МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа №521/12859/15-ц

Пр.2/521/657/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2016 року м. Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого - судді Сегеди О.М.,

при секретарі - Луньовій В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Корпоративного недержавного Пенсійного фонду Національного банку України, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Гурська Оксана Віталіївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Брагіна Наталія Вікторівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу та оренди нежитлових приміщень,

встановив:

У серпні 2015р. ОСОБА_2 звернулася до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_3, Корпоративного недержавного Пенсійного фонду Національного банку України (далі- КНПФ НБУ), фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, посилаючись на те, що вона була власником нежилих приміщень, розташованих по АДРЕСА_1. Зазначала, що 29 жовтня 2010 року вона видала на ім'я ОСОБА_3 довіреність на право розпорядження її майном, при цьому мала на увазі тільки здачу майна в оренду та отримання коштів, за рахунок яких хотіла себе забезпечити. Вказувала, що після видачі довіреності, вона деякий час отримувала орендні платежі, але в 2015 році їх виплата закінчилася. В червні 2015 року вона дізналася про те, що ОСОБА_3, діючий на підставі довіреності від 29 жовтня 2010 року від її імені 01 листопада 2010 року уклав з КНПФ НБУ договір купівлі - продажу нежилих приміщень офісу, розташованих по АДРЕСА_1, але грошей від продажу майна вона не отримувала. Крім того їй стало відомо, що новий власник нежитлових приміщень, розташованих по АДРЕСА_1, а саме КНПФ НБУ передав їх за договором оренди нежитлових приміщень №1620-3/3 від 22 жовтня 2012 року в оренду. Стверджувала, що діями ОСОБА_3 вона була введена в оману, оскільки не мала наміру реалізувати спірні нежитлові приміщення та не бажала підписувати договір купівлі-продажу нежилих приміщень офісу. Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила суд визнати поважними причини пропущення нею трьохрічного строку позовної давності для захисту порушення її права власності на нежитлові приміщення, та визнати укладений між ОСОБА_3 від її імені та КНПФ НБУ договір купівлі-продажу нежилих приміщень офісу від 01 листопада 2010 року, та укладений між КНПФ НБУ та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 договір оренди нежилих приміщень офісу від 22 жовтня 2012 року, недійсними.

Ухвалою суду від 03 вересня 2015 року за заявою представника КНПФ НБУ до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, були залучені приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Гурська О.В., та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Брагіна Н.В. (а.с.33).

Позивачка та її представник, діюча за довіреністю від 06 липня 2015 року, в судове засідання не з'явилися, про дату, час місце судового засідання були повідомлені належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомили, заяву про відкладання справи не надавали. Раніше в судовому засіданні представники позивача позовні вимоги ОСОБА_2 підтримували та просили суд задовольнити їх в повному обсязі (а.с.5,159).

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце судового засідання був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяву про відкладання справи не надавав (а.с.218).

Представник Корпоративного недержавного Пенсійного фонду Національного банку України, діючий за довіреністю від 03 червня 2015 року, в судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_2 не визнав та просив суд відмовити в їх задоволенні у повному обсязі. Раніше надав до суду заперечення проти позову, якими зазначав, що позовні вимоги необґрунтовані та незаконні (а.с.47-51, 52).

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилася, про дату, час і місце судового засідання повідомлялась належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяву про відкладання справи не надавала (а.с.164, 219).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Брагіна Н.В. в судове засідання не з'явилася, надала до суду пояснення на позов та завіренні належним чином документи щодо укладеного договору купівлі-продажу від 01 листопада 2010 року. Крім того, надала заяву, якою просила суд відмовити в задоволенні позовних вимог та слухати справу в її відсутність (а.с.79-113,130,136).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Гурська О.В. в судове засідання не з'явилася, про дату, час і місце слухання справи повідомлялася відповідно до вимог ст.74 ЦПК України (а.с.217).

Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та оренди нежитлових приміщень задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Згідно ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються розділом 4 главою 16, книги першої та главами 54, 58 книги п'ятої Цивільного кодексу України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 13 липня 2009 року, укладеного між нею та ОСОБА_7, належали нежитлові приміщення офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м. Вказаний договір був укладений та підписаний особисто ОСОБА_2 (а.с.87-88).

21 вересня 2010 року ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на нежитлові приміщення офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 в КП «ОМБТІ та РОН», що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.91).

