ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" березня 2016 р. Справа № 922/2473/15

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В. О., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Шевель О. В.

при секретарі Курченко В.А.

за участю представників сторін:

прокурора – Горгуль Н.В. (посвідчення №036152 від 29.10.15р.),

позивача – ОСОБА_1 (довіреність від 04.03.16р.), ОСОБА_2 – директора (особисто)

відповідача – ОСОБА_3 (довіреність від 16.03.16р.)

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Лозівський автопарк” (вх. № 563Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2016р. у справі 922/2473/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Лозівський автопарк” м. Лозова

до Відкритого акціонерного товариства “Лозівське АТП-16309” м. Лозова

за участю Прокуратури Харківської області

про визнання права власності,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2015р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Лозівський автопарк» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Лозівське АТП- 16309» про визнання права власності на: нежитлові будівлі літ. "А-2", загальною площею 1073,8 кв.м., літ. "Б-2", загальною площею 3983,9 кв.м., літ. Д", загальною площею 23,5 кв.м., 2 СК-26, огорожу - 650 п.м., асфальтовану відкриту стоянку на 150 авто, площею 6400 кв.м., зовнішнє освітлення ЛЕП-10КВТ, мережі водопостачання та каналізації, газопровід внутрішній, розташовані за адресою: Харківська область, м. Лозова, вул. Польова, 1, а також на: на рухоме майно - транспортні засоби: ПАЗ 3205 (1991 рік випуску, державний номер АХ 6456ВІ, реєстраційне свідоцтво АХС111379, дата реєстрації 14.05.2008 року), IKARUS 250 (1986 рік випуску, державний номер НОМЕР_1, реєстраційне свідоцтво АХС045006, дата реєстрації 07.07.2007 року), DAIMLER-BENZ 0303 (1977 рік випуску, державний номер АХ 7651ВА , реєстраційне свідоцтво АХС025380, дата реєстрації 09.06.2007 року); DAIMLER-BENZ (1987 рік випуску, державний номер 2883ХІА , реєстраційне свідоцтво ХАС533897, дата реєстрації 12.06.2002 року); IKARUS 256 (1988 рік випуску, державний номер 0967ХАХ, реєстраційне свідоцтво ХАС246084, дата реєстрації 21.08.1997 року), КРАЗ 256 (1993 рік випуску, державний номер 2782ХАФ, реєстраційне свідоцтво ВЦ827992, дата реєстрації 09.04.1993 року), ГАЗ 3307 (1993 рік випуску, державний номер НОМЕР_2, реєстраційне свідоцтво ХАС048003, дата реєстрації 12.01.1995р.).

Рішенням господарського суду Харківської області від 30.06.2015р. позов задоволено повністю. Визнано за ТОВ "Лозівський автопарк" право власності на нежитлові будівлі літ. "А-2", загальною площею 1073,8 кв.м., літ. "Б-2", загальною площею 3983,9 кв.м., літ. Д", загальною площею 23,5 кв.м., 2 СК-26, огорожу - 650 п.м., асфальтовану відкриту стоянку на 150 авто, площею 6400 кв.м., зовнішнє освітлення ЛЕП-10КВТ, мережі водопостачання та каналізації, газопровід внутрішній, розташовані за адресою: Харківська область, м. Лозова, вул. Польова, 1 та на рухоме майно - транспортні засоби: ПАЗ 3205 (1991 рік випуску, державний номер АХ 6456ВІ, реєстраційне свідоцтво АХС111379, дата реєстрації 14.05.2008 року), IKARUS 250 (1986 рік випуску, державний номер НОМЕР_1, реєстраційне свідоцтво АХС045006, дата реєстрації 07.07.2007 року), DAIMLER-BENZ 0303 (1977 рік випуску, державний номер АХ 7651ВА, реєстраційне свідоцтво АХС025380, дата реєстрації 09.06.2007 року); DAIMLER-BENZ (1987 рік випуску, державний номер 2883ХІА, реєстраційне свідоцтво ХАС533897, дата реєстрації 12.06.2002 року); IKARUS 256 (1988 рік випуску, державний номер 0967ХАХ, реєстраційне свідоцтво ХАС246084, дата реєстрації 21.08.1997 року), КРАЗ 256 (1993 рік випуску, державний номер 2782ХАФ, реєстраційне свідоцтво ВЦ827992, дата реєстрації 09.04.1993 року), ГАЗ 3307 (1993 рік випуску, державний номер 3165ХАФ, реєстраційне свідоцтвоХАС048003, дата реєстрації 12.01.1995р.).

