Справа № 184/1622/15-ц

Номер провадження 2/184/20/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.03.2016м. Орджонікідзе

Орджонікідзевський міський суд Дніпропетровської області в складі: головуючого судді: Гаєвого О.В. за участю секретаря: Поліщук О.А. та представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, -

В  С  Т  А  Н  О  В  И  В:

У липні 2015 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вище вказаним позовом, який в подальшому уточнив в частині розміру позовних вимог, та просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на свою користь суму боргу за договором позики від 24 квітня 2014 року в розмірі 3 550 234, 91 грн., з яких сума основного боргу 100 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ складає 2 589 267, 30 грн., відсотки за користування коштами – 80 231, 82 грн., пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань – 449 042, 79 грн. та втрати від інфляції – 431 693, 00 грн. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 24 квітня 2014 року відповідач ОСОБА_3 взяв у нього в борг 100 000 доларів США, які зобов’язався повернути в строк до 24 січня 2015 року на умовах визначених у договорі позики. Але у визначений у договорі час та в подальшому відповідач відмовляється повертати суму позики, що й стало підставою для звернення до суду.

Відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав та звернувся до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати договір позики від 24 квітня 2014 року недійсним, оскільки у вказаному договорі не зазначена сума переданих коштів у гривні, крім того, не вказано місце повернення позики. Також розписка про одержання коштів виконана друкованим способом, а не написана власноруч. Особисті данні дружини відповідача внесені рукописним способом, однак не містять певних персональних даних, а саме імені та по-батькові. Отже, вказані обставини свідчать про те, що договір позики містить ознаки його фіктивності, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, належне підтвердження реальної передачі коштів – відсутнє. А тому, вказаний договір позики від 24 квітня 2014 року може бути визнаний недійсним.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 наполягав на задоволенні уточнених позовних вимог в повному обсязі з посиланням на обставини, якими обґрунтовується позов.

Відповідача ОСОБА_3 та його представники повторно до суду не з’явились, заяви про відкладення розгляду справи до суду не надавали, але надали свої заперечення проти позову, в яких просили в його задоволенні відмовити у повному обсязі.

Відповідно до вимог ч.ч.1,4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1-3 ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд дослідивши матеріали справи і оцінивши їх в сукупності, прийшов до висновку, що заявлені позивачем ОСОБА_1 позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено в судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи, 24 квітня 2014 року сторонами по справі була досягнута домовленість відповідно до якої позивач ОСОБА_1 надав відповідачу ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США, а останній зобов’язався повернути вказані кошти до 24 січня 2015 року, вказані обставини підтверджуються договором позики від 24 квітня 2014 року та розпискою про отримання коштів (а.с. 8). В строк визначений у договорі та на час розгляду справи у суді сума позики відповідачем повернута не була.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція дійсності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч.2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, розписка в отриманні позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Крім того, ч.1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Наявні в матеріалах справи договір позики від 24 квітня 2014 року та розписка відповідача надає підстави суду зробити висновок, що відповідачем від позивача було отримано грошову суму в розмірі 100  000 доларів США, яку він зобов'язалася повернути у визначений строк, а тому беззаперечно підлягають стягненню кошти у сумі 100 000 доларів США.

Перевіряючи доводи позивача щодо валюти виконання зобов'язання, то суд дійшов такого висновку.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане в гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч.1 ст. 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст. 192 ЦК України).

Такими випадками є ст. 193, ч. 4 ст. 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94ВР "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим ч.2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у ст. 1048 ЦК України, та при застосуванні ст. 625 ЦК України.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 своєї постанови № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» розтлумачив, що згідно з частиною першою статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України гривня. У зв’язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання. У разі пред’явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.

Згідно службового розпорядження Національного Банку України, офіційний курс гривні до долару США станом на час ухвалення судового рішення становить 2625, 2159 грн. за 100 доларів США.

За наведених обставин, заборгованість відповідача перед позивачем дорівнює 2 625 215, 90 грн. (100 000 х 26, 252159).

Згідно ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.  

У межах заявлених позовних вимог, період прострочення складає з 25 січня 2015 року по 05 лютого 2016 року, тобто 377 днів.

3 % річних за цей період становлять суму у розмірі 3 098, 63 доларам США (100 000 х 0,03 х 377 / 365), що на день винесення рішення еквівалентно 81 345, 73 грн., які відповідач зобов’язаний сплатити на користь позивача на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат, суд виходить з того, що дійсно за ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Разом з тим, як передбачено нормами Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення», індекс інфляції (індекс споживчих цін) це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору позики, індексації не підлягає (рішення Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі 6-36736вов10). Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, яке визначене у гривні.

Оскільки грошове зобов’язання відповідача було визначене у доларах США, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення пені за прострочення грошового зобов’язання, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: ... сплата неустойки.

За ч. 1 ст. 624 ЦК України, якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Згідно вимог п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України такий правовий наслідок порушення зобов’язання, як сплата неустойки, настає в тому випадку, коли він встановлений законом або договором.

Укладеним сторонами договором позики сплата неустойки за прострочення повернення позики не передбачена.

Законом України «Про відповідальність за несвоєчасність виконання грошових зобов’язань» передбачена можливість стягнення пені з сторони, яка прострочила виконання зобов’язання.

При цьому позивачем не враховано, що згідно преамбули вказаного закону, він регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Крім цього, рішенням Конституційного суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 визначено, що в аспекті конституційного звернення положення другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22 листопада 1996 року № 543/96-ВР з наступними змінами у взаємозв’язку з положеннями статей 1, 3 цього закону потрібно розуміти так, що обмеження пені у грошових зобов’язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб’єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці).

Таким чином, до правовідносин між фізичними особами положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасність виконання грошових зобов’язань» застосуванню не підлягають.

На підставі викладеного, у задоволенні позовних вимог в цій частині також слід відмовити.

З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню і, відповідно до розрахунку проведеному судом, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути суму боргу за договором позики та нараховані процента за її користування у загальному розмірі 2 706 651, 63 грн. (2 625 215, 90 + 81 345, 73).

З відповідача на користь позивача згідно ст. 88 ЦПК України слід стягнути документально підтверджені (а.с. 1) судові витрати з оплати судового збору у частці пропорційній частці задоволених судом вимог, а саме у розмірі 2 785, 69 грн. (3654 х 2706561,63 / 3550234,91).

На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 57-60, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 (ІНН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ІНН НОМЕР_2) суму заборгованості за договором позики від 24 квітня 2014 року в розмірі 100 000 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ станом на дату винесення рішення становить 2 625 215, 90 грн., а також проценти за користування позикою у розмірі – 81 345, 73 грн., а всього 2 706 651, 63 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (ІНН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ІНН НОМЕР_2) сплачений судовий збір у розмірі 2 785, 69 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Дніпропетровської області через Орджонікідзевський міський суд Дніпропетровської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Орджонікідзевського міського суду ОСОБА_5