Справа № 520/1740/15-ц

Провадження № 2/520/2304/15

Рішення

іменем України

23 червня 2015 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого-судді Прохорова П.А.

при секретарі Кудіновій Д.В.,

розглянувши у відкритому содовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – ПП «Інвест Прогрес» про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом та, згідно останньої редакції позовних вимог за яким, просив суд визнати за ним в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 (одну другу) частину квартири № 81, що знаходиться в будинку 59 по вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі, визнати за ним в порядку поділу спільного майна подружжя право вимоги передачі майнового права на квартиру з будівельним номером 93 розрахунковою площею 77.59 кв.м., що розташована на 14 поверсі в секції №1 (А) жилого будинку №1 Багатофункціонального громадсько-житлово-готельного комплексу «Південний» на 16-й станції Великого Фонтану за адресою: м. Одеса., вул. Фонтанська дорога, на підставі договору №3Б/ЧП-1-145 від 23 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Інвест-Прогрес» про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, за яким внесено 354 786 грн. 09 копійок коштів колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати його пайовиком за договором №3Б/ЧП-1-145 від 23 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та Приватним підприємством «Інвест-Прогрес» про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, замість ОСОБА_2, з усіма правами та обов’язками пайовика, передбаченими цим договором; виділити ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя право вимоги передачі майнового права на квартиру з будівельним номером 132 розрахунковою площею 57.46 кв.м., що розташована на 16 поверсі жилого будинку №2 Багатоповерхового жилого комплексу з підземним паркінгом, за адресою: м. Одеса, вул. Генуезька, 1, за договором про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна №Г2/ЧП-401 від 07 лютого 2008 року, за яким внесено 364 871 грн. коштів колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Наведені вимоги позивач обґрунтував тим, що в період з 23 червня 2000 року по 15 листопада 2011 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. В період шлюбу сторонами по справі як подружжям була придбана за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 08 червня 2006 року квартира за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на квартиру було зареєстровано за відповідачкою у встановленому законодавством порядку, що підтверджено витягом №10890087 від 08 червня 2006 року, складеним Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості. Після розірвання шлюбу позивач за домовленістю з відповідачкою залишився проживати у вказаній квартирі, а відповідачка переїхала до іншої квартири, не заявляючи при цьому претензій щодо користування цією квартирою позивачем. Навпаки, відповідачка неодноразово підтверджувала, що половина квартири належить позивачу, а в червні 2014 року, при розгляді судом справи між цими ж сторонами про стягнення аліментів, відповідачка знову підтвердила, що квартира є спільною власністю сторін по справі. Водночас, в грудні 2014 року відповідачка у присутності працівників органів внутрішніх справ намагалась самовільно виселити позивача та його родину зі спірної квартири та поміняти замки, заявляючи, що ніякі домовленості з позивачем більше не мають сили, а квартира належить повністю відповідачці. Після цього позивач був вимушений звернутися до суду з цим позовом. Також, позивач зазначив, що в період шлюбу з відповідачкою було укладено Договір №ЗБ/ЧП-1-145 від 23 листопада 2007 року з Приватним товариством «Інвест-Прогрес» про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, який за своїм змістом є договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру з будівельним номером 93 розрахунковою площею 77.59 кв.м., розташована на 14 поверсі в секції №1 (А) жилого будинку №1 Багатофункціонального громадсько-житлово-готельного комплексу «Південний» на 16-й станції Великого Фонтана за адресою: м. Одеса., вул. Фонтанська дорога, 118-а. Сума договору склала 354 786 гривень 09 копійок, за згодою подружжя стороною (пайовиком) в договорі була вказана відповідачка. Крім цього, 07 лютого 2008 року родиною ОСОБА_2 був укладений з цим же підприємством договір №Г2/ЧП-401 про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, який також за своїм змістом є договором купівлі-продажу майнових прав на об’єкт нерухомості, а саме - на квартиру з будівельним номером 132 розрахунковою площею 57.46 кв.м., що розташована на 16 поверсі жилого будинку №2 Багатоповерхового жилого комплексу з підземним паркінгом, за адресою: м. Одеса, вул. Генуезька, 1. З метою поділу прав на вказані вище об’єкти, позивачем були заявлені відповідні вимоги по справі. В якості правового обґрунтування вимог наведені статті 60, 61, 70 Сімейного кодексу України щодо спільного майна подружжя та його поділу, 386, 392 Цивільного кодексу України щодо захисту права власності, статті 55, 124 Конституції України щодо здійснення правосуддя Україні, захист прав громадянина судом та інші.

