Справа  № 2 - 494 / 09

Р  І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И

    02  липня  2009  року.                         м.  Суми.    

    Зарічний районний суд м. Суми в складі : головуючого -  судді Бойка  В.Б.,

                                                      при секретарі – Міщенко  А.А.,

з  участю  адвоката  Гаврилюк  Н.М.,  розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну  справу  за позовною  заявою   ОСОБА_1  до  ОСОБА_2,  3-тя  особа : ТОВ  “ Зарічник “  про  вселення  в  квартиру,  усунення  перешкод  в  користуванні  нею,

та  за  зустрічним  позовом   ОСОБА_2  до ОСОБА_1,              3-ті  особи : ТОВ “ Зарічник “,  СГІРФО  Зарічного  ВМ  СМВ  УМВС  України  в Сумській  області   про визнання такими,  що  втратили  право  користування  житловим  приміщенням,  усунення  перешкод  в  користуванні  квартирою,

В С Т А Н О В И В :

    Позивачка  ОСОБА_1  мотивує  свої вимоги тим,  що  вона  з  1997 по  2002  роки  перебувала  в  шлюбі  з  відповідачем,  зареєстрована  та  постійно  проживала  в  належній  останньому  на  праві  власності  квартирі   АДРЕСА_1.  Після  народження,  в  цьому  житловому приміщенні  був  зареєстрований  і  син  сторін -  ОСОБА_3,  ІНФОРМАЦІЯ_1  р.н.   У  2001  році  відповідач  став  зловживати  спиртними  напоями,  ініціював  сварки,  бив  позивачку,  тому  вона  була  змушена залишити  спірну  квартиру  та  перейти  проживати  до  матері.  Як  зазначає  позивачка,  вона  у ІНФОРМАЦІЯ_2  році ,  від  іншого  чоловіку народила  доньку  ОСОБА_4,  яку  також  зареєструвала  у  спірній  квартирі.  Посилаючись  на  те,  що  не  втратила  право  користування  даною  квартирою,  відповідач  створює  перешкоди  в  проживанні,  ОСОБА_1 просить  постановити  рішення  про  вселення  її  неповнолітніх  дітей  до  спірного  житлового  приміщення,   а  також  про  спонукання  відповідача  до  надання ключем  від  квартири.

    Будучи  незгодним з  первісним  позовом,  ОСОБА_2  звернувся  з  зустрічною  позовною  заявою,  в  якій  зазначає,  що  сторони  навесні  2001  року  припинили  подружні  стосунки,  після  чого  колишня  дружина  з  власної  ініціативи  залишила  спірну  квартиру  разом  із  неповнолітнім  сином  сторін.  В  період  з  2001  по  2005 роки  ОСОБА_1  вивезла  з  житлового  приміщення  все  майно,  яке   забажала.  Проживала  ОСОБА_1 разом  із  своєю  матір”ю,   у  2  квартирах, створила  сім”ю  з  іншим  чоловіком,  від  якого у  ІНФОРМАЦІЯ_2  році народила  доньку  ОСОБА_4.  Цю  дитину, незважаючи  на  відсутність  згоди  власника, ОСОБА_1  також  зареєструвала  у  спірній  квартирі. Вважає,  що  позивачка  за  первісним  позовом  втратила  інтерес  до  спірної  квартири,  питання  про  повернення  до  неї  з  2001  року  ніколи  не  ставила,  вибула  добровільно,  тому  просить  визнати  ОСОБА_1 та  двох  її  неповнолітніх  дітей  такими,  що  втратили  право  користування  спірним  житловим  приміщенням на  підставі  ст.  405  ЦК  України.  

    В  судовому  засіданні  сторони  свої  вимоги  підтримали,  зустрічні  вимоги  не  визнали.