З матеріалів справи вбачається, що 29 жовтня 2010 року ОСОБА_2 видала на ім'я ОСОБА_3 довіреність, посвідчену Гурською О.В. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29 жовтня 2010 року за №973, якою уповноважила останнього розпоряджатися (продати за ціну та умовах за своїм розсудом) належними їй на праві приватної власності нежитловими приміщеннями офісу, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.99).

Крім того, вказаною довіреністю позивачка надала ОСОБА_3 право підписувати від її імені договори відчуження, оренди, іпотеки тощо, здійснювати необхідні розрахунки по укладанню угод та виконанню відповідних повноважень, одержувати належні їй гроші, вносити платежі.

Встановлено, що 01 листопада 2010 року між Корпоративним недержавним Пенсійним фондом Національного банку України та ОСОБА_2 в особі ОСОБА_3, діючого на підставі довіреності, посвідченої Гурською О.В. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29 жовтня 2010 року за №973, був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м. (а.с.82).

В цей же день, а саме 01 листопада 2010 року до Державного реєстру правочинів було внесено реєстраційний запис щодо реєстрації правочину, а саме договору купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 від 01 листопада 2010 року, що підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів (а.с.85).

Крім того, 01 листопада 2010 року між Корпоративним недержавним Пенсійним фондом Національного банку України та ОСОБА_2 в особі ОСОБА_3, діючого на підставі довіреності, посвідченої Гурською О.В. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29 жовтня 2010 року за №973, був підписаний акт прийому-передачі, відповідно до якого продавець ОСОБА_2 в особі ОСОБА_3 передав покупцю КНПФ НБУ нежитлові приміщення офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м. (а.с.83).

Судом встановлено, що Корпоративний недержавний Пенсійний фонд Національного банку України є юридичною особою, має статус неприбуткової організації, має самостійний баланс, рахунки у зберігача, печатки, штампи та бланки зі своїм найменуванням, власну символіку, що підтверджується Статутом, зареєстрованим Печерською районною у м. Києві державною адміністрацією 01 лютого 2007 року, свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А01 №158034, виданого Печерською районною у м. Києві державною адміністрацією 01 лютого 2007 року за №1, довідкою з ЄДРПОУ серії АБ №231607, виданої Відділом статистики у Печерському районі м. Києва 16 квітня 2009 року, договором про управління активами КНПФ НБУ, Інвестиційною декларацією, затвердженої Радою КНПФ НБУ Протоколом №3 від 19 вересня 2007 року, Пенсійною схемою №1 (а.с.106,107,170-173, 174-181,185-197,198-208).

Стаття 655 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації, з моменту державної реєстрації.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна відповідно до ст.657 ЦК України укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Таким чином, суд вважає, що з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м., укладеного 01 листопада 2010 року між КНПФ НБУ та ОСОБА_2 в особі ОСОБА_3, діючого на підставі довіреності, посвідченої Гурською О.В. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29 жовтня 2010 року за №973, право власності ОСОБА_2 на спірне майно припинилося.

У своєму позові позивачка стверджувала, що вона не мала наміру відчужувати спірне майно, і повноважень ОСОБА_3 на такі дії не надавала. При цьому звинуватила останнього у тому, що саме він ввів її в оману з метою заволодіння коштами від реалізації спірного майна, оскільки коштів від продажу спірного майна вона не отримувала, а також зазначала, що на момент оформлення довіреності від 29 вересня 2010 року вона не усвідомлювала, що на підставі цієї довіреності ОСОБА_3 зможе продати належне їй майно.

Суд вважає, що твердження позивачки не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи, а саме довіреністю ОСОБА_2 виданою на ім'я ОСОБА_3, посвідченою Гурською О.В. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 29 жовтня 2010 року за №973 якою вона уповноважила останнього розпоряджатися (продати за ціну та умовах за своїм розсудом) належними їй на праві приватної власності нежитловими приміщеннями офісу, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а також підписувати договори відчуження, оренди, іпотеки тощо, здійснювати необхідні розрахунки по укладанню угод та виконанню відповідних повноважень, та одержувати належні їй гроші. Вказана довіреність підписана особисто ОСОБА_2 та видана нею з правом передоручення строком на три роки та дійсна була до 29 жовтня 2013 року (а.с.99).

Відповідно до ст.244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

З матеріалів справи не вбачається, що довіреність, яку 29 жовтня 2010 року видала ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_3, не відповідала вимогам закону, оскільки на підставі наданих за цією довіреністю повноважень, ОСОБА_3 від імені позивачки уклав та підписав з КНПФ НБУ договір купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м., та інші документи.