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 року рішення місцевого господарського суду від 30.06.2015р. залишено без змін, а апеляційні скарги – без задоволення.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.11.2015р. касаційні скарги ліквідатора Відкритого акціонерного товариства "Лозівське автотранспортне підприємство – 16309" та Заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Лозівської ОДПІ Головного управління ДФС у Харківській області задоволено частково, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.08.2015р. та рішення господарського суду Харківської області від 30.06.2015р. у справі № 922/2473/15 скасовано. Справу передано на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

В порядку нового розгляду, рішенням господарського суду Харківської області від 01.02.2016р. у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Додатковим рішення від 23.02.2016р. Господарським судом Харківської області здійснено розподіл судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Позивач з вказаним рішенням не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2016р. по справі № 922/2473/15 прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Лозівський автопарк» задовольнити в повному обсязі. Судові витрати просить покласти на відповідача.

Свою скаргу апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов до безпідставного висновку про невідповідність угоди про припинення зобов’язання передачею відступного №2 від 30.03.2014р. та договору купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна №4 від 30.03.2014р. нормам чинного законодавства.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 29.02.2016р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 17.03.2016р.

15.03.2016р. від відповідача надійшло клопотання про повернення апеляційної скарги (вх.2842), оскільки, на думку заявника, матеріали справи не містять докази сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі, а також, на його думку, апеляційна скарга подана з пропущенням строку на подання апеляційної скарги.

Розглянувши вказане клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні, оскільки нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено повернення апеляційної скарги на стадії судового розгляду після її прийняття.

До того ж, колегія суддів зазначає, що згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна особа має право на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. При цьому, згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо та ке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Право на судовий захист є конституційним правом людини згідно зі ст.55 Конституції України. Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п.8 ч.1 ст. 129 Конституції України).

Головним завданням апеляційного оскарження є підтвердження іншим судом законності та обґрунтованості рішення або встановлення помилок, допущених судом першої інстанції та їх виправлення з метою належного захисту прав та свобод особи. Апеляційний розгляд є додатковою гарантією справедливості судового рішення та реалізації права на судовий захист.

З наведеного можна дійти висновку, що відмова у доступі до оскарження є відмовою в доступі до правосуддя, що з позиції міжнародного права є неприпустимим.

Що стосується сплати апелянтом судового збору, колегія суддів не вбачає підстав вважати, що він сплачений апелянтом без дотримання вимог, встановлених чинним законодавством України, оскільки судовий збір за подання апеляційної скарги був вірно розрахований, виходячи з суми судового збору сплаченого за подання позову.

16.03.2016р. від апелянта надійшли доповнення до апеляційної скарги (вх.2922), які стосуються вимог щодо скасування також і додаткового рішення, прийнятого Господарським судом Харківської області від 23.02.2016р. у данні справі.

17.03.2016р. від прокуратури Харківської області надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. 2962).

В судовому засіданні 17.03.2016р. оголошено перерву до 29.03.2016р.

24.03.2016р. від позивача надійшли додаткові пояснення по справі (вх. №3306).

В судовому засіданні 29.03.2016р. представники сторін підтримали свої вимоги, представник позивача просила задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2016р., з урахуванням додаткового рішення від 23.02.2016р. скасувати та задовольнити позовні вимоги ТОВ «Лозівський автопарк» у повному обсязі. Представник відповідача заперечував проти вимог апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до вимог статті 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до статті 111-12 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи попередні судові рішення у даній справі, Вищий господарський суд України виходив з того, що суди попередніх інстанцій не дослідили підстави набуття права власності на спірне майно, не надали таким правочинам, з урахуванням приписів щодо форми правочинів, належної юридичної оцінки. Також судами не враховано зміст статті 392 Цивільного кодексу України, на підставі якої позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст.101 ГПК України, заслухавши в судовому засіданні представників присутніх сторін, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, та враховуючи вимоги статті 111-12 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

14.02.2003р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лозівський автопарк" (позивач) та Відкритим акціонерним товариством "Лозівське автотранспортне підприємство 16309" (відповідач) було укладено угоду "Про співпрацю та організацію взаємовідносин" № 1/2, відповідно до умов якої сторони зобов'язались спільно діяти для досягнення господарчих цілей у відповідності до уставних завдань та економічної зацікавленості кожної з сторін, які приймають участь у цій угоді.

