; 63; 68; 69-74), а згідно документованих даних ОСОБА_12 вступив у процес лише 27 січня 2014 року (т. 2 а. 64). Якщо і уявити завуальовану причетність ОСОБА_12 до складання цих документів, то і в такому випадку їх перелік був виключно під його контролем. При цьому, ОСОБА_4 та його захисник мали об'єктивну можливість належно оформити клопотання про фіксацію процесу на наступне судове засідання, яке було ключовим з огляду на допит свідків, проте такою можливістю не скористалися.

Звертає на себе увагу і той факт, що про нібито відмову суду фіксувати процес не згадується у доволі змістовній та структурованій за напрямками апеляційній скарзі, натомість в ній є вказівка на інші залишені без задоволення судом клопотання, які дійсно наявні в матеріалах справи щодо ОСОБА_4 (т. 2 а. 90-95).

У своїх показаннях обвинувачений ОСОБА_1 та свідок ОСОБА_13 послідовно свідчили про те, що судовий процес у справі ОСОБА_4 не фіксувався і клопотань про це не було, матеріали самої судової справи № 369/342/14-п щодо ОСОБА_4 цих свідчень обвинуваченого та свідка ОСОБА_13 не спростовують.

Вказані обставини ставлять під обґрунтований сумнів достовірність показань потерпілого та свідка ОСОБА_12 в цій частині, що позбавляє суд можливості надати їм перевагу над показаннями інших двох осіб, а тому ці сумніви суд тлумачить на користь обвинуваченого ОСОБА_1, керуючись приписами ч. 3 ст. 62 Конституції України. Відтак, показання обвинуваченого та свідка ОСОБА_13 з цього приводу суд визнає такими, достовірність яких іншими доказами не спростована. Тим більше, відмова в клопотанні про фіксацію процесу технічними засобами не охоплюється межами і сформульованого судді ОСОБА_1 обвинувачення.

Щодо обставин проголошення суддею ОСОБА_1. постанови 29 січня 2014 року та його позапроцесуальних стосунків із учасниками процесу. В цій частині показання потерпілого ОСОБА_4 про те, що суддя ОСОБА_1 сумнівався у прийнятті рішення, слухаючи аргументи захисту, у коридорі приміщення суду вів розмови щодо цієї справи і при цьому поруч був присутнім захисник ОСОБА_12, висловлювався щодо можливості перевірки його постанови в апеляції, цілком узгоджуються з показаннями з цього приводу самого обвинуваченого про характер його позапроцесуальної розмови 27 січня 2014 року із ОСОБА_12, зміст якої наведено вище. При цьому ОСОБА_4 не підтвердив, хоча і не спростував, показання в цій частині свідка ОСОБА_12, який наполягав, що після проголошення рішення у справі 29 січня суддя перед ним у присутності ОСОБА_4 виправдовувався, що по іншому вчинити не міг.

Обвинувачений ОСОБА_1 наполягав, що будь-якого тиску чи впливу під час ухвалення постанови щодо ОСОБА_4 не зазнавав, а твердження про те, що він діяв вимушено, побоюючись розправи, обговорював свої дії з головою суду - не відповідають дійсності.

Свідок ОСОБА_13 очевидцем таких розмов не була і про них їй не відомо.

Допитаний в судовому засіданні для детального з'ясування цих обставин свідок ОСОБА_19 - голова Києво-Святошинського районного суду Київської області під час вказаних подій показав таке. Знає обвинуваченого років 8-9, характеризує виключно з позитивного боку, обґрунтованих скарг на суддю не надходило. Протестні акції, які відбувались в країні того часу, не обговорювались з обвинуваченим та іншими суддями чи апаратом суду. Був виняток - справа «Васильківських терористів», тоді блокувався суд. З приводу справ про «Автомайдан» він доручень ніяких не давав, ці справи в окрему категорію не виокремлював, а розглядались як звичайні. 29 січня 2014 року він, свідок, не пам'ятає, чи взагалі був присутнім на роботі. Що стосується справи ОСОБА_4 то він з обвинуваченим не обмінювався інформацією щодо неї, порад про її вирішення не давав та взагалі нею не цікавився та її ні з ким не обговорював.

Наведені показання ОСОБА_19 хоча і подані ймовірно зацікавленою особою (керівник в минулому, колега по роботі на даний час), проте ніким і нічим не спростовані, підтвердженні показаннями свідка ОСОБА_13, а тому суд визнає їх достовірними і також кладе в основу свого вироку, проте не визнає домінуючими, а тому оцінює в сукупності з іншими доказами здобутими по справі.