    Представник  3-ї  особи  - ТОВ  “ Зарічник “  підтримав  в  судовому  засіданні  зустрічний  позов,  оскільки  ТОВ  відомо,  що  позивачка  за  первісним  позовом  вибула  зі  спірної  квартири  добровільно,  тривалий  час  не  проявляла  інтересу  до  неї,  питання  про  повернення  ніколи  не  ставила.

    3-тя  особа -  СГІРФО  Зарічного  ВМ  СМВ  УМВС  України  в Сумській  області  надала  заяву  про  розгляд  справи  у  відсутність  її  представника.

    Суд, заслухавши пояснення  учасників  процесу,  свідків,  дослідивши  матеріали  справи, вважає ,  що  в  задоволенні  первісного  позову  належить  відмовити  за  необгрунтованістю,  а  зустрічний  позов  підлягає  частковому  задоволенню,  виходячи  з наступного : судом встановлено, що  ОСОБА_2  є  власником  спірного  житлового  приміщення -  квартири  АДРЕСА_1 ( а.с.                    25-27 ). Квартира  має 1 кімнату,  житловою  площею  38,1  кв.м.,  має  всі  комунальні  зручності  відповідно  до  умов  м.  Суми.

    В  цьому  ж  житловому  приміщенні  зареєстровані  сторони,  іх  неповнолітній  син ОСОБА_3,  ІНФОРМАЦІЯ_1  р.н.,  а   також  малолітня  д онька  ОСОБА_1 -  ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2  р.н.,  що  народилася  від  іншого  чоловіка   (  а.с. 5-7,  28 ).  Судом  встановлено,  що  попереднє  вселення  та  користування  позивачки  за  первісним  позовом,  а  також  неповнолітнього  сина  сторін  в  спірне  житлове  приміщення  було  обумовлене  наявністю  сімейних  відносин  із  власником.

    Шлюб  між  сторонами  розірвано  в  судовому  порядку в  квітні  2002  року,    неповнолітній  син ОСОБА_3,  ІНФОРМАЦІЯ_1  р.н. рішенням  суду  був   залишений  на  виховання  матері  ( а.с. 29-30,  62 ).

           Відповідно  до  ч. 3  ст.  47  Конституції  України  та  ч. 3  ст.  9  ЖК  України,  ніхто  не  може  бути  примусово  позбавлений  права  користування  житловим  приміщенням  інакше,  як  з  підстав  і  в  порядку,  передбачених  законом  за  відповідним  рішенням  суду.

    Права,  порядок  та  підстави  виселення  членів  сім”ї  власника  житлового  приміщення  або  визнання  членів  сім”ї  власника  такими,  що  втратили  право  користування  житловим  приміщенням  визначаються  чинним  цивільним  та  житловим  законодавством  України                    ( ст.ст.  71-72, 107,  116,  156-157  ЖК  України  та  ст.  405  ЦК  України ).

    Суд  вважає,  що позивачка  за  первісним  позовом  не  довела  можливості  збереження  за  нею  та  її  неповнолітнім  сином   ОСОБА_3  права  користування  спірною  квартирою,  ці  особи  втратили  таке  право  згідно  ст.  405  ЦК  України  внаслідок  не проживання   в  житловому  приміщенні  з  2001  року  без  поважних  причин.  При  цьому  суд  виходить  з  наступногою

    Статтями ст.ст. 10-11 та 60  ЦПК  України  передбачено,  що  кожна  сторона  повинна  довести  ті  обставини,  на  які  вона  посилається  як  на  підставу  своїх  вимог  і  заперечень.  Суд  розглядає  цивільні  справи  не  інакше,  як  в  межах  заявлених  вимог  та  на  підставі  наданих сторонами  доказів.  