В рамках цієї угоди між сторонами було підписано договір № 2-а поворотної фінансової допомоги (позики) від 14.02.2003р. та, відповідно до додаткової угоди № 10, укладеної до неї сторонами від 10.02.2006р., позивач зобов’язався надати відповідачу безпроцентну фінансову допомогу у сумі 1800000грн.

Як підтверджено матеріалами справи, за період з 2003-2014 роки, позивачем надано відповідачу фінансової допомоги в рамках договору №2-а поворотної фінансової допомоги 2970330 грн.

30.03.2014р. між сторонами (позивач – кредитор, відповідач - боржник) укладена угода про припинення зобов’язання передачею відступного №2, відповідно до умов якої, сторони домовилися про припинення всіх зобов'язань відповідача зі сплати 2900000,00грн., що випливають з договору поворотної фінансової допомоги (займу) № 2 від 14.02.2003р. з доповненнями в додатковій угоді № 10 від 10.02.2006р., укладеного між первісним кредитором та боржником, внаслідок надання відповідачем замість виконання цих зобов'язань, відступного відповідно до умов цієї угоди (розділ 2 угоди).

Сторонами також погоджено, що відступне повністю покриває всі вимоги кредитора щодо боржника, що випливають з договору поворотної фінансової допомоги, в тому обсязі, в якому вони існують на момент підписання угоди, щодо оплати поставленого товару і сплати неустойки за прострочення оплати (розділ 3 угоди).

У розділі 4 угоди сторонами була визначена форма надання відступного, шляхом передання відповідачем позивачу рухомого майна відповідно до додатку до договору.

У розділі 7 угоди про припинення зобов’язання передачею відступного сторони погодили обов’язковість її нотаріального посвідчення.

Крім того, 15.01.2004р. між сторонами (позивач – лізингоодержувач, відповідач - лізингодавець) укладено договір оперативного лізингу № 21-а від 15.01.2004р., за умовами якого, лізингодавець передає, а лізингоодержувач отримує у тимчасове володіння та платне користування майно, відповідно до актів приймання – передання (розділ 1 договору).

На виконання договору лізингу, сторонами був підписаний акт приймання – передання рухомого майна за договором оперативного лізингу № 21-а від 15.01.2004р. (а.с. 42 т.1).

Додатковою угодою № 5 від 03.05.2012р. до договору оперативного лізингу №12-а від 15.01.2004р., сторони погодили, що лізингодавець передає, а лізингоодержувач бере у тимчасове володіння в платне користування нерухоме майно терміном на 2,5 роки.

На виконання цієї додаткової угоди, сторонами був підписаний акт приймання – передання нерухомого майна за договором оперативного лізингу № 21-а від 15.01.2004р. (а.с. 43 т.1).

Пунктом 4.8 договору оперативного лізингу № 21-а від 15.01.2004р. сторони передбачили можливість викупу лізингоодержувачем майна, переданого в лізинг.

31.03.2014р. між сторонами укладено угоду № 3 про перехід права власності майна по договору оперативного лізингу № 21-а від 15.01.2004р., відповідно до якої сторонами було погоджено перехід у власність позивача майна відповідача, як лізингодавця, згідно із актами приймання – передання (п. 1 угоди), та домовились, в підтвердження переходу права власності на майно укласти договір купівлі – продажу (п. 2 угоди). (а.с. 39 т.1)

На виконання сторонами вказаної угоди, 31.03.2014р. між сторонами було укладено договір купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна № 4, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався продати, а позивач купити нерухоме майно з обладнанням та транспортними засобами, що належать відповідачу. Нежитлові будівлі, споруди, комунікації, а також найменування, кількість транспортних засобів, їх технічний стан вказуються окремими угодами до цього договору (розділ 1 договору), які було підписано сторонами 31.03.2014р.

Пунктом 2.1. цього договору, сторонами визначено, що у зв’язку з повним виконанням умов оплати «майна», відсутністю претензій у сторін одна до одної, право власності на «майно» переходить до покупця після підписання сторонами акту –приймання-передачі, вказаного «майна».

31.03.2014р. сторонам підписані акти передачі –приймання рухомого та нерухомого майна.

Сторони звернулися до нотаріуса за нотаріальним посвідченням договору купівлі-продажу нерухомого майна №4 від 31.03.2014р.