Крім того, твердження позивачки щодо неотримання нею коштів за продаж спірного майна, спростовується завіреною копією платіжного доручення № 522 від 01 листопада 2010 року про перерахування КНПФ НБУ на рахунок ОСОБА_2 800000,00 грн. за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу від 01 листопада 2010 року (а.с.53).

Таким чином, всі умови договору купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 142,4 кв.м. сторонами були виконані.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

За таких обставин, суд вважає що між сторонами на підставі зазначених вище правочинів виникли зобов'язальні відносини, отже належним способом захисту, є зобов'язальний визнання цих правочинів недійсними.

Саме до цього зводяться роз'яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 10 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Тобто, правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.

Отже, ст. 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст.203 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша стаття 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину другою стороною, або якщо вона замовчує їх існування. Такий позов може бути задоволено лише на вимогу сторони, яка вчинила правочин під впливом обману.

Правочин, вчинений під впливом обману, є оспорюваним.

Згідно з роз'яснень п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вбачається, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Крім того, з роз'яснень п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» також вбачається, що норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

За таких обставин, суд доходить до висновку, що зібрані у справі докази, встановлені судом фактичні обставини справи та належна оцінка доказів вказують на наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки судом достовірно встановлено, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень офісу від 01 листопада 2010 року був укладений від імені ОСОБА_2 її представником ОСОБА_3 в межах наданих йому повноважень, і покупцем умови договору виконано.

Посилання позивачки на те, що вона не отримала коштів від продажу спірного майна, може бути підставою для пред'явлення нею позову до свого представника ОСОБА_3 про витребування коштів.

Що стосується позовних вимог стосовно визнання договору оренди недійсним, то суд вважає, що дані позовні вимоги також не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 22 жовтня 2012 року між КНПФ НБУ та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 було укладено договір оренди нежитлових приміщень №162О-3/3, відповідно до умов якого КНПФ НБУ передав, а фізична особа-підприємець ОСОБА_4 прийняла в платне користування нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, строком до 17жовтня 2013 року (а.с.12-16).

18 жовтня 2013 року між КНПФ НБУ та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 було укладено додатковий договір №1 до договору оренди нежитлових приміщень №162О-3/3, відповідно до умов якого КНПФ НБУ передав, а фізична особа-підприємець ОСОБА_4 прийняла в платне користування нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, строком до 31 жовтня 2014 року.

Відповідно до ст.793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.

Згідно ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк встановлений договором.

Оскільки позивачкою не було надано інших доказів, які підтверджували б подальше укладення інших додаткових договорів між КНПФ НБУ та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 щодо оренди нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, то суд вважає, що строк дії додаткового договору від 18 жовтня 2013 року №1 до договору оренди нежитлових приміщень від 22 жовтня 2012 року №162О-3/3 та договору оренди нежитлових приміщень від 22 жовтня 2012 року №162О-3/3 закінчився, а тому підстав для визнання договору оренди недійсним, немає.

Суд вважає, що на момент укладення договорів оренди спірних нежитлових приміщень, КНПФ НБУ був і є їх власником.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, після укладення договору купівлі-продажу та реєстрації права власності на нежитлові приміщення, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, КНПФ НБУ мав всі повноваження для укладення додаткового договору від 18 жовтня 2013 року №1 до договору оренди нежитлових приміщень від 22 жовтня 2012 року №162О-3/3 та договору оренди нежитлових приміщень від 22 жовтня 2012 року №162О-3/3.

Отже, суд вважає, що позивачкою не надано жодних доказів того, що при укладенні договору оренди нежитлових приміщень від 22 жовтня 2012 року №162О-3/3 були порушені її права.

Що стосується заяви про застосування позовної давності, то суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог, передбачених статті 258 ЦК України.

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у справі.

Як роз'яснено в п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову у позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог.

Оскільки, позивачка не довела свої позовні вимоги, то суд не застосовує строк позовної давності, а вирішує спір по суті.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

На підставі ч.ч.1 та 3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

За таких обставин, в задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі, у зв'язку з їх недоведеністю.

На підставі ст.ст. 15, 16, 202, 203, 215, 237, 655, 664, 793 ЦК України, керуючись ст.10, 11, 60, 209, 212, 214, 215, 218 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Корпоративного недержавного Пенсійного фонду Національного банку України, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Гурська Оксана Віталіївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Брагіна Наталія Вікторівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу та оренди нежитлових приміщень - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі протягом 10 днів апеляційної скарги з дня оголошення судового рішення.

Суддя: О.М. Сегеда