За таких обставин, враховуючи і всі вище викладені висновки суду проведеного дослідження доказів, тлумачачи всі сумніви на користь обвинувачення, суд вважає недоведеним те, що суддя ОСОБА_1. після постановлення судового рішення нібито пояснював сторонам, що зробив це вимушено і вчинити по іншому не міг, а показання з цього приводу свідка ОСОБА_12 ставить під сумнів, відтак відхиляє. При цьому визнає достовірними з цього приводу показання обвинуваченого, свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_19, а показання потерпілого ОСОБА_4 - такими, що їх не спростовує. Питання щодо оцінки дотримання суддею за вказаних обставин норм суддівської етики перебуває поза межами вирішення завдань даного кримінального провадження. Тим більше, постановлення суддею неправосудної постанови під тиском чи впливом інших осіб межами сформульованого обвинувачення ОСОБА_1 не охоплено.

Враховуючи викладене, показання обвинуваченого ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_4, свідків ОСОБА_12, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13 та ОСОБА_19, які суд визнав достовірними, а прокурор оцінив під час виступу в судових дебатах, є у своїй сукупності разом з іншими доказами у справі недостатніми для того, щоб вважати доведеним те, що в діянні судді ОСОБА_1 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, а постановлене ним судове рішення - постанова було завідомо для нього неправосудним.

Підсумовуючи наведене, суд вважає, що та ключова обставина, з огляду на сформульоване обвинувачення, того, що ОСОБА_1 достовірно знав під час ухвалення постанови про те, що ОСОБА_4 не вчиняв адмінправопорушення, передбаченого ст. 122-2 КУпАП, а протокол про це складено у порушення ст. 256 КУпАП за відсутності свідків та понятих, без наявності належних та допустимих доказів, які вказували б на обґрунтованість притягнення ОСОБА_4 до адмінвідповідальності, проте свідомо прагнув та бажав всупереч матеріальному та процесуальному закону і встановленим фактичним обставинам, незаконно притягнути ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності та постановити судове рішення, яке за своєю суттю не було актом правосуддя, бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді підриву авторитету та престижу органів державної судової влади України, порушення конституційних прав громадян, грубого порушення встановленого порядку реалізації конституційних засад здійснення судочинства в Україні, не знайшла свого безспірного підтвердження у судовому засіданні для того, щоб вважати доведеним пред'явлене ОСОБА_1 обвинувачення за ч. 2 ст. 375 КК України.

Більш того, наведені формулювання перенасичені оціночними судженнями, які жодним з доказів не підтверджені та взагалі не ґрунтуються на законі.

Так, відсутність належних та допустимих доказів, які вказували б на обґрунтованість притягнення ОСОБА_4 до відповідальності, є результатом оцінки доказів апеляційним судом за внутрішнім переконанням судді, рішення якого за часом ухвалено пізніше, аніж постанова ОСОБА_1 Переконання судді не підлягають контролю, якщо немає явного порушення закону всупереч його позитивному смислу, а допускати перевірку такого переконання судді у кримінальному порядку означало б зробити неможливим виконання суддівських обов'язків. Порушення суддею ОСОБА_1. матеріального закону не доведено, скасування ухваленого під його головуванням судового рішення відбулося з інших підстав. Ст. 256 КУпАП (в редакції на час подій) вочевидь не вимагала складання протоколу у присутності свідків чи понятих, ігнорування чого з незрозумілих причин поставлено у провину судді (т. 1 а. 6).

Не є винятком з цього приводу сформульоване обвинувачення і щодо нібито мотиву дій обвинуваченого ОСОБА_1

Як стверджується в обвинуваченні, ОСОБА_1 діяв з кар'єристських мотивів та в інших особистих інтересах, маючи особисту зацікавленість, оскільки розраховував, проявивши лояльність до чинної на той час влади, отримати преференції для подальшого просування по службі. Проте таке твердження, крім того, що є неконкретизованим, жодним дослідженим і наведеним вище доказом не підтверджено.

Навпаки, як свідчив в суді свідок ОСОБА_19, за весь час виконання обов'язків суддя ОСОБА_1 із заявою чи проханням про переведення до іншого суду не звертався, питання про його звільнення чи притягнення до відповідальності не вирішувалось, його кандидатура на адміністративну посаду в суді не розглядалася, і наміру такого останній ніколи не виявляв. Ці показання свідка узгоджуються із показаннями з цього приводу обвинуваченого та не спростовані матеріалами справи.

Крім того, об'єктивно встановлено і те, що задовго до вказаних в обвинувальному акті подій ОСОБА_1 був обраний на посаду судді безстроково, відтак не був обтяжений цією процедурою на момент вчинення інкримінованого йому діяння.

Згідно з дослідженим в судовому засіданні листом - відповіддю Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 29 лютого 2016 року №27-1757/16 дисциплінарна справа щодо судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_1 взагалі не відкривалася, а службова характеристика на вказаного суддю є виключно позитивна (т. 3).

За таких обставин, залишається не зрозумілим, про які кар'єристські мотиви, інші особисті інтереси, преференції для подальшого просування по службі йдеться в обвинуваченні. Якщо ж мова йде про лояльність як один з принципів етики державної служби, то його протиправний прояв не розкритий стороною обвинувачення.