З матеріалів справи вбачається, що постановою приватного нотаріуса №135/02-31 від 01.04.2014р. сторонам відмовлено у посвідченні вказаного договору, у зв’язку з невідповідністю статутних документів відповідача вимогам законодавства про акціонерні товариства – відсутність такої організаційно-правової форми, як відкрите акціонерне товариство.

Як зазначає позивач, сторони не ухилялися від належного оформлення договору купівлі-продажу № 4 від 31 березня 2014 року, у нотаріальному засвідченні якого було відмовлено 01.04.2014 року приватним нотаріусом. Зазначені вище правочини є чинними.

Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача з позовом про визнання права власності на нежитлові будівлі літ. "А-2", загальною площею 1073,8 кв.м., літ. "Б-2", загальною площею 3983,9 кв.м., літ. Д", загальною площею 23,5 кв.м., 2 СК-26, огорожу - 650 п.м., асфальтовану відкриту стоянку на 150 авто, площею 6400 кв.м., зовнішнє освітлення ЛЕП-10КВТ, мережі водопостачання та каналізації, газопровід внутрішній, розташовані за адресою: Харківська область, м. Лозова, вул. Польова, 1, а також транспортні засоби: ПАЗ 3205 (1991 рік випуску, державний номер АХ 6456ВІ, реєстраційне свідоцтво АХС111379, дата реєстрації 14.05.2008 року), IKARUS 250 (1986 рік випуску, державний номер НОМЕР_1, реєстраційне свідоцтво АХС045006, дата реєстрації 07.07.2007 року), DAIMLER-BENZ 0303 (1977 рік випуску, державний номер АХ 7651ВА , реєстраційне свідоцтво АХС025380, дата реєстрації 09.06.2007 року); DAIMLER-BENZ (1987 рік випуску, державний номер 2883ХІА , реєстраційне свідоцтво ХАС533897, дата реєстрації 12.06.2002 року); IKARUS 256 (1988 рік випуску, державний номер 0967ХАХ, реєстраційне свідоцтво ХАС246084, дата реєстрації 21.08.1997 року), КРАЗ 256 (1993 рік випуску, державний номер 2782ХАФ, реєстраційне свідоцтво ВЦ827992, дата реєстрації 09.04.1993 року), ГАЗ 3307 (1993 рік випуску, державний номер НОМЕР_2, реєстраційне свідоцтво ХАС048003, дата реєстрації 12.01.1995р.).

Приймаючи оскаржуване рішення в порядку нового розгляду даної справи, та з урахуванням вказівок Вищого господарського суду України, місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначивши про невідповідність укладених сторонами угоди про припинення зобов’язань передачею відступного від 30.03.2014р. № 2 та договору купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна №4 від 31.03.2014р. вимогам чинного законодавства при їх укладенні.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Колегія суддів вважає що, в контексті статті 392 Цивільного кодексу України позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин (фізична, юридична особи, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Звернення з позовом про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобов'язальних правовідносинах. Такі права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних правовідносинах, мають захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.

Отже, як свідчить аналіз чинного законодавства і практики його застосування, лише власники майна можуть заявляти позов про визнання права власності. Це означає, по перше, що ним є особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред`явлення позову); по-друге, ніхто інший, окрім власника (тобто не його спадкоємці та інші зацікавлені особи).

В матеріалах справи відсутні докази наявності у позивача права власності на спірне рухоме та нерухоме майно.

А враховуючи, що позивач набуття права власності обґрунтовує укладенням між ним та ВАТ «Лозівське АТП-16309» угоди про припинення зобов’язань передачею відступного від 30.03.2014р. № 2 та договору купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна №4 від 31.03.2014р., колегія суддів вважає що позов ТОВ «Лозівський автопарк» про визнання права власності на рухоме та нерухоме майно, визначене у позовній заяві, є неправомірним.

Колегія суддів зауважує, що як передбачено п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Застосування даної норми господарським судом при прийнятті рішення можливе у разі одночасної наявності таких умов: пов'язаність оспорюваного договору з предметом спору та невідповідність (суперечність) вказаного договору законодавству.

Відповідно до п.2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними” якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 ПІК, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац другий частини п'ятої статті 216 ЦК України).

Згідно абзацу другого цього пункту Постанови Пленуму №11, реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису пункту 2 частини першої тієї ж статті ГПК).