    Зокрема, ОСОБА_1 не  надала  достатніх  та  беззаперечних  доказів  того,  що  у  2001  році  дійсною  причиною  її  виселення  була  саме  неправомірна  поведінка  колишнього  чоловіка,  який  зловживав  спиртними  напоями,  ініціював  сварки,  бив  позивачку,  внаслідок  чого  вона  була  вимушена  перейти  проживати  до  матері.  Жодних  доказів  того,  що  медичними  установами  фіксувався  факт  заподіяння  позивачці  тілесних  ушкоджень,  за  цими  подіями  були  звернення  позивачки  та  проводилась  перевірка  правоохоронними  органами,  суду  не  надано.  До  адміністративної  або  кримінальної  відповідальності  ОСОБА_2  не  притягувався.

    У  зв”язку  з  цим,  суд  критично  відноситься  до  показань свідка  з  боку  ОСОБА_1 - ОСОБА_5,  оскільки  вона  не  була  очевидцем  заподіяння  позивачці  тілесних  ушкоджень та  виселення  позивачки  зі  спірної  квартири,  знає  про  ці  події  лише  зі  слів  інших  осіб.

    Із  мотивувальної  частини  рішення  суду  про  розірвання  між  сторонами  шлюбу ( а.с.        62 )  вбачається,  що  подружні  стосунки  між  сторонами  припинені  не  внаслідок  неправомірної  поведінки  відповідача  за  первісним  позовом,  а  у  зв”язку  із  відсутністю  взаєморозуміння.

    Не  спростовані  доводи  позивача  за  зустрічним  позовом  в  тій  частині,  що  ОСОБА_1  після  припинення  подружніх  стосунків, з  власної  ініціативи  залишила  спірну  квартиру  разом  із  неповнолітнім  сином.  В  період  з  2001  по  2005 роки  ОСОБА_1  вивезла  з  житлового  приміщення  все  майно,  яке  забажала.  Робила  це  позивачка  поетапно,  зі  значним  інтервалом  у  часі.  В  судовому  порядку  питання  розподілу  спільно  нажитого  майна  ніколи  не  вирішувалося.

    Доказів  утримання  спірного  житла  протягом  2001-2008  років  ОСОБА_1 не  надала.

    Судом  встановлено,  що  дійсно,  після  виселення  зі  спірної  квартири,  проживала  ОСОБА_1 разом  із  своєю  матір”ю,   у  2  квартирах, спочатку  за  адресою : АДРЕСА_2,  а  потім – АДРЕСА_3 ( а.с.  59-61,  63-65 ).

    ОСОБА_1  фактично  створила  сім”ю  з  іншим  чоловіком,  від  якого у  ІНФОРМАЦІЯ_2  році народила  доньку  ОСОБА_4 ( а.с.  6 ).  Місце  проживання  цієї  родини  не  було  пов”язано  зі  спірним  житловим  приміщенням.

    Питання  про  вселення  до  спірної  квартири  ОСОБА_1 перед  власником  квартири  або  в  судовому  порядку  ніколи  не  ставила.  Суд  вважає,  що  звернення  позивачки  до  ОВС  на початку  жовтня  2008  року  пов”язано  з  підготовкою  та  подачею  позову  до  суду,  що  мало  місце  через  кілька  днів -  16.10.2008  року  ( а.с.  4,  8 ).  До  того ж,  позивачка  не  надала  суду  ані  копії  самого  звернення,  ані  доказів  того, що  під  час  перевірки  були  встановлені  неправомірні  дії  ОСОБА_2   Як  зазначалося  вище,  за  період  з  2001  року  позивачка  до  правоохоронних  органів  не зверталася.

    Ці  обставини  виселення  та  послідуючого  байдужого  ставлення ОСОБА_1 до  спірного  житлового  приміщення  підтвердили  в  судовому  засіданні  свідки  ОСОБА_6.,  ОСОБА_7,  ОСОБА_8  та  ОСОБА_9  

    Таким  чином,  в  задоволенні  первісного  позову  належить  відмовити  за  необгрунтованістю,  оскільки позивачка  за  первісним  позовом та  її  неповнолітній  син  ОСОБА_3  втратили  право  користування  спірною  квартирою  згідно  зі  ст.  405  ЦК  України  внаслідок  не проживання   в  житловому  приміщенні  з  2001  року  без  поважних  причин.  Ці  ж  обставини  дають  право  суду  задовольнити  зустрічні  позовні  вимоги  в  частині  вищевказаних  2  осіб,  що  проживали  в  спірному  житловому  приміщенні  у  якості  членів  сім”ї  власника.