Крім того, прокурор вважав і про це вказав в обвинуваченні як про встановлені факти, що учасники руху «Автомайдан» провели 29 рудня 2013 року автопробіг, дотримуючись ПДР (т. 1 а. 4), клопотання ОСОБА_4 та його адвоката про виклик для дачі пояснень працівників міліції було обґрунтованим, суддя ОСОБА_1. не взяв до уваги пояснення свідків, не вжив заходів до встановлення часу вчинення правопорушення, а в постанові про притягнення ОСОБА_4 до відповідальності не навів доказів, на яких ґрунтується його висновок про вчинення ним адмінпорушення (т. 1 а. 7).

Разом з тим, презумпція дотримання ПДР 29 рудня 2013 року учасниками протесту жодним доказом не доведена, допустимість, доцільність, необхідність чи політична виправданість такого протесту не впливає на правову оцінку дій кожного його учасника окремо. Вказане підтверджується і приписами Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність деяких законів України» від 21 лютого 2014 року, за яким осіб, які були учасниками масових акцій протесу, що розпочалися 21 листопада 2013 року, належало звільнити від адміністративної відповідальності із застосуванням при цьому положень КУпАП, що свідчить про досягнення певного суспільного «компромісу», коли держава відмовилася від реалізації своїх повноважень щодо обмеження передбачених КУпАП прав і свобод. Для того, щоб звільнення від відповідальності особи за вказаним законом було правомірним, необхідно насамперед встановити, а чи дійсно ця особа вчинила правопорушення, інакше - вона підлягає не звільненню від відповідальності, а повному і безкомпромісному виправданню. Інакше кажучи, питання про звільнення особи від відповідальності виникає тільки в тих випадках, коли були всі підстави для покладення на неї такої відповідальності.

Крім того, клопотання про виклик для дачі пояснень працівників міліції жодною судовою інстанцією реалізовано не було, а відтак його обґрунтованість для цілей провадження судами перевірена не була. Як безспірно встановлено дослідженням судового рішення судді ОСОБА_1, він взяв до уваги пояснення свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 і дав їм власну оцінку, не викривляючи їх змісту, встановив у своєму рішенні конкретний час вчинення правопорушення, а також навів докази, на яких ґрунтується його висновок про вчинення його ОСОБА_4 - протокол про адміністративне правопорушення та рапорт працівника міліції.

Формулюючи обвинувачення, його авторам не вдалося уникнути політичної складової, що у даному випадку є неприпустимим. Так, прокурор вважав і про це прямо вказав в обвинувальному акті, що ОСОБА_1 діяв умисно, будучи обізнаним із подіями, які відбувалися у державі (т. 1 а. 6). Не зрозуміло, на які події посилається прокурор, як саме цей фактор мав вплинути на суддю, яку саме оцінку вказаних подій він вважав за необхідне враховувати судді під час здійснення правосуддя. Відтак вказана неконкретизована обставина не має під собою правового наповнення, як власне і фактор дотримання прокурором власних переконань щодо подій, які на той час відбувалися у державі за участю працівників прокуратури, які у межах даного провадження включені до групи слідчих.

Конституційний принцип суддівської незалежності невіддільний від поняття безсторонності. Відповідно до міжнародних стандартів (ст. 2 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалено резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 рудня 1985 року; принцип І(2)(d) Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів; п. п. 10, 12 та 66 Висновку № 1 (2001) КРЕС; п. 1. Бангалорських принципів поведінки судді тощо) незалежність означає відокремлення правосуддя від інших державних гілок влади, сторін судового процесу, безсторонність - це неупереджене виконання суддівських обов'язків, прийняття рішення, керуючись власним сумлінням та тлумаченням фактів, без впливу іншої інформації, крім результатів процесу, незважаючи на загальну громадську думку, засоби масової інформації, зовнішній тиск чи політичну ситуацію. Суддя дотримується незалежної позиції, як по відношенню до суспільства в цілому, так і по відношенню до конкретних сторін справи.

У судовому засіданні безспірно встановлено, що ОСОБА_1 дав неправильну оцінку доказам по справі, але, як обґрунтовано зазначено в обвинувальному акті, пунктом 66 Рекомендацій CМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів встановлено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності, за винятком випадків, з огляду на юридичну конструкцію ст. 375 КК, злочинного наміру, і саме на це в аспекті висунутого звинувачення суд звертає увагу.

Звинувачення ОСОБА_1 у тому, що він всупереч вимогам закону і справедливості прийняв до розгляду адміністративні матеріали, в яких містяться завідомо недостовірні відомості про вчинення ОСОБА_4 адміністративного правопорушення (т. 1 а. 7), є вочевидь надуманим, адже прийняття до розгляду матеріалів справи є не правом, а професійним обов'язком кожного судді.

Твердження в обвинуваченні про те, що ОСОБА_1 в судовому засіданні відкрито заявив, що позбавляє ОСОБА_4 права керувати транспортними засобами саме як учасника акцій протесту і це не потребує виклику свідків та дослідження обставин правопорушення, спростовано наведеними вище доказами, яким суд дав детальну оцінку вище.

Щодо внутрішніх переконань, якими керувався суддя ОСОБА_1. під час ухвалення постанови від 29 січня 2014 року щодо ОСОБА_4, то сам він показав, що йому не було відомо про роль ОСОБА_4 в протестних акціях, він міг на підставі наявних у справі документах лише здогадуватися про його участь в такій акції 29 грудня 2013 року, яка висвітлювалась в ЗМІ. Жодної інформації про ймовірне переслідування ОСОБА_4 за його громадянську позицію він під час судового засідання не отримував. Якщо б захист надав документи про те, що ОСОБА_4 має на утриманні чотирьох дітей і чекає на п'яту, як це з'ясувалося в даному судовому засіданні, рішення в частині стягнення було б іншим. Якщо були б відомі дані про локацію ОСОБА_4 через його телефон, як також стало відомо тільки в даному процесі, рішення могло б бути іншим і по суті.

Оцінюючи ці показання обвинуваченого суд звертає увагу на те, що жодний документ, який походив від ОСОБА_4 і був у розпорядженні судді ОСОБА_1, не містив інформації про участь потерпілого в акції протесту «Автомайдану», тим більше про його переслідування як учасника такої. Лише свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 повідомили про участь ОСОБА_4 29 грудня 2013 року в акції «Автомайдану», але в інший час, ніж вказано у протоколі ДАІ. Ці обставини знайшли своє повне та об'єктивне відтворення в постанові судді ОСОБА_1, ухваленої за результатами розгляду справи, і не можуть залишитися поза увагою суду в контексті оцінки внутрішнього переконання судді під час оцінки ним доказів у вказаній справі на предмет злочинного наміру. Як показав з цього приводу свідок ОСОБА_12, дійсно у жодному заявленому письмовому клопотанні, не вказувалось, що ця справа є наслідком переслідування ОСОБА_4 за участь в «Автомайдані», оскільки ставилось за мету спростування часу самої події, тобто була інша тактика захисту.

Крім того, як видно з матеріалів судової справи № 369/342/14-п, 07 лютого 2014 року ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на постанову судді ОСОБА_1 з мотивів неналежної оцінки доказів. За змістом ця скарга ОСОБА_4 містить посилання на нові обставини, які не були предметом дослідження у суді першої інстанції, а саме щодо оцінки дій працівників міліції як репресій за участь в акціях протесту, масових фальсифікацій доказів стосовно учасників «Автомайдану» з метою притягнення їх до відповідальності шляхом позбавлення права керування транспортними засобами. Вказана апеляція 24 лютого 2014 року була доповнена аналітичними матеріалами, зокрема і про те що номерний знак автомобіля ОСОБА_4 зафіксований серед учасників акції просту (т. 2 а. 110-136).

Об'єктивні дані документообігу (поштові штемпелі, реєстраційні номери тощо) безспірно свідчать про те, що додані ОСОБА_4 до апеляційної скарги матеріали не були відомі судді ОСОБА_1 на час постановлення ним судового рішення, а відтак і не могли бути оцінені останнім. Оцінюючі додані до апеляційної скарги потерпілого аналітичні матеріали в контексті доказу обстановки вчинення злочину, як на це звертав увагу представник потерпілого і яка, на його думку, вказувала на ознаки переслідування учасників акцій протесту, суд не вбачає даних про причетність до цієї обстановки у будь-якій спосіб, а так само до умов її створення, судді ОСОБА_1 Дійсно, слід погодитися із представником потерпілого у тому, що на даний час є всі підстави вважати про те, що участь у масовій акції протесту 29 грудня 2013 року та подальше масове притягнення до відповідальності учасників такої акції перебуває у певному зв'язку. Але, що стосується такого зв'язку між діями ОСОБА_4 як учасника протесту та розглядом справи щодо нього конкретним суддею ОСОБА_1., то він є випадковим і не прогнозованим для останнього, оскільки насправді залежав від багатьох факторів, що перебували поза його волею та контролем, він не причетний до формування первинних документів щодо ОСОБА_4 та їх подання до суду, на місці цього судді міг опинитися інший суддя відповідного суду.

Значне посилення доказового компоненту під час апеляційного оскарження постанови судді ОСОБА_1 об'єктивно вказує на те, що сторона захисту усвідомлювала необхідність вжиття додаткових зусиль з тим, щоб зробити довіру до поданих нею доказів до суду першої інстанції більш вагомою, і робила з цього приводу конкретні і реальні кроки. Апеляційний суд дав протилежну оцінку тим самим доказам, без дослідження доказів, які просив потерпілий дослідити в суді першої інстанції (допит працівників міліції, витребування даних технічної фіксації порушення), але звичайно зміг це зробити, маючи у своєму розпорядженні додаткову аргументацію потерпілого, яка була підкріплена розширеним обґрунтуванням та додатковими матеріалами, які у суді першої інстанції не досліджувалися.

Крім того, і потерпілий ОСОБА_4 визнав, що на момент розгляду справи у Києво-Святошинському суді, його скарги до прокуратури, міліції та суду дійсно розглянуті не були, провадження в цих справах ще й досі тривають. Потерпілий не зміг відповісти на питання суду, чи погоджується він з твердженням сторони обвинувачення, що ОСОБА_1 на час ухвалення постанови достовірно знав про те, що він правопорушення не вчиняв.

Допитаний свідок ОСОБА_12 визнав, що він був більше поінформований про справжні події з акціями протесту та тим, що навколо відбувалося, аніж суддя ОСОБА_1, він зібрав доказову базу подій «Автомайдану», проаналізувавши всі справи проти активістів, дійшов висновку, що багато суддів за таким алгоритмом позбавляли активістів прав керувати транспортним засобом, але про це вказав лише в апеляційній скарзі. Він вважав, що показів свідків достатньо для прийняття правильного рішення, хоча ним дійсно було з'ясовано, що рапорт інспектора ОСОБА_8 про те, що він 29 грудня 2013 року о 12-56 на 21 км. автодороги Київ - Овруч нібито зупиняв ОСОБА_4, не співпадав з тим, що за іншими рапортами цей інспектор діяв в цей час на іншій ділянці автодороги.

Звертає на себе увагу той факт, що не зважаючи на те, що докази з приводу складання рапортів інспектором ОСОБА_8 мали документальне походження, ці документи до суду першої інстанції стороною захисту надані не були, хоча дійсно мали надзвичайно важливе значення для своєчасного спростування висунутого ОСОБА_4 звинувачення.

Нарешті свідок ОСОБА_13 показала, що вона не знала про належність ОСОБА_4 до «Автомайдану» і не чула такого від судді ОСОБА_1, учасників акцій протесту в суді не ідентифікували, розмов в колективі про таких осіб не чула, як і не було акцентуації на те, чи треба таких осіб підтримувати або навпаки.

Вказані фактичні обставини дають підстави суду вважати, що як на момент одержання для розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_4, так і під час розгляду такої справи та ухвалення в ній рішення по суті суддя ОСОБА_1. не знав, не міг знати і не повинен був знати, що окремі докази в цій справі, а саме рапорт працівника міліції ОСОБА_8 містить недостовірну інформацію, що вплинуло на формування змісту офіційного документу - протоколу про адміністративне правопорушення як ключового, за оцінкою судді, доказу звинувачення. До речі, не встановлено такої обставини і судом апеляційної інстанції, рішенням якого постанову судді ОСОБА_1 від 29 січня 2014 року скасовано з інших підстав.

Органи досудового розслідування обвинувачували ОСОБА_1 також у порушенні ним вимог ст. ст. 3. 21, 129 Конституції України, ст. 2, ч. 1 ст. 6, ст. 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, п. 66 Рекомендацій CМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 245, 251, 252 та 280 КУпАП, п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху…», але звинувачення у цій частині не виходить за межі факту ухвалення ним незаконного судового рішення - постанови, чого вочевидь є недостатнім для доведення обвинувачення у вчиненні злочину проти правосуддя в межах висунутого обвинувачення.

До того ж, згідно з вказаною вище постановою Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2014 року встановлено, що ОСОБА_1 було прийнято постанову, яка не відповідає вимогам ст. ст. 245, 280 КУпАП. У зв'язку з цим надуманим є твердження в обвинувальному акті і з приводу того, що ОСОБА_1 порушив під час ухвалення свого рішення вимоги ст. 33 КУпАП і це нібито встановлено судом апеляційної інстанції.

Сформульоване обвинувачення ОСОБА_1 в іншій частині містить загальну інформацію описового характеру (події масових акцій протесту, оцінка дій інших службових осіб, обставини складання адмінпротоколу на ОСОБА_4 та його надходження до суду, тлумачення правових норм, дані щодо фахової підготовки та досвіду роботи судді ОСОБА_1), а також посилання на встановлені стороною обвинувачення інші ознаки діяння (статус судді, обставини судового розгляду, ухвалення судового рішення та його скасування), які самі по собі не доводять завідомо неправосудний характер ухваленого суддею ОСОБА_1. судового рішення або взагалі не стосуються конститутивних ознак юридичного складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України.

За таких обставин, оскільки не доведено сам факт вчинення злочинного діяння, відсутня необхідність оцінки його наслідків, які також як похідні поставлені у провину ОСОБА_1 як бажані для нього і злочинні, а саме щодо підриву авторитету та престижу органів державної судової влади України, порушення конституційних прав громадян, грубого порушення встановленого порядку реалізації конституційних засад здійснення судочинства в Україні та позбавлення права ОСОБА_4 керування транспортними засобами, якого, до речі, він фактично позбавлений не був.

Інших достатніх та допустимих доказів у провадженні щодо ОСОБА_1 стороною обвинувачення надано не було. Суд відмовив у задоволенні як безпідставного клопотання представника потерпілого про допит окремих членів Вищої ради юстиції України щодо загальної обстановки в Україні у період масових акції протесту (2013-2014рр.) та дій у цей період часу органів судової влади.

Згідно з ч. ч. 1, 2 та 6 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Відповідно до ст. 25 КПК України прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. Крім того, саме на них ч. 2 ст. 9 КПК України покладає обов'язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

При цьому завданням кримінального судочинства є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).

Ст. 62 Конституції України передбачає, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, а обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Вказане встановлено і в ст. 17 КПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 92 КПК України обов'язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК України, в тому числі винуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, форма вини, мотив і мета вчинення злочину, покладається на слідчого, прокурора і лише в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Дослідивши в судовому засіданні належні докази, суд дійшов висновку про те, що не доведено поза розумним сумнівом допустимими та достатніми доказами, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_1 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, та вичерпано можливості їх отримати.

Поза межами оцінки суду в даному кримінальному провадженні перебувають питання відповідальності судді взагалі за постановлення незаконного рішення, оскільки її види можуть бути різними, проте кримінальна відповідальність може наставати виключно за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, тобто передбаченого КК України суспільно небезпечного винного діяння, вчиненого належним суб'єктом. У цьому контексті суд не може ігнорувати той факт, що за подібних фактичних обставин постановлення незаконного судового рішення авторитетні компетентні органи в межах своїх юрисдикційних повноважень не вбачали підстав для притягнення суддів навіть до дисциплінарної відповідальності, яка настає за менш значимі з точки зору суспільної оцінки проступки (див:, напр., рішення Ради суддів України № 1 від 05 лютого 2015 року, № 81 від 22 липня 2015 року, Вищої ради юстиції № 900/0/15-15 від 26 листопада 2016 року, № 217/0/15-16 від 28 січня 2016 року та № 383/0/15-16 від 18 лютого 2016 року).

Як зазначено у Висновках № 3 (2002) та №11 (2008) КРЕС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи судові помили у визначенні чи застосуванні закону та здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції. Є неприйнятною можливість притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов'язків, крім випадку умисного правопорушення при здійсненні судових функцій. КРЕС підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється головним чином за допомогою процедур перегляду рішень у судах. Провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого воно не може бути спрямоване на оцінку судових рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону. Той факт, що рішення судді може бути переглянуте, змінено чи скасоване, не може бути підставою для відповідальності. Відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень або на випадки судових помилок, як це має місце в даній справі.

Дійсно постанова судді ОСОБА_1 була скасована, але це не свідчить про неналежне ставлення судді до службових обов'язків і умисне порушення ним норм права всупереч їх позитивному смислу. У матеріалах даного провадження та досліджених судом доказах відсутні допустимі та достовірні дані, які ставили б під сумнів неупередженість судді ОСОБА_1 та дотримання ним принципу незалежності під час розгляду справи та ухвалення постанови у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_4 та були б підставою вважати його дії явним порушенням закону.

За таких обставин, суд, виходячи із загальних засад кримінального судочинства, а саме, верховенства права, законності, рівність перед законом та судом, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальність сторін тощо, створивши необхідні умови для реалізації сторонами провадження їхніх процесуальних прав та виконання обов'язків, в тому числі і щодо збирання, подання та оцінки доказів, дослідивши всі обставини кримінального провадження та оцінивши кожний поданий сторонами доказ та їх сукупність, вважає, що за результатами даного судового розгляду не доведено, що ОСОБА_1 за викладених в обвинувальному акті обставин, діючи з прямим умислом з кар'єристських мотивів та з інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу № 369/342/14-п стосовно ОСОБА_4, всупереч матеріальному, процесуальному закону та фактичним обставинам, встановленим у справі, склав, підписав та постановив, оголосивши у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову від 29 січня 2014 року, а тому за цим обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, належить виправдати та ухвалити щодо нього виправдувальний вирок з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, оскільки не доведено, що в діянні обвинуваченого ОСОБА_1 є склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України.

Суд на виконання обов'язків щодо захисту прав людини, перевіривши доводи захисників обвинуваченого ОСОБА_1 та його самого про порушення кримінального процесуального закону стороною обвинувачення під час досудового розслідування, з'ясував, що ці доводи є небезпідставні.

У контексті належного приводу для відкриття кримінального провадження.

Суд вочевидь не може визнати належним спосіб, у якій органом досудового розслідування розпочато дане кримінальне провадження.

Згідно з вимогою ч. 1 ст. 214 КПК України слідчий прокурор невідкладно зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань виключно у разі подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення. Разом з тим, як вбачається з витягу реєстру з кримінального провадження (внесене до ЄДРДР за № 42015110200000004 від 16 лютого 2015 року - т. 1 а. 1; т. 2 а. 242 та 243) джерелом виявлення кримінального правопорушення виявилися результати моніторингу прокурором засобів масової інформації щодо законності дій вибіркового переліку органів влади.

Оцінюючи результати такого моніторингу, у судовому засіданні, аналізуючи надані сторонами докази, не вдалося встановити, по-перше, що слугувало предметом такого моніторингу - дії органів влади у якій сфері і чому перелік таких органів вибірковий (відсутні органи прокуратури), по-друге, яку функцію, надану законом, реалізовували органи прокуратури, проводячи такий моніторинг? По-третє, моніторинг яких засобів масової інформації відбувався, що саме і з якого конкретного джерела було отримано прокурором? Поспішність, з якою відбувався збір такої інформації, її поверховий характер, символічність дати її формування в автоматизованих системах обліку, давали підстави для обґрунтованих сумнівів захисту щодо неупередженого ставлення органів досудового розслідування до їх підзахисного. Вкотре звертає на себе увагу і спосіб, у якій забезпечено з формальної точки зору початок кримінального переслідування - складання рапорту (т. 2 а. 2-3), тобто за своєю формою документу, посилання на який в цій же справі ставиться у провину самому судді ОСОБА_1 Стороною обвинувачення так само презумується достовірність рапорту прокурора без надання можливості його перевірки судом і в межах цього провадження.

У контексті дотримання правил про підслідність кримінального провадження.

Всупереч вимогам ч. 7 ст. 214 КПК України після внесення прокурором відомостей до ЄДРДР він не передав невідкладно з дотриманням правил підслідності наявні у нього матеріали, у зв'язку з чим досудове розслідування було проведено з порушенням правил про територіальну підслідність, а саме слідчими прокуратур Київської області та Києво-Святошинського району Київської області, хоча територіально, за версією обвинувачення, злочин вчинено на території Святошинського району м. Києва по вул. Мельниченка, 1.

У контексті змагальності та свободи подання доказів.

Так, як вбачається з витягу з реєстру кримінального провадження, внесене до ЄДРДР за № 42015110200000004 від 16 лютого 2015 року (т. 2 а. 242-243), як джерело надходження інформації про вчинений злочин суддею Києво-Святошинського районного суду Київської області (прізвище судді не вказано) було вказано повідомлення в засобах масової інформації, моніторинг яких відбувався у прокуратурі Києво-Святошинського району Київської області з метою оцінки законності дій суду. Під час такого моніторингу було встановлено, що суддею Києво-Святошинського районного суду Київської області - ОСОБА_1. (як з'ясувалося в судовому засіданні, одним з двох суддів з таким прізвищем та ініціалами, які разом працювали на той час) постановлено завідомо неправосудне судове рішення (постанова від 29 січня 2014 року) про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за ст. 122-2 КУпАП, що підтверджується дослідженим в судовому засіданні рапортом старшого прокурора вказаної прокуратури ОСОБА_25. від 16 лютого 2015 року (т. 2 а. 2-3).

Як вбачається з протоколу огляду документів від 17 лютого 2015 року та додатків до нього (т. 2 а. 4-49), в розпорядженні слідчого потрапили безспірні дані, джерело яких визнано доказами, про те, що вказане судове рішення - постанова від 29 січня 2014 року ухвалено конкретним суддею Києво-Святошинського районного суду Київської області, а саме ОСОБА_1, тобто обвинуваченим.

Натомість, в порушення імперативних вимог п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК України, маючи станом на 17 лютого 2015 року, за логікою викладених прокурором у реєстрі фактичних обставин події, достатні докази для підозри конкретної особи - ОСОБА_1 у вчиненні злочину, така підозра останньому в розумний строк повідомлена не була, внаслідок чого сторона обвинувачення збирала докази, штучно позбавивши ОСОБА_1 такого права, не надавши йому статусу рівноправної сторони провадження. Письмове повідомлення обвинуваченому ОСОБА_1 про підозру було складено 06 березня 2014 року, а фактично вручено останньому лише 07 квітня 2014 року (т. 2 а. 159-168).

Як видно з реєстру матеріалів досудового розслідування, долучених до обвинувального акта в межах даного кримінального провадження, ОСОБА_1 набув статус підозрюваного вже наприкінці досудового розслідування - 07 квітня 2014 року, коли сторона обвинувачення закінчила збір доказів, а тому у той же день допитала підозрюваного, повідомивши йому через незначний час про завершення досудового розслідування (т. 1 а. 18-21 - Розділ І пункти 18 та 20; т. 2 а. 159-168). У такій спосіб сторона обвинувачення двічі намагалася завершити досудове розслідування (т. 1 а. 21-22 - Розділ І пункти 20-21 та 23).

Оцінюючи вказані обставини, суд вважає, що штучне обмеження сторони захисту у праві збирати та подавати докази нарівні із іншої стороною провадження, яка активно користувалася своїми правами, діючи самостійно, свідчить про порушення принципу змагальності кримінального провадження.

У контексті дотримання особливого порядку кримінального провадження щодо професійного судді.

Так, як вбачається з письмового повідомлення про підозру ОСОБА_1, нібито таке повідомлення на виконання правил, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України, було складене 06 березня 2015 року Заступником Генерального прокурора України ОСОБА_21., проте, останній у спосіб не передбачений процесуальним законом і поза межами повноважень відповідно до вимог КПК України, не будучи в складі групи прокурорів, які здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, доручив конкретному слідчому прокуратури Київської області вручити вказане повідомлення про підозру судді ОСОБА_1, що і було фактично зроблено останнім (т. 2 а. 159-168). При цьому вручення вказаного повідомлення про підозру судді ОСОБА_1 відбулося в порушення правил ч. 4 ст. 22 КПК України у час, коли ОСОБА_21 був звільненим з органів прокуратури (т. 3 а. 34-40).

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 276 КПК України повідомлення про підозру обов'язково здійснюється в порядку, передбаченому ст. 278 КПК України, а саме тільки шляхом вручення в день його складання, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень (ч. 1 ст. 278 КПК України). За загальним порядком описане вище повідомлення про підозру шляхом його вручення здійснюється слідчим або прокурором. Натомість, згідно з правилами п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру професійному судді здійснюється виключно Генеральним прокурором України чи його заступником. Комплексний аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку про те, що письмове повідомлення про підозру професійному судді здійснюється виключно Генеральним прокурором України чи його заступником шляхом вручення в день його складання, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень, але цих приписів закону дотримано не було.

Більш того, допитаний з цього приводу свідок ОСОБА_14 - колишній старший слідчий прокуратури Київської області показав, що прокуратурою здійснювалося досудове розслідування за фактом протиправних дій щодо учасників Автомайдану у період 2013-2014рр. Дійсно Києво-Святошинський районний суд Київської області територіально знаходиться на території м. Києва, тому відноситься до підсудності прокуратури м. Києва. Що стосується повідомлення про підозру, то його проект було складено ним особисто і направлено до Генеральної прокуратури для підпису. Заступник Генерального прокурора ОСОБА_21. уповноважив його вручити підозру ОСОБА_1, що і було ним зроблено 07 квітня 2015 року. Певний час було втрачено, оскільки суддя перебував на лікарняному чи відпустці. З часом той сам йому зателефонував і запросив до себе на роботу, де і була вручена підозра.

Враховуючи викладене, суд визнає порушеним особливий порядок кримінального провадження щодо професійного судді в частині повідомлення про підозру (письмове повідомлення про підозру професійному судді не складалося і не вручалося Заступником Генерального прокурора України, який до того ж не мав статусу прокурора у конкретному кримінальному провадженні), а відсутність реального процесуального контролю з боку заступника Генерального прокурора України призвела до істотної неповноти досудового розслідування та порушень процесуального закону, усунуті які вже неможливо.

У контексті дотримання порядку продовження досудового розслідування.

Всупереч імперативним приписам ч. 3 ст. 295 КПК України копія клопотання про продовження строку досудового розслідування до трьох місяців не була вручена підозрюваному та його захиснику, що позбавило їх права подати до цього клопотання письмові заперечення, які є невід'ємною частиною такого клопотання і разом з ним подаються прокурору, уповноваженому на його розгляд.

Не оспорював окремі названі вище процесуальні упущення та недоліки, вважаючи їх кричущими і такими, що свідчать про неповноту та поспішність проведеного досудового розслідування, і представник потерпілого, вважаючи, що вони могли б бути підставою для повернення обвинувального акта прокурора для усунення цих недоліків.

Отже, суд вважає, що під час досудового розслідування мало місце порушення кримінального процесуального закону, разом з тим виявлені порушення за своїм змістом та формою, на думку суду, в цілому не є істотними порушеннями прав і свобод людини, які могли б вплинути на допустимість одержаних раніше за часом, а також безпосередньо в суді доказів. Що ж стосується неналежного повідомлення про підозру, то необхідність надання правової оцінки вказаному факту в контексті перевірки обвинувачення нівелюється висновками суду про цілковиту недоведеність такого обвинувачення за результатами дослідження та оцінки доказів.

Питання речових доказів підлягає вирішенню в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України.

Обрані у межах у даного провадження заходи забезпечення підлягають скасуванню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5 та 6 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ст. 62 Конституції України, ст. ст. 7, 100, 177-179, 368, 370, 371, п. 3 ч. 1, ч. 3 ст. 373, 374-376, 483 КПК України, суд -

У Х В А Л И В:

ОСОБА_1 визнати невинуватим у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, та виправдати його за цим обвинуваченням за недоведеністю складу вказаного злочину в його діянні.

Заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі раніше обраний щодо ОСОБА_1 запобіжний захід - особисте зобов'язання - скасувати.

Речові докази після набрання вироком законної сили: копію постанови Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 січня 2014 року (т. 2 а. 244) - повернути потерпілому; оригінал протоколу про адміністративну відповідальність серії АГ2 №243214 від 8 січня 2014 року (т. 2 а. 29) - повернути до Києво-Святошинського районного суду Київської області; інші - зберігати при матеріалах провадження.

Копію вироку направити до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції України.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі апеляції через Святошинський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення. Учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення.

СУДДЯ С.І. ДЯЧУК