В судовому засіданні позивач та його представник уточнені позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили суд їх задовольнити

Відповідач по справі та її представник до суду з’явилися, проти задоволення позову заперечували, надали письмові заперечення проти первісних позовних вимог. Після уточнення позивачем вимог по справі, письмових заперечень та пояснень відповідач та її представник до суду не надали, але проти їх задоволення у судових засіданнях заперечували.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач послалась на наступні обставини.

Так, відповідач вказувала, що як власник квартири своєї згоди на проживання у ній позивачу та його новій родині після розірвання шлюбу не надавала, відповідно - позивач проживає у спірній квартирі всупереч волі відповідача. Також зазначила, що стосовно спільного майна, набутого сторонами у шлюбі, не існує будь-яких домовленостей. Відповідач зазначала й те, що незважаючи на розірвання шлюбу 15 листопада 2011 року. до виконання аліментних зобов’язань позивач приступив лише в серпні 2014 року, тобто майже через три роки після розірвання шлюбу. Визначений судом розмір аліментів є недостатнім для забезпечення фізичного, духовного розвитку дітей та їх лікування. Тому відповідач вважає, що це свідчить про існування підстав для того, щоб суд відступив від засади рівності часток подружжя і збільшив її частку з огляду на те, що з нею проживають спільні її з позивачем діти і розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Додатково, відповідач зазначала, що хоча шлюб між сторонами розірвано 15 листопада 2011 року, але стосунки між сторонами по справі погіршились ще до офіційної дати розірвання шлюбу и вже тоді було зрозуміло, що спільне життя в майбутньому неможливе, а питання про використання та долю квартири було одним із головних, розглядався варіант продажу квартири. З огляду на це відповідач вважала, що позивач мав певні підстави вважати своє право власності порушеним. Через це відповідач вважає, що строк позовної давності при поданні цього позову про розподіл майна позивачем пропущений та просить застосувати трирічний строк позовної давності. Правовим обґрунтуванням заперечень відповідачка вказала статті 70, 72 СК України щодо поділу майна подружжя та інші.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Приватне підприємство «Інвест-Прогрес» - про місце, день і час судових засідань повідомлялась належним чином, однак до суду представник особи не з’явився, свою позицію по справі не висловив.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення учасників судового засідання, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову частково, виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи, встановлено судом у судовому засіданні, та не заперечується відповідачем і її представником, сторони перебували у шлюбі тривалий час, з 2000 року (23.06.2000 року) по 2010 рік, коли їх шлюб було розірвано рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2010 року по справі №2-4833/2010, яке набрало законної сили. 15 листопада 2011 року Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції видане свідоцтво про розірвання шлюбу серії 1-ЖД №107186. Цей факт також підтверджений рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 червня 2014 року по справі №520/685/14-ц. та відмітками у паспорті громадянина України позивача.

У період шлюбу сторонами, 08 червня 2006 року, було укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, покупцем за яким була ОСОБА_2 (відповідач). Договір вчинений у письмовій формі та нотаріально посвідчений. 08 червня 2006 року право власності на вказану квартиру було зареєстроване за відповідачем в КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості», про що у справі мається відповідний витяг №10890087. Також, сторонами не заперечується, що ця квартира залишається місцем реєстрації відповідача та місцем проживання позивача.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно частини 1 статті 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Враховуючи наведене, суд погоджується з доводами позивача про те, що вказана квартира, як придбана в період шлюбу, є спільною сумісною власністю сторін як колишнього подружжя. Додатково, цей факт не оспорюється відповідачем, що вбачається з її заперечень проти позову, де вона зокрема вказує на наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя, що може мати місце лише щодо спільного майна подружжя.

Згідно статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх.

В даній справі підстави для відступу від засад рівності часток подружжя відсутні. Посилання відповідачки на інтереси дітей та необхідність їх врахування для відступу від вказаних засад не беруться до уваги, оскільки питання утримання дітей сторін по справі вирішено іншим судом.

Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 червня 2014 року по справі №520/685/14-ц, яке набрало законної сили 01.07.2014 року розглянуто спір між ОСОБА_2 (позивач) та ОСОБА_1 (відповідач) про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей. Рішення суду ОСОБА_2 не оскаржувала, погодившись з визначеним судом розміром аліментів на утримання двох дітей в розмірі 1/4 частини від усіх доходів ОСОБА_3 до досягнення дочкою повноліття, а потім – у розмірі 1/5 частини від вказаних доходів. Як вказує відповідач у запереченні на позов, на теперішній час визначений судом розмір аліментів в гривневому еквіваленті дорівнює 3200 гривень на місяць на обох дітей, що перевищує розмір прожиткового мінімуму, встановлений статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет на 2015 рік» та значно перевищує мінімальний розмір аліментів, встановлений частиною 2 статті 182 СК України (30 відсотків від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку). Також суд враховує, що з моменту набрання законної сили вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 не зверталася до суду з заявою про збільшення визначеного судом розміру аліментів. Цей факт був визнаний у судовому засіданні представником відповідача. Посилання відповідача на те, що позивач приступив до виконання аліментних обов’язків лише в серпні 2014 року судом не береться до уваги, оскільки за змістом частини 3 статті 70 СК України, підставою для збільшення розміру частки майна дружини може бути недостатність саме розміру аліментів на момент вирішення питання про поділ майна, а не час початку їх сплати. Додатково, вказане вище рішення суду від 20 червня 2014 року не містить посилань на ухилення відповідача від сплати аліментів з 2011 року. Інших підстав для відступу від засада рівності часток сторін по справі відповідачка підчас розгляду справи не навела.

З приводу посилань відповідача та її представника на порушення позивачем строків позовної давності щодо вимог по справі, суд зазначає наступне. Відповідно до абзацу 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням законної сили, а від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Відповідачем не заперечується той факт, що після розірвання шлюбу між сторонами по справі, позивач залишився проживати у спірній квартирі та жодних дій, спрямованих на його виселення чи обмеження права користування квартирою в інший спосіб - відповідач не вчиняла. Зокрема, матеріали справи не містять даних звернення відповідачки до суду чи правоохоронних органів з приводу виселення позивача з квартири аж до грудня 2014 року, коли відповідач звернулась до Київського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області з заявою, у які вона скаржилась на дії «невідомих осіб, які не впускають» її до спірної квартири. Листом від 26 грудня 2014 року за вих. №31/19-25172 вказаний правоохоронний орган повідомив відповідачку про існування між нею та позивачем цивільно-правовових відносин, для вирішення яких їй, тобто відповідачці, необхідно звертатись з позовом до суду. Додатково, за наслідками розгляду цієї заяви Київським РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області складений висновок від 25 грудня 2014 року, в якому зазначено, що виходом на місце встановлено, що в квартирі знаходиться колишній чоловік заявниці (відповідача), який «пояснив, що мешкає в даній квартирі на протязі тривалого періоду та покидати її не збирається».

З огляду на вказані докази, суд погоджується з доводами позивача про те, що до грудня 2014 року він користувався спірною квартирою вільно, без обмежень чи порушень його прав відповідачкою.

При цьому, суд також звертає увагу на те, що сама відповідач з позовом про виселення позивача не зверталась до суду ані до розгляду Київським РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області питання про користування квартирою , ані після цього, у тому числі – після відкриття провадження у даній справі.

З урахуванням викладеного, перебіг позовної давності до вимог про поділ спірної квартири розпочався лише в грудні 2014 року, коли відповідач звернулась до Київського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області з заявою про вжиття заходів до позивача у зв’язку з його проживанням у спірній квартирі. Відповідно, станом на день звернення до суду з цим позовом 11 лютого 2015 року, позовна давність не сплила.

Доводи відповідача про те, що після розірвання шлюбу позивач проживає в спірній квартирі всупереч її волі суд не бере до уваги, оскільки позивач як співвласник спірної квартири (майно, набуте в період шлюбу) мав право проживати у ній, а відповідач жодних дій, які б свідчили про порушення прав позивача на цю квартиру не вчиняла до грудня 2014 року. У зв’язку з відсутністю таких дій з боку відповідача, суд не бере до уваги її посилання на те, що позивач мав «певні підстави вважати своє право власності порушеним».

Враховуючи наведене, вимога позивача про визнання за ним в порядку поділу майна подружжя права власності на 1/2 частину спірної квартири, є обґрунтованою, законною та, відповідно, підлягає задоволенню.

З приводу позовних вимог, які стосуються пайової участі у будівництві відповідних об’єктів нерухомого майна-квартир, суд встановив та зазначає наступне.

23 листопада 2007 року між відповідачкою та Приватним товариством «Інвест-Прогрес» був укладений Договір №ЗБ/ЧП-1-145 про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна. Відповідно до пункту 1.1. цього договору, він за своїм змістом є договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, а саме - квартиру з будівельним номером 93 розрахунковою площею 77.59 кв.м., розташована на 14 поверсі в секції №1 (А) жилого будинку №1 Багатофункціонального громадсько-житлово-готельного комплексу «Південний» на 16-й станції Великого Фонтана за адресою: м.Одеса., вул. Фонтанська дорога, 118-а (абзац 2 пункту 2 договору). Відповідно до пункту 3.1. цього договору, в передбаченому ним порядку, ПП «Інвест-Прогрес» зобов’язується передати у власність пайовика пай, а пайовик зобов’язується прийняти його та сплатити підприємству суму договору, яка складає 354 786 гривень 09 копійок (пункт 5.2. договору). Паєм за цим договором є безумовне майнове право на новозбудоване майно (після здавання об’єкту будівництва в експлуатацію), що після державної реєстрації (за ініціативою пайовика) стає правом власності пайовика на новозбудоване майно як на нерухомість. Сума договору була внесена у встановлений договором строк (пункт 5.2.) та в період шлюбу між сторонами по справі, що підтверджено платіжним дорученням №5 від 29 листопада 2007 року та квитанцією від цієї ж дати №3, що надані до суду представником відповідачки.

Матеріали справи не містять доказів прийняття в експлуатацію будинку за вказаною в договорі від 23 листопада 2007 року адресою, та як не заперечується обома сторонами - будинок в експлуатацію не прийнятий.

Згідно пункту 6.1. договору від 23 листопада 2007 року - пай має бути переданий пайовику після сплати 100% суми договору та протягом 35 робочих днів з дати надання підприємству рішення про закінчення будівництва будинку, в я кому будуть розташовані відповідні квартири.

Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» передбачено, що майновими правами, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та права вимоги.

Відповідно до частини 1 статті 334 ЦК України - право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 статті 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Враховуючи наведене, положення законодавства України та договору від 23 листопада 2007 року, на теперішній час сторонам по справі як колишньому подружжю належить на праві спільної власності право вимоги передачі їм пая як безумовного майнового права на вказану в договорі квартиру.

Також, 07 лютого 2008 року між відповідачкою та ПП «Інвест-Прогрес» був укладений договір №Г2/ЧП-401 про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна. Відповідно до пункту 1.1. цього договору, він за своїм змістом є договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, а саме квартири з будівельним номером 132 розрахунковою площею 57.46 кв.м., розташована на 16 поверсі жилого будинку №2 Багатоповерхового жилого комплексу з підземним паркінгом, за адресою: м. Одеса, вул. Генуезька, 1. Правова конструкція цього договору, а також права та обов’язки сторін за ним аналогічні тим, що вказані в договорі між тими ж сторонами від 23 листопада 2007 року. Сума договору складає 364 871 гривня 00 копійок, що була сплачена пайовиком у строки, визначені цим договором (та в період шлюбу між сторонами по справі) з урахуванням додаткової угоди від 16 лютого 2008 року. Факт та час сплати підтверджений наданими представником відповідачки платіжним дорученням від 19 лютого 2008 року №19 та квитанцією №7 від цієї ж дати.

Матеріали справи не містять доказів прийняття в експлуатацію будинку за вказаною в договорі від 07 лютого 2008 року адресою, та як не заперечується обома сторонами - будинок в експлуатацію не прийнятий.

Отже, враховуючи наведене, положення законодавства України та договору від 07 лютого 2008 року, на теперішній час сторонам по справі як колишньому подружжі належить на праві спільної власності право вимоги передачі їм пая як безумовного майнового права на вказану в договорі квартиру.

Оцінюючи заявлений позивачем спосіб поділу майнових прав на вказані вище об’єкти, суд погоджується з тим, що наведеними вище договорами про пайову участь у будівництві на пайовика покладені обов’язки, а саме узгодження проектної документації в разі перепланування квартир (п.4.2. обох договорів), підписання акту приймання-передачі Паю (п.6.2. обох договорів), укладання експлуатаційного договору (п.8.2. кожного договору) тощо. При цьому, виконання цих обов’язків двома або більше особами, що мають права пайщиків, договорами не передбачено, так само, як і можливість здійснення права вимоги передачі частини паю, або паю на частину квартири.

З урахуванням цього, суд вважає можливим взяти вказані обставини до уваги як такі, що мають істотне значення в розумінні вимог частини 1 статті 71 СК України при визначенні порядку поділу спільного майна подружжя.

Надаючи оцінку вимозі позивача про виділення йому в порядку поділу майна подружжя саме майнових прав за договором від 23 листопада 2007 року, суд виходить з того, що вартість майнових прав за вказаним договором є меншою за вартість аналогічних прав за договором від 07 лютого 2008 року, у зв’язку з чим виділення відповідачці майнових прав більшої вартості її прав та законних інтересів не порушить. При цьому вимога про стягнення різниці вартості майнових прав, позивачем на заявлялась та в силу статті 11 ЦПК України судом не розглядалась.

Також суд враховує, що протягом часу розгляду справи відповідач та її представник заперечень проти вимог про поділ майнових прав за вказаними договорами про пайову участь у будівництві не заявили.

Оцінюючи відповідність законодавству обраних позивачем способів захисту його прав при поділі прав за договорами про пайову участь у будівництві від 23 листопада 2007 року та 07 лютого 2008 року, суд враховує наступне.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, визначення статтею 16 ЦК способів захисту цивільних прав та інтересів має важливе значення в реалізації завдань цивільного судочинства – забезпечення справедливого неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Однак вимоги цієї статті і статті 4 ЦПК стосовно того, що зазначені права та інтереси можуть захищатися лише способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту. Положення цих статей не узгоджуються зі статтями 55, 124 Конституції України, норми яких поширюються на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, загальними принципами статті 3 ЦПК України про право звернення до суду за захистом і не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконання вимог якої є обов’язковим для України. За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її статтею 13 – на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Відтак не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Наведені висновки зазначені Верховним судом України в Аналізі практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України та в Постанові від 12 червня 2013 року в справі №6-цс13, що має враховуватись судами в силу приписів статті 360-7 ЦПК України.

З огляду на зазначене, суд визнає можливим застосувати по справі обрані позивачем способи захисту його прав щодо майна, придбаного за договорами про пайову участь у будівництві від 23 листопада 2007 року та 07 лютого 2008 року, як такі, що є ефективними, відповідають змісту порушеного права позивача.

Додатково суд зазначає, що заяви про застосування позовної давності до вимог щодо поділу майна (прав) за вказаними договорами про пайову участь, відповідачка та її представник на подавали, наведена у запереченні на позов заява про застосування позовної давності зроблена до заявлення позивачем вимог щодо поділу майна за цими договорами. Крім цього, з урахуванням положень абзацу 2 частини 2 статті 72 СК України та абзацу 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» відповідачкою не обґрунтована дата початку строку позовної давності за цими вимогами.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно вимог статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Надаючи оцінку вимозі позивача про виділення відповідачці в порядку поділу спільного майна подружжя права вимоги передачі їй майнового права на квартиру, вказану в договорі про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна від 07 лютого 2008 року, за яким внесено 364871,00 грн. коштів колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд виходить з наступного.

Згідно частини 1 статті 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Водночас, вимога про визнання відповідних прав за відповідачем по справі не є способом захисту прав позивача по справі, а отже - не підлягає задоволенню, що не позбавляє відповідача права звернутися до суду з відповідним позовом з цього питання.

Щодо розподілу судових витрат, то суд, виходячи з засад 88 ЦПК України та виходячи з частки задоволених вимог позивача, враховуючи, що згідно змісту ухвали про відкриття провадження у справі позивачу було відстрочено сплату судового збору до ухвалення рішення по справі, враховуючи розмір та характер вимог, що були розглянуті судом та сплачену позивачем частку судового збору – суд доходить висновку про необхідність стягнути з відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 2436,00 грн.

Виходячи з викладеного та керуючись ст. ст. 10, 11, 57-61, 80, 88, 208-209, 213-215 ЦПК України, ст.ст. ст.ст. 60, 61, 70, 71, 112, СК України, ст. 16, 190, 328, 372, 386 ЦК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – ПП «Інвест Прогрес», про поділ майна подружжя – задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири під № 81, в будинку 59 по вул.. Академіка Вільямса в м. Одесі в порядку поділу майна подружжя.

Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право вимоги передачі майнового права на квартиру з будівельним номером 93, розрахунковою площею 77,59 кв.м., що розташована на 14 поверсі секції №1(А) будинку 1 Багатофункціонального громадсько-житлово-готельного комплексу «Південний» на 16-й станції Великого Фонтану за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, на підставі договору 3Б/ЧП-1-145 від 23 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ПП «Інвест-Прогрес» про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, замість ОСОБА_2.

Визнати ОСОБА_1 пайовиком за договором 3Б/ЧП-1-145 від 23 листопада 2007 року, що укладено між ОСОБА_2 та ПП «Інвест-Прогрес» про пайову участь у будівництві об’єкта нерухомого майна, замість ОСОБА_2, з усіма правами та обов’язками пайовика, передбаченими цим договором.

В задоволенні інших вимог позову-відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір, в розмірі 2436,00 грн.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя П. А. Прохоров