    Між  тим,  суд  не  знаходить підстав  для  задоволення  позовних  вимог ОСОБА_2 в  частині  визнання  неповнолітньої  доньки  ОСОБА_1 -  ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2  р.н.  такою,  що  втратила  право  користування  спірним  житловим  приміщенням.  Такий  спосіб  захисту  права  цивільного  може  бути  застосований  лише  відносно  особи,  яка  вселилася  та  проживала  в  спірному  житловому  приміщенні  на  законних  підставах,  тобто набула  законне  право  користування  цим  приміщенням.  Відносно   неповнолітньої  ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2  р.н.  таких  обставин  не  встановлено.

    Зокрема,  як  вбачається  із  матеріалів  справи,  ОСОБА_2  є  одноособовим  власником  житлового  приміщення,  він  23.09.2008  року  звернувся  до  ТОВ  “ Зарічник “  з  письмовою  заявою,  в  якій  просив  не  проводити  реєстрацію  в  належну  йому  квартиру  будь-кого  з  осіб  без  його  згоди.  

    06.10.2008  року  позивачка  за  первісним  позовом  звернулася  до  3-ї  особи  з  письмовою  заявою,  в  якій  наполягала  на  реєстрацію  новонародженої  доньки  ОСОБА_4  в  спірній  квартирі  та  така  реєстрацію  була  проведена  без  згоди  власника  житлового  приміщення.

      Виходячи  зі  змісту  ст.  156  ЖК  України,  право  поселити  неповнолітню  дитину  в  спірне  житлове  приміщення  належить  члену  сім”ї  власника.  По  справі  ж  встановлено,  що  ОСОБА_1 перестала  належати  до  таких  осіб  ще  у  2001  році,  на  час  вчинення  дій  щодо  реєстрації  доньки  позивачка  не  проживала  в  спірній  квартирі  понад  8  років  та  втратила  право  користування  нею.

    Статтею  29  ЦК  України та  статтею  160  СК  України  передбачено,  що  місцем проживання  фізичної  особи,  яка  не  досягла  10  років,  є  місце  проживання  її  батьків  або  одного  з  них,  з  ким вона  проживає.  Таке  місце  проживання  дитини  визначається  за  згодою  батьків.

    Відповідно  до  ст.  6  Закону  України  “  Про  свободу  пересування  та  вільний  вибір  місця  проживання  в  Україні “,  громадянин  протягом  10  днів  після  прибуття  до  нового  місця  проживання  зобов”язаний  зареєструвати  місце  проживання.  Реєстрація  є  похідною  процедурою  від  визначення  фізичною  особою  місця  свого  проживання.

Згідно  зі  ст.ст.  11  та  14  Закону  України  “  Про  свободу  пересування  та  вільний  вибір  місця  проживання  в  Україні “,  реєстрація  місця  проживання  та  перебування  особи  здійснюється  відповідним  органом  спеціального  органу  виконавчої  влади  в  областях,  містах,  районах.  Згідно  з  постановою  КМУ  України  від  14.06.2002  року  №844  у  складі  МВС  утворено  Державний  департамент  у  справах  громадянства,  імміграції  та  реєстрації  фізичних  осіб  як  орган  державного  управління  затверджено  положення  про  цей  Департамент.

Указом  Президента  України  « Про  створення  Єдиного  державного  реєстру  фізичних  осіб « від  30.04.2004  року  №500  виконання  функції спеціального  уповноваженого  центрального  органу  виконавчої  влади  з  питань  громадянства,  імміграції  та  реєстрації  фізичних  осіб  покладено  на  МВС  України.

ОСОБА_1,  неодноразово  обираючи  з  2001  році  собі  нове  місце  проживання,  всупереч  вищенаведеним  приписам  закону,  не  зареєструвалася  за  місцем  проживання.  Не  вчинила  такі  дії  позивачка  за  первісним  позовом  і  щодо  своєї  новонародженої  доньки.  Останню  вона  зареєструвала  в  спірній  квартирі,  в  якій  малолітня  ніколи  фактично  не  проживала.  Суд  вважає,  що  ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2  р.н.  має  бути  зареєстрованою  за  місце  проживання  її  батьків  або  одного  з  них.  

Таким  чином,  ОСОБА_7  ніколи  не  проживала  та  не  набула  право  користування  спірною  квартирою.   Порушення  прав  позивача,  як  власника  житлового  приміщення,  полягає  в  проведенні  реєстрації  малолітньої  доньки  ОСОБА_1 без  його  згоди  та  всупереч  встановленому  порядку.  Проте  позбавити  особу  права ( користування  житловим  приміщенням ),  якого  вона  не  набула,  неможливо.  Відповідно,  захистити  свої  права  в  цій  частині  позивач  за  зустрічним  позовом  має  можливість  із  застосуванням  іншого  правового  механізму.

    На  підставі  ст.ст.  84  та  88  ЦПК України з ОСОБА_1 на  користь  ОСОБА_2  належить  стягнути 08   гривень  50  копійок  в  рахунок  повернення  судового  збору,  07  гривень 50  копійок  в  рахунок  повернення  витрат  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду  справи  та  1512  гривень  00  копійок  в рахунок  відшкодування  витрат  на  правову  допомогу,  а  разом :  1528  гривень  00  копійок .  При  визначенні  розміру  витрат  на  правову  допомогу,  суд  приймає  до  уваги  тривалість  судових  засідань ( 6  годин ),  в  яких  брав  участь  адвокат  з  боку  позивача  за  зустрічним  позовом.  Іншого  розрахунку  цих  витрат  суду  не  надано.

    Керуючись  ст.ст. 9,  155-156  ЖК  України,  ст.ст.  16,  29,  383,  391,  405  ЦК  України,  ст.  160  СК  України,  ст.ст.  6-7,  11,  14  Закону  України  “  Про  свободу  пересування  та  вільний  вибір  місця  проживання  в  Україні “,  ст.ст. 10-11, 57-60, 84,  88,  212-215  ЦПК України, суд –    

В И Р І Ш И В :

    В  задоволенні  позовних  вимог ОСОБА_1 відмовити  за  необгрунтованістю.

    Позовні  вимоги   ОСОБА_2   задовольнити  частково.

    Визнати   ОСОБА_1,  а  також  її  малолітнього  сина ОСОБА_3,  ІНФОРМАЦІЯ_1  р.н.  такими,  що  втратили  право  користування  житловим  приміщенням  в   квартирі  АДРЕСА_1.

    В  задоволенні  решти  позовних  вимог   ОСОБА_2  відмовити  за  необгрунтованістю.

    Стягнути  з  ОСОБА_1 на  користь  ОСОБА_2 08   гривень  50  копійок  в  рахунок  повернення  судового  збору,  07  гривень 50  копійок  в  рахунок  повернення  витрат  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду  справи  та  1512  гривень  00  копійок  в рахунок  відшкодування  витрат  на  правову  допомогу,  а  разом :  1528  гривень  00  копійок .  

Рішення може  бути  оскаржене до  судової палати у цивільних справах апеляційного  суду   Сумської  області   через   Зарічний   районний   суд   м.  Суми. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

    Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

    Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження або апеляційну скаргу не було подано.

СУДДЯ                                                                                                        В.Б.  БОЙКО