Таким чином, аналіз норм ГПК та судової практики свідчить про те, що у відповідності до п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України господарський суд не тільки має право, а і зобов’язаний надати правову оцінку пов’язаному з предметом спору договору. Господарський суд, розглядаючи спір, який виник з виконання договору, повинен оцінити законність такого договору, і за наявності підстав, визнати такий договір недійсним, забезпечивши прийняття законного та обґрунтованого рішення.

Колегія суддів погоджується з необхідністю, в даному випадку дослідити питання відповідності вимогам законодавства угод, на які посилається позивач, як на підставу набуття права власності.

Як зазначалось, у розділі 7 угоди про припинення зобов’язань передачею відступного від 30.03.2014р. № 2, сторонами передбачена обов’язкове нотаріальне посвідчення цієї угоди.

Статтею 657 Цивільного кодексу України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

З матеріалів справи вбачається, що сторонами нотаріально не посвідчено ні угоду про припинення зобов’язань передачею відступного від 30.03.2014р. № 2, ні договір купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна №4 від 31.03.2014р.

Відповідно до частини 1, 2 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У постанові Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання недійсними правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013р. №11, зокрема, у п. 2.5 господарським судам надані такі роз’яснення: «Правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

2.5.2. Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України, стаття 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України"), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України)».

Пунктом 2.6 цієї постанови визначено, що, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

Таким чином, враховуючи обов’язкові вимоги закону щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, та відсутність в матеріалах справи доказів його нотаріального посвідчення, колегія суддів дійшла висновку про те, що договір купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна №4 від 31.03.2014р., укладений між ТОВ «Лозівський автопарк» та ВАТ «Лозівське АТП-16309», є нікчемним, оскільки його недійсність прямо встановлена законом.

До того ж, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції щодо недійсності угоди про припинення зобов’язань шляхом відступного від 30.03.2014р. № 2, укладеної між ТОВ «Лозівський автопарк» та ВАТ «Лозівське АТП-16309», оскільки підставою недійсності такого правочину є недодержання сторонами в момент його укладення умови щодо нотаріального посвідчення такого договору.

Частиною 1 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність підстав для визнання за ним права власності.

Посилання позивача на відмову приватного нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення договору купівлі-продажу, у зв’язку з невідповідність статутних документів продавця (відповідача) вимогам чинного законодавства, як на підставу вчинення всіх необхідних заходів щодо набуття права власності на спірне майно, колегія суддів вважає хибними, оскільки останній не позбавлений був права на виправлення недоліків у статутних документах, зокрема, в найменуванні організаційно-правової форми підприємства та повторного звернення до нотаріуса. До того ж, в матеріалах справи відсутні докази визнання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, у встановленому законом порядку недійсною (незаконною, скасованою).

Як зазначає апелянт, він звернувся до Лозівського міськрайонного суду з позовом про скасування постанови приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій, однак, судом позов ТОВ «Лозівський автопарк» залишено без руху у зв’язку з несплатою судового збору. Вимогу суду щодо сплати судового збору ТОВ «Лозівський автопарк» не виконав, у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем, тому позов повернуто позивачу без розгляду.

Вказані обставини не є підставою вважати вжиття позивачем всіх необхідних заходів щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Позивач у позові, в якості обґрунтування своїх вимог, зазначає, що право власника (позивача) щодо розпорядження своїм майном обмежується через формальні обставини, які не мають чіткого нормативного обґрунтування.

Зазначене, на думку колегії суддів, не є підставою для визнання права власності.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого відображення в матеріалах справи та спростовуються вищенаведеним.

Згідно зі ст.ст. 4, 43 ГПК України судове рішення є законним та обґрунтованим лише у випадку всебічного повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності у відповідності з нормами матеріального та процесуального права.

Рішення суду може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

При цьому, згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Зважаючи на приписи статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також, інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. №6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі

Враховуючи наведені обставини справи та норми права, колегія суддів дійшла висновку про відповідність оскаржуваного рішення нормам чинного законодавства та матеріалам справи на підставі чого, рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2016р. у справі № 922/2473/15 слід залишити без змін, апеляційну скаргу позивача без задоволення.

На підставі викладеного, керуючись 99, 101, 102, п. 1, ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, одностайно, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський автопарк» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2016р. по справі №922/2473/15 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 31.03.16

Головуючий суддя Фоміна В. О.

Суддя Крестьянінов О.О.

Суддя Шевель